— Віддам, якщо підеш по Україні з піснею, — сказав Тарас.
— Ви дуже добрі. Дякую!.. Я ліпше цівкатиму своїм тихеньким голосочком на власнім хуторі, де завжди тепло й затишно…
Бадьорий, гарний настрій кудись пропав. Позаду було весілля панське, попереду — старшинський сонний хутір, де марнував своє життя Забіла — гусар, поет та бандурист…
А вітер гув, заносячи поснулі села снігом, а ніч стояла темна, сирітська ніч…
…Вже кілька днів на думці йому крутилася з дитинства знана пісенька про весну та про мандрівку. Коли ж прибігли від Лизогубів коні з легким візком і він покинув Бігач, де малював портрети княгині Кейкуатової та трьох княжат, ця пісня з'явилась знову, випурхнувши на вільну волю, ніби із клітки пташка.
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле;
Молодому козакові
Мандрівочка пахне!..
Вдихав весняне лагідне, терпке повітря, пестив очима синє небо, де пропливали білі, мов запорозькі чайки, неквапні хмари, й чомусь йому було так весело і так тривожно. В лісі спинив візок, пройшовся рястом, вирвав на згадку квітку-другу й поклав у зошит, де переписані були його останні вірші та передмова до “Кобзаря”, нового, що мав колись ще вийти в світ. Весна була вже в розпалі, якраз така, яку любив. Не буйна квітом, зеленню, а тільки ледь накреслена, тремтлива, ніжно виповнена надіями і таїною…
— Краса… — зітхнув візниця, і тим єдиним словом сказав усе.
Стрічаючи біля воріт, Андрій Іванович обняв, неначе вони давно не бачились, і наказав візниці нагодувати коней, бо до Чернігова шлях не близький.
— А може, я поштовими? — сказав Тарас.
— Щоб потім мене сумління мучило? — не приставав на те Андрій Іванович. — Шевченка випхав з дому, мов чужаницю! Зараз ми перекусимо…
— Спасибі, я поснідав. Та й поспішаю: завтра женити буду Костомарова, — сказав Тарас. — Не передумали стосовно Братства?
Андрій Іванович помовчав трохи, глянув, чи не почує кучер, і відповів непевно якось, мов вибачаючись:
— Чим зможу, тим сприятиму, а в члени — ні… По правді, я не вірю, що Братством можна зрушити таку важенну скелю…
— Підважимо з усіх сторін.
— Нема кому.
— Знайдуться люди!.. Як там мої рукописи і все таке?
— Готові, ждуть. А може б, ви, Тарасе, лишили їх? — узяв за лікоть гостя. — Не приведи господь, загубите чи вскочите в якусь пригоду…
— Хочу новий “Кобзар” скомпонувати й видати, — сказав Тарас. — А ще — збираюсь їхати на років три в чужі краї, до Рима. Вже гроші є, і скоро буде паспорт.
— Не знаю. Щось мене тривожить… Та й брат Ілля…
— До речі, він удома?
— Заснув якраз. Нездужає.
— Передавайте йому привіт. Дружині, дітям, лікареві…!
— І не зайдете в хату?
— Спасибі. Треба їхати! Весна мене бентежить, будить, кличе у зелен-світ… Це, мабуть, ще з дитинства… Як висидиш у хаті зиму… Стривайте, щось хотів просити. Згадав! Коли мене питатиме тут чоловік, із лісу, то скажете йому: “Суботів. Козак Яременко”.
— Гаразд, — зітхнув Андрій Іванович і глянув жалібно, неначе мати на одинця, що йшов, на лихо, в прийми. Гукнув покоївку, яка по щось там вийшла, і попросив принести згорток із кабінету.
— На жаль, не встиг переписати… — сказав, ховаючи вологі очі.
— Я попрошу когось у Києві… І передам, — утішив його Тарас.
Нарешті коні були готові, папери сховані до чемодана.
— Ну от і все. Прощайте! — обняв Тарас господаря. — Спасибі вам за хліб, за сіль, за ласку!
— Не забувай… — уткнувся Андрій Іванович йому в плече.
— Прощайте! — гукнув, коли вже рушили веселим чвалом коні, зняв капелюха і помахав.
Андрій Іванович стояв, схиливши голову ледь-ледь набік, і сльози скочувалися йому з очей. Всміхнувся, мов дитинча, підніс поволі руку й перехрестив на добру путь веселого мандрівника…
Дорога й справді випала йому весела й добра. Вже за добу дістався до Броварів, і, поки перепрягали коней, він поголився, вмився, одягся у фрак, оскільки часу зосталось мало. Микола там уже, напевно, переживає та виглядає, бідний, свого боярина!..
