Василь Шкляр - Ключ (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx394 Кб3670
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2656 Кб3404
— Це дов­га й не те­лефон­на роз­мо­ва.

— Але й­деть­ся про те?

— Так‚ уве­чері мо­жемо зустрітись‚ і я тобі все роз­ка­жу. От­же‚ у «Трь­ох по­рося­тах»?

— Ні‚ за­раз‚ — ска­зав я. — У «Трь­ох по­рося­тах» і за­раз. Че­рез двад­цять хви­лин я там бу­ду.

У ме­не‚ ма­буть‚ був ко­нячий ви­раз об­личчя‚ бо ко­ли замість та­лонів я поп­ро­сив у Со­кир­ка служ­бо­ву ма­шину‚ то він тіль­ки прик­лав до сер­ця до­лоню.

Сергій При­ходь­ко‚ во­чевидь‚ пе­режи­вав чор­ну сму­гу — сидів за по­рожнім сто­ликом і не зво­див очей з ар­ко­вої прой­ми‚ де мав з’яви­тися я. Він ски­дав­ся на за­буто­го пса‚ який виг­ля­дав гос­по­даря‚ і в й­ого су­мови­тому пог­ляді та­кож бу­ло щось со­баче.

При­ходь­ко‚ пев­но‚ й дзво­нив від Кат­русі (моє роз­дра­туван­ня на неї ми­нуло­ся‚ нав­па­ки‚ я го­товий був поцілу­вати її пух­кень­ку‚ в ямоч­ках‚ руч­ку)‚ чор­на сму­га зав­жди ве­ла й­ого до «Трь­ох по­росят».

Він ви­нува­то взяв із моєї ко­роб­ки си­гаре­ту і навіть за­тяг­ся нег­ли­боко‚ бо­яз­ко (й­ого гніти­ло це без­грошів’я). Свою оповідь теж по­чав зніче­но‚ на­че по­чував за со­бою ви­ну‚ що не дізнав­ся про це раніше. Од­нак я слу­хав й­ого і не ди­хав. При­ходь­ко­ва роз­повідь ду­же вже прис­та­вала до тих подій‚ які відбу­лися і які я тіль­ки собі у­яв­ляв‚ ви­ходя­чи з то­го‚ що ста­лося. Це вже бу­ла як­що не нит­ка Аріад­ни‚ то при­най­мні во­лосин­ка із неї‚ що вка­зува­ла на слід.

Отож учо­ра При­ходь­ко вирішив не тринь­ка­ти п’ятірку в «Трь­ох по­рося­тах»‚ а взяв пляш­ку й пішки по­ман­дру­вав на Поділ у май­стер­ню до Пет­ра Чо­лом­бить­ка. Дав­нень­ко й­ого не ба­чив‚ — ніби вип­равдо­вував­ся При­ходь­ко‚ — ад­же ху­дож­ни­ки — це не по­ети‚ во­ни міся­цями не ви­лазять із своїх нір‚ це я на­пишу тобі вірша в трам­ваї й ось тут, за сто­лом‚ а їм по­давай моль­бер­та. Тож дай‚ ду­маю‚ провідаю Чо­лом­бить­ка‚ і сла­ва Бо­гу‚ зас­тав й­ого та­ки ж у май­стерні. Ну‚ ви­пили‚ роз­ба­лака­лися‚ а далі я й ка­жу Чо­лом­бить­кові за твій клопіт‚ так і так‚ мов­ляв‚ чи ти‚ Пет­ре‚ нічо­го не пам’ятаєш із то­го ве­чора‚ бо ж, здаєть­ся мені‚ і ти тоді був у «Трь­ох по­рося­тах». Пет­ро мов­чить‚ як заціпи­ло‚ десь у се­бе ди­вить­ся‚ а тоді й ка­же — теж ніби сам до се­бе: «Стри­вай‚ це ж тоді я був із Оле­сем Ос­тапчу­ком». Ну‚ я Ос­тапчу­ка не знаю‚ ба­чив й­ого па­ру робіт на вис­тавці‚ техніка в нь­ого ціка­ва‚ це мені за­пам’ята­лося‚ а са­мого Ос­тапчу­ка і приб­лизно не знаю. «Та знаєш ти й­ого доб­ре‚ — ди­вуєть­ся Чо­лом­бить­ко‚ — та­кий… се­реднь­ого зрос­ту… ру­сявий… ху­дий та­кий». Еге‚ ка­жу‚ і з од­ним но­сом і дво­ма ву­хами‚ прав­да ж? У Києві‚ ка­жу‚ міль­йон чо­ловіків се­реднь­ого зрос­ту‚ ху­дих і ру­сявих. Але річ не в то­му‚ — вів далі При­ходь­ко. — Тут ось яка шту­ка: ви­яв­ляєть­ся‚ що той Ос­тапчук десь тоді взим­ку са­ме най­няв собі но­ве жит­ло і ду­же тішив­ся з то­го. Він‚ здаєть­ся‚ зап­ла­тив за нь­ого на­перед‚ хо­ча сам іще не все­ляв­ся‚ бо мав десь від’їжджа­ти. Так ось‚ Чо­лом­бить­ко за­пев­няє‚ що Ос­тапчук був то­го ве­чора з ним у «Трь­ох по­рося­тах». Та ще раз тобі ка­жу: сам я не пам’ятаю ніяко­го Ос­тапчу­ка.

— Але ж Чо­лом­бить­ка ти пам’ятаєш доб­ре?

— Пет­ра я знаю сто років.

— Їх тоді підій­шло двоє‚ — ска­зав я.

— Слу­хай‚ не со­тай нер­ви‚ — скри­вив­ся При­ходь­ко. — Їх бу­ло там ціле тир­ло. І як­би я знав‚ що це тобі зна­добить­ся‚ то взяв би усіх на спи­сок. Зреш­тою‚ ти й сам там був і міг це зро­бити.

— Га­разд‚ — по­годив­ся я. — Поїзд пішов. Але ж ми мо­жемо че­рез Чо­лом­бить­ка роз­шу­кати ць­ого Ос­тапчу­ка.

— Ні‚ не мо­жемо‚ — по­хитав го­ловою При­ходь­ко. — У то­му то й річ‚ що не мо­жемо.

— Чо­му? Він що — по­мер?

— То­му що поїзд пішов і не по­вер­нувся. Ос­тапчук та­кож зник невідо­мо ку­ди. Чо­лом­бить­ко й­ого після то­го не ба­чив.

При­ходь­ко‚ чор­тя­ка‚ при­готу­вав мені на де­серт те‚ з чо­го мав би по­чати. Він ви­нува­то кліпав очи­ма‚ а нас­правді ти­хень­ко тішив­ся своїм без­до­ган­ним уда­ром у со­няч­не сплетіння. Я дов­го не міг пе­ревес­ти по­дих.

При­ходь­ко вже сміливіше дістав із моєї ко­роб­ки си­гаре­ту‚ жадібно за­тяг­ся і‚ пих­нувши ди­мом май­же мені в ли­це‚ ска­зав:

— Ось так.

— Я му­шу зустріти­ся з Чо­лом­бить­ком.

— Не­ма проб­лем‚ ти ж й­ого знаєш. Тим біль­ше‚ що й він хо­че по­гово­рити з то­бою.

— Я ніко­ли не був у нь­ого в май­стерні.

— Це на Андріївсь­ко­му уз­возі.

— Га­даєш‚ він за­раз там?

— Це ж ху­дож­ник‚ а не по­ет‚ — ска­зав При­ходь­ко. — Де б й­ому іще бу­ти.

— То чо­го ж ми тут си­димо?


 

8


 

Чо­лом­бить­ко й сам був се­реднь­ого зрос­ту‚ ру­сявий‚ ху­дий (хоч би вже борідку завів для ма­лярсь­ко­го шар­му)‚ і, зда­вало­ся‚ він над на­ми зну­щав­ся‚ ко­ли наділяв Ос­тапчу­ка ци­ми без­бар­вни­ми ри­сами. Во­ни не мог­ли засвіти­ти в пам’яті жод­ної іскор­ки.

— Слу­хай‚ Пет­ре‚ — не втерпів При­ходь­ко‚ кот­рий уже вдру­ге слу­хав цю пісень­ку. — Тобі не здаєть­ся‚ що ти ма­люєш ав­то пор­трет?

— Чо­го ви від ме­не хо­чете? — роз­сердив­ся і Чо­лом­бить­ко. — Аби я ска­зав‚ що Олесь був із ро­гами? Ні‚ він мав зви­чайнісінь­ку зовнішність. Не лю­бив ні дов­го­го чу­ба‚ ні бо­роди‚ — вцілив у ме­не Чо­лом­бить­ко‚ — бо й без то­го був силь­ним ху­дож­ни­ком. Не мав но­са Сіра­но де Бер­же­рака‚ не відрізу­вав собі ву­хо‚ як Ван Гог‚ а був… Ть­ху‚ прос­ти Гос­по­ди… Ви так ме­не за­тур­ка­ли‚ що я ка­жу про Оле­ся‚ ніби й­ого вже не­має жи­вого. Ос­тапчу­ка тре­ба ізсе­реди­ни ба­чити. Ви прос­то сліпі‚ як­що й­ого не поміти­ли.

— Ще невідо­мо‚ чи ми вза­галі й­ого ба­чили. — Мені стра­шен­но кортіло поп­ро­сити Чо­лом­бить­ка‚ аби він олівцем на­кидав Ос­тапчуків пор­трет‚ як­що не ви­ходить сло­вами‚ од­нак я був пе­реко­наний‚ що в нь­ого і це не вий­де. Не ті те­пер ма­лярі.

