…Вже другий місяць жив сиротою — Федір подавсь на зиму в Гур'єв, Михайло й Сергій — на службу в Санкт-Петербург, а Бутаков поїхав також, змусивши тим самим дружну свою команду шукать — хто де — пристанища. Тараса взяв до себе Герн, віддав йому весь флігель, і виявилося, що всяке зло не без добра. Тут, на Слобідці, в затишку садиби друга Тарас знайшов, нарешті, те, чого йому завжди найбільше бракувало: самотину і незалежність від будь-кого. Єфрейтор, найнятий за невеликі гроші, повідомляв, коли була потреба прийти в казарму, й на цьому служба, власне, й вичерпувалалася. Малюй, пиши, ходи, як вільні люди, на гулянки та на бали, де він — у фраці з плеча друзяки Федора — стрічався і розмовляв з батьками-командирами, які вдавали, що рядовий Шевченко і цей артист[8] — не мають нічого спільного. Сам Обручов замовив йому портрет дружини. І заплатив, як інші, підкресливши своєю мздою, що малював художник, а не підлеглий йому солдат…
Ісаєв його знайшов у Герна, хоч не питав ніколи, де він живе. Ввійшов у двір і стежкою попрямував до флігеля, немовби вже бував не раз у земляка-солдата.
Тарас, на всякий випадок, сховав альбом та фарби, хоч це була дитяча гра: Ісаєв бачив, як малював портрет братів Михайла й Федора.
— Добридень вам, Григоровичу! — гукнув привітно прапорщик. — Нудьгуєте?
— Та ні, бог милував… — сказав Тарас, підводячись назустріч гостеві.
— Один як перст… Жахливо!
— Я не один.
— О! Де ж вона? — всміхнувся ласо прапорщик й огляну ся. — Не відіб'ю, не бійтеся!..
— Я не боюсь…
— Чому? — спитав здивовано.
— Бо це, паничу, вам не під силу.
— Овва! — як півень, випнув груди. — Щоб я якусь татарочку!..
— Попали пальцем в небо, — всміхнувся на те Тарас.
— А хто ж вона? Я знаю тільки про Забаржаду… Тарас помовчав трохи, щоб молодик помучивсь бісом заздрощів, і мовив тихо:
— Вірна моя супутниця — тривожна й ніжна Думка.
— Я не розслухав… Дунька?
— По-вашому то буде «мысль».
— А-а! Ви ж поет, філософ… Анахорет! — чомусь зрадів Ісаєв. — І раптом став поважним: — А втім, у мене є до вас серйозне діло.
— Яке?
— Портрет. Батьки скучають, хочуть хоч на малюнку…
Гроші у мене є!
— Я, знаєте… — зам'явся було Тарас.
— Ви ж малювали інших. Чи, може, я з лиця бридкий? — всміхнувся самовдоволено.
— Часу нема…
— Помалу, не поспішаючи, — вмовляв уперто прапорщик. — Приходитиму сюди, до вас, о цій порі…
— Ну, добре, — здався-таки Тарас. — Як землякові…
— Дякую. Коли почнемо? — дістав годинник і заметушився. — Завтра!
— А може…
— Завтра, завтра!..
Ісаєв швидко вийшов, так ніби його погнало з хати. На другий день з'явився, мов на службу, роздягся, сів.
— Малюйте, — кинув коротко.
Тарас дістав з-під ліжка скриньку з фарбами, паперу аркуш.
— Як вас?
— Ат, все одно! — махнув рукою прапорщик, Він був і тут, і ніби десь за стінами цієї хати.
— Зробимо в овалі…
— Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадіє!..
— Дуже хотіла бачити вас офіцером?
— У неї був якийсь роман з гусаром, і це з дитинства вирішило мою судьбу.
— А ви самі?
— Мене хіба питали!.. А втім, я навіть радий, що вийшло так. Служи собі і в вус не дуй!
— Чудово…
— Що?
— У цьому суть: служи й не дуй…
— А-а… — Він ураз прислухався. Дістав годинник, глянув і посміхнувся: — Точно!
— Що?
— Йде годинник…
Тарас хотів спитати, по чому прапорщик його звіряв, та саме щось таке побачив в очах «моделі», що побоявся втратити. Що сам не міг назвати того живого відблиску душі Ісаева, та зрозумів, що саме в ньому сутність цього синка залюбленої в гусарів мами. Швидко став накидати штрих за штрихом…
— Все. На сьогодні досить! — підвівся рвучко прапорщик.
— Посидьте ще…
— Не можу. Служба, служба!..
Схопив шинель і — з хати. Мигнув, як вихор, перед вікном, на тлі дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, і враз… з'явився знову. Оглянувшись, немов варнак, пірнув у дім і причинив сінешні двері.
Тарас і дихать перестав. Згадалися йому плітки про прапорщика та Гернову гарненьку жінку… Першим прийшло бажання кинутися за ловеласом, схопить за комір, вивести на божий світ, та зупинився вчасно. Що дім чужий, а що Ісаєв — прапорщик. Пришиють напад на офіцера, й ніхто тобі не допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто їх там розбере — чужа сім'я… Мовчати? Так друг же Карл Іванович!.. Це ж ніби зрадить друга… Тим паче цей зальотник спочатку йде до нього, а вже тоді…
Всю ніч продумав. Зате удень, коли прийшов Ісаєв, готовий був до дії на захист честі Герна.
— Чого це ви сьогодні такі похмурі? — спитав у нього прапорщик.
— Погано спав.
— Блощиці?
— Ні. Думки…
— А-а, це оті, яких я сплутав з Дунькою! — зареготав.
— Сідайте. Сьогодні я повинен скінчить портрет, — сказав Тарас суворо.
— Одержали якесь нове замовлення?
— Не те.
— То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу…
— Не треба.
— Жаль… Тут у вас так затишно… Гадав, що ми подружимося… Все ж земляки… — завів сумної прапорщик.
— Ви маєте, Миколо, друзів? — спитав Тарас, малюючи вже аквареллю.
— Удома мав… І тут… А що?
— Честь друзів вам дорога?
— Звичайно.
— Мені також.
— Ви ж благородний!
— Батько мій був із роду Чесних…
— Не чув таких… — стенув плечима прапорщик. — Це за Дніпром, напевно, де шляхтичі?
— Вгадали.
— Пробачте, я щось не збагну, — наморщив лоба прапорщик, — до чого ви…
— Ну… як би вам доступніше це пояснити… — протяг Тарас, усе ще десь сподіваючись, що омине його невдячна доля сказати в очі правду цьому самозакоханому Нарцису. — Коли б, скажімо, ви запримітили, що друг ваш… ну, що другові загрожує безчестя, поголос, що б ви тоді зробили? Як повелися б?
— А винен сам? — спитав похмуро прапорщик.
— Та ні. Все зло від іншого, йому чужого зовсім, ледь-ледь знайомого…
— Сказав би другу, й разом тому набили б пику.
— І це було б порядно?
— Цілком!
— А що, як той, скажімо, вищий чином? Він прапорщик, а ви…
— Я — прапорщик.
— Припустимо, ви — рядовий…
Ісавв звів докупи брови й одразу став негарним.
— Шевченко, ви, здається, зайшли далеко надто… — сказав крізь зуби. Певно, таки збагнув, про кого мова.
— Радий, що ви такі догадливі, — зітхнув Тарас. — Страх як не хочеться мені робити, як ви допіру радили…
— Ну, як портрет? — спитав недобрим голосом.
— Готовий майже…
— Досить. Давай сюди! Що з мене?
— Дарую так, без грошей, — віддав папір. — І дуже вас прошу, Миколо, — як старший віком і як земляк, — забути шлях на Слободу!.. Штабс-капітан…
— А я прошу не забувати, що рядовому краще не зв'язуватись із офіцером, — не залишився в боргу Ісаєв і швидко встав. Схопив шинель. — Хоч ви й земляк… — скривився в зверхній посмішці.
Пішов, сердито кинувши сінешні двері. Правда, вже не в покої штабс-капітанші, а до воріт, на вулицю. Тримаючи в руках папір. Як образ чи індульгенцію…
…Весна прийшла бурхлива, дружна. Сніги зійшли, й пригрітий степ за містом проріс одразу зелом. Вдень і вночі на північ пливло ключами птаство, співаючи хвалу весні. Порою цілі зграї гусей, качок і лебедів сідали спочивати на широченну повінь ріки Уралу, й тоді здавалося, що біла хмара впала на синь води…
Вертаючись з ріки додому, виповнений красою світу, дивом його відродження, Тарас угледів постать, що, наче злодій, шаснула з будинку Герна. Прапорщик!.. Не схаменувся, ходить, як і ходив!.. А добрий Карл Іванович хмелиною довкола жінки в'ється: «Софієчко моя! Лебідонько!..» І між людьми. А ті хихочуть нишком і перемивають йому, сердезі, кісточки…