— Щиро вдячний, — сказав Тарас. — Оце подумав, де ночуватиму, а тут і вас господь послав…
— Домовилися, — кивнув йому штабс-капітан. Сів на коня. — Держіться до Бутакова ближче, я вас знайду!
Надвечір, коли ставали табором, Тарас прийшов до екіпажу, як називав свою команду Бутаков, і вже застав Макшеєва.
— А ми якраз про вас говоримо, — всміхнувся Олексій Іванович. — Ось тезко мій, штабс-капітан, пропонує на весь похід пристанище… Якщо і ви не проти…
— Я згоден.
— Ну й чудово. Чим більше ми подружимося на суходолі, тим легше в морі буде.
— І ви підете в плавання? — спитав Тарас Макшеєва.
— Коли візьме пан капітан…
— Ви будете моїм найпершим помічником! — сказав врочисто Бутаков. — Звичайно, після штурмана…
— Та хоч і після кока!
— Оце моряк! Чого ви не на флоті?
— Судьба… — зітхнув Макшеєв. — По духу я географ і мандрівник…
— Щастить мені: в цій глушині зустріти двох одержимих — художника й мандрівника! — обняв їх і пригорнув.
На другий день знялися з місця зі сходом сонця. Було ще прохолодно, й Тарас дістав із воза свою шинель. Як одягав, скривився, і це помітив штабс-капітан.
— У мене є пальто з собою. Можете вдягнуть його. Щоправда, воно приношене… — озвався він несміливо.
— А на губу не втраплю? — спитав Тарас, згадавши про рукавиці й добу, за них відсиджену.
— Тоді ми зробимо такий фортель, — всміхнувся штабс-капітан. — Шевченко! — гукнув, неначе справжній тобі фельдфебель. — Одіть пальто! Шинель сховать! Побережемо добро казенне.
— Слухаюсь! Це, власне, перша була команда, яку він радо виконав.
— Якби ще бриль… — оглянув себе в пальті.
— А що то таке, Григоровичу?
— Це… капелюх солом'яний… Такі в нас носять на Україні…
— Ну-у, ви вже хочете як мед, то й ложкою! Дай бриль, то ви запрагнете ще й хату білу, вишні…
— Й Дніпро!.. Були б ми зараз десь на Дніпрі!.. Садки цвітуть, літають крижні, луки — зелено-жовті, з купами по них червоної, як захід сонця, смілки…
— Ну, ну, не треба сліз… — долинув ніби здалеку ласкавий голос штабс-капітана. — Опишемо Аральське море й за ці труди вам виклопочемо якесь звання… А там рік-другий, та й у відставку!..
— Вибачте… Не можу я спокійно все те згадувати…
— Любити край свій-благо, а не ганьба. Коли б усі любили його, як ви…
— Були б усі в солдатах.
— Так… Парадокс! Любов зробили злочином. Та ще яким — державним!..
Обоз ішов рівниною, яка не мала ніде кінця. Здавалося, що ковилове біло-жовтаве поле вливалося навсюдибіч у небо, й вози, верблюди, люди ось-ось також розтануть у тій безмежній невісті, як розтає, щезає мрево… І ні пташини тобі ніде, ні звуку, — окрім густого стугону обозу, — ні хмарки в небі… Сонце і ковила!..
Вже після полудня на видноколі зліва з'явилась біла хмарка. Невдовзі щезла, потім злетіла знову, ширячись…
— Що, буде дощик, може? — спитав Тарас у козака, що їхав сонний поряд.
Козак зиркнув на хмару, штурхнув сусіда, який також куняв, руками впершись в луку сідла.
— Угу… — озвався той. Піднявся на стременах, приклав до лоба руку і знову сів. — Степ палять.
— Хто? — спитав Тарас.
— Киргизи.
— Навіщо?
— Хто їх знає… По паленому обоз трудніше йтиме…
— Бояться нас?
— Та є й чого! Три тисячі лише возів. І тисяча верблюдів. Та козаки, солдати…
Подув вітрець, і в ньому справді чувся ледь вловний запах диму.
Попереду тим часом блиснула в'юнлива Ор, уздовж якої вони ще йшли, дихнула тихо свіжістю її затока, що ніби вийшла в поле зустріть обоз.
Тарас побіг, зняв одяг і кинувся в ту благодать.
