— Добривечір! — підвівся з кореня, коли Харонів човен уткнувся носом у мілину. — Поїхали?
— Сідайте вже.. — нечемно буркнув перевізник. Тарас ступив у човен і сів на вогку лавку. Одразу берег, верби та явори пішли, пішли у невість ночі, злилися з нею… Тільки вже з середини річки, як більше висипало на небо зір, вони ледь-ледь окреслилися по верховіттях і стали чимось схожі на придніпровські кручі.
Гори мої високії!.. —
знялось щемливо в серці, так ніби він плив не Дніпром, а сірим чужим Уралом. Вгледівся і в далині, на тлі зірок та неба, побачив Княжу гору, а поряд — ту, яку обрав для того, щоб поселитися.
Не так і високі,
Як хороші, хорошії!..
Та що це з ним сьогодні діється?.. І перевізник чомусь мовчить, немов набрав у рот води.
— Ви, дядьку, що ж, із Пекарів чи з Прохорівки?
Не відповів.
Махав затято веслами, неначе бив дніпрову воду, зганяючи на ній якусь свою досаду.
Невдовзі з ночі випливли тремтливі цятки вікон Михайлової гори. Отак, з води, він їх уперше бачив і враз відчув свою самотність на цій землі. Ні, друзів є немало; ще більше тих, хто любить його поезії, хто поважає його за них. І попри все це душить його сирітська, вічна самотина. Хто він такий на цій землі великій.. Хто жде його і хто за ним печалиться в оцій пітьмі?.. Марія?.. Чужа жона!.. Брати, сестра?.. В них є за ким печалитись, а він давно відірваний од їх гіллі… Як пліт отой, що проплива позаду, на бистрині, від лісу…
Тут човен зменшив швидкість, черкнув об дно й спинився. Тарас віддав монету за перевіз, яку давно приготував, і вискочив на чорний берег.
— Дякую! — гукнув у темінь.
Хлюпнули водою весла… Скинулась на плесі риба чи птах якийсь ударив нехотя крилом об воду… Тиша…
Зітхнув, поглянув (світяться під небом зікна!) й пішов на них, мов на маяк блукаючий у морі човен. Стежка вгиналась м'яко, стелячись йому під ноги… Як-то ітиме він за рік чи два до власної своєї хати? Що почувають люди, йдучи додому, в милу свою родину?.. Мабуть, ідуть, і все. Бо звиклі. Бо впевнені, що так повинно бути, що в кожного, — нехай то й звір чи пташка, — є десь своє пристанище, своє гніздо…
Чи то йому здалося, чи й справді вгледів крізь буйну кропу яблуні в одному з світлих вікон її такий знайомий і все ж такий далекий кирпатий профіль…
— Стійте! — спинив його рішучий владний окрик. Із темряви чи з-за кущів на нього раптом виплив пристав з Мошен Добржинський, якого він сьогодні бачив у Межиріччі, та ще якісь, озброєні кілками, люди.
— Стійте… — сказав пристав, відсапуючись. — Тарас Шевченко?
— Слухаю.
— Я мушу вас арештувати.
— За що?
— Не знаю. В мене такий наказ. — Дістав хустинку, витер на лобі піт. — Прошу до річки — в човен!
Оглянувшись на світлі вікна дому, в який ішов, на віття саду, вирізьблене на тому тлі, ступив униз, шукаючи ногами стежку, що раптом десь поділася. Попереду біліла спина соцького або десяцького, обабіч теж, позаду сопів пристав Добржинський.
На диво був спокійний. Логічно все! У кожного своя робота й свої також уявлення про честь та совість…
Тільки глибоко десь у серці тривожно щось озвалося і розлилось йому по грудях холодом. Уже напівзабутим, отим страшним, що на межі неволі й волі…
Глянув на розсип зір, на місяць, що підіймався з лісу, й одвів на темінь очі… Мав бути знову кременем!..
…Його збудив уранці на другий день не хто-небудь, а сам черкаський справник. По тому, як він увійшов, як випинав затиснуті мундиром груди, Тарас збагнув, що діло кепське, що для Табачникова (учора чув, як зветься справник) він послужити може твердим, надійним гарним засобом доскочити нового чину.
— Виспалися? — спитав, коли Тарас підвівся і сів на лаві, засланій старим рядном. — Не на перині, звісно…
— Ми до перин не звикли, — сказав Тарас. Нахмурився і запитав: — Яке ви мали право повестись так зі мною?!
Табачников пройшов до столу, поважно сів, чомусь потер долонями своє округле масне лице з очицями, як в поросяти, і теж спитав із посмішкою:
— Не знаєте того самі?
