Тиша стояла довга, трудна.
— Що ж тут порадити? — спитав студент.
— Нам треба робити те, що інші… — озвався глухо Костомаров.
— Ти не крути, скажи йому, що думаєш, — напав Тарас на нього. — Світити хочеш, а каганець під стіл ховаєш.
Костомаров зиркнув зацьковано, щось буркнув собі під ніс і неохоче мовив:
— Найперше треба зібрати всіх учених людей-слов'ян до одного товариства… Поки почнуть щось там робити, нехай найперш познайомляться, повідають свої потреби, недолю й долю… А згодом вже й до діла можна братися…
І знову стало тихо. Студент був явно вражений. А Костомаров аж почорнів.
— Це Товариство проторувати має шлях у майбутнє, до федерації усіх слов'ян, — озвався знову. — Коли між нами скрізь запанує згода, коли збагнемо ми силу єдності, коли освітимо народ наукою, тоді вже створимо одне слов'янське державне тіло, чи федерацію… Під одним православним царем і в одній православній вірі всі поєднатись маємо…
— Ось тобі, бабо, й весілля! — гукнув Тарас, схопившись з місця. — Ти хочеш усіх слов'ян убгати в попову хату?
— Не думаю, щоб хтось погодився задля науки й утопії про федерацію зректися своєї віри й народності, — сказав, зітхнувши, Юліан. — Та й цар… Ніхто не схоче ходити в нього на повідку.
— Там, далі, видно буде. До того ще далеко, — пішов на згоду Костомаров. — Найперш потрібно слов'янську силу, слов'янський світ звернути на спільний шлях, до праці задля єдності!..
— А там усіх накриють цар з православієм? — спитав не дуже чемно Юліан.
— Даремно ти приплів царя, Миколо, — сказав Тарас. — Це пугало всіх розжене ще далі, ніж зараз є!
— Хтось мусить же очолити.
— Народ собі дасть раду і без царів. Республіка — ось досконала форма держави, влади й волі!
— А як же бути із федерацією? — спитав одразу ж Юліан. — Щось не .збагну…
— До неї ввійдуть республіки. Як незалежні, вільні і рівноправні члени, — сказав Тарас захоплено. — Дожити б до того дня!..
— Так не кричи, Тарасе, — спинив його Микола. — Вікно, дивись, одчинене… Спасибі тобі за чай, — підвівся. — І за приємну бесіду… І вам, юначе, дякую, — звернувся до Юліана. — Не проводжайте! Я сам; тут близько…
Вийшов — немов утік.
— Тяжке то діло — братство… — сказав Тарас, приймаючи зі столу склянки. — Стільки ворогували!..
— Я не сподобався йому, напевно, — сказав юнак, підводячись.
— Не ображайся. Діло це небезпечне.
— Знаю. І ви також не гнівайтесь…
— За віщо на тебе гніватися? — розвів широко руки. — Що ж то за Товариство, коли не вільно в ньому сказати те, що думаєш!.. Ти йдеш уже? Я проведу.
Надворі було безлюдно й місячно. У вітті тьмяно сяяли хати й окремі вікна.
— Може, пройдемо в сад, що за костьолом, глянемо на сивий Дніпр? — спитав Тарас.
— Це можна.
Вже на горі, милуючись величним видом Дніпра й заток, що зблискували у тихім світлі місяця, Тарас спитав про те, що мучило його давно:
— Якби у нас повстали, підтримали б поляки там, за Віслою?
— Не знаю… — сказав юнак одверто.
— А ти спитай у тих, хто знає. Згода?
— Чому б і ні, — всміхнувся. — А як же “вчені люди” і все таке?
— Розмовами ніхто ще волі не добував. Тут треба щось надійніше… Яка краса! Ти тільки глянь! — вказав рукою в далеч.
Стояли довго мовчки, схвильовані чарівним світом ночі…
Дніпром униз плив човен, як білий привид…
За думою дума роєм вилітає;
Одна давить серце, друга роздирає…—
спливли рядки з його послання Гоголю. Обняв за плечі Юліана й сказав з пекучим болем:
— Пропало все! Ми билися, ми мордувалися — і вскочили у сіть кріпаччини й самодержавства. Отак-то, пане брате!..
