Василь Шкляр - Елементал (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.docx)Vasil_shklyar_elemental.docx297 Кб2819
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.fb2)Vasil_shklyar_elemental.fb2469 Кб2767
Але як­що я, па­не Сіяк, не по­ход­жу від Ада­ма, то чо­му ж тоді під час відбо­ру до Леґіону, під час тес­ту­ван­ня ви се­ред ба­гать­ох хит­рих за­питань поціка­вили­ся, чи мій бать­ко спить із чу­жими жінка­ми? А мо­же, са­ме тоді ви й віднес­ли ме­не до еле­мен­талів, ко­ли я ска­зав, що ні, не спить, і вза­галі я мав би сумнів, чи мій та­тусь тор­кався ко­ли-не­будь жінок, як­би я не з’явив­ся на світ. Вам це ду­же спо­доба­лось, па­не Сіяк, ду­же. Ви навіть не пе­репи­тали, як же я сумнівав­ся б, не на­родив­шись, бо са­ме та­ким, не­народ­же­ним, я вам і був потрібний. То я доб­ре при­думав з тією відповіддю.

Так са­мо, як ось те­пер із цим ко­нем. Хай-но вий­ду з прізо­ну — пер­шо­го ж ве­чора по­дам­ся до Ніколь у мо­нас­тир і ска­жу, що я на­паше­ний же­ребець, а во­на го­лод­на ло­шиця. Ніколь шизіє від та­ких роз­ваг, тоді лас­то­вин­ня ще дуж­че прос­ту­пає на її об­личчі, і во­на стає схо­жою на юну Ані Жи­рар­до. Чо­му, влас­не, схо­жою, во­на справді нею стає, для еле­мен­та­ла це прос­то дрібнич­ка — за­володіти Ані Жи­рар­до, Сінді Кро­уфорд чи ким зав­годно.

Ось тіль­ки ви­паса­ти ґазо­ни ще до­ведеть­ся сімнад­цять днів, і за цей час пе­ревтілен­ня мо­жуть до­вес­ти ме­не до то­го, що я заіржу.

Але я не­дарем­но так час­то зга­дував Ан­дре Сіяка, бо нев­довзі ас­фаль­то­вою доріжкою до ме­не підко­тив чор­ний «пе­жо», і за й­ого кер­мом я впізнав біле, на­че ви­моче­не у хлорці, об­личчя на­шого пси­хо­аналіти­ка.

— Є р-р-роз­мо­ва, — ска­зав він ук­раїнсь­кою, і ли­ше хрип­ли­ве «р» ви­дава­ло, що він на­родив­ся у Франції.

— За що ти зла­мав й­ому но­са? — спи­тав Сіяк уже в ма­шині, ко­ли я пе­рев­дягнув­ся і ми з вітер­цем пом­ча­ли рівнень­кою тра­сою невідо­мо ку­ди.

— За са­ло, — ска­зав я.

— Він що — вкрав у те­бе са­ло? — засміяв­ся Сіяк. Навіть й­ого білі зу­би ви­дава­лися жов­ту­вати­ми на тлі неп­ри­род­но біло­го об­личчя.

— Ні, повівся по-свинсь­ко­му.

— Ти не ка­зав, що во­лодієш… ци­ми східни­ми шту­ками. Ти ба­гато від нас при­ховав.

— Які там східні шту­ки? — зни­зав я пле­чима. — У нас своїх вис­та­чає.

— Бой­овий го­пак? — іронічно спи­тав він.

— Ні, пря­мий удар поміж ро­ги. Бу­гая ва­лить. Або зах­ват попідсил­ки. Але вес­лу­ван­ня і пла­ван­ня у ме­не справді на пер­шо­му місці.

— Ти знав, що ка­рате і всякі такі дур­ниці у нас не в по­шані, так?

— Звісно ж.

— І знаєш чо­му? — спи­тав він.

Я ми­лував­ся ав­тос­тра­дою, по обид­ва бо­ки якої ви­сочіли не­онові ліхтарі, хоч їха­ли ми не містом, — тут і там зе­леніли ви­ног­радни­ки, лиш де-не-де видніли че­репичні да­хи. Сіяк три­мав стрілку спідо­мет­ра під дві сотні і не зво­див очей з до­роги.

— Знаю, — ска­зав я. — Дех­то вва­жає, що це є при­чиною зай­вих конфліктів.

— Ні, не тіль­ки. Прос­то це ви­каб­лу­чуван­ня потрібне ли­ше в гівня­них аме­рикансь­ких філь­мах. Де один не­доно­сок калічить цілу армію. А ти ж уже знаєш, що так не бу­ває?

Я вирішив, що на це за­питан­ня відповіда­ти не обов’яз­ко­во. Зреш­тою, то бу­ла тіль­ки пре­людія до на­бага­то важ­ливішої роз­мо­ви — та­ка собі роз­минка, яка ні до чо­го не зо­бов’язу­вала.

Пе­ред ес­та­кадою Сіяк ски­нув швидкість, і синій щит шля­хової розв’яз­ки підка­зував, що ми десь між Ту­лоном і Ніццою. От­же, те­риторія на­шого пол­ку ли­шила­ся по­заду, і мені ближ­чим ча­сом не світи­ла зустріч ні з язи­катим Ма­реком, ні з бла­гочес­ти­вою Ніколь, чий со­лод­кий язи­чок, здаєть­ся, був приз­на­чений зовсім не для роз­мов.

Сіяк та­кож зро­зумів, що по­ра пе­рехо­дити до го­лов­но­го, і, ско­рис­тавшись мен­шою швидкістю, по­вер­нув до ме­не своє крей­дя­не об­личчя.

— Ти доб­ре знаєш Чеч­ню?

За­питан­ня бу­ло тро­хи нес­подіва­ним, і я по­думав, що Ан­дре Сіяк, без­пе­реч­но, фахівець ви­нят­ко­вий: на та­ку служ­бу, як у нь­ого, альбіносів не бе­руть.

— Ні,— ска­зав я. — Був там, ото і все.

— На чиєму боці?

— На на­шому. Ви ж знаєте.

Й­ому це спо­доба­лося: і те, що «на на­шому», і те, що «він знає». Я не став й­ого роз­ча­рову­вати по­яс­ненням, що був я там на… своєму влас­но­му боці.

— Є од­на про­позиція, — ска­зав він те, що вже дав­но бу­ло зро­зуміло — прос­то так із прізо­ну ніко­го не за­бира­ють, навіть як­що ти не­замінний еле­мен­тал спеціаль­но­го секціону «Жа­би». Але Сіяк вит­ри­мав ще од­ну кіло­мет­ро­ву па­узу і пов­то­рив:

— Са­ме про­позиція — не на­каз. Тоб­то ти мо­жеш відмо­витись. Як­що по­годиш­ся — оп­ла­та подвій­на, як за бой­ову опе­рацію. А в разі відмінно­го ви­конан­ня — ви­наго­рода. Півміль­йона франків.

Моєю груд­ною кліткою пробіг хо­лодок. Не тіль­ки то­му, що вра­жала су­ма в сто ти­сяч баксів, а ще й че­рез те, що во­на як­раз дорівню­вала стра­хово­му відшко­дуван­ню за мою смерть.

«Пе­жо» вже з’їхав з ав­то­бану і ко­тив­ся вузь­кою бе­тоно­ваною до­рогою се­ред по­ля. Зу­пинив­ся пе­ред шлаґба­умом «STOP», той підняв­ся уго­ру, як ґіль­йоти­на.

— То що, їде­мо далі? — спи­тав Сіяк. — По­дума­ти ще бу­де час.

Зда­валось, він прос­то граєть­ся зі мною, вип­ро­бовує на ще один тест, ад­же по­ки що не бу­ло про що й ду­мати — хіба по­дум­ки лічи­ти ку­пу гро­шей, яких вис­та­чить мені не ли­ше на прис­той­ний пам’ят­ник, але й на скром­ний мав­зо­лей.

По­пере­ду бу­ла ще ґрат­часта ме­тале­ва бра­ма, яка теж відчи­нила­ся ав­то­матич­но (цей чор­ний «пе­жо» і й­ого гос­по­даря тут доб­ре зна­ли), а далі ми зу­пини­лися пе­ред де­рев’яним дво­повер­хо­вим бу­диноч­ком, який зди­вував ме­не своєю не­показ­ною прос­то­тою. Тоді я ще не знав, що навіть вій­сько­вий штаб НА­ТО (не Брюс­сель­ська штаб-квар­ти­ра, а са­ме поль­овий SHAPE) ту­лить­ся у та­ких же неп­римітних клу­нях.

Все­редині теж не бу­ло нічо­го особ­ли­вого, тут сто­яла ліни­ва ти­ша, і вар­то­вий леґіонер у біло­му од­нос­трої не по­дав ані зву­ку, лиш ви­тяг­нувся у стру­ну.

Ми східця­ми підня­лися на дру­гий по­верх, і тіль­ки тут, про­ходя­чи дов­гим вузь­ким ко­ридо­ром, я по­бачив на две­рях ба­нальні кон­торські таб­лички з на­писа­ми «Відділ з пи­тань пла­нуван­ня й політи­ки», «Відділ опе­ратив­но­го реаґуван­ня», «Відділ моніто­ринґу міжна­род­них кри­зових си­ту­ацій»…

Ав­жеж, са­ме ці ос­танні двері штов­хнув Ан­дре Сіяк і про­пус­тив ме­не на­перед.

У прий­мальні за комп’юте­ром сиділа по­родис­та ко­бил­ка в дим-оку­лярах, з розкішним бу­ланим хвос­том, схоп­ле­ним угорі чор­ним бан­том, і я, зга­дав­ши своє па­совись­ко, лед­ве не заіржав. Мо­же б, це ще зро­зумів тон­кий пси­хо­аналітик Ан­дре Сіяк, але не гос­по­дар кабіне­ту, який ви­давав­ся аж над­то су­ворим, хо­ча зо­дяг­ну­тий був у цивіль­не. Про­те не відо­мо, чи то він сірий твідо­вий кос­тюм підібрав до сірих очей, чи, нав­па­ки, підігнав сірі скляні очі до сво­го до­рого­го кос­тю­ма. На й­ого місці я, нап­риклад, був би знач­но пош­тивішим з по­тенцій­ним во­лода­рем ста ти­сяч баксів і, мож­на ска­зати, фран­ко­вим напівміль­йоне­ром.

На відміну від Ан­дре Сіяка він без жод­них пе­ред­мов по­дав мені коль­оро­ву кар­ту не­велич­ко­го фор­ма­ту і поп­ро­сив за­пам’ята­ти всі на­селені пун­кти, об­ве­дені чер­во­ними кру­жеч­ка­ми. Та­ких бу­ло п’ять.

Не ми­нуло й хви­лини, як зна­вець міжна­род­них кри­зових си­ту­ацій прос­тяг ру­ку і, заб­равши ма­пу, по­дав мені та­ку са­му, але ць­ого ра­зу без ге­ог­рафічних назв. Тоб­то це вже бу­ла бліда кон­турна копія по­передньої.

— Поз­начте об’єкти, які ви за­пам’ята­ли, — звелів він і по­дав мені чер­во­ний мар­кер.

Це на­гаду­вало гру в хрес­ти­ки-ну­лики, але я слух­ня­но поз­на­чив у центрі Гроз­ний, ліво­руч північніше — Моз­док, пра­воруч — Гу­дер­мес, а південніше ще два ну­лики — Но­жай-Юрт і Ве­дено.

Якусь мить по­вагав­шись, я тро­хи відсту­пив од Моз­до­ка і для пов­но­го кай­фу та­ки пос­та­вив хрес­тик.

Він узяв ма­пу, ог­ля­нув її і по­дивив­ся на Ан­дре Сіяка. В й­ого сірих очах не бу­ло ні за­дово­лен­ня, ні зди­вуван­ня. Тіль­ки хо­лод­ний спокій. Потім він пе­ревів пог­ляд на ме­не.

— А що це за хрест?

— Там ме­не по­хова­ли, — ска­зав я.


 

2


 

Я ви­летів на Північний Кав­каз як пред­став­ник Міжна­род­но­го Чер­во­ного Хрес­та, і, дріма­ючи в че­реві ван­тажно­го «боїнґа» (чо­го мені найбіль­ше бра­кува­ло в Леґіоні, то це сну), я сну… сну… сну­вав собі ду­моч­ку, що хрест — то та­ки особ­ли­вий знак, який, крім усь­ого, має ще й си­лу про­видіння. Вар­то бу­ло мені на­малю­вати й­ого чер­во­ним мар­ке­ром на кон­турній мапі, як він уже пе­ремістив­ся на мої гру­ди, — це був піль­го­вий знак вій­ни — не стріля­ти! — хо­ча й на­гаду­вав той-та­ки хрест в оп­тично­му прицілі.

Я ви­летів на Північний Кав­каз як пред­став­ник Міжна­род­но­го Чер­во­ного Хрес­та, і, дріма­ючи в че­реві ван­тажно­го «боїнґа» (чо­го мені найбіль­ше бра­кува­ло в Леґіоні, то це сну), я сну… сну… сну­вав собі ду­моч­ку, що хрест — то та­ки особ­ли­вий знак, який, крім усь­ого, має ще й си­лу про­видіння. Вар­то бу­ло мені на­малю­вати й­ого чер­во­ним мар­ке­ром на кон­турній мапі, як він уже пе­ремістив­ся на мої гру­ди, — це був піль­го­вий знак вій­ни — не стріля­ти! — хо­ча й на­гаду­вав той-та­ки хрест в оп­тично­му прицілі.

Пошук на сайті: