— То ви мені, паньматко, не довіряєте? Я ж не джиґун безсовісний, не пустобрех…
— Ат, всі однакові!
— Паньматко, тиждень тому — ну, може, трохи більше, — ви так захоплювалися моїм талантом, розумом… — ще намагався втриматися у тоні жарту. — Й раптом…
— Розумний так не зробить, як ви зробили, — буркнула. — Чи мало вам було дівчат!..
— Гадаєте, що я не маю права на власний розсуд вибрати собі дружину? Я ж не кріпак…
— Ви раб своєї пристрасті. Сліпий, глухий…
— Дай боже кожному такого рабства! — мовив і взяв за руку дівчину, яка стояла мовчки, ні пари з уст. Кріпачка й пані!.. — Хочу поїхать з нею в місто, купити дещо з одягу, — сказав, уже ледь стримуючи своє обурення.
— Саму її не відпущу.
— То ви поїдьте з нами.
— Часу не маю. Діти і все таке…
В кімнаті стало тихо. Тарас аж чув, як кров йому зі дзвоном знялась з грудей до голови…
— Ну-у… а були б ми вінчані, то відпустили б?.. — мовив, неначе був далеко десь від себе.
— Звичайно. Я не мала б права тоді її тримати…
Ах лицеміри! Богом спішать прикрити свою духовну ницість…
Ступив до столу, де був папір, перо й чорнило, — певно, листа зібралася писать Макарову! — і, щоб не вибухнуло від болю серце, хлюпнув той біль на біле поле віршем:
Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри беа попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить бог,
Карать і милувать це буде:
Ми не раби його — ми люде!
Моя ти любо, усміхнись
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені…
Зчахаючи, він дописав свій гнівний вірш і вкляк, не відаючи, що з ним робити далі. Сховати нишком чи прочитать?.. Кому?.. Навіщо?.. Жодна з них не збагне… Як жаль, що й мила його Ликера не зможе ще принаймні кілька років озватися душею, серцем, розумом на цю його молитву!..
Згорнув поволі аркушик і заховав. Нехай пожде…
— То, може, ви дозволите піти Ликері зі мною в сад? Нам треба поговорити… — спитав з гіркою посмішкою.
— Та йдіть уже, — всміхнулась. — Поговоріть… Любов та добра злагода!
— Ходім, Ликеро, — мовив, як міг, спокійніше. — У нас свої турботи…
В альтанці, де вони знайшли пристанище, було не зовсім затишно. Сиділи, власне, мов на белебні; тільки й того, що тінь та лавочки.
— Ходімо десь… — устав Тарас.
— Тут добре, — не зрозуміла його Ликера. Сіла зручніше, так, щоб видно було доріжку, що йшла повз сад до лугу й моря. — Гарно!..
Скорився. Сів навпроти, щоб надивитися на цілий тиждень. Зможе приїхати знову аж у неділю.
— Мій брат троюрідний Варфоломій купує для мене землю в Каневі, — почав неквапно бесіду.
— В самому місті? — глянула на нього ледь стривожено.
— Ні. На горі між Кановом та Пекарями… Вид на Дніпро й на лівий берег!..
— Що ми на тій землі робитимем?
— Поставим хату, сад розведем і житимемо, — здвигнув плечима.
— Зроду не працювала в полі.
— І я, — зітхнув. — Хіба в дитинстві трохи. Та й то… Не мав кебети до хліборобства!
— Здасте в оренду землю?
— Ні. Може, дасть нам раду сестра Ярина…
— Лучче зостатись тут, у Петербурзі, — мовила Ликера тихо й твердо.
Він розгубився навіть. Ще не доводилось од неї чути думки, в якій було б таке глибоке переконання.
— У гостях, як кажуть, добре, а вдома ліпше, серденько, — сказав спокійно, м'яко. — Там наш народ, земля дідів і прадідів…
— А тут — столиця, люди.
— І що тобі, Ликеро, від тих людей!..
— Так хочеться вдягнутись гарно, вийти, узять ландо й проїхатися…
— Хіба ж ти пані?
— Ви ж пан, то й я за вами стану панею, — всміхнулась мило.
Що він їй міг на це сказати!.. Доводити, що він не пан, що серцем він, як був простим, то ним лишився й досі?..
