Постукування легких коліс прогнало сумні думки. Здається, їдуть… Добре, що тут заждав: побачаться без зайвих вух. За ним весь час хтось назирає в оцих Мошнах!.. Чогось сумні та невеселі, — як конотопський сотник, — його дружки…
— Тпру! — зупинив баских лискучих коней Варфоломій. Платон стрибнув на землю, подав холодну руку.
— Ви чули мою пригоду? — тихо спитав Тарас, вітаючись з Варфоломієм.
— Того сюди й приїхали, — сказав Платон.
— Гадали, мо', Ягницький зарадить лихові… — додав похмуро Варфоломій.
— Відмовився?
— Та він би й рад… Табачников немов зірвався з цепу. Той роздуває довкіл таке!.. Послав у Київ рапорт, а сам тим часом нишпорить, шукає всюди змовників.
— Засидівся уже в Черкасах, хоче перелетіти в Київ, — сказав Платон.
— На спині моїй заїхати…
— Хотіли дать на руку, так не бере, собачий син, — озвався Варфоломій. — Аж труситься, так хоче взяти лепту, а поспішив із рапортом. Та ще й жандарм якийсь тут був…
— Учора вдвох допитували мене у хаті станового, — сказав Тарас.
— Той взяв би теж, — підкинув думку Симиренко.
— Поїхав ще учора вранці в Київ.
— Виходить, кепське діло.., — мало не плакав Варфоломій.
— Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'їсть, — утішив його Тарас. — А он і страж мій пильний — пан становий!
Дорогою у їхній бік неквапно йшов Добржинський. Не йшов, а так, прогулювався у надвечір'ї…
— Побоюються, що ви мене умкнете, немов гусари дівку.
— А що? — сяйнули очі в Симиренка. — Діждемось ночі десь у яру чи в лісі, підхопимо тебе і чвалом!..
— Куди? — спитав Варфоломій.
— Жила б оце Січ Запорозька! — сказав Тарас.
— Ще, може, щось придумаємо, — подав Платон правицю. — Я днями буду в Києві… А зараз треба їхати. Тим паче пан Добржинський гряде сюди…
Варфоломій обняв по-братньому, поцілував. Не втримався, щоб не вколоти докором:
— Казав же я тобі, Тарасе, — побережись…
— Добереглися, що далі нікуди! — спахнув Тарас. — Табачников тут бог і цар!.. Паскудство.. Візок хитнувся, затупотіли коні, рвучись у путь.
— Бог милостивий!.. — махнув рукою Варфоломій.
— Прощайте! Я напишу!.. — гукнув Тарас.
Знялася легка вечірня курява й осіла тихо, згладжуючи сліди коліс…
…Чекаючи наказу з Києва, Табачников носився з ним, як дурень із дверима. Стурбований тим поговором, який пішов межи людьми по селах біля Мошен, він підхопив цей неспокійний і нелегкий для себе скарб, примчався з ним до Черкас. Примусив жити поряд, таки в своєму домі. Чи щоб не втік, чи, може, мав іще якийсь, лише йому відомий, замір.
Увечері, за кілька днів, гукнув його до кабінету, де на столі, замість паперів, стояла пляшка, келишки та вишукані, як для Черкас, наїдки.
— Сідайте, — сам підсунув йому стілець.
— Що сталося? — гукнув Тарас, — Прийшов указ про те, що я призначений якимсь міністром?
— Хочеться покуштувати влади? — спитав замісто відповіді. — Мені чомусь здається, що ви берете вище…
— Такої! Хто б подумав, що ви вважаєте звання поета вищим од міністерського!
— Поет і вождь… — примружився, мов кіт на мишу, поліцейський. Налив тим часом келишки, один підсунув "гостеві", а другий взяв, мов щось живе, в кулак. Як видно, звик усе тримати міцно. І запитав. — Взяли б мене міністром, коли б я став на вашу сторону?
— Чи ви не з глузду з'їхали? — як міг спокійно мовив на те Тарас. — П'єте задуже, мабуть… Табачников підніс правицю з келишком.
— Я п'ю здоров'я ваше!
— Спасибі…
Дружно випили і закусили.
— Минуло всього три дні, а ви в Черкасах стали кумиром, душпастирем, — сказав серйозно справник. — Цибульські просто моляться на ваш пресвітлий образ. Отець Петро Марковський, диякон Шпак, моряк Степан Хоменко, Вахмистренко, Боковня, Слюсар… Нєсть їм числа!
— Ви що ж, за мною бігали усі ці дні? — спитав Тарас. — Негарно…
— Ні. Очі й вуха у мене скрізь.
— Обплутали, як той павук?
— Годжуся я в міністри?
