Гусар помовчав трохи й озвався знову — віршем, таки ж його, Тарасовим:
Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької крові…
Хвилююче і дивно якось було почути свої рядки з чужих, не знаних вуст… А він, цей Дніпр широкий, ось тут котив могутні води в далеке Чорне море, і все довкруг здавалося таким дрібним і немічним…
Прийшов пором. Допоки його прив'язували, звільняли й вкочували на нього воза з сіном, вони, Тарас з гусаром, дивилися на швидкоплинну воду, на береги, покриті туманом віття в брості. Коли ж зійшли на дощану хитаву твердь, помітили, що й царські стражі в синьому покинули піщаний лівий берег.
— Чогось мені це, батьку, не до душі… — шепнув гусар Тарасові. — Два дні стояли, й на тобі!..
Тарас також стривожився. Згадав ураз, як придивлявся рудий станційний наглядач до подорожньої, як перепитував, чи він у Київ їде… Зиркнув краєчком ока — стоять собі… Щоправда, вдають, мов їм до нього байдуже… В одного з оком щось негаразд, із ганджем око… Глянув і відвернувся…
— Здається, це, Григоровичу, по вашу душу, — тихо сказав гусар. — Чи є у вас у чемодані щось небезпечне, цікаве їм?
Тарас знизав плечима:
— Рукописи, малюнки, одяг…
— “Послання” теж?
— І дещо гірше…
— Може, зіпхнути в воду?
— Ні, ні! — жахнувся. — Нехай беруть…
Як уявив, що все написане у Переяславі та біля нього під час хвороби піде на дно й ніколи потім люди не прочитають отих його гарячих дум, аж стало страшно. Що він без тих поем, без “Як умру…”, “Трьох літ”!.. Жандарми їх збережуть як доказ його вини, крамольності…
Серед Дніпра жандарм із зизим оком ступив до нього і запитав:
— Шевченко Тарас Григорович?
— Так…
— Ось наказ про ваш арешт, — дістав папір.
— З якої речі? Це чортзна-що! — обурився гусар для того, певно, щоб випитати у них причину.
— Не знаю. Велено привести їх до губернатора, — сказав жандарм.
— Навіщо такі врочистості! Зайшов би й сам… — спромігся Тарас на посмішку.
І тут жандарм ледь одхилив завісу:
— Боюсь, що вам не скоро випаде ходить самому… Волков, візьми у пана чемодан!
Жандарм зробив, що велено, і виструнчився, мов на параді. Він, мабуть, знав, що діло тут серйозне, царське.
— Можна вас тет-а-тет? — спитав гусар жандарма, що не відходив уже від них з Тарасом.
— Ні. Тут кажіть, — нахмурився.
— Хотілося без зайвих вух…
— Не можна.
Гусар схилився йому до вуха і щось сказав, кивнувши на чемодан. Тарас почув, що мова йде про вірші та грубі гроші.
Жандарм зиркнув на Волкова, на пана з дітьми й жінкою і мовив з жалем:
— Пізно…
Тарас дивився журно на воду, кручі берега, і жаль стискав йому до болю серце. Пропало все!.. Без нього й те, що зроблено, зійде нінащо, спиниться… Суботів, Седнів, Київ та всі міста і села, де встиг збудити, вивести людей сміливих на вірний шлях, без нього осиротіють… За Братство він і не журився, Братство, видать, і є причиною його арешту. Мабуть, не він один під ласкою синьомундирих. Якщо його тут ждали, то Костомаров і всі пани студенти — за гратами, в руках жандармів і губернатора. Цей зизоокий знає, напевно, те, що знали тільки братчики. Не скоро, каже, випаде ходить самому… Отже, святі Кирило та Мефодій не затулили Братства своїм покровом! Всує…
Пором торкнувся берега, й хитнулись гори київські, хрести та бані храмів.
На нього справді ждали ще три жандарми з возом.
— Аж два? — спитав один з них у зизоокого.
— Ні, той гусар не з їхніх.
— Прощайте, батьку! — крикнув йому Глафірин родич, як віз минув заставу, і помахав рукою.
Тарас всміхнувся гірко: боярин їде паном, із пишним почтом; а де-то князь?..
І коні йшли помалу, а так неждано швидко з'явилась брама й сірий печорський мур. Оглянувся на синю далеч неба, води, гаїв, і сльози заслали очі. Зціпив щосили зуби. Мусить віднині бути дужим, твердим, як кремінь. Плачуть співці, поети; воїни не знають сліз!..
Ударили дзвінкі куранти Лаври. Ще й ще… Спізнився-таки! Вінчання вже почалось…
Схопився з ліжка. В камері стояв світанок. Не розібрав, яку пробило у Петропавловці. Не відав, чи спав хоч трохи, чи тільки думав, згадував, витав далеко звідси, над Україною. Так ясно нині бачив своє життя, свої минулі труди та дні, що стіни ці, ці грати й окуті двері були немовби поганим сном… Тепер йому полегшало, тепер він був спокійний, умиротворений, бо твердо знав: жив чесно, по правді жив! З дитячих сирітських літ і до арешту на перевозі через Дніпро проніс свою козацьку душу чистою, не осквернив жадобою, нечесним вчинком, прагненням чинів та влади. Правда, було таке, що думав сісти на вороного й вивести полки на битву за волю краю рідного і всіх, хто скніє в рабстві. Так, марив цим. Проте не задля слави, не для чинів. Хотів одного — вирвати убогий люд з неволі, повести тих до сонця, хто бачив тільки землю у борозні!.. Не сталося… Хто зна, чи є у тому його провина… Може, він поспішав, горів занадто, нетерпеливився?.. Спливала болем його душа, страждала несправедливістю, насиллям, злом, приниженням, що розлились імперією, немов чума, то як же міг він ждати!..
У коридорі почулись кроки, гомін, слова команди. Вертеп ожив, прокинувся…
Зашарудів, заклацав ключ у дверях… Летить орел довбати серце… Душу не розіб'єш, не вип'єш з неї думки!..
…За десять днів, уранці, прийшли конвойні, вийняли із піхов шаблі.
— Взяти усі пожитки!
— Нарешті… — радо зітхнув Тарас.
Жандарми перезирнулися, і старший кинув з посмішкою, в якій сіріла зверхність:
— Дивак — чому радіє…
— Набридло тут.
— Тут квіточки, там — ягідки!.. Готовий? Марш!
Надворі було вже справжнє літо. Під муром, ніби злякано, тулилась травка, листячко якогось зілля… В небі пливли високі хмари, підсвічені з одного боку сонцем…
— Яке число сьогодні? — спитав Тарас.
— Передостанній весняний день,— озвався той, що спереду.
— Тридцяте, отже, травня…
У глибині підвалу стояв зимовий холод, і він зрадів, як вийшли у вестибюль.
На диво, його чекав сам Дубельт. Попов з Нордстремом були також. Врочисті всі, в мундирах, при орденах.
Його поставили перед столом, де під портретом царя Миколи сидів начальник відділу й перебирав якісь папери. Конвой завмер за спиною, не вклавши шабель.
Дубельт підвівся важко. Зразу ж устали й слідчі.
— Іменем його величності! — врочисто мовив Дубельт. Узяв папір і прочитав: — “Шевченка оприділити рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, із правом вислуги, під найсуворіший нагляд, із забороною писати і малювати, і щоб від нього ні під яким виглядом не могло виходити обурливих і пасквільних творів”.
Тараса найдужче вразило оте “із забороною писати і малювати”. Бач, не збрехав “друг велій”, таки в солдати…
— Хочете сказати щось? — спідлоба глянув Дубельт.
— Спасибі. Гарний вирок. І сатана не вигадав би мені чогось жорстокішого!..
— Ведіть!
Його взяли під руки, затисли й вивели із кабінету.
Аж унизу, в підвалі, спинилися і відпустили.
— Фу ти, як налякав! — промовив старший. — Вирок тобі написаний самим царем, блаженний!
У дворі вже стояв фургон, чекаючи на новоявленого солдата.
Тарас притьмом поглянув на вікна камер і серед тих, хто вийшов хоч так його провести, побачив першим Костомарова. Микола плакав. Сльози йому стікали по бороді й, немов росинки, зблискували на сонці. Ліворуч стояв Гулак, нахмурений і незворушний. Далі були обличчя Навроцького та Білозерського, когось іще…
Всміхнувшись, зняв капелюха і помахав.
Прибіг Попов. Віддав пакет конвойному й, не глянувши на арештанта, пішов назад. Друг велій!..
Коли сідав, помітив у дверях журне лице Сидоренка. Кивнув…
Його штовхнули грубо у глиб фургона, слідом заліз один жандарм, за ним упхався другий.
— Пішов, пішов!
Рвонули коні чвалом. Заторохтіли об брук колеса… Жаско, мов барабанний солдатський дріб…