— Все-таки слуга господній…
— Це я взяв гріх на душу, — сказав Макшеєв різко.
— А-а!.. Ну, тоді… — зам'явся Шрейбер. Потім звернув иа жарт: — Бо шкода, аби за це наш милий Карл Іванович колись зазнав пекельних мук…
— Панове, хочу сказати тост! — підніс маленьку чарку Бутаков. — Я прошу всіх вас випити за флот Аральський!
Випили під схвальний гомін. Знали, що на возах «пливе» безмежним степом розібрана новенька шхуна «Константин», яка невдовзі стане вже третім судном на цьому морі серед пустель.
Тарас згадав свою мандрівку Балтійським морем, хворобу, Ревель, де мусив зійти на берег… І Васю Штернберга, якого він провів у море і… не зустрів… Тепер йому самому на долк випало піти в недовідоме не тільки йому, а й штурманам Аральське море, й хто знає, чи вернутися… Він чув, що там…
— Вас просять щось сказати, — шепнув йому Макшеєв. — Сам генерал…
Тарас підвівся.
— Трудно мені, панове, сказати щось розумне або дотепне в цьому мундирі, на цій землі… Я прочитаю ліпше рядки написані колись давно… З поеми «Тризна»…
Провидя жизни. назначенье,
Великий божий приговор,
В самопытливом размышленье
Он подымал слезящий взор
На красоты святой природы.
«Как все согласно!» — он шептал
И край родной воспоминал;
У бога правды и свободы
Всему живущему молил,
И кроткой мыслию следил
Дела минувшие народов,
Дела страны своей родной,
И горько плакал… «О святая!
Святая родина моя!
Чем помогу тебе, рыдая?
И ты закована, и я.
Великим словом божью волю
Сказать тиранам — не поймут!
И на родном прекрасном поле
Пророка каменьем побьют!
Сотрут высокие могилы
И понесут их словом зла!
Тебя убили, роздавили;
И славословить запретили
Твои великие дела!..»
Замовк і сів.
— Чудово!
— Браво!..
— Вип'ємо за государя нашого! — підвівся Герн. — Усі ми живемо тут його високим розумом… Віват, панове!
Встали і мовчки випили.
Коли стемніло й вийшли на моціон, Герн щось сказав Макшеєву, знайшов Тараса й лагідно торкнувся його руки своєю.
— Обоз рушає вранці… — промовив журно. — Хто зна, коли ми ще побачимося…
— Те море, кажуть, кляте.
— Пусте! Я плавав торік по ньому… Просто, цей край такий великий, а нас так мало… Вибачте, що я з тим тостом вискочив, немов Пилип із конопель… Тут, знаєте, також усякі люди…
— Цікавий тост. Як хочеш, так і розумій, — всміхнувся.
— Коли дивитись аж звідсіля, то ми замало не земляки. Я з Вітебщини.
— А я із Київської губернії. Кріпак колишній…
— Знаю і розумію… — притишив голос. — Ваше життя та здібності — найкращий доказ того, яка ганебна річ кріпацтво, яке гальмо для поступу.
Тарас мовчав, хоч любо було йому тут чути такі слова, зустріти таку людину.
— Я дворянин, — щоправда, безмаєтковий, — і ви, звичайно, в праві остерігатися, проте повірте в щирість і слів моїх, і ставлення мого до вас, — вів далі Герн. — Підозра, страх перед доносом — це найсильніша зброя тих, хто при владі. Кожен — один як перст, і що він може вдіяти, коли один!.. Не думайте, що я герой, що з кожним так розмовляю… Хочеться мені зійтися з вами, полегшить, хоч духовно, солдатську долю вашу, зробити щось для того, хто кинув виклик царству неволі й тьми!..
— Спасибі, — сказав Тарас. — За одинадцять місяців я в Орській одвик од щирих людських взаємин…
— Як він, майор Мєшков, був з вами?
— Ганяв щодня. Я, каже, зроблю солдата з тебе чи навіть унтер-офіцера!..
— А ми ж з бригадним командиром писали йому листа, просили, щоб допоміг по-людськи вам…
— Я вдячний вам і генералові за добре серце…
— Ну, вепр старий, — не міг простити Мєшкову Герн. — Хіба і ти не спотикнешся!.. Федяев, хоч і добренький, падлюк караб без будь-якого жалю!..
