— Я вибачаюся, що так повівся з вами, не попередив… — сказав Залеський. — За нами й тут потроху стежать… Чули про той конфуз, що стався з Обручовим біля костьолу? Ні? Хтось доніс, що вечорами в костьолі світиться і там збираються таємно заслані сюди поляки. Наш генерал взяв плац-майора та поліцмейстера й наскочив раптом. Двері були, на лихо, замкнуті. Гукнули ксьондза Зельонку, той відімкнув…
— І що?
— То сонце, вже призахідне, світило в різнокольорові шибки вівтарних вікон!
— Невже прибіг сам генерал-губернатор?
— У тому-то і весь комізм пригоди.
— Трагізм, скоріше… Спробуй збагнути їх, цих унтерів во генералах!.. А я гадав, що Обручов…
— Панове, — мовив Вернер. — Солдатам не дозволено судить своїх начальників.
— Це тільки осуд, братику, — озвавсь Попель. — Суд десь іще попереду…
— А поки суд та діло, прошу до столу! — мовив їм Олексій.
— Хотілось би поговорити… — скривився Попель.
— Раптом хтось набіжить, а стіл стоїть не займаний. Які ж у біса це іменини!
— Хто іменинник? — спитав Турно.
— Хай буде — ви.
— Чудово. Тоді прошу, панове, повіншувати мене з днем ангела! — ввійшов у роль.
За стіл сідали нехотя, лиш для годиться, а встали з-за «руїни».
— Ну що, — спитав Тарас лукаво, — не посрамили христолюбиве воїнство?
— Я певен був, що ви солдати, вірні царю й отечеству, — в тон відповів учитель царських чад.
Одвівши вбік Тараса й пригладивши короткі вуса, Попель сказав глухим, статечним голосом:
— Я тут давно, вже цілих десять років… То вибачайте, коли скажу щось не до ладу…
— Аж десять літ!..
— Засуджено було до страти. А потім цим замінено.
— За що?
— Ми всі тут винні в одному «злочині» — бажанні волі.
— Правда.
— На жаль, я мало знаю вас як поета… Але вже те, що ви сюди попали за ваші вірші, свідчить, що ви поет великий, чесний і вільнодумний. — Передихнувши, Попель ураз спитав: — Чому ми тут?
— Тому, що тягнемо у різні боки. Як лебідь, рак та щука з відомої і вам, напевно, байки.
— У саму суть влучили! — зрадів словам тим Попель. — Якби повстання наші підтримали на Україні, то ми, напевне, тут не були б!..
Тарас вже чув такі розмови й такі думки, сам мізкував над цим питанням, проте не мав твердої відповіді, оскільки все було таке заплутане, що тільки час та спільне лихо могли навести потрібний лад.
— А хто б їх мав підтримати? — спитав спокійно.
— Звісно — пани, народ.
— Панам і так у нас не зле. Народ же спить, знесилений в борні за волю з Польщею.
— Коли-то все те було!
— Ай досі нам вилазить боком. І вам також.
— Ой правда!.. — сказав Турно.
— Колишнє слід забути, — озвався Вернер. Інші теж підійшли.
— Ми й так уже забули стільки, що ледь згадали, хто ми, — сказав Тарас. — І все ж народ не держить зла за пазухою, мов каменюку.
— І Польща також.
— Добре. А як же буть, — всміхнувся, — з отим великопанським «від можа і до можа»? З ярма одного в друге? Та ще й за це пролити кров!..
— Ідеться тепер про інше, — подав Залеський голос. — Боротись слід за волю для всіх знедолених!
— І росіян в тому числі, — додав Тарас. — Лише тоді ми зможемо перемогти.
— Тарасе, ви вгадали мої думки, — сказав урядник палко. — Солдат це хто? Кріпак колишній, мученик. Щоб він не став стрілять у волю, треба, аби він знав, що то його свобода, його життя!
Зніяковівши, він відійшов до брата, який сидів побіля столу й щось замальовував собі в альбом.
