Рішуче сів до столу, підсунув білий аркуш. «Не ліпо ли ны бяшетъ, братие…» Не ліпо!.. Щось у мові цій було від стилю канцеляристів… Чи навпаки!.. Мистецтво, література повинні мислити і говорити ясно, доступно всім, на кого вони спрямовані, кому служити прагнуть в ім'я людського поступу. Оцим «не ліпо ли ны бяшетъ, братие» хтось так сховав найвищий твір дванадцятого століття од власного свого народу, що й досі ще народ не взяв його назад у душу. Лежить під спудом тяжких століть «перл драгоценный»!..
Хтось увійшов і важко став підніматися.
— Що, Федоре? — впізнав ходу.
— Вам лист.
— Спасибі.
— Обідатимете у Лазаревського? Бо маю діло на Петербурзькій стороні…
— Я пан тепер! Обідаю, як всі порядні люди, — сказав Тарас.
— Ну її слава богу… — зітхнув старий вояка й пішов униз.
Писав з Полтавщини Пантелеймон, що вже подався в мандри по Україні. Чого це він надумав прислать листа? Згадав, нарешті, змилувався!.. А стиль! «Високоповажний добродію Тарасе Григор'євичу!» Не може він по-людськи, просто… Об чім же лист?
«Полтавці, зазвавши мене до себе на бенкет, жалкували, що Ви до них торік не завітали. Скільки не було там на бенкеті річей поважних, то знай. Ваше славне і шановне ім'я споминали так, як рідна сім'я споминає про свого батька, що десь далеко живе на чужині. Пили не раз за Ваше здоров'я і просили мене благати Вас, щоб Ви хоч на ту весну пошанували Полтаву, явивши їй свою кохану і шановну персону. Оце ж я, виповняючи свою обіцянку, запевняю Вас, що нігде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут-бо не то пани та паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували всі Ваші стихи напам'ять і, тривайте, чи не по «Кобзареві» вже й богу моляться…»
Заплющив очі, слухаючи, як серце стислось в грудях від хвилювання. Цей лист, точніше, те, що спонукало його писати Пантелеймона Куліша, було йому дорожче усіх рецензій. Люди, яким призначено його «Кобзар», признали думки та сльози, вилиті рядками віршів, трепетно взяли до серця!.. Куліш і той не витримав. Хоча й не без іронії, а написав душевний лист, потішив його найвищою з усіх похвал… Колись, десь двадцять років тому, він написав молитву до України, в якій просив за думи свої, народжені на чужині для неї, й вона почула, щиро їх привітала. Як і тепер, по довгій, сумній розлуці…
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!..
Немає в нього, крім цих, дітей… Нема кого привезти на Україну, навчить її любити більш од життя…
Сховав листа в шухляду. Спасибі тим полтавцям! Не за хвалу — за відчуття його душі, за відгук на біль його і на його надію… Він має, мусить їхати у рідний край, бо тут журба задушить, попри повагу й славу, що збільшується із кожним днем!.. Що особиста слава у порівнянні з безслав'ям рідного народу, землі, яка просякла кров'ю одчайних, мужніх мучеників за волю!.. Без України нема йому натхнення, нема життя… У цьому році — червень уже зайшов — утяв лише п'ять віршів… І муза його покинула!.. Ні, треба швидше їхати. Чого там возиться Варфоломій? Купляв би вже скоріше… Господи, чи він діждеться тієї днини, миті, коли на призьбі сяде біля своєї хати, зітхне й крізь сльози гляне на широченний старий Дніпро, на луки і ліс у далечі, на миле синє небо!.. Послав уже
Варфоломієві проект-малюнок хати, сам бачив її у снах — на горах біля Дніпра, у білім шумі цвіту… Й тоді, напевно, цвіли сади, як Ігор-князь ішов у степ, як падали од стріл ворожих русичі… І Ярославна зорила Сейм, і луки, і степ за ними в буйстві весняних барв… І теплий легіт-вітер приносив їй на крилах сум… І серце її стискалося в передчутті біди в степу, і сльози синьо скапували на білі щоки, ніби роса на цвіт…
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає…
Схопив перо і записав, тремтячи від хвилювання. Перечитав плач Ярославни в «Слові» й поволі рушив далі:
«Полечу, — каже, — зигзицею,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани…»
Перечитав… Почати слід було б з «Не ліпо ли ны бяшетъ, братие», бо «Плач» це ніби вставка, де інший ключ та інший тон. Не взяти б його фальшиво, не перенести б на всю поему… «Не ліпо ли…»
Та Ярославна не поступалась місцем, не сходила із заборола в Путивлі-граді!..
І квилить, плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
«Вітрило-вітре мій єдиний!
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий… Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав»…
Відкинувшись на спинку, слухав плач Ярославни, що вже зажив новим життям, злетівши з його душі зигзицею. Його було лиш половина, та він вже був — почутий, ось тут записаний!.. Від нього терпко віяло старою Руссю, віруванням, які народжувалися ще в племенах, десь на зорі народу… Все «Слово» — то відгомін, можливо, навіть останній сплеск язичества у християнській, княжій, новій Русі. Тому-то в ньому стільки пахощів і таїни, тому в душі від нього щось озивається вже незбагненне й для нас самих, проте живе… Ми носимо в собі безсмертну душу своїх дідів і прадідів, далеких наших пращурів, бо ми — нащадки їхні, продовження того життя, його одвічна і вічна суть…
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі-гроді Яраславна…
Як дописав «Плач Ярославни», відчув зненацька острах. Сьогодні ж бо торкнувся духу предків, переступив невидимий поріг буття! Незнаний автор «Слова» воскрес у ньому, зринув з пітьми віків, набув нового голосу. Що скаже він, почувши власну пісню, чи прийме, чи впізнає у ній себе?.. Він, може, нині тихо сидить на горах Київських — з мечем при боці, думний… Сивий чи молодий?.. Славетний і не названий ніде ніким, він — всюди, де живе безсмертний його народ, де чути рідну мову і рідну пісню!..
Рвучко поклав перо, підвівся. Так ніби хтось його покликав крізь далину… Ні, треба мерщій додому!.. Митець, одірваний від краю рідного й свого народу — суть пустоцвіт, суть річка без джерела чи без коріння дерево!.. У цій- камінній пущі не зможе він заврунитись, зазеленіти, бо тут не світить сонце душі народу. Має, як той співець, сидіти десь на рідних горах, бачити свою ріку, своє високе й сине, мов цвіт барвінку, небо!..
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу, на брамі…
За ним ніхто ніде не плаче… Не шле йому на море сліз, не просить вітру дужого, щоб не метав на нього гострі стріли!.. Сумно… А десь же є призначена йому Даждьбогом лада, подружіє його єдине, пресвітла доля його людська!..
…Шукав її далеко, людей просив її знайти, а виявилося, що тут вона, з ним поряд. Його чарівна люба, його зоря!..
Він бачив її не раз у Карташевських, та не звертав уваги. А тут, на дачі в Стрельні, його немов осяяло! Можливо, йому поміг квітучий луг, і сонячний липневий день, і діти, з якими він прийшов сюди, гуляючи…
Стомився й сів на схилі рову, а Надя з Манею, немов пташата, пурхнули у різнотрав'я луки. Як час біжить!.. Із матір'ю цих двох дівчаток він познайомився в Мотронівці під час весілля, де був боярином у Куліша. Учив її співати. Обох сестер — Надію та Олександру… Тепер вони — поважні, пишні панії, — радіють його відвідинам, хоч він також уже не схожий зовсім на пишночубого того поета, що чарував їх віршами й піснями бідного свого народу зимою сорок сьомого…
На нього сиплються всілякі квіти, дзвенить дитячий щасли вий сміх, тупочуть дрібно ніжки, і знову тихо… Лічить комусь літа зозуля… На осокорі каркає лискучо-чорний великий крук… І вітер віє з півдня, із України… Може, вже сторгував ту землю, що біля Канова, Варфоломій. Там, пише, є галявина посеред лісу, й вода кринична, й повно грушок та яблунь диких — ростиме сад… Там, може, він доспіває «Слово», що тут не йде, хоч сядь та й плач!..