— Шевченко… Гм… — І так, і сяк дивився на подорожню рудий станційний наглядач. — У Київ, отже, їдете?
— Таж не куди…
— Дніпро розлився саме. Довозим тільки до перевозу…
— Швидше давайте коней!
— Коні уже готові… Тут є один попутник, візьміть його.
— Будь ласка. Де він?
— Чекає там, — кивнув на двір. Спідлоба зміряв поглядом Тараса з ніг до голови й тицьнув йому спітнілу від рук його “бумагу”.
Біля візка стояв стрункий гусарський офіцер.
— Прошу!
— Тарас Григорович? — всміхнувся він. — Оце так зустріч! Радий…
— Чомусь я вас не знаю…
— Не дивно. Ми не здибувалися. Мені про вас розповідала Глафіра Псьол, показувала вас на портреті…
— Сідайте. Треба їхати, — сказав Тарас. — Одружується мій добрий приятель, а я вже й так затримався… Паняй! — торкнувся спини кучера.
Вже за селом, дізнавшись, що офіцер — Глафірин родич, Тарас надумав його схилити до власних замірів або хоча б до Товариства Кирила та Мефодія. Почав, як кажуть, здалеку — спитав, чи має він кріпаків. Гусарин почервонів і тим сказав багато.
— Я хоч би й зараз повідпускав, так зацькують, зживуть зі світу.
— Правда. Вже добре й те, що ви свідомі, яку ганьбу покладено на вашу душу — рабство.
— Глафіра вам казала, що предок наш був запорожцем?
Тарас кивнув.
— Ви маєте якийсь зв'язок із нею? — спитав гусарина.
— Вряди-годи… Така у мене служба!
— Якщо потрібні будете, чи зможу я через Глафіру вас розшукати?
— Зможете. До ваших послуг завжди!
— Не поспішайте… Може, я щось таке проситиму, що ви мене…
— Ні, батьку, я за вами хоча б і чорту в зуби!
— Спасибі.
— Я недавно читав “Послання” ваше.
— А де взяли?
— Студент привіз і дав своєму братові, а той мені, бо знає, що не продам…
Тарас кивнув на кучера, й гусар замовк. Візок трясло, гуцикало на вимощеній дорозі, де був ще кілька років тому грузький пісок.
І знову перед очима, як тільки з лісу виїхали, постало диво Києва. Скільки б не під'їжджав до нього по цій дорозі, щоразу дух захоплює ця широчінь, цей простір, осинений Дніпром і небом, замкнутий у перспективі горами, з яких возноситься золотоверхий, святий і все ж забутий богом, Київ…
Той чорний штрих забутості та упослідженості потьмарює йому картину й спонукує сумні думки. Приїде, оженить друга, стане і сам навчати рисунка молодь в університеті, а діло його життя повзтиме, як черепаха… Мабуть, тут щось не так, потрібно, мабуть… Братство з його невизначеністю, з його відкритістю для всіх вітрів, до волі не приведе… Його ж потуги також — він розумів — не можуть скоро зрушити безкрає сонне царство: один — не воїн!.. Треба… Коли б то він міг знати, що треба, як, з якого боку взятись за це святе і трудне діло!..
— Гляньте, біля Дніпра стовбичать два жандарми, — сказав гусар.
— Порома ждуть, напевно.
— Або когось… Собача служба!
— Вчора стояли теж, — озвався кучер. — Вперше за всю дорогу. — Й на тому боці троє.
— Напевно, хтось проїде важний, — глянув на ті ляльки синьомундирі й собі Тарас.
— Сказали б нам… — пошкрібся кучер пужалном у голові. — А так ніхто нічого…
Пором ще був посеред річки, коли Тарас з гусаром покинули поштовий віз і рушили до перевозу, де, крім жандармів, ждало ще кілька душ мандрівних, підвода з сіном та пан з чималим виводком.
— Добридень вам! — гукнув Тарас.
Хто відповів, а хто й не глянув.
Гусар дістав тютюн та люльку і запалив. Попихкуючи собі димком, дивився, як течія несе корчі, колоди, якийсь селянський убогий скарб…
— Могуть! — озвався згодом.
— Велика ріка Вкраїни, свідок її падінь і злетів!.. — сказав Тарас.