Василь Шкляр - Кров кажана

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303

 

Шкляр Василь

Кров ка­жана

I. Вбивс­тво іде­аль­не

1

То­го дня я при­нес­ла із лісу га­да, а вночі за­гинув мій чо­ловік. Усе в ць­ому світі має свої прик­ме­ти і пе­редвіс ни­ки.

Не знаю, чи то бу­ла от­руй­на змія, чи вуж, ад­же во­дяні вужі не ма­ють жов­тих «ву­шок», але досі тіло бе­реть­ся си­рота­ми, ко­ли зга­даю, як, по­вер­нувшись до­дому, ще в холі розстібну­ла на сумці блис­кавку і вгледіла скру­чену там га­дюку. Ні, спер­шу я навіть по­дума­ла, що то па­сочок від моєї вечірньої сукні — він та­кож із тем­ної шкіри, ок­руглий, зав­тов­шки з ве­ликий чо­ловічий па­лець, — та по­ки мірку­вала, як він міг там опи­нити­ся се­ред моєї нижньої білиз­ни, «па­сочок» підвів плес­ка­ту брид­ку голівку і бриз­нув на ме­не дво­ма кра­пель­ка­ми от­руй­них очиць.

Я навіть не зду­жала за­вере­щати, тіль­ки відсах­ну­лася аж до стіни, при­лип­ла до неї й заціпеніла. Але пог­ляд мій так і при­кипів до га­да, який вигрів собі ку­бель­це… на моєму ліфчи­ку й тру­сиках.

Нев­же й­ому по­добаєть­ся цей за­пах? Нев­же він вди­хає й­ого так са­мо, як це ро­бив ще го­дину то­му мій душ­пастир отець Се­рафим? Лісо­ва га­лявин­ка пах­ла осінніми тра­вами й стиг­лим лис­тям ліщи­ни, а він, після всь­ого, ліг горілиць і пок­лав собі на об­личчя мої лілові тру­сики. Потім, знов ме­не обціло­ву­ючи і ви­лизу­ючи, ска­зав: «У те­бе на сіднич ках ли­шили­ся ви­ям­ки від ліско­вих горішків. Я хо­чу їх роз­гла­дити».

Ось так і цей гад. По­водив своєю хит­рою голівкою і знов опус­тив її на те місце, де на ліло­вому єдвабі при­шер­хла во­лога пля­мина. Від тієї су­мир­ності мій жах та­кож скру тив­ся ка­лачи­ком, ли­шила­ся тіль­ки три­вога. Я стру­сила із се­бе заціпеніння, навстіж відчи­нила двері у холі, на ве­ранді… і знов од­сахну­лася вбік.

Гад ме­не зро­зумів: він по­волень­ки виліз із сум­ки і, зви­ва­ючись усім своїм дов­гим тілом (ним справді мож­на бу­ло двічі опе­реза­ти мій стан), по­повз пря­мо надвір, потім без жод­них ва­гань по­тяг­ся пла­зом до річки, яка май­же впри­тул при­лягає до на­шої са­диби. Че­рез те мені хотіло­ся б ду­мати, що то був во­дяний вуж.

Ска­жи ко­мусь — не повірить. Хо­ча ціка­во бу­ло б пе­ре мо­вити­ся про та­ку хи­мер­ну при­году бо­дай із Нес­то­ром (мій чо­ловік на вся­ку чу­дасію мав своє особ­ли­ве по­яс­нен ня), але з чо­го по­чати? Що ти пішла до лісу по гри­би не з ко­шиком, а з фірмо­вою сум­кою на «блис­кавці», у якій пригріла зміюку? Чи з то­го, як ти схиб­ну­лася че­рез от­ця Се­рафи­ма і відда­ла й­ому спер­шу ду­шу, а потім і тіло?..

Я взя­ла сум­ку і дво­ма паль­ця­ми по­вики­дала білиз­ну до бруд­но­го шмат­тя. Зміїно­го сли­зу на ній не бу­ло. Потім підня­лася скри­пучи­ми східця­ми на горішній по­верх, зай­шла до спальні пе­рев­дягну­тися. Дов­го сто­яла пе­ред дзер­ка­лом го­лою, тор­ка­лася сво­го тіла, ніби шу­кала на нь­ому не­види­мих слідів, але ні — навіть ви­ямок від ліско­вих горішків не бу­ло. Хо­ча я доб­ре чу­ла, як па­далішні пло­ди ліщи­ни гос­тро впи­нали­ся в мої опук­ли­ни, яки­ми стіка­ла га­ряча вільгість.

Од­нак я зна­ла, що все в ць­ому світі має свої прик­ме­ти й сліди. Відчу­вала, що з пев­но­го ча­су ста­ли повніши­ми мої гру­ди, навіть сос­ки та бру­натні кру­жаль­ця нав­ко­ло них побіль­ша­ли, і там я та­кож ста­ла чут­ливішою і щедрішою.

Ніздрі на ко­рот­ко­му но­сику без­до­ган­но круглі й тро­хи відкриті. А моє чер­во­не від при­роди во­лос­ся, яке всі вва­жа­ють фар­бо­ваним, те­пер аж го­рить вог­нем, й отець Се­рафим жар­то­ма нах­ва­ляєть­ся пе­рех­рести­ти ме­не на Се­рафи­му, ад­же це ім’я оз­на­чає вог­ненний ан­гел.

Він, як зго­дом зізнав­ся, по­бачив у мені ан­ге­ла ще за пер­шої зустрічі, ко­ли приїхав вис­вя­тити наш дім, де відне­дав­на все пішло шке­реберть. Влас­не, не­щас­тя й по­чали­ся звідтоді, як ми ку­пили цей бу­динок і, щоб роз­ра­хува­тися з бор­га­ми, про­дали свою місь­ку квар­ти­ру.

Але про це потім…

Ска­жу тіль­ки, що й після вис­вя­чен­ня оселі спра­ви в мо­го чо­ловіка не поліпши­лись, од­нак отець Се­рафим за­пам’ятав стеж­ку до на­шого до­му і ра­до прий­няв зап­ро­шен­ня Нес­то­ра заїжджа­ти до нас на… ри­болов­лю.

Уже че­рез тиж­день до на­шого дво­ру підко­тив й­ого сірий «опель», але вий­шов із нь­ого не піп у рясі, а без­до­ган­но скроєний чо­лов’яга у синіх по­тер­тих джин­сах і чорній шкірянці. Хіба що тем­на ко­рот­ка бо­рода та во­лос­ся, гла­день­ко за­чеса­не на­зад і схоп­ле­не у ко­сич­ку, на­гаду­вали в нь­ому свя­щен­нослу­жите­ля.

— Да­вай­те знай­оми­тись, — ска­зав він. — У ми­ру Сергій. — І, при­тулив­шись гу­бами до моєї ру­ки, так по­дивив­ся у вічі, що тілом про­котив­ся ле­гень­кий струм. Ці очі. Тро­хи роз­косі і нес­подіва­но сірі на смаг­ля­вому лиці, во­ни при­тягу­вали і стра­хали.

— Нас­тя, — ска­зала я. — Анас­тасія.

Як­що пок­ласти ру­ку на сер­це, то вже до то­го я ба­гато чо­го нас­лу­хала­ся про от­ця Се­рафи­ма, яким заціка­вила­ся навіть сто­лич­на пре­са. Од­но­го ра­зу кар­лик Івань­ко — наш до­машній сто­рож і помічник — ска­зав, що й­ому по заріз тре­ба п’ять гри­вень.

— На пи­во? — спи­тала я.

— Ні, — кар­лик пок­ру­тив ве­ликою, як у ко­ня, го­ловою. — Івань­ко хо­че щось ку­пити. — Він зав­жди го­ворив про се­бе в третій особі. — Івань­ко вам по­каже. І потім справді по­казав. На мій по­див, це був ілюс­тро ва­ний жур­нал з прос­то­рою стат­тею про от­ця Се­рафи­ма.

Щоб уник­ну­ти зай­вих пліток і до­мислів, на­веду ок­ремі ви тя­ги з тієї статті, які — те­пер я вже пев­на — є чис­тою прав дою. Бо тоді, ко­ли чи­тала її, напівле­жачи у шез­лонґу, під лоскіт со­няч­них про­менів та Івань­ко­вих по­зирків (я за­горя­ла при нь­ому без ліфа), все це ви­дало­ся мені сен­сацій­ною поб­ре­хень­кою.


 

ЕК­ЗОРЦИЗМ, АБО ВИГ­НАННЯ ЗЛИХ ДУХІВ


 

Нас­то­ятель хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва має два ро­ки ста­жу цер­ковної служ­би. До то­го він був май­ором росій­ської армії, во­ював у га­рячих точ­ках, але, щоб пе­реїха­ти на Батьківщи­ну, зму­шений був звіль­ни­тися у за­пас.

Втім, до пе­реїзду в рідні краї відстав­ний май­ор ще встиг закінчи­ти біблійні кур­си у місті Курсь­ку, а вод­но­час і ас­тро­логічну шко­лу Пав­ла Гло­би. В Ук­раїні прой­шов адап­тацію на бо­гос­ловсь­ких двомісяч­них кур­сах у Та­ращі, після чо­го й­ого вис­вя­тили на свя­ще ни­ка.

А ко­ли став нас­то­яте­лем хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва в селі Гос­тра Мо­гила, то й по­чали­ся ди­ва… Со­няч­ний чер­вне­вий день. На подвір’ї цер­кви зібрав­ся на­товп.

Якась роз­патла­на жінка тру­сить­ся в ли­хоманці, її квітчас­та хус­тка з’їха­ла на по­тили­цю. Во­на три маєть­ся за ру­ку свя­щени­ка, але та­ке вра­жен­ня, що вхо­пила­ся за елек­трич­ний дріт. Жінка з усіх сил ре­пе тує, а тоді па­дає на коліна і по­чинає гав­ка­ти. «Бісну ва­та», — про­кочуєть­ся на­тов­пом спер­шу шепіт, а відтак чу­ти ди­тячий плач, кри­ки і стогін…

Пох­му­рий осінній ра­нок. Ста­ра де­рев’яна цер­ква підня­та над зем­лею, бо стоїть на ду­бових па­лях, як ото ко­мора для збіжжя. Влас­не, ще до­недав­на тут і справді бу­ла кол­гос­пна ко­мора. На во­ротях в око відра­зу впа­дає ого­лошен­ня: «ОЗ­ДО­РОВ­ЧИЙ МО­ЛЕБЕНЬ ПРО­ВАДИТЬ­СЯ ЩОВІВТОР­КА І П'ЯТ­НИЦІ ОКРІМ ДВУ­НАДЕ­СЯТИХ СВЯТ. ПО­ЧАТОК О ДЕВ'ЯТІЙ ГО­ДИНІ».

Мо­лебень ць­ого ра­зу відбу­ваєть­ся в церкві. Пе­ред ана­лоєм сто­ять кіль­ка мо­лодиць і троє чо­ловіків зі свічка­ми в ру­ках. Підхо­дять ще дві припізнілі жіноч­ки й один хлоп­чи­на. Із за царсь­ких воріт ви­ходить отець Се­рафим і рап­том ка­же:

— Дівча­та! Хто роз­бив но­са — хай вий­де з хра­му.

Жінки роз­губле­но див­лять­ся од­на на од­ну, а тим ча­сом отець Се­рафим ки­дає су­ворий пог­ляд на од­ну з тих, що припізни­лися:

— Я до вас звер­та­юся.

Який­сь час жінка спан­те­личе­но і бла­галь­но ди­вить ся на от­ця Се­рафи­ма, потім зад­кує до ви­ходу…

Я прик­ри­ла жур­на­лом своє сим­волічне бікіні й спи­тала в Івань­ка:

— Як це… роз­би­ла но­са?..

— Як як! — зди­вував­ся кар­лик з моєї нев­то­роп­ности, хоч вид­но бу­ло, що й­ого потіши­ло це за­питан­ня. — Мас­турбація, ось як!

— Що-о-о?

— Чи ця… Як во­на… — Івань­ко вту­пив­ся в жур­нал, що ле­жав на моїх стег­нах, на­че ба­чив крізь нь­ого, і й­ого рух­ливі по­пелясті очі, мов жор­на, зак­ру­тили­ся то в один бік, то в дру­гий. — О, зга­дав! Менс­тру­ація! Юшить, як з но­са…

— Фу-у-у! — Івань­ко все знає. Ще біль­ше за по­па!

— Он як, — ска­зала я і знов узя­лася чи­тати.

Отець Се­рафим на­казує по­лиши­ти храм і мо­лоди кові.

— Чо­му? — ди­вуєть­ся той.

— Бо нех­ре­щений! — по­яс­нює яс­но­видець, і хло­пець покірно ви­ходить.

Тіль­ки тоді роз­по­чинаєть­ся оз­до­ров­чий мо­лебень.

