Місяць піднявся вище, зменшився, і вся картина стала іще контрастнішою, ще ближчою до вималюваної колись поетом, якого вже давно немає серед живих.
Выхожу один я на дорогу,
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит…
Присів на камінь, щоб відпочити й помилуватися красою скель, долини, моря, неба. Це все його!.. Де воля, там і краса, поезія… Сім років тут промучився, а тільки зараз, вільним, збагнув цей край, цю землю і те, як можуть жити в такій пустелі люди впродовж віків чи навіть тисячоліть.
Тепер він міг дивитися спокійно, без огиди на той флагшток на скелі, на батарею, на все гніздо мерзоти і насильства, що цілих сім — найкращих, може, років! — висотувало із нього жили, цідило кров. Вимучували, перетирали, нівечили, а він, — на зло недолі, царям, жандармам, ротним та унтерам! — лишився тим, яким і був. Все горе, всі приниження, знущання ніби і не торкнулися його душі. Тепер, коли відрізано той шмат життя, він зрозумів, заглянувши в своє єство, що жодна грань чи рисочка його душі не піддалась, не викривилася, що всі його переконання і всі високі прагнення — живі й готові діяти, як і колись. Звичайно, дещо висвітлилось і набуло реальніших, до суті ближчих розмірів, та був тому виною вік, а не гіркий солдатський досвід.
Радісний, устав і рушив далі. Місяць уже поблід, а зорі пояскравішали. Небесна сфера ніби дзвеніла тихо ними, манила душу, кликала… Не згледівся, як заспівав:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому…
Покинув цю, занадто вона сумна, й почав давно не співану й уже напівзабуту найкращу в світі пісню:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..
За півверсти до саду його зустрів земляк Андрій.
— І де тебе бог носить о цій порі?
— У гостях був, — обняв Тарас друзяку.
— Воно-то й видно, — буркнув старий солдат. — Бо добрі люди тоді й співають тільки, як ідуть з гостей. Ввійшовши в роль п'янрго, Тарас завів нової:
Ой іде багач, ой іде дукач,
Насміхається:
— Ой за що, за що бідна голота
Напивається?
— Та годі, годі, — лагідно вмовляв Андрій. — Ходімо краще спати..
Ой взяли дуку за чуб, за руку,
Третій в спину б'є.
— Ой не йди, не йди, превражий сину,
Де голота п'є!..
Андрій узяв його під руку, провів у сад, прослав шинель біля верби й, нарвавши трави під голови, поклав сердегу спати. Перехрестивши, пішов кудись.
Тарас лежав, розчулений до сліз любов'ю ближнього, й не смів йому признатися, що він не пив, що просто ніч сьогодні така хмільна, що він збагнув нарешті себе на вольній волі!..
За кілька днів Усков покликав його у форт. Потис похмуро руку.
— Сідай, — кивнув.
— Спасибі.
Тарас присів на стільчик, ще кожну мить готовий швидко встати, коли ввійде хтось із офіцерів.
— Я чув, як ти співав, ідучи з пристані, — зітхнув Іраклій. — Голос, скажу тобі!..
— Була така чарівна ніч…
— До ранку потім думав, — своєї вів Іраклій.
— Про що, коли не таємниця?
— Про солов'я, який і досі в клітці.
— На волі вже.
Помовчали.
— Навіщо вони велять з'явитися тобі в Уральськ?.. — подумав Іраклій вголос. — Звільнений, а їдь туди, куди тобі наказують…
— Ай справді? Вільний, — отже, я маю право їхати на всі чотири сторони. На біса мені Уральськ!
— У Петербурзі у тебе є знайомий лікар? — спитав Іраклій, смикаючи себе за вус.
— Не знаю.
— Графиня, певно ж, має… Та й Лазаревські… Тарас кивнув.
— Як щось не так — захворієш, а друзі хай тим часом стають на захист… — снував якусь туманну думку комендант.
— Чи я дурний, чи ти занадто мудрий… — сказав Тарас. — Не втямлю.
— Жаль солов'я, — зітхнув Іраклій. — Треба йому летіти звідси…
— Куди? В Уральськ?
— Додому чи в Петербург.
Тарас схопився з місця.
— Даси білет на виїзд у Петербург?
— Боюсь, а мушу дати… Я ж друг тобі?
— Найкращий і найвірніший! — обняв Тарас Іраклія. — До смерті я!..