Як почало смеркати, вогонь зайняв півнеба. Спочатку він вставав лише загравою, та чим густішала довкіл пітьма, заграва та ставала ближча й ніби пойнята кров'ю. То тут, то там на обрії зривалися у бурячкове небо великі пасма полум'я, летіли іскри…
Під'їхав верхи штабс-капітан і, кинувши слузі своєму повід, спинився поряд.
— Гарно… І трохи страшно… Наче із апокаліпсиса… До речі, Шрейбер, наш генерал і повелитель цього походу, просив, щоб ви для нього намалювали це диво в див…
— Отже, — зрадів Тарас, — я мушу виконати його наказ, хоч дозволу царя й немає!
— Звичайно. Ви ж у війську, де всі накази для вас — закон.
— Так точно! Слухаюсь! — ступив Тарас в глиб джеломейки, знайшов малярське причандалля і вийшов знову.
— Скільки не малювали? — спитав Макшеєв тихо.
— Вже більше року.
— Мучилися?
— І не питайте!..
Трепетно розкрив альбом, взяв олівець і, сівши по-козацьки, став малювати. Вогнище, яке горіло неподалік, давало мало світла, проте йому того було достатньо, аби зробити начерк огненної картини степу, башкирів, що варили кашу неподалік, возів, які стояли стінкою, впритул один до одного довкіл затоки… Колись отак, — він бачив десь малюнок, — і запорожці ставили вози довкола табору!.. Це наче вал. Принаймні кіньми не вскочиш нагло в табір… Дивно, рука його ще не забула, ніби сама собою трудиться, і з-під тонкого вістря, заздалегідь заструганого, вже приготованого, на всяк випадок, олівця випурхує штрих за штрихом… Узавтра вдень, при сонці, він покладе на цю основу фарби. Видовисько таке страшне й прекрасне, що він не зможе його забути, що довго ще воно стоятиме перед очима в усій своїй могутній дикій силі…
— Ну як? — спитав Макшеєв, що встиг уже перевдягтися в нічний домашній одяг.
— Малюю… Гляньте, гляньте, он караван верблюдів на тлі пожежі!..
— Для щастя вам, артистам, так мало треба…
Тарас притих, замислився.
— Людина може бути вповні щаслива лише тоді, коли народ її щасливий, вільний… — тихо сказав Макшеєву.
Вогонь тим часом бурхнув з новою силою. Огненні смерчі вирвалися з густої хмари диму й лизнули небо…
— Коли писав поему про гайдамаків, ввижалися мені такі картини… Аж де побачив їх наяву!..
Закрив альбом з уже готовим начерком, приліг на бік і так всю ніч дивився на те велике огнище…
…За десять днів дісталися Карабутаку-річки й нового форту, що будувався. Тут, як було задумано ще в Орській фортеці, обоз спинився табором не тільки на ніч, а і на день та другу ніч.
Уранці батюшка, що їхав до Раїма, мав освятити місце нового форту, аби господь простер над ним свою десницю, сущу над багатьма укріпленнями по прикордонній лінії. Без бога в цій пустелі не витримав би, напевно, й камінь. Правда, киргизи якось жили й живуть…
Допоки тривав молебень, Тарас трудився, прагнучи замалювати цю урочисту для форту мить. Коли ж гарматний постріл із бастіону благовістив — замісто дзвонів — звершення святого дійства, його знайшли й покликали в кибитку штабс-капітана Герна — будівника укріплення, — де мав відбутися бенкет з нагоди зустрічі христолюбивих воїнів й освячення іще одного гнізда орлів його величності.
— Сердечно радий, — потис Тарасові правицю Герн. — Я знаю про вас давно. Ще як навчався в Петербурзі у військовій академії, мені колеги-українці читали ваші вірші. А в Оренбурзі Михайло й Федір Лазаревські… Пробачте. Маю стріти генерала… Ви ж не тікайте — хочу поговорити з вами!..
Протягом всієї учти Тарас вивчав нового свого знайомого. Він був простий, уважний до всіх однаково, й тому, напевно, його здебільшого тут величали не по званню, а Карпом Івановичем. Не забував господар і про єдиного тут рядового, стежив, щоб він мав що і випити, і закусити…
— Ви що, давно знайомі? — спитав Макшеєв, який сидів біля Тараса.
— Добрий він чоловік… — ухильно сказав Тарас, який, по правді кажучи, ніяк не міг повірити, що, вирушивши в похід з обозом, втрапив геть в інший світ, де люди — люди, навіть коли вони в мундирах та еполетах.
— А чом немає батюшки? — спитав у Герна генерал.
— Він, кажуть, надто буйствує, коли хильне… То ми його й не запросили.