— Своїй вітчизні милій, — сказав Станевич тихо.
— Їй теж потрібні люди, що можуть дати війську належний лад, — додав іще тихіше Сераковський. — Як ти живеш, наш лебедю?
— Тепер живу! — обняв Тарас товаришів. — Півдня пробігав містом, а потім — скільки зустрічей!.. Не день, а пісня, казка!..
— Прошу до столу! — виник між них Василь.
— То це твоя квартира? — спитав Тарас. — Михайло мені й цього не говорив.
— Сюрприз! — всміхнувся Лазаревський, сідаючи без церемоній. Він, видно, тут бував не раз. Слово взяв Сераковський.
— Батьку! — привітно глянув на Тараса, який сидів навпроти нього. — Звертаюсь так до тебе не через те, що старший нас, а що зробив найбільше на тій дорозі трудній, якою ми йдемо також. І постраждав ти більше нас. Та й важиш так багато для України й для всіх слов'ян, що ми схиляємо перед тобою голови. Зажди, — спинив Тараса, що щось хотів сказати. — Тобі, я знаю, муляє ця похвала… Аж цілих десять років тебе лише принижували, і ти терпів. Тож потерпи і дружнє, мовлене від серця слово. Якби ти знав, які ми раді, що ти уже на волі, що ти між нас! Віват!
Закусуючи, Тарас відчув чийсь погляд і звів на нього очі. То Білозерський по-материнськи світло дививсь на нього, й сльози, як дві перлини, сяяли в його очах…
— Дозволь і мені, Тарасе-брате, мовити тобі вітання, — встав Желіговський. — Нарешті ми зустрілися! Та ще й не десь, а в Петербурзі, в колі найближчих друзів. Відтоді, як я почув про тебе і прочитав твоє огненне слово, ти став для мене прикладом служіння волі…
— Едварде, — спитав Тарас, — невже ти хочеш, щоб ми, ледь-ледь зустрівшись, знов розлучилися?
— А що таке?
— Почує бог із уст твоїх, який я щирий праведник, і спуститься сюди до нас, і забере мене з собою на небеса… Давайте ліпше вип'ємо за нас усіх, за стрічу цю, за те, щоб ми браталися, поки і світу сонця!
— Дивно… — озвався згодом Желіговський, коли вже випили за братство двох народів. — Невже тобі не хочеться почути щось високе, гарне, дружнє по всьому, що ти пережив?..
Тарас не зміг одразу відповісти. Бо й сам не відав певно.
— Звичайно, Други, хочеться… — признався, врешті, щиро. — Мета мого заслання — принизити мене, прибити, зламати крила духу… Спасибі вам, що прагнете мене зросити, витягти з того багна, в яке роками втоптували синьомундирі!.. Ще там, за Каспієм, я зміг сказать, принаймні на сторінках щоденника, що залишився таким, як був, що дане мною слово на конфірмації я не зламав. Ті десять літ пройшли повз мене тінню, не залишивши й малого сліду в моїй душі. Так, я постарів і підупав здоров'ям тіла. В душу ж я не впустив ні сумніву, ні каяття, ні розпачу!.. Звичайно, я десь випив зайве з горя, комусь поскарживсь, з кимось не так, як слід, поговорив… І все ж, признаюсь, як на духу, кати мої мети своєї не досягли!.. Писать мені заборонили — а я писав. І малював! І думав про Україну, про мій народ, зневажений царем і панством!.. Отже, — передихнув, — не варто тратить сили на славослів'я. Думаймо про те, для чого прийшли на світ, про тих, чия недоля нам ніби цвях, забитий в серце!..
Зигмунт перезирнувся з Яном, і той сказав:
— Є люди й тут, Тарасе, які так само мислять… Ми познайомимо тебе, — як схочеш, — з ними…
— А хто вони?
— Ну… Чернишевський, Добролюбов…
— Із «Современника»? — спитав Тарас.
— Так.
— Спершу зроблю візити своїм катам, — нахмуривсь, — а вже тоді… Десь при нагоді… Я й досі ще під наглядом.
— Розумно, — тихо сказав Станевич. — А чом це ти, Василю, так посміхаєшся? — спитав зненацька Білозерського. Шевченко став розважливим…
— Біда навчить, — сказав Тарас. — Та й одинадцять років я не проспав — промислив!
— І все ж… Ми вперше стрілися після таких суворих випробувань, із деким, власне, оце лише побачився, а ти вже душу свою розкрив…
— Я вірю їм. Це браття, — сказав Тарас.