— Тихіше, — спинив Усков. — Позавтрому від нас піде на Астрахань рибальський човен. Як він тобі?
— Хоч пішки!
— Ти ж не Христос, — всміхнувся. І враз нахмурив брови. — Якщо мене притиснуть тут, я буду тебе розшукувати по всіх усюдах. Ти вже не обижайся…
— Іраклію, мені аби дістатись до Петербурга, а там уже не пропаду! Не втік же я, а звільнений самим царем.
— Узавтра все оформимо, і — в добру путь, — сказав Іраклій сумно. — А ми вже тут…
— Спасибі тобі за все!.. Якби не ти, хто знає, чи дочекався б я дня цього… — ледь стримував Тарас щасливі сльози.
— Тобі спасибі, — мовив на те Усков. — Що освітив моє життя, мов сонце похмурий день…
Поцілувались тричі, як личить добрим людям, і розійшлись.
На третій день, у супроводі Андрія Обеременка, Тарас ішов, прискорюючи все дужче крок, на ближню пристань, де ждав його рибальський човен. Іншим, хто теж хотів провести, Усков звелів побуть у форті: нічого здіймати шум і все таке. Сам попрощався дома. Агата теж. Наталя збагнула враз, що він далеко їде, й не відпускала, плачучи на шиї в нього…
Хоч квапили його з човна, зайшов на гауптвахту і попрощавсь з Мостовським.
— От клятий — перехрестив тебе услід по-своєму, — бурчав Андрій. Він мав на шляхту зуб за те, що служить царю й престолу.
— Андрію, він найліпший — крім Іраклія — тут чоловік. — сказав Тарас. — Держись його.
— Про мене…
Віддавши торбу в човен, обняв Андрія, міцно поцілував. Той відповів, незграбно якось тикаючись лицем в лице, і заридав, гамуючи у грудях стогін.
Човен уже відплив, нідняв вітрило, виповнив його ногожим вітром, а він стояв на пристані, дивився вслід…
— Брат? — запитав керманич.
Тарас кивнув.
Осяяний низьким рожевим сонцем, здіймавсь на скелі в небо далекий форт. Здавалося, що він стояв на місці чи навіть плив за ними страшним пустельним маревом…
— У вас одне вітрило? — спитав Тарас керманича.
— Одне. А що?
— Йдемо повільно.
— Видно, не дуже ти скучатимеш за Мангишлаком…
— Сім років там поховано! — зітхнув Тарас і повернувся лицем в бік моря й Астрахані…
Здригнувся, враз почувши, що б'ють зорю. Оглянувся: довкола ніч. Ні форту, ні шуму хвиль… Це Федір кинув дрова, готуючись топити грубку! Рано звик уставать. А може, старість… Старість!.. Підкралася зненацька так, що він не встиг помітити. В Новопетровському ще ніби був здоровий і молодий, а в Петербурзі… Правда, вже й там, за Каспієм, мав ревматизм і лисину, як у Сократа, та все ж тримався, легко міг обійти довкола форт і не задихатись… Цур, цур йому! Ті десять літ згадати нині страшно, а як було їх пережити!.. Князь Долгоруков знає, чим пригрозить… Навряд чи хто захоче пройти ще раз усі круги пекельні, що він пройшов за тим Уралом!..
Важко перевернувся на другий бік, вдихнув повітря глибше. Спав чи не спав? Навряд. Ті видива були не сном, а скриком його душі, сльозою втрачених даремно літ. Хто знає, яким було б його життя, коли б не Братство і не арешт та все, що потім сталося… Ні, це не жаль, не каяття! Він чесно йшов. І в цьому вища істина!
Склепив повіки. Треба таки поспати. Хворий та ще невиспаний, не вдержить він різець у пальцях… А Клодт, точніше, його портрет, чекає внизу труда… Людина, доки трудиться, доти й живе… Це дід казав чи батько?.. Так, батька він, сказати можна, вже переріс на цілих два, ні, навіть трохи більше печальних літ… До діда він не доживе… Це треба ще так само, ще сорок сім!.. Не попрощався з дідом… І з Катрею… Завіяло город і двір вишневим білим цвітом… Летять, летять, загойдують його жалі, притишують у грудях біль…
На Новий рік йому зробилось гірше. Десь простудився, мабуть, бо на різдво таки пішов до левенят, як називав малих дітей Жемчужникова, й дозволив їм поїздити на ньому верхи, як на коні. Ще й чарку випив. Свято ж!..