Помовчали. Тарас закутавсь краще в свою робочу свитку.
— Нездужаєш? — спитав Черненко.
— Кашель та біль у грудях.
— Бачив уже «Основу»? Тарас кивнув.
— Панько таки друкує свої «Листи із хутора». Не зважили на твій протест.
— Печально… — поклав різець. — Не через те, що знехтували моєю думкою, — додав поспішно. — В отих листах початок кінця журналу…
— Чому?
— Бо всяке діло житиме лише тоді, коли воно веде вперед. А Хуторянин тягне людей назад. Помітив, він грозиться писать про все, що друкуватиметься в «Основі»? Отже, Куліш усім нам буде за судію, за цензора із хуторян! Бог-автор, бог-редактор і бог-читач в одній особі Куліша.
— Редактор же Білозерський…
— Панько його затуркає, зімне, приб'є своїм талантом, пихою, — сказав Тарас. — Поглянь на першу книжку: Куліш про Гоголя, про Климентія, про Котляревського, і Хуторянин таки ж Куліш.
— А бачив ти його нову «Граматку»?
— Читав. Біда!
Панько такої ж думки про твій «Буквар»… О! Чи не він? — прислухався до грюку й шуму у коридорі. — Держись, Тарасе!
— Тупотить, гуркотить кобиляча голова летить… — згадав Тарас дитячу казку.
— Вчора він розкричався… Думаю, сходжу, Тараса порятую, як прибіжить, — шепнув Черненко.
— Дякую, — сказав Тарас. — Оскільки він без еполетів, то я і сам…
Рвонуло вихором двері, і на порозі виріс Панько Куліш.
— Добридень вам… — знітився, побачивши тут і Черненка. Федір умів його приговтувати, збивати гонор.
— Здоров. Заходь, — спокійно сказав Тарас, підводячись, щоб стріти гостя. Панько руки не подавав, і це було ознакою того, що він прийшов не з миром.
Все ж роздягнувсь. Потому дістав з кишені шуби «Буквар» Шевченків і демонічно жбурнув на стіл.
— Якщо кебету маєш писати гарні вірші, то це ще зовсім не означає, що маєш право вчити!
— Тим паче, що і вірші мені не дуже пишуться… — всміхнувся на те Тарас.
— От, от!
— Сідай. Бо мушу сісти…
Куліш не чув його припросин, а може, вдав глухого.
— Ти геть пустився берега, — почав повчальним тоном, як батько синові. — То повісті, то зарізяцькі вірші, а це — буквар, де є усе, крім основного, найголовнішого, — святого бога! Дружки із «Современника» та іже з ними тебе весь час підхвалюють, перекладають, виводять лицедійствувати перед людьми в Пасажі, а ти й повірив тим славословам, що всіх заткнув за пояс, піднявсь до хмар!..
— Пантелеймоне Олександровичу, — втрутивсь Черненко, — треба ж і міру знати…
— Правда не має міри, правда така, як є.
— Ти певен, що знаєш правду? — глухо спитав Тарас. Йому немовби між двох крижин здавило серце.
— Так. Правда щира в тому, щоб наш народ зостався чистим, віруючим…
— І кріпаком, — додав Тарас за нього.
— Це не найбільше, як кажуть, зло.
— Ти чув? — схвильовано спитав Тарас Черненка. — Кріпак під паном-братом живе в раю, він благоденствує!.. Він пише листи в журнал із хутора, що хоче вічно бути таким, як є, що ні науки, ні промисловості, ані культури йому не треба…
— Бо так і є. Це правда! — гукнув Куліш.
— Чому ж тоді твій хуторянин — темний, непросвіщенний — в листі своєму сипле слівця, які почути міг він тільки в університеті?
— Він протестує, бореться із тим усім!
— З чим? З тим, чого не знає?
— Він знає все.
— Тоді він не хуторянин! І лист твій з хутора — облуда, фальш і фарисейство, — сказав Тарас. — Ти ж не сидиш на хуторі, а вивчився в університеті, працюєш у столиці, друкуєш книги, пишеш!..
— То — я.
— А іншим, отже, науки зась, культури зась? Нехай сидять по виярках, як вовчуки, і ждуть, коли Панько Куліш дозволить їм, сердешним, вийти з хутора на шлях широкий поступу? Це смішно, пане Пантелеймоне, це все одно, що їхати вздовж залізниці кіньми або ставать на рейках і не пускати руками поїзд.
— Я стану, впрусь і не пущу! — гукнув Куліш. — Щоб зберегти народ мій, яким він є, яким він був і має бути далі!
— Стояча вода цвіте, — сказав Тарас. — Крім того, ти — хай мимоволі — своїм завзяттям служиш самодержавству і тим, з ким ніби вийшов на боротьбу…
— Ти научивсь словесним фіглям у Чернишевського. Сказав би просто, ясно!
— Так і кажу. Хто наш народ довів до того стану, який тобі так до душі? Царі! Хто прагнув і прагне нині втримати трудящий люд у темряві, в неволі, в злиднях? Все той же цар з панами, бо темний люд, роз'єднаний по хуторах, відтручений од поступальних рухів, які тепер народжуються в столицях, не здатен скласти силу, яка могла б постояти за правду й волю.
— Волю їм цар дає! А душу хай бережуть до часу, який колись настане для України.
— Той час настав. У нас, в Росії, в Польщі все мисляче і чисте серцем тягнеться до сонця правди. Як же нам, козакам, одвічним борцям за волю, стояти збоку й тим помагати гнобленню?
— В цій боротьбі ми втратимо самих себе! Як втратив ти в своїх останніх віршах! В майстерні стало тихо.
— Що я… — сказав Тарас з осмутою. — Піщинка… Писав і жив по совісті… А що зробив, те скажуть потім люди… Ти ж намагаєшся убгати цілу націю в патріархальний хутір, одгородити його невіглаством і зберегти. Для чого? На посміх людям?
— Щоб не згубитись, не розчинитися між інших націй, — сказав Куліш. — Етнографізм…
— Не згубимось, коли вперед ітимемо, коли сягнемо розумом людських вершин у мудрості, в науках, волі духу! Не жаль повинні ми викликати своїм життям, не співчуття, а подив, повагу, шану. Ось справжній шлях!..
— Без бога ні до порога!
— Бери його хоч за поріг, але не лізь з богами вперед наук, не затуляй іконою людині очі, дай змогу їй збагнути світ і вибрати найліпший шлях!
— Бог вибере, бог поведе…
— Облиш! Ти ж, Паньку, не десь на хуторі, а в Петербурзі! — сказав Тарас. — Він нас завів… Дай боже якось вирватися!.. Не чути про маніфест? — спитав Черненка.
Федір розвів руками:
— Мудрують щось, викручують.
— Казав пан: кожух дам, та слово його тепле…
Куліш підбіг до шуби, вхопив її. Одягшись, мовчки вийшов.
— Я теж піду, — сказав Черненко. — Буде тепер тобі!
— Не вперше.
— Амбітний понад міру. Не може з тим змиритися, що він не перша зірка, що ти його затьмарюєш.
— Роботи в нас ще стільки і тьма така, що й сотні стане діла, — сказав Тарас. — Ми тільки знову вийшли на шлях вселюдський поступу, зробили крок, од сили два…
— Іди лягай, Тарасе, — подав Черненко руку, — бо на тобі нема лиця…
Зоставшись сам, Тарас і справді відчув себе недобре. Гукнувши сторожа і попросивши чаю, пішов нагору. Сходи під ним хитались, ніби майстерня стала шхуною, яку взялось розгойдувати Аральське море…
Михайло Лазаревський, що завітав увечері на другий день, привів іще одного лікаря. На всякий випадок, як він шепнув Тарасові. Це був старий знайомий, поляк Павло Круневич, товариш по засланню. Заочний, правда.
— Ну, як ви, батечку? — спитав, помивши руки.
— Болить у грудях, Павле, і дихать важко…
— А що п'єте?
— На жаль, лише мікстури, — пожартував.
— Чудово! Бо хтось мені, — чи не Куліш? — сказав, що ви похмурий і роздратований…
— Панькові ми з Марком Вовчком завадили зайняти всю «Основу», от він і злиться.
— Справді?
— Це просто жарт. Невдалий, певно…
— Хтозна… — сказав Михайло. — Вчора Куліш був тут, затіяв диспут…
— Вам хвилюватись протипоказано! — підніс рішуче палець Павло Адамович. — Ви хворі серцем.
— Гірше, якби сумлінням, — кволо всміхнувсь Тарас.
— Сумління — то не моя парафія… Зніміть сорочку, вислухаю… З надією Тарас дивився йому в лице й не бачив там нічого для себе втішного. Круневич хмурив брови, сопів, відводив погляд…