Отець Се­рафим за­ходить за царські во­рота й чи­тає мо­лит­ву, а тут, пе­ред ана­лоєм, по­чинає діяти­ся щось нез­багнен­не. Од­на жіноч­ка, плям­ка­ючи гу­бами, ніяко­во всміхаєть­ся, дру­га дрібо­тить но­гами, тре­тя б’є се­бе ку­лака­ми в живіт. Мо­лодий, але вже си­вий чо­ловік ви­риває на собі жмут во­лос­ся…

Потім свя­щеник підхо­дить до кож­но­го з них, три­має ру­ку над го­ловою, щось не­вираз­но ше­поче і дму­хає в об­личчя. Кожній жінці він ще й кла­де свої ру­ки на талію. Після ць­ого од­на мо­лоди­ця впа­ла нав­колішки і ста­ла щось зби­рати на підлозі, хоч там нічо­го не бу­ло.

Уже над­ворі во­на роз­повіла, що їй бу­ло по­роб­ле­но на сли­вах, — сусідка відь­ма, по­шеп­тавши на сли­ви, при гос­ти­ла ни­ми не­щас­ну.

— А я ме­кала, — зізнаєть­ся ще од­на жінка з ко­зиня чим ви­разом на об­личчі. — Мені на ко­зах по­роб­ле­но.


Невісточ­ка моя до­рога вис­три­гала вов­ну на козі, а тоді ба­чу — хрест вис­три­жено на гру­дях у моєї Мань­ки. Ну, це вже, лю­донь­ки добрі, на смерть мені по­роб­ле­но. Я б і не зна­ла, що то невістка ви­ною, та як прий­шла до от­ця Се­рафи­ма, то її го­лосом за­гово­рила.

Од­нак бу­ли тут і такі, з ко­го сло­ва не ви­тяг­неш. Про оту мов­чазну жінку, що мо­лоти­ла се­бе по жи­воті, роз­повіла ста­рень­ка ба­буся:

— Та хіба ж ви не чу­ли, що во­на оце зовсім не­дав­нечко на­роди­ла чор­та?

— Чор­та? Яко­го?

— З ріжка­ми й ра­тич­ка­ми, яко­го ж іще! Тіль­ки ду­же ма­нюнь­ого. Бісе­ня, сла­ва Бо­гу, на­роди­лося мер­твим, і й­ого спа­лили. А це во­на знов за­вагітніла…

Я відчу­ла лег­ке збуд­ження. Чи то від про­чита­ного, чи від жадібних пог­лядів Івань­ка, який уже за­ховав­ся за ку­щами руж, але, пев­на річ, не зво­див з ме­не очей.

Далі отець Се­рафим сам охо­че по­яс­ню­вав, як він лікує лю­дей, одер­жи­мих зли­ми ду­хами.

— Я роб­лю це ли­ше мо­лит­ва­ми і нак­ла­дан­ням рук.

Нічо­го тут за­боро­нено­го чи бо­гохуль­но­го не­має. Це не мої мо­лит­ви, а треб­ник Пет­ра Мо­гили, зок­ре­ма й­ого мо­лебень «Об ізгнанії не­чис­то­го ду­ха», на­писа­ний ще 1648 ро­ку. Од­нак ніхто з те­перішніх свя­щеників й­ого

не чи­тає, бо во­ни бо­ять­ся. Бо­ять­ся вик­ли­кати по­той бічні си­ли… Ви не віри­те в по­тойбічні си­ли? Тоді ви не віри­те і в Бо­га. Бо як­що є Бог, тоді є і ди­явол. Як­що є доб­ро, то ви­ходить, що є і зло.

Те­пер що­до рук. Якось я сидів, три­ма­ючи до­лоні од­на до од­ної, і рап­том відчув, що во­ни відштов­ху­ють­ся.

Так, ніби між ни­ми є не­види­ма пру­жина і, щоб сту­лити до­лоні, потрібно цю пру­жину стис­ну­ти. Отак я й зро­зумів, що во­лодію яко­юсь особ­ли­вою си­лою…

Я ли­ше посміяла­ся над од­кро­вен­ня­ми от­ця Се­рафи­ма, бо й гад­ки не ма­ла, що ми­не який­сь час — і я на собі відчую цю «особ­ли­ву си­лу». А тоді я со­лод­ко по­тяг­ну­лася в шез­лонґу й за­пита­ла в Івань­ка: — І ти віриш в оці бай­ки?

