Сидів, трудився в затишку свого кутка біля Козиного болота, а совість тихо скімлила. “Костьол” виходить, добре все передав… Ось ще торкнеться пензлем у двох чи трьох місцях — і хоч на виставку… Костьол на чільнім місці в Києві!.. У місті, з якого, власне, пішла по всіх князівствах руських не католицька, а православна віра… Цей божий храм — як символ гніту… Вибудуваний не так давно… Виходить, що і досі католицизм… А-а, ну його!.. Учора біля фонтана, що на Подолі, він слухав співи двох кобзарів. Сліпі, старі, убогі, а попросив, і втнули пісню про козака Нечая!
Ой з-за гори високої,
З-під Чорного гаю,
Ой крикнули козаченьки:
“Утікай, Нечаю!”
Які були колись пісні!.. Це ж скільки музик, поетів вилили у них свої печалі, радощі й пішли з життя, не залишивши людям своїх імен!.. Він теж, напевно, склав би, десь за волами ходячи, свою журбу й пустив би в світ… Умер би, а пісня собі жила б… Воскресни зараз усі творці пісень на Україні, розвинь свої обдарування — яка була б література, скільки було б імен!.. Десятки, сотні, тисячі!.. Нема, пропали, згасли, мов зорі в серпні… Певно ж, були між ними й генії, такі, як автор “Слова о полку Ігоревім”…
В кімнату шаснув вітер, гойднув фіранки, скинув якийсь папір зі столу… Ті кобзарі допомогли йому згадати ще одну козацьку пісню. Як воно?.. Ага, отак…
Віє вітер, віє буйний,
Дуби нагинає,
Сидить козак на могилі
Та й вітра питає…
В кількох словах — готова тобі картина! Експресія, глибінь і думка… Мабуть, творець її мав також хист художника…
Знадвору вкупі з вітром влетіла інша пісня, немовби хтось озвався на спів його, на збурений козацький степ…
Ой у лузі криниченька,
Орли воду п'ють…
Поклавши пензля, вибіг на тиху, сонну вулицю. Співали десь через дорогу, в захованій в садку хатині. Рушив на той приємний голос і незабаром вгледів того співця. Сидів на ганку, сперши на руку голову й заплющивши в задумі очі. Русявий чуб звисав на юне його чоло…
Коли замовк, Тарас кахикнув і привітався, знявши бриля, що хтозна-як потрапив йому на голову.
— А-а, добрий вечір, — озвався хлопець по-українському.
— Хто? Брат чи ворог? — спитав Тарас, подаючи правицю.
— Брат. Хоч і поляк…
— Шевченко, — назвав себе.
— Той самий, автор “Кобзаря”?
— Та він же, він… — всміхнувся.
— А я студент університету. Чи я назвався? Ні? Юліан. А прізвище моє Бєліна-Кенджицький.
— Виходить, маю сьогодні “польський” день, — сказав Тарас. — То малював отой костьол, що на горі, то думав про нас і вас, а тут ще бог мені послав і пана Юліана, який співає наших-таки пісень…
— Я виріс між українцями і мову вашу знаю незгірш своєї.
— Отже, не ворог — брат! — обняв Тарас студента.
— Нема за що ворогувати, — промовив той.
— Побільше б нам таких поляків!
— Кому це — нам?
— Та є тут… Звідки родом?
— З Немирова… Дозвольте вас пригостити чаєм?
— Це можна, добре діло.
— Годилося б до чаю рому, та вибачайте, батьку…
— Чого нема, того нема. Замінимо його піснями!
— І віршами.
— Прекрасно. Буде в нас чай із віршами!
Невдовзі вони уже сиділи один навпроти одного й пили гарячий, пахучий трунок. Вечір був тихий, теплий… Тихо снувалась гарна бесіда. Здавалося, зустрілись давні, сердечні друзі…
— Так би нам споконвіку, брате, — сказав Тарас. — Пролито море крові… За що!.. Жили б у мирі та береглися б разом од ворогів…
— Для того ж, певно, й виникла ідея унії… — несміливо на те озвався Юліан.
— Ні, друже, унія була панам потрібна, щоб загнуздати нею козацьку вольницю, — сказав Тарас. — Не братства прагли унією, а, навпаки, підкорення. Хто лізе в душу братові і топчеться по ній ногами, не брат уже, а ворог і супостат!..
— Це правда.
— Ти чув, щоб хтось з католиків став уніатом? Тож-то! Не єдності пани й ксьондзи хотіли, а лиш приєднання, не дружби, а поневолення. Тепер нехай попробують того самі, відчують власним серцем, за що боролись козаки!