На стежці за парканом почувся сміх, якийсь веселий гомін. Ликера випросталася, прибрала позу «панську»…
— Що там таке? — спитав Тарас.
— То заздрісники мої з двірні, — сказала. — Й пани, що тут на дачі.
— Чого вони? — нахмурився.
— Сміються з нас.
— Чому, з якої речі?
— Що пан бере покоївку собі за жінку.
— Звідки вони про те дізналися?
— Я похвалилась декому… Та й пані вас на кпини брала перед людьми…
— Ходімо звідси!
— Думатимуть, що ми втекли, злякались їх… Хай дивляться. Мо', повилазить!.. — визвірилася. І стала враз якась чужа й негарна. Всміхнулась роблено, а далі сіла поряд і чмокнула його в щоку. Знай наших!
Ця гра в любов на публіку геть зіпсувала Тарасу настрій.
— Треба тебе забрати звідси, — сказав похмуро. — В багні цьому…
— Без дозволу не маю права, — мовила. — Не вільна ж я…
— Твій пан не схоче, серденько, щоб ти, моя невіста, була кріпачкою, — дасть вольну. Ось побачиш!
Ликера зашарілася. Схопилася з лавки, сіла. До неї щось гукнули зі стежки за парканом…
— Ходімо в хату, — звівся. — Помислимо, як припинити це лицедійство дачне…
— Ми скоро повертаємось у Петербург. Учора про це казала пані.
— Гаразд, — дав їй пройти. — А там і пан Микола пришле листа із батьківським благословенням…
Ликера не озвалася. Всміхнулась тільки криво й пішла вперед стежиною, посипаною морським піском…
…Уперше вона прийшла до нього, щоб повідомити чудову вість. Знайшла сама майстерню і враз постала сонцем в його похмурій келії.
— Добридень…
— Федоре! — гукнув Тарас, не тямлячи себе від радості. — Це ж молода моя прийшла!.. Неси мерщій хоч чаю!
Федір вклонився чемно молодій і підморгнув Тарасові. Потому щез.
— Сідай, сідай, Ликеро, ось на дивані… — заметушився Тарас, не вірячи, що це йому не сниться. — Стомилася, йдучи сюди?
— А я не йшла — приїхала, — нахмурила так мило брівки. — Нині мені сказали, що я вже вільна…
Рвучко Тарас ступив до неї й поцілував.
— Чого ж сумна? Макаров, твій колишній пан…
— А знаєте, що я — козачка, вільна?
— Віднині ти…
— Я не була кріпачкою! — аж тупнула вона ногою. — Мене пани взяли у двір малою, мов кріпосну… — заплакала. — А вчора вдень, як узялися писати вольну, виявилося, що я не панська…
Мовчки узяв її за плечі й посадовив. Сів поряд сам. Оце тобі, мій голубе, й свої пани!.. Взяли сирітку в рабство, із-милосердились!..
— Тепер ти вільна, отже, і жити можеш вільно, де забажаєш, — мовив, щоб зняти гнів із серця. — Знайду тобі квартиру, і там живи. Допоки не обвінчаємося…
— А пан?..
— Ти вільна, вільна! Знаєш, тут, в Академії, і я колись одержав волю! Це добрий знак… — схопився Тарас на ноги. — Федоре!
— Несу, несу, — почулось із коридору.
Тарас метнувсь до столу, згорнув папір, малюнки на дальній край.
— Влаштуємо маленький бал!.. Ликера вільна, Федоре!
— Поздоровляю, — вніс тацю з чашками старий солдат. — На волі ліпше любиться…
— Такої! Ти, Ликеро, розворушила й камінь, — сказав Тарас. — Наш Федір жінок давно, як не злюбив…
— Чому?
— Бо дуже кохав одну, зрадливу, — промовив старий солдат. — Не дай вам бог!..
Як Федір по щось пішов, Ликера раптом хмикнула:
— Такий старий, а теж…
— Він, рибонько, колись також був молодий, — зітхнув Тарас. — Можливо, якби не та, зрадлива, то й Федір мав би нині свою сім'ю, притулок на старість літ…
— Це ваш лакей? — спитала так, мов прицілялася до того, хто їй слугуватиме, як стане панею.
— Ні, — надто різко сказав Тарас. І схаменувся, пом'якшив тон: — Він, серденько, мені у дечім просто допомагає. А я йому грошима. Так і живемо — два відставні солдати…