— І знов за рибу гроші!..
— Пора по другій.
— Думаєте, що я сп'янію швидко й почну молоти вам хто-зна-що?
— Сп'яніли ж ви у Пекарях…
— Ні. Я тоді не впився.
— Не був п'яний, а ніс таке!.. Тепер самі подумайте, що випливає з цього…
— Що?
— Божевілля…
— Славненько! То я оце, по-вашому… — всміхнувся, ще не вловлюючи, до чого гне Табачников.
— Лиш божевільний може постать супроти бога і влади, ним помазаної! — державне випнув груди філософ-справник.
— Отже, ви ту гидоту вигадали про бога й заднє місце, аби довести?.. — гнівно спитав Тарас. — Це ж підло!
— Я — патріот, — промовив гордо справник. — А ви — загроза ладові, який у нас панує, цареві, всій імперії. Од вас чекати можна чого завгодно: бунту, різні, мазепинщини… А доля так розпорядилася, що я, звичайний справник, урятувати можу свою Росію від злої смути…
— Що вам на розум спало? — глухо спитав Тарас.
— Послати вас у божевільню в Київ… Це вдарило немов обухом по голові.
— Гадаєте, у вашій владі? — спитав неначе із-за стіни.
— У мене там є приятель, який на всіх таких, як ви, недобрим духом дише. Він зробить так, що жоден ваш крикун про волю та демократію…
— Мене знайдуть і визволять.
— Нехай собі, — всміхнувся хижо справник. — Чутки підуть, — а в тому ми посприяємо! — що ви звихнулись, з'їхали, як мовлять тут, із глузду… Що б не казав — усе бредня, химерія… Кінець кумиру, амба!
Тарас мовчав. Думки снувались швидко, вдарялися одна об одну, знов розбігалися. Замір цього катюги чорний… Навряд чи він без губернатора на те одважиться… А що, як вигадав усе не він, а хтось із вищих?..
— Як патріот, я, зізнаюсь, нещадний, — своєї вів Табачніков. — А як людина… Можу вам дати шанс!
— Цікаво… — протяг Тарас, пригадуючи, де він уже це чув. А-а, слідчий Третього відділу Попов! Його слова, його гидотний спосіб… Які ж вони всі схожі — мов від одно суки!..
— Ви намалюєте портрет його величності, — на повний зріст, при орденах, — і я повішу його…
— Кого? — всміхнувся. — Царя? Табачников побагровів.
— Такі, Шевченко, жарти!.. — аж засичав.
— Не я сказав "повішу", — стенув Тарас плечима.
— Ти намалюєш портрет царя, — олією, на повний зріст, — і чітко так підпишеш: "Тарас Шевченко", а я його… портрет той! — повішу тут, у кабінеті, аби начальство бачило, який ти вірнопідданий. Га?!
— Ми, здається, ще не пили на брудершафт, а ви мені вже тикаєте, — утік Тарас од відповіді.
— Пардон! Пардон! — підвівся справник. — Буде портрет чи ні?
— Як кажуть, рада б душа у рай… — розвів Тарас руками. — Не можу я намалювати такий портрет.
— Чому?
— Нема моделі.
— Чого нема?
— Царя, кажу, немає тут. Щоб він, як ми оце, посидів, а я його намалював…
— Змалюєш так.
— Ні. Мій учитель, покійний Карл Брюллов, щодня повторював, щоб не робили ми ні мазка, коли нема моделі…
— Напав, гадаєш, на простачка? — всміхнувся. — Я теж учивсь. У Києві, в університеті.
— То ось чого він, бідний, почервонів!..
Табачников налив собі по вінця келих, випив. Потому вп'явся поглядом в заарештованого і проказав, угвинчуючи у мозок кожне слово:
— Портрет царя. За кілька днів… Інакше — я пошлю дружку моєму в Київ… І хай господь вас заступає там!..
Уже в своїй кімнаті… в чужій кімнаті-камері, — хоча вона була без ґрат та без замка, — Тарас дав волю серцю — вдарив стілець ногою. Пройшовшись сюди-туди кімнатою, завважив раптом келишок, якого й досі чомусь тримав затиснутим в пітній руці. Жбурнув його в одчинене навстіж вікно і сів до столу. Іроди!.. Вовки, що скочили на карк народу й гризуть, гризуть із року в рік!.. .Погрожує йому Кирилівським монастирем… Це ж, певно, в тому рапорті, що справник послав самому губернаторові, вже є пером написані його "художества" супроти бога… Мабуть, це ще страшніше; це не заслання і не солдатчина!.. Допоки ж, боже праведний, творитиметься така ганьба й наруга на цій землі!..