Він сплів свої довгі пальці, зви­висті й заг­нуті тро­хи на­зад, і підпус­тив очі під ло­ба. При ць­ому був схо­жий на Го­мера, яко­го скуль­птор зоб­ра­зив чо­мусь сліпим.

— Вірю.

— Чо­му?

— Бо Івань­ко й сам чорт, — ска­зав він і пе­реваль­цем пішов до річки, швид­ко пе­реби­ра­ючи виг­ну­тими в ко­лесо но­гами.

Мені рап­том ста­ло й­ого жаль. Навіть май­ну­ла лег­ко важ­на дум­ка, що я змог­ла б й­ому доз­во­лити знач­но біль­ше, ніж він собі у­яв­ляє. Втім, цілком мож­ли­во, що са­ме це він як­раз у­яв­ляв ду­же час­то.


 

2


 

Ціка­во, що те­пер ска­зав би Івань­ко, як­би я роз­повіла й­ому про га­да, кот­рий ви­нюшив на лісовій га­лявинці мої тру­сики й не­помітно заліз у сум­ку? Хо­ча я приб­лизно здо­гаду­юсь.

— То Івань­ко пе­реки­нув­ся у ву­жа, — ска­зав би він.

Вог­ненний ан­гел. Я все ще кру­тила­ся пе­ред дзер­ка­лом, стри­воже­на тією зміюкою, ко­ли знад­во­ру до­линув сиґнал ав­то­мобіля й запізніло за­гав­кав наш роз­ле­дачілий Тре­зор — при­нес­ло ко­гось чу­жого.

Потім зас­крипіли східці, я вся нап­ру­жилась, але до спальні за­зир­нув Івань­ко й зля­кано за­шепотів:

— Во­ни зно­ву приїха­ли! — засліпле­ний стра­хом, кар­лик ніби й не ба­чив, що я го­ла голісінь­ка. — Івань­ко ска­же, що вас не­має вдо­ма.

— Хто — во­ни? — спокій­но спи­тала я.

— Го­ломозі!

— Ска­жи їм, що я за­раз вий­ду.

— Не тре­ба. Івань­ко знає, як їх спро­вади­ти. За ни­ми тіль­ки сму­га ля­же. Івань­ко наб­ре­ше, що ви пішли по гри­би.

— Я вже й­ду, — ска­зала я роз­дра­това­но, на­кида­ючи на го­ле тіло ку­цень­кий ха­лат кен­гу­ру.

«По гри­би»… Він що, і там підгля­дав за мною чи, мо­же, чор­тись­ко чи­тає дум­ки?

Я по­вагом вий­шла на подвір’я і прис­ми­рила пса, який, уг­ледівши ха­зяй­ку, пос­лужли­во роз­гавкав­ся на всю гор лян­ку.

Біля воріт сто­яв ту­пори­лий джип зі сліпи­ми ши­бами, а на хвіртці вже висів гість — на ди­во, не ту­пори­лий і навіть не го­ломо­зий, він рад­ше ски­дав­ся на стра­хово­го аґен­та, кот­рий, аби док­ли­кати­ся гос­по­даря, дра­тує со­баку. Ху­дий, ви­сокий — та­кий собі сим­па­тич­ний глис­тюк з тро­хи пе­ре ко­шеним від посмішки ро­том.

— Привіт, зо­лот­ко! — ска­зав він, од­верто роз­гля­да­ючи ме­не з ніг до го­лови. — Ми від Су­хого.

— Я не приз­на­чала зустрічі ні су­хому, ні мок­ро­му. Що тре­ба?

— Де Нес­тор?

— На фірмі, — сте­нула я пле­чима.

— У нь­ого, вва­жай, уже фірми не­має. Ти впев­не­на, що він не вдо­ма? Ти…

— Ти­кати бу­деш ци­булю в зем­лю, — ска­зала я. — Як­що до­живеш до вес­ни.

— Я ту­ди за­рию ко­гось іншо­го, — він пе­рес­тав посміха тись, але рот так і ли­шив­ся нав­ско­си. — Знаєш ко­го? Своїх бор­жників. Так і пе­редай Нес­то­ру. Зав­тра ос­танній строк.

Не бу­де гро­шей — хай те­ше собі пам’ят­ни­ка, це він уміє.

Але пе­ред тим за­бере­мо все ра­зом з оцією хавірою. Яс­но?