Тим часом ввійшов жандармський офіцер.
— А-а, пан поручик… Прошу, прошу! — вказав на крісло справник.
— Це хто? — кивнув жандарм.
— Художник із Петербурга.
— Той самий?
— Так.
Ввійшло ще двоє. Певно, якісь чиновники. Жандарм кивнув, щоб сіли.
— То що ж це ви? — звернувся він до Тараса. — Немолодий вже, служите в Санкт-Петербурзі, а дозволяєте собі таке!..
— Ви, може, мені, панове, скажете, чим зобов'язаний такій увазі й такому дикому до мене ставленню? — спитав Тарас.
— Ну, добре, — випнув груди й поклав на стіл важкий кулак Табачников. — Чотири дні тому назад ви обміряли землю у Пекарях?
— Так. Хочу там поставить хату.
— А з вами там були пани Хілінський, Молендський, Вольський та селянин Садовий з сином?
— Були.
— Ви пригощали цих вищеназваних людей горілкою?
— Хіба це гріх?
— Гріх потім був!
— Не розумію…
— Що ви їм говорили, випивши? Про бога, матір божу та про Ісуса?
Ось воно з якого боку вітер! Вже хтось доніс про диспут довкруг листка. Чи не Козловський?
— Це все обмова, наклеп, — сказав спокійно справнику. — Таких речей ми не торкалися на тій горі. Пили, про щось бесідували, співали трохи…
— А хто казав, що божа матір — покритка? Ви!
— Я такого не говорив. Покепкував з Козловського, а він зі злості, мабуть, і набрехав.
— Ви й Саваофа лаяли, ще й підставляли йому, — яке блюзнірство! — прошу пардону, задницю для поцілунку! Тарас підвівся, глянув у білі очі справника:
— І ви могли повірити в таку мерзоту?! Справник устав також.
— Сідайте! — мовив з притиском. — Питати тут буду я. Чи пан Крижицький, — глянув у бік жандарма. Той не примусив себе просити довго й також устряв у допит:
— В шинку Давида ви фіглювали зерном пшениці й жита, доводячи перед селянами злочинну думку знищення царя й панів народом. Було таке?
— Я там казав, що скоро цар дасть волю, і всі селяни, — жито, — вважатимуться, як і пани, пшеницею. Жандарм скривився в посмішці.
— Я доповім про все це київському генерал-губернаторові князю Васильчикову, — сказав рішуче, вставши із-за стола.
— Все ж їдете? — спитав несміло справник. — Гадав, що ми сьогодні…
— Вже запрягають коней.
— Візьміть мене з собою! — ступив Тарас до нього. Жандарм звів брови, скоса зиркнув на справника й розвів руками:
— Взяв би, але, на жаль, немає місця в екіпажі.
— Я проведу вас, — спритно схопився справник. Вже від порога грізно сказав Тарасові: — А ви… Допоки вестиму слідство, житимете отут, у домі станового. В селі собі гуляйте. А за село — боронь вас боже!
Вийшов слідом за трійцею, що чимось, видно, муляла йому в душі.
Відчувши раптом втому, Тарас пройшов до лави і важко сів. Ускочив у поліцейсько-жандармську сіть!.. Тепер вони не випустять його сяк-так. Не жарт — спіймали на богохульстві! Це ж шанс який довести свою старанність, вислужитись. Недремне око!..
Серце мов хтось здавив…
Підвівся, вийшов у коридор, набрав води з відра, що тут стояло, й припав до кварти… Вскочив!..
У середу, вже аж надвечір, йому сказав хтось, що у Мошни приїхали Шевченко з Корсуня та Симиренко із Городища. Приїхали до управителя цього мавтку Ягницького, що жив у панському палаці в парку. Хотів одразу ж піти туди, але згадав, що там якраз Табачников. Щоб не проґавити Варфоломія та Симиренна, побрів по тій дорозі, якою мали їхати вони назад. Це ж, певно, брат вважає, що він уже в Максимовича чи навіть десь під Києвом… Три дні минуло… Леле, уже три дні, як він в неволі знову! Нехай вона ще й не така, як в році сорок сьомому, та все ж страшна… Тоді він був молодий, здоровий, а зараз кожна прикрість йому холодить серце й стискає болем голову. Душа міцна, як і колись, а тіло вже підупало, тяжко йому витримувати таке буття, таку наругу… Муштра й життя в пустелі, видно, наклали карби глибші, ніж те здавалось спершу. Вдовбалися таки добряче! Серце, хоч ожило, вже не сміється знову…