— Бог з ним, з Мвшковим, — тихо сказав Тарас. — Аби мені до нього знов не втрапити…
— На морі ви пробудете десь років два…
— А пошта туди хоч ходить?
— Лише в Раїм. Та й то на рік два рази.
— Забудуть мене і ті, хто досі ще не забув, — зітхнув Тарас.
— Не пишуть?
— Ні. Було колись, кинь у собаку палицю, а попадеш у друга. Тепер же — голо, ніби усі, крий боже, вимерли…
— Бояться.
— Певно…
— — Ну що ж це ви, мій дорогий? — наткнувсь на Герна Шрейбер, що був таки добряче напідпитку. — Ми вас усі шукаємо… Ще по одній — на посошок — і спатоньки!.. Нам рано в путь…
До табору вертались геть за північ. Балакали про се, про те, як люди, що захмеліли… І раптом — бах, бах, бах!
— Свої, свої! — гукнули, вже втискаючись у теплий ще, сухий пісок.
— Пароль? Пароль?!
Ніхто не знав. Забули, мов на лихо, що йтимуть пізно ввечері.
— Башкири тут на постах, — зітхнув Макшеєв. — Можуть перестріляти…
— Я — генерал! — підвівся трохи Шрейбер. — Покличте когось із ваших офіцерів!
Стояла довго тиша. Тарас угрівся — аж задрімав. Хто знає, може, куля отут була б для нього найбільшим благом?..
— Хто там?! — спитали їх російською.
— Я — Шрейбер! Ми забули узять пароль!
— Багато вас?
— П'ятнадцять!
— Один — до мене, іншим лежать на місці! Встав генерал. Струсив пісок з мундира й пішов на голос. Вранці, як тільки табір заворушився, «слуга господній», знехтуваний учора Герном, зчинив содом з гоморрою. Наповнивши утробу духом, — так називав він премудро спирт! — святий отець у супроводі п'яної в дим попаді наблизився до вчора ним освяченого нового форту, підніс трагічно руки й гукнув на всю свою дияконівську горлянку:
— Нехай не буде благословення божого над фортом цим!!
А матушка зняла такий прокльонний лемент, що здибилися козачі коні й рвонули в степ…
…На край імперії обоз дістався на сороковий день. Коли на видноколі постав Раїм — укріплення на Сирдар'ї, в степу з'явились групи бідах-солдатів, які ішли назустріч своїм жінкам, що їхали до них з обозом. Більшість із них не бачилися по дев'ять-десять років і ледь могли впізнати своє подружжя миле. Стояв сміх, плач…
В укріпленні Тараса вже чекав Макшеєв, який помчав туди ще вранці з якимось місцевим князем або султаном. Невдовзі серед площі поставлена була кибитка, занесені до неї речі — й житло готове.
— А що то за руїни? — спитав Тарас Макшеєва. — Немов верблюд двогорбий…
— Могила батира Раїма.
— Он звідки назва!.. Хто він, які діла уславили його ім'я?..
— Киргизи, певно, знають, — сказав Макшеєв. — Поки чужа нам їхня слава, їхня історія, ми будемо для них також чужими…
— Це правда. Шлях руйнації, зневаги, гніту та заборони до дружби не приводить.
— Киргизи тут колись жили і навіть хліб вирощували.
— Куди ж вони поділися?
— Відкочували в пустельний степ, як почали тут будувать укріплення. Один лишився, кажуть. Йому за це дали землі в спадкове володіння.
— Дали йому його ж землі? — спитав Тарас.
— Виходить, так…
— Христолюбиве воїнство!..
— Де Бутаков?
— Повіз на пристань шхуну. За морем скучив, рветься в незнаний світ.
— Він справжній вчений і мандрівник-першопроходець!
— Хоче за місяць скласти шхуну і вийти в море.
— Вийде! — сказав Макшеєв твердо. — О, комендант вже шле гінця по мене… Дослужує останні дні. Матвєєв мав приїхать з нами…
— Юхим Матвійович? — спитав Тарас.
— Ви знаєте його?
— Стрічались в Оренбурзі. Торік іще. Як тільки мене привезли з Пітера. Душевний він чоловік…
— Це точно. І вміє дати усьому лад.
— Вашбродіє, — гукнув солдат, як на параді, — пан командант!..
— Іду, іду, — скрививсь Макшеєв. — Чого кричиш?
— Не знаю, ваше благородіє!
— Твоя також приїхала?