Не знаю, що тоді на ме­не най­шло. Мож­ли­во, то­му, що зі мною ще ніхто не доз­во­ляв собі так роз­мовля­ти, як цей глис­тюк, мож­ли­во, він за­чепив моє са­молюбс­тво, але я ска­зала:

— Зак­рий своє кри­ве сур­ло! Фірма на­лежить мені, і дім оцей мій, і ма­шина, і чо­ловік та­кож мій… А те­бе, шу­тий ца­пе, я впер­ше ба­чу. Тож за­рубай собі на кри­вому ню­халі: як­що з й­ого го­лови впа­де во­лоси­на, як­що ти й­ому не­на ро­ком зіпсуєш настрій, а він че­рез це за­буде па­расоль­ку, пот­ра­пить під дощ і підхо­пить не­жить, то те­бе, шу­тий ца­пе, за­копа­ють пер­шо­го! Аван­сом. Ти все зро­зумів?

Я ви­малю­вала на своєму са­мов­певне­ному фейсі та­ку щас­ли­ву усмішку, що й­ому геть заціпи­ло.

— Усе — пи­таю?

— Ні, не все, — на­решті пус­тив з ро­та па­ру глис­тюк чи, мо­же, збіль­ше­ний у міль­ярд разів спер­ма­тозоїд. — Що та­ке «шу­тий»?

— А ти й ць­ого не знаєш? Без­ро­гий, ось що! Але ро­ги в те­бе обов’яз­ко­во ви­рос­туть, не хви­люй­ся, — ска­зала я. — Як­що ще тро­хи про­тяг­неш, то на­мацаєш їх на своїй дов­бешці. А те­пер чу­хай звідси! По­ки вітер без сучків.

Я по­вер­ну­лася й по­вих­ля­ла від нь­ого тією хи­жою хо­дою, яка не ли­шала й­ому жод­но­го шан­су, — так хо­дять фа­тальні жінки, котрі при­тягу­ють до се­бе чо­ловіків, як бе­зодні Сцілли й Ха­риб­ди при­тягу­ють мо­реп­лавців, а потім май­же так са­мо, як Сцілла й Ха­риб­да ви­кида­ють на бе­рег улам­ки ко­раблів, во­ни, ці жінки, ви­кида­ють на смітник улам­ки чо­ловічої чес­ти.

Ко­ли зай­шла в дім, лиш тут ме­не по­чало тряс­ти. Де й поділа­ся та на­пус­кна хо­робрість, за якою нас­правді чаївся за­дав­не­ний страх. Страх, що вже роз­ростав­ся у роз­пач. Так са­мо, як роз­роста­лися наші бор­ги, які Нес­тор пло­див із ди­вовиж­ною легкістю і яким, я зна­ла, ніко­ли не бу­де кінця, бо во­ни на відсот­ках пло­дили­ся вже й самі. «Брех­ня, прор ве­мося», — час­то пов­то­рював мій чо­ловік, од­нак я ба­чила, що він і сам не й­ме то­му віри, во­на, та віра, ви­тек­ла з нь­ого дав­но, зос­та­лася хіба якась крап­ля надії на сліпий, але щас­ли­вий ви­падок. Сам ви­нен.

Ко­лись він роз­по­чав справді нор­маль­ний бізнес, хо­ча й із мінор­ним за­бар­влен­ням (ли­бонь, і в то­му був свій особ­ли­вий знак) — відкрив влас­ну фірму з ви­готов­лення над­мо­гиль­них пам’ят­ників. Не з доб­ро­го ди­ва, зви­чай­но, ад­же був про­фесій­ним скуль­пто­ром, та ко­ли з відо­мих при­чин ур­ва­лися за­мов­лення на ліплен­ня різних ге­роїв, особ­ли­во ж Леніна, за яко­го раніше пла­тили ска­жені гроші най­зли­денніші кол­госпи, сіль­ра­ди, за­води­ки (на про­фесій но­му сленґу скуль­пторів це на­зива­лося «ліпи­ти Ль­опу»), тоді й до­вело­ся по­дума­ти про інший шмат хліба. Тим ча­сом із фа­лоса криміналь­ної де­мок­ратії по­вис­ка­кува­ли нові спер­ма­тозав­ри, котрі по­пер­ли один по­перед од­но­го до ви­живан­ня, а зго­дом і на цвин­