— Тіпун тобі, Михайло, на язик! Помовчали, посумували.
— Бери скоріше снідай, бо захолоне! — схопив Михайло кошик, з яким прийшов.
— Спасибі.
Прибрав хоч трохи місця на столі й пішов помити руки.
— То я побіг. Увечері загляну ще, — запоспішав Михайло.
— І що б я тут робив без тебе!.. — вдячно гукнув йому. Невдовзі прибіг іще один сердечний друг — Григорій Честахівський. Засапаний, впав на диван, засяяв сонцем усмішки.
— А кажуть, ти захворів…
— Куліш сказав?
— Та ні. Барі. Зустрів його в театрі… Ледь дочекався ранку… А ти собі нівроку!
— Підстрибую, — сказав Тарас.
— Ти снідав?
— Тут Михайло недавно був, приніс мені гаряченького… Що в світі чути? Воля вже скоро буде?
— Як видно, дуже панам не хочеться її давати людям. Знай тягнуть, тягнуть!..
— Може, то все обман? — подумав Тарас уголос. — Щоб ошукати дурнів? Почують, хто чим дише, — й по голові, по голові!..
— Це надто підло навіть і для міністрів… — сказав Григорій. — Цар же пообіцяв…
— Цар, цар! — скипів Тарас. Не міг спокійно чути цього бридкого слова. — В цареві зло! Цар — то уже неволя, гніт. Назви мені такого, щоб він стояв за правду, за рівність всіх, за щастя свого народу!
— Ану їх, батьку, к бісу… — безжурно мовив Честахівський. — Чи нам немає чим клопотатися?.. О, геть забув! "Буквар" твій вже дозволив духовний цензор!
Тарасові ця новина була цілющішою од всяких ліків.
— Справді? Й псалми пройшли?
— Напевно. Бо про купюри мені ніхто нічого не говорив.
— За це не гріх і випити!
— То, може, збігати та принести?
— Не можна. Я нездужаю…
— Таки Барі не обманув… — притих Григорій. — Що ж ти мене морочиш, батьку?
— Барі не бог, — наїжився. — Почни їх тільки слухатись, тих лікарів, то й жити буде ніколи.
— Він доктор медицини! А це не жарт.
— У нас був лікар у Новопетровському, — всміхнувсь у вуса. — Тільки прийде недобра звістка, що їде наш батальйонний командир, одразу всіх, кого не можна йому показувати, — до лазарету, в ліжка!
— Ти першим біг, звичайно, в ті райскі кущі?
— Дивно, — сказав Тарас роздумуючи, — та я ніколи там не ховався… Влазив у свій мундир парадний і йшов на плац, на ту страшну голгофу…
— Чому?
— Не знаю… Певно, боявся себе принизити ганьбою втечі…
— Досі ти не розказував мені ні разу про ті часи.
— Минули, й слава богу!..
Григорій взяв зі столу дошку з його портретом і запитав:
— Ти й досі б'єшся над цим своїм поличчям?
— За вісім днів скінчити мушу.
— А що таке?
— В суботу в Артемовської велика учта, і я вже їй пообіцяв відбиток цього портрета.
— Ти сам підеш?
— Не знаю…
— Тоді і я з тобою! Як джура, як тілохранитель, — поклав портрет.
— Спасибі…
Увага ця була йому приємна, та навівала сумні думки. Відтоді, як він упав недавно посеред вулиці (земля йому схитнулась і попливла), Микешин, Честахівський та Лазаревські не відпускають його самого в місто, хтось з ним іде. Круневич каже — серце… То лікар теж, знайомий по Оренбургу. Щоправда, стрілися вже тільки тут, у Петербурзі..
— …Кажу, що треба мені вже йти! — гукнув Григорій.
— Чую. Чого кричиш?
— Я двічі мовив тихо.
— Пробач. Думки усякі лізуть до голови…
Лишившись сам, відчув, що геть стомився. Може, коли б йому не заважали друзі, зробив би більше… А втім, нічого б він не зробив без друзів! Тим паче нині, хворий, з підступним болем в грудях… Ні, до Семена в гості піде, хоч там лети каміння з неба! І так занудився в оцій майстерні-келії, вже котрий день ні за поріг. Бадьоро вийшов у коридор, знайшов старого Федора і попросив приготувати чаю. Таки свого, з цілющих трав, привезених із України…
Суботній день удавсь на славу: сонячний, з дитинно чистим снігом й легким морозцем. Ніби на Україні… Чи то, що йшов до земляка, чи через те, що думав про рідний край в безсонну ніч і ждав листа із Корсуня, йому згадався раптом отой такий далекий різдвяний день у Києві, коли збиралось Братство й Куліш йому пообіцяв раптову і таємничу подорож в Європу…
Навмисне вийшов за півгодини, аби зустрітись з Грицем на півдорозі. Та й, правду кажучи, хотілося пройтись зимовим містом на самоті, поглянути на все, чого, можливо, він не побачить більше в такій красі. Поїде на Україну, й хто зна, чи будуть у нього час і гроші, щоб приїздити в Санкт-Петербург…
Од свіжого повітря й сонця ураз сп'янів. Постояв біля Неви, помилувався сфінксами, які сьогодні були кумедно мурими, — бо розтавала паморозь, пригріта сонцем, — і почвалав на величезний постійний міст через Неву. Дивився на все довкіл, і щось його помулювало, чогось не міг збагнути… Нева текла, лише місцями скута тонким грудневим льодом, по ній ішли — останні в цьому році — натомлені, немовби сонні човни та більші судна… З високого, міцного мосту відкрився вид на Петропавловську фортецю, Кунсткамеру і водночас на лівий берег, де вигравали вікнами та позолотою, залиті сонцем Адміралтейство, Зимовий… Скільки їх, тих палаців!.. Дивно, колись вони вражали, окремі з них захоплювали, а нині тільки давлять, дратують навіть величчю та розкішшю своїх фасадів…
Діставшись того берега, звернув уздовж Неви, ліворуч. Шлях цей любив. Вода його приваблювала як грізна сила, здатна за будь-яких обставин лишатися сама собою. А ще — як шмат природи. Хоча й закутий в камінь, проте нескорений і таємничий…
По праву руч масивно й легко зводився Ісаакіївський собор. Він погубив Брюллова, й того Тарас не міг простити… Не знав, кому. Хто завинив у тому, що Карл Брюллов (великий Карл!) поліз під саму баню робити розпис і там зачах на протягах, у каторжній щоденній праці?.. Кому була потрібна така офіра? Богові? Цареві? Людям?.. Що з ним, сердечним, сталося: порфирородним кидав сміливо й гордо виклик, а тут зламався…
Вершник білів од снігу й паморозі, кінь басував, змія звивалась міддю в його ногах…
— Ху-у, ледь догнав!.. — спинився поряд Честахівський. — Чого це ти не дочекався?
— Схотів пройтися, глянути на рук Петра творіння…
— Чи ти на нього не надивився!
— Сьогодні я немовби з ним прощаюся… — промовив тихо. — Наче останній раз… Прийде весна, поїду на Україну… І все!..
— Такої! — жваво гукнув Григорій. — Приїдеш, як захочеться, дорогу добре знаєш. Та й до весни ще!..
— Правда… — зітхнув Тарас. Зима ще тільки розпочалася, а він уже так тяжко чекав весни.
По набережній сюди й туди летіли сани, вершники в яскравих строях, схожі на снігурів…
— Стомився? Може, взяти й нам візника? — турботливо спитав Григорій, завваживши його цікавий погляд.
— Ні, ні, — сказав поспішно. — Пройдемося. Я десять днів не був ніде… Коли Михайло взнає, що я чкурнув, обом нам, братику, влетить по саму зав'язку!
— То, може, й справді?..
— Що ти! Щоб я в Семена не побував, не привітав його дружину милу!
Прискорив крок. Немов злякався раптом, що сили йому забракне виконати своє палке бажання.
Семен напався з докорами:
— Прийшов, нарешті, зволив! Я вже забув, який ти з виду… Шурочко! — гукнув у глиб квартири. — Тарас прийшов! І з ним Грицько!
— Біжу, біжу!.. — з'явилася, немов рожеве марево. Підставила щоку Тарасові, тоді Грицькові. — Що ж це ви про нас забули зовсім? А де портрет?
Тарас дістав із течки, вручив з поклоном.
— Можна мені поглянути? — спитав Семен і взяв офорт. — Чудово!
— На жаль, сумний, — сказала Олександра. — Усі портрети ваші — сама печаль.
— Таким удався, мабуть…
— Це все тому, що нежонатий…
— Шурочко!.. — спинив Семен.
— Поїду на Україну й там оженюсь, — невпевнено сказав Тарас.
— Та щоб було весілля, щоб мій Семен гукнув вам "многа літа"!..