…Вночі на Київ випав пречистий перший осінній сніг. Тарас прокинувся, немов відчувши ту переміну в світі. А може, й те його збудило ще до зорі, що спать лягав із думкою про цей прийдешній недільний ранок. За час своєї подорожі аж на Поділля і на Волинь він скучив за цими днями в Києві, які назвав околичними або людськими. Відколи він у місті, неділі всі та празники, коли трудящі люди відпочивають, присвячує знайомству з ними, зустрічам з простим народом Києва, що тулиться в своїх хатках по дальніх глухих околицях.
На вулиці його чекав Сенчило-Стефановський, який, хоча й не часто, складав йому компанію у цих приємних, та іноді і небезпечних мандрах.
— Ну, як твої поляки? — спитав, подавши руку.
— Бояться нас, як Костомаров їх, — сказав Тарас. — Побачать, що є нагода, схопляться й собі за зброю!
Грузнучи в пухкім снігу, минули ринок.
— Знову на Куренівку? — спитав Сенчило.
— Може, до човнярів та до рибалок? Моста зруйнуй або спали, і в їхніх руках Дніпро…
— Це правда. Недаром там жандарми часто крутяться і нишпорки усюди носа тичуть.
— То кепсько…
— Я їх знаю усіх в обличчя. Випроваджу! Не первина.
— Ти там бував?
— Аякже! Забув, як ми з тобою брали човна з вітрилом?
— Коли пливли на “чорну раду” під Межигір'я?
— Згадав…
— Таке, Олексо, не забувають. Тоді я був неначе чистий зошит: усе вбирав, записував… Я довго так, Олексо, чекав того побачення із Україною!..
— Я місяць жив у Петербурзі, та й то летів до Києва, немов на крилах…
— Глянь, глянь, який Дніпро сьогодні! — гукнув Тарас, побачивши з гори ріку, весь білий Труханів острів і ліс за ним на видноколі.
Вода, — густа, аж чорна, — текла між білих забережнів, і в ній пірнали весело яскравопері селезні й сіренькі їхні подруги… Засніженим, тонким ще льодом ступали гордо чорні дзьобаті ворони…
— Немов чиновники у сюртуках, — кивнув на них Олекса.
— Обсіли всю Україну, цідять із неї кров, — сказав Тарас, згадавши, скільки людей в мундирах він зустрічав, мандруючи. — П'явки, губителі всього живого…
Змеркла краса зими. Втішатись вони могли, забувши хоча б на мить недолю свого народу.
— Треба ж було згадати лихе поріддя… — бурчав Тарас, рушаючи вниз, на Поділ.
У шинку, куди зайшли поїсти й погомоніти з окільним людом, було ще майже порожньо. В кутку сидів сліпий жебрак із хлопцем-поводирем, а трохи ближче — гурт плотарів, що добирались з півдня в свої краї на Тетереві або на Ужі.
— Рано… — шепнув Тарас товаришеві.
— Поки ми тут оббудемося та перекинемо по чарці меду, зійдуться твої пани рибалки та човнярі, — сказав Олекса, входячи слідом за ним.
І справді, десь за годину-другу робітний люд став швидко заповнювати чималу залу шинку, забігали метка шинкарка та наймички, задзенькали чарки, пляшки.
— Олекса! — впізнав Сенчила дядечко із шпакуватим чубом і довгими, як в запорожця, вусами. — Яким це вітром? Вільно тут біля вас?
— Сідайте, дядьку Прокопе. Налити вам чарчину?
— Чого ж її і не налити! — пригладив Прокіп вуса. — На те ж вона й сотворена…
Він сів, узяв чарчину, що ніби враз поменшала в його руці, і смачно випив.
— Дякую.
— Беріть, що є, закушуйте, — припрошував Сенчило дядька.
Прокіп кивнув шинкарці, й вона, звинувшись поміж столів, принесла пляшку, чарки та цілу миску смаженої (із печі просто!) риби.
— Миколо, Петре, а йдіть сюди! — гукнув тим часом Прокіп до двох нових пришельців, що озирались, видно, когось шукаючи.
Вони всміхнулись радісно й посунули, немов човни між кригою, на дружній поклик.
— Добридень вам! — зняли шапки.
— Сідайте, — дав місце їм на лавці Прокіп. — Вип'єте?
— Того й прийшли.
— Весь тиждень у рот не брали.
— Ви не зважайте, що це пани. Олексу ви ж бо знаєте. А друг його…
— Шевченко, — сказав Тарас.
— Художник, — додав Сенчило.
Прокіп зламав широкі брови.
— А не кобзар? Я чув, що є кобзар Тарас Шевченко, пісні складає, кличе до волі словом… От би зустрітись з ним, спитати!..