Далі Василинка розповідав таке, від чого сам червонів, затинався, низько опускав голову і шапка йому сповзала на носа.
Але й спинитися вже не міг. Черниця пояснила йому свою цікавість тим, що він їй дуже сподобався, що вона вже не може жити самими молитвами, бо її грішна природа вимагає свого…
Ну, кумекаєте? — питав Василинка, ще нижче опускаючи голову. Словом, вони пішли в кущі, і тут сталося найцікавіше. Василинка, хоча й затинався, але розповідав так смачно, що не повірити йому було важко. Коли вона роздяглася, ну, зовсім поскидала все до нитки, то на стегні у неї була червона попружка, надавлена підв'язкою. А знаєте чого? Ні? А того, пояснив Василинка, що вона там ховала пістолета.
Дванадцять пар очей витріщилося на Василинку, хоч бачили вони, ці баранячі очі, не його, а бачили — ось, як зараз, перед собою — ту попружку на білому стегні.
— А далі? — облизнув губи Хома.
— А що далі? Далі все ясно, — розважно сказав Василинка.
Настала тиша. Тільки Цокало багатозначно цокнув язиком.
— Як же ти його нагледів, того пістолета? — нарешті спитав Козуб.
— Дуже просто. Коли вона зняла рясу, то не кинула її на траву, а дуже обережненько поклала коло себе збоку. Я побачив, що там щось загорнуте, потім… коли вже це… — Василинка почервонів ще дужче. — Коли… цього… вона закотила очі і втратила тяму, я помацав того ґендзуля в рясі і здогадався, що то пістолет.
— А може, то було щось інше? — спитав Хома.
— Що? — не зрозумів Василинка.
— Ну, мало чого. Наприклад, кабзда з грішми. Жінки часто ховають гроші або в пазуху, або ще й далі.
— Що ж я — пістолета од кабзди не відрізню? — образився Василинка.
— Ну й ну, — крутнув головою Біжу. — Оце добігався один.
— Учора Ходя, сьогодні Василинка, — докинув Козуб. — Якщо так діло піде і далі, то скоро ми всіх чекісток перешпокаємо.
— То ти її прикінчив? — втрачав терпець Вовкулака.
— Ти що? — здивовано подивився на нього Василинка. — Щоб на монастир знов цілий полк наслали? Там ті сестрички й так бідні.
— А що ж ти з нею зробив?
— Нічо', попрощався. Пообіцяв, що як наймуся десь близько на роботу, то прийду ще.
— А вона?
— Приходь, каже. Та ви не дотумкали головного. Слідкувала вона за мною не тому, що їй засвербіло, а через те, сука, що нюхом почула в мені партизана, — нарешті розправив плечі Василинка.
— Ну, так це здалеку видно! — сказав Вовкулака, і дванадцять пар очей весело перезирнулися.
— Отож. Почула нюхом і хотіла вислідити, куди я піду. А як попалася, то вже нікуди було діватися, придурилася, що любить мене.
— От тобі й сон рябої кобили, — вишкірився Вовкулака, а Василинка заграв двома ямочками на рожевих щоках.
— Бо таки ж рябої! — сказав він, дивуючись. — Ось вам хрест, що вона вся ряба, як трясця. Навіть цицьки в ластовинні!
І знов дванадцять пар баранячих очей втупились у Василинку, хоч бачили вони не його, а бачили — ось, як зараз, перед собою — дорідні цицьки, обсипані веснянками до самісіньких пипок.
— А бий тебе коцюба з твоєю курвою, — ударив об поли одноокий Карпусь. — У мене куліш збіг.
Утім, вечеря вдалася. Куліш хоч і збіг, зате вийшов густим, як каша. До того ж Карпусь засмачив його не тільки салом, а ще й ведмежою цибулею та грибами-зморшками. Я дозволив хлопцям потягти по чарці і сам причастився. Спати мостилися на купинах гілляччя ближче до згаслого багаття, яке ще тримало жар. Коней прив'язували так, щоб вони тулилися докупи, гріли одне одного й давали тепло нам. Біля коней завжди затишніше.
На варту я виставив Сутягу і Ходю, але й сам довго не спав.
Піднявся схилом вище вгору. Місяця не було, цятки зірок проглядали крізь верховіття. Здавалося, ця могутня тиша простягається на весь світ. Але Холодний Яр не спав. Він жив своїм нічним життям. Не вірилося, що, окрім нас та насельниць монастиря, тут більше нікого нема. Ліс не поспішає відкривати свої таємниці.
2
Вони ще два дні марно ходили на вивідки в різні кінці Холодного Яру, а на третій Ходя привів під конвоєм до табору дикого чоловіка. Виявляється, далеко не треба було ходити, цей чоловічина крутився у них під носом, приглядаючись до всього, що тут діялося.
Ходя, наладнавши лука, ще вдосвіта пішов на своє тихе полювання (скучив за м'ясом) і тут-таки, у Скарбовому Яру, в розсосі кострубатого дерева, яке розрослося вгору трьома стовбурами, нагледів таке велетенське пташине гніздо, аж йому затрусилися жижки. Це ж який здоровенний птах завівся у цьому Холодному Яру, подумав Ходя, ніяка стріла його не візьме, хіба що з рушниці дістанеш. Та оскільки стріляти заказано, то краще гукнути хлопців, нехай подивляться на цю чудасію. Але кликати хлопців Ходя передумав — закортіло спершу самому заглянути в те гніздо — якщо там є яйця, то вони завбільшки з голову, — і Ходя, роззувшись та вийнявши з кобури револьвер, тихенько поліз на дерево.
Леле! У гнізді, вимощеному з гілляк… спав чоловік. Зарослий по самі очі й такий обірваний, що, мабуть, ніколи не виходив з лісу. Видно, жив тут, як звір. Обіч нього лежав карабін та зачовганий, майже порожній наплічник. Ходя витріщився на відлюдька і дивився, поки той не розплющив очі. Побачивши над собою зизооку фізіономію, дикун закліпав повіками, ніби відганяючи сон, але не злякався.
— Ти хто? — спитав він у Ході.
— Козяк, — відповів Ходя.
— Якщо ти козак, то хто тоді я?
— А хтьо?
— Ти ж, мабуть, китаєць?
— Китаєсь, — погодився Ходя. — Козяк. А ти хтьо?
— Козак — це я, — сказав відлюдько.
— То ходя за мною, — скомандував Ходя і, взявши його карабін, спустився з дерева.
Той теж зліз на землю і покірно пішов поперед Ході до табору. Йому не треба було показувати дорогу, він, видно, добре знав, куди веде його китаєць.
Побачивши дикуна-обірванця, козаки не знали, що й думати. Сексот — не сексот, гайдамака — не гайдамака, заблукалий селянин — теж ні. Тоді чому він тинявся тут біля них, ховаючись? Дуже цікавою на приблуді була взувачка: шкарбани так порозлазилися, що поверх них він намотав ганчір'я, перев'язавши його мотузками.
Стояв перед отаманом понурий, дикий і такий змучений, що душа ледве трималася в тілі. Приглянувшись зблизька, Ворон зрозумів, що це не дідуган, а хлопець, який ковтнув не один фунт лиха.
— Ти хто такий? — спитав Чорний Ворон.
— Гриць.
— Що ти тут робиш?
— Живу.
— У лісі?
— Хіба заборонено? — наїжачився Гриць. — Звірині, і тій можна.
— А ти ж не звірина…
Гриць уп'явся поглядом в отамана. Його сплюснуті оченята раптом округлилися і налилися слізьми.
— Чорний Ворон? Невже?..
— Ти мене знаєш?
Гриць упав Воронові на груди й розревівся, як дитина.
— Чого ж би не знав. Ви мене, може, й не запам'ятали, а я вас, пане отамане, бачив не раз. Приходили до нас, ще як Семен Чучупака був, Панченко, Дзиґар… Тоді нас багато було, всіх не запам'ятаєш.
— Це правда, — сказав Ворон. — Тільки чого ж ти зразу до нас не прийшов, а ховався поза кущами?
— Чого… — Гриць зашмуляним рукавом витер очі. — А того, що не впізнав вас оддалеки. Тут ось, і то насилу роздивився.
— Добре, мене не впізнав і не треба. Та невже ж ти не бачив, хто ми такі? Чому не підходив, ховався?
— Еге, чому не підходив, — пхикнув Гриць. — Хіба ж ви, пане отамане, не знаєте, що під повстанців і чека маскується? Дай, думаю, роздивлюся спершу. А тут ще, бачу, китаєць серед вас походжає, — озирнувся Гриць на Ходю. — Е ні, думаю, чого-чого, а китайців у нас зроду не було.
— Гаразд, — сказав Ворон. — Схоже на правду. А як же так вийшло, що ти оце в Холодному Яру сам із собою воюєш?
— Як вийшло… — Гриць знову скривився (нервами хлопець також ослаб), але пересилив себе, шморгнув носом і пояснив.