— Відчули вже. Господь скарав гординю… Пропала Річ Посполита!
— Самі тепер не вирветесь. Міцні кайдани царські.
— А ви?
— І ми… Налий іще по склянці, та й розбігатимемося. Час пізній…
— Треба — разом, — сказав рішуче Юліан.
— Гуртом, як мовиться, і батька легше бити?
— Повстали б разом!..
— Славно!.. Перемогли б, скажімо, самодержавство, і що тоді? Пани й кріпацтво знову?
— Не знаю… Вольность…
— Шляхті?.. Всіх вимітати треба: царів, панів, жандармів!.. А людям — волю! Кожному, хто б він не був, від Балтики до моря Чорного!
— “Щоб усі слав'яне стали добрими братами і синами сонця правди”?
— Звідки ти взяв слова ці?
— З вашого “Єретика”.
— А хто ж тобі його давав читати?
— Те я забув…
— Ну й добре, — сказав Тарас, вдоволений з такої відповіді. — Гукнути б нам якоїсь, та пізно вже! Хай іншим разом. Згода?
Юнак кивнув. Прискалив хитро око:
— Батьку, а ви таку чували? — І заспівав:
Зародила, верба груші,
А берізонька пруття;
Не вір, дівко, козакові,
Як він каже: “Візьму тя”„.
— Не чув, їй-богу! Певно, якась подільська?
— Наша…
— Співай, співай!.. Воістину нєсть їм числа!..
А ніч стояла тиха. Не по-осінньому ласкава й тепла ніч…
За кілька днів, зустрівшись із Костомаровим, Тарас повів з ним мову про Юліана.
— Ні, ні, — відмахувався Микола. — Не вірю я полякам!
— Чому?
— Ми довго з ними тузалися. Не вірю, й край!
— Ну, билися — було за що, — стенув Тарас плечима. — А зараз одна рука нас по голівці гладить…
— З поляками нема про що балакати, — стояв незрушно Костомаров. — Вони завжди…
— Збираєшся побудувати слов'янськими ж таки руками оновлений і вільний світ, а із поляком про це боїшся погомоніти. То з ким же ти у батька чортового, Миколо, будеш будувати? З панками нашими того не втнеш, їм тільки б повне черево!
— Гаразд, — промовив нехотя. — Зустрінуся, поговорю… Хоч путній хлопець?
— Путній.
— Нехай прийде до тебе сьогодні ввечері, я теж прийду.
— Миколо, ти не сердься, — сказав Тарас примирливо. — Самим царя не скинути…
— А треба?
— Що?
— Скидати…
— І знову ти за рибу гроші! — скипів Тарас.
— Тобі все зразу хочеться, одним ударом…
— Був би ти кріпаком, то знав би, як тяжко ждати волі, — похмуро сказав Тарас.
Помовчали. І розійшлись.
— Ти ж не забудь! — гукнув Тарас, оглянувшись, і помахав рукою.
Забув чи ні, але прийшов увечері… на другий день. Похмурий і невдоволений.
— Ти ніби сам себе привів на шворці, — пожартував Тарас із нього і заходився біля самовара, позиченого в господаря.
Микола змовчав. Сів на стілець, узяв зі столу якийсь малюнок і пильно став його вивчати.
Аж тут з'явився і Юліан.
— Панове, добрий вечір…
Микола встав, подав студенту руку, ще й вимучив подібне щось до усмішки. Назвав себе, підсунув йому стілець.
Розмова в них не клеїлась, і, щоб змочити її, принаймні гарячим чаєм, Тарас зняв чобота, поставив його, як міх, на самовар й почав роздмухувати. Сипнули іскри, діло пішло жвавіше.
— Хлопці, та що ви третесь-мнетесь, немов шинкарка, яка боїться давати в борг! — не витримав уже за чаєм, слухаючи балачку їхню про хтозна-що, окрім, звичайно, діла. — Ну ж, говори, Миколо, що маєш йому сказати. Ти ж, Юліане, розкажеш іншим разом про свій Немирів…
Бачив, що Костомарову страх як не хочеться розкрити душу перед поляком, що він себе притримує, немов ступити має на ледь замерзлий льодок ставка. Нарешті професор зважився і так почав єднати пана Юліана до Товариства святих Кирила та Мефодія:
— Латинці, німці та англосакси — всі купи держаться, а ми, слов'яни, кожен йдемо шляхом осібним, а то, бува, і в супрязі з якимось ворогом, тягнучи чужого воза…