— А я? — ударив себе у груди, — Можливо, я…
— Ти — з ними, отже, зі мною теж.
— Тебе збагнути важко, — сказав Василь. — Ти не такий, як ми, як всі…
— А може, ми заспіваємо? — обняв Тарас товариша. — Я так давно вже не співав із друзями!..
— Панове, в нього голос!.. — зрадів Василь. — Ви б чули, як він співав иа свайбі в сестри моєї та Куліша!..
— Було колись… — зітхнув Тарас. — Тепер не той вже голос…
— Куліш те саме мовить, — сказав Василь.
— Коли він чув? Ми ж ніби ще не стрічалися.
— Про вірші, що написані після арешту, він так сказав.
Запала тиша. Першим її порушив Лазаревський.
— Дурні слова, Василю, того не варті, щоб їх повторювати, — сказав сердито.
— Вибач мені, Тарасе, я ненароком… Зірвалось якось із язика…
— Ти сам такої ж думки? — спитав Тарас.
— Як прочитаю, тоді скажу. Панько змінився дуже. При ньому ти, будь ласка, держи язик на прив'язі…
— Що, донесе?
— Ні. Ви, як стій, посваритесь. Він став такий дражливий. А нам, Тарасе, треба триматись гурту…
— Що ж це ми не співаємо? — спитав Станевич. — Зигмунте, оскільки ти з Волині, розпочинай!
— Нехай Тарас. Я можу лише підтягувати. Тарас був вдячний Янові, що він повів розмову на іншу тему. Вірші йому боліли. Писані в тяжкій біді, вони були, як бідні діти матері, дорожчі тих, що вихлюпнулися з його душі на волі. Та й скільки їх він прочитав, отой Панько!..
— Тарасе, ту, про зіроньку, — просив Василь.
— «Ой хмелю…» — вставив слово й собі Михайло.
— На Мангишлаці в мене лишився друг, який любив співати такої пісні, — сказав Тарас. Помовчав, згадав Іраклія біля флагштока й почав широко, вільно:
Ой матінко, чорноморець
Вивів мене босую на морозець…
…Бог свідок, як нелегко йому було примусити себе зробити цей крок назад… Ні, цілих три!..
У Нижньому він «подружив» з поліцією, точніше, з Лапою, тамтешнім поліцмейстером, й не мав із нею клопоту. А потім була дорога, Москва і знов дорога, вчорашній день… Сьогодні ж мусить йти на побачення до обер-поліцмейстера Санкт-Петербурга. Хоч знав, що там є землячок — сам управитель канцелярії! — його старий знайомий, брат Аполлона Мокрицького, з яким вони зустрілися оце в Москві, не міг настроїтись на бравий лад. Так ніби він щось відчував для себе зле. Довго валявся в ліжку, снідав. Михайло вже давно побіг у справах, і він був сам собі господар, ніхто його не квапив, не підганяв. І все ж — куди подінешся! — вдягнувсь і вийшов з дому. Місто за ніч зсіріло, зблякло. Брудні калюжі, стіни в рудих патьоках, люди якісь похмурі, заспані… Ба, навіть сонце вигулькнуло було з-за хмар і знов пірнуло в сиву їх клубочінь… Дув вогкий вітер, мружив надльодну воду в Мойці…
Звернув сюди, звернув туди — хотілося втекти кудись, принаймні зайти на іншу вулицю, на інший край, щоб звикнути, щоб примиритись з думкою про неминучість цього візиту. Всує! Душа його впиралася й волала пробі… Змусив її притихнути, згорнутися в тремткий клубок з голками на усе-біч і рушив прямим шляхом. Чим швидше він відбуде це препаскудне дійство, тим менше вистраждає його душа!
Мокрицький мовчки вказав йому на крісло. А дочитавши якийсь папір, звів важко карі, як в Аполлона, очі й спитав байдужим голосом:
— З ким маю честь? І по якому ділу?
— Шевченко я… З'явився, бо велено було мені…
— Шевченко? Тарас Григорович? — перепитав Мокрицький з подивом, й лицем його пройшла легка судома. — Даруйте, я не впізнав… — підвівся. Проте руки не подавав.
Тарас також схопився з крісла.
— Сидіть, сидіть, — спинив його господар. Сів сам. Схопився знову й подав, нарешті, руку. — Брат написав мені про вас… Де зупинились?
— На Мойці, в домі графа Уварова.