— Чим більший обсяг, тим менший зміст. Так вчить наука логіки, — сказав похмуро Попель. — Ви нас втопити хочете у снах своїх народів. Польща вже стільки років бореться, а ви спите…
— Сплячий — не мертвий, колись прокинеться, як мовить наш філософ Сковорода, — сказав Тарас.
— А нам сидіти й ждати?!
Будить гуртом. Єднатись для свободи.
— Так ми не вирвемося і до страшного суду!.. Притихли. Стало чути, як олівець шурхоче об біле поле аркуша.
— Я не політик, други, — сказав Тарас, — не генерал… — оглянувся на Чернишових, — і все ж мені здається, що іншого шляху нема.
— Тарасе, він занадто довгий.
— По ньому ми, присутні тут, не дійдемо.
— Народ від нас одвернеться!
— Вважатиме за боягузів.
— Або й за зрадців!..
— Знаю те по собі, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволі… — сказав Тарас. — Сам плакав од безсилля зробити щось негайно… І все ж терпінням треба нам запастися.
— Сидіти й ждати?
— Діяти! Та не наосліп, з розумом. Здолать такого змія, що мучить нас, не можна тільки серцем. Урядник правду мовить: солдат — кріпак недавній — повинен знати істину і свій «маневр» у битві зі стоголовим чудиськом.
Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумління і долі власної, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ.
Тарас вдивлявся в братчиків, — як подумки назвав поляків, згадавши Київ і Товариство святих Кирила та Мефодія, — й не міг збагнуть, як сталося, що він на першій зустрічі розкрив їм душу. Правда, вони також не крилися… А Чернишови? Цих знав давно і вірив їм…
— Що буде, те, дасть бог, побачимо, — сказав Залеський, немов старий, хоч був молодший від багатьох. — А треба нам триматись разом, діяти плече в плече…
На вулиці почулись кроки, гомін.
Поляки враз всі подались до столу, взяли чарки.
— Здоров'я пана Людвіга! — підніс свою Залеський.
— Панове, це не Обручов, — сказав Тарас, що причаївся біля вікна. — Якісь веселі панни із кавалерами! Жарт був не дуже вдалий. Поляки настовбурчилися.
І тут прийшов на допомогу дружбі Олексій. Всміхнувшись, він промовив голосно і безтурботно:
— Прошу до мене ближче! Допоки ви дискутували, я вас, панове, намалював! Як говорили елліни, життя коротке, а мистецтво…
— Вічне! — додав Тарас.
На аркуші було чудово вирисувано портрети всіх присутніх. Художник навіть встиг згрупувати постаті, відбивши в цій композиції момент розмови. Попель щось промовляє, інші його уважно слухають… Тарас про щось замислився, ще не ввійшов у бесіду і в товариство… Схожість була разюча. Всіх одинадцяти.
— Ну як? — спитав художник.
— Чудово, — першим сказав Тарас.
— От тільки я… — озвався і Броніслав Залеський. — Я ж не сидів…
— Так треба для композиції. Ти ж сам малюєш… Липський і ти присіли, щоб покурити…
— Солдати, що всі стоять, нагадуватимуть скоріше стрій, аніж цікаву бесіду на іменинах у пана Людвіка, — додав Тарас.
— А ви в пальті, — помітив Попель. — Добре, як не побачать, кому не слід…
— За це спокійні будьте, — промовив твердо Олексій. — Ви ж знаєте мене і брата…
— Знаємо, — сказав Залеський. — Пізно. Час розбігатись…
— Може б, Тарас Григорович нам прочитав щось із свого… на сон грядущий?.. — спитав несміло Людвік.
— Панове, тільки з пам'яті, — сказав Тарас у тиші, що наступила. — Та й то фрагмент…
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм…
Читав «послання» богу, в якому все сказав йому, не потаїв, не убоявся його страшної кари за щиру правду, й чув, як мороз біжить по спині, бачив, як піднімається на голові волосся в Людвіга… Притишивши ледь не до краю голос, ударив, ніби шаблею:
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі…
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!
Схопивши шапку, вибіг в морозну ніч. Не міг же він явити слабість людям, які самі шукають в нього сили, вогню своїм пригаслим душам, вимученим в оцій страшній пустелі!..