Втім‚ я був нес­пра­вед­ли­вий до Чо­лом­бить­ка і зго­дом зро­зумів‚ що він над­то ша­нував Оле­ся‚ аби отак відра­зу плес­ка­ти язи­ком дов­ко­ла й­ого осо­би. Про­те Чо­лом­бить­кові та­кож щось пек­ло‚ не да­вало спо­кою‚ і пот­ро­ху пот­ро­ху ми та­ки наб­ли­жали­ся до Ос­тапчу­ка‚ мо­же‚ не стіль­ки до й­ого зовнішнь­ого пор­тре­та‚ як до чо­гось на­бага­то важ­ливішо­го.

Дві речі лю­бив у ць­ому світі Олесь Ос­тапчук — ма­лярс­тво і зи­мову ри­болов­лю. Ні‚ ти не смій­ся‚ всяк‚ хто на ць­ому знаєть­ся‚ ска­же тобі‚ що ко­ли літній ри­бал­ка — це ал­ко­голік‚ то зи­мовий — нар­ко­ман‚ — й­деть­ся‚ зви­чай­но‚ про си­лу прис­трасті. Отож ці дві речі він лю­бив до без­тя­ми‚ і во­ни лю­били й­ого‚ чи при­най­мні не зрад­жу­вали. Крім них‚ в Оле­ся не бу­ло ніко­го‚ він дит­бу­динківсь­кий‚ і навіть у худінсти­туті ні з ким не схо­див­ся на близь­ку но­гу‚ був сам у собі‚ — ли­бонь‚ ця са­мота і ста­ла сес­трою й­ого Бо­жої іскри. І як то здебіль­ша й бу­ває з та­лано­вити­ми людь­ми‚ Ос­тапчук не мав ані сла­ви‚ ні гро­шей‚ не на­жив ні сім’ї‚ ні ха­ти‚ — це вже те­пер й­ого ста­ли поміча­ти‚ а тоді ж ць­ку­вали‚ як білу во­рону‚ — одні від заз­дрощів‚ інші че­рез невіглас­тво. Потім пе­рес­та­ли ць­ку­вати‚ потім нас­та­ли ще гірші ча­си — мов­чання.

Втім‚ Ос­тапчук пра­цював і далі‚ пра­цював не­само­вито‚ він уже не помічав то­го‚ що не поміча­ють й­ого‚ й од­но­го ра­зу ска­зав Чо­лом­бить­кові: «Знаєш‚ ко­ли я пос­та­ну із пра­ху‚ то по­веду за со­бою світ».

— Ви з ним дру­жили? — спи­тав я.

— Ні‚ — по­хитав го­ловою Чо­лом­бить­ко. — Це не мож­на наз­ва ти друж­бою. В Оле­ся вза­галі не бу­ло друзів. Прос­то так ста­лося‚ що й­ого май­стер­ня у ме­не над го­ловою‚ — він по­казав паль­цем у сте­лю. — Во­на й­ому пра­вила і за жит­ло. Ну‚ хо­лос­тя­кові ще мож­на‚ є кімна­та‚ ку­хонь­ка‚ а вза­галі — то це не жит­тя. Так‚ я теж тут днюю й но­чую‚ але знаю‚ що будь ко­ли мо­жу все по­кину­ти й піти до­дому. Це ба­гато ва­жить. Це ду­же ба­гато ва­жить‚ — пов­то­рив Чо­лом­бить­ко.

Ме­не про­бира­ло хви­люван­ня — пог­ляд ми­моволі блу­кав по стелі. Чо­лом­бить­ко зав­ва­жив це і хотів бу­ло щось ска­зати‚ але за­вагав­ся. Він пе­реду­мав. І пе­рей­шов на інше. Він роз­повів нам про жінку‚ яка при­ходи­ла до Ос­тапчу­ка в май­стер­ню‚ Чо­лом­бить­ко ба­чив її раз чи двічі на тем­них східцях‚ він її зовсім не роз­гледів‚ але‚ ма­буть‚ то бу­ла ду­же врод­ли­ва жінка‚ це відчу­вало­ся навіть з її кроків‚ ко­ли во­на про­ходи­ла повз Чо­лом­бить­кові двері і підій­ма­лася на горішній по­верх‚ це відчу­вало­ся з то­го‚ як зітха­ють де­рев’яні східці під її но­гами‚ са­ме так — не рип­лять‚ а зітха­ють. Чо­лом­бить­ка хви­люва­ла ця хо­да і та не­роз­дивле­на пос­тать‚ як хви­лює усе‚ що огор­ну­те сутінною ву­ал­лю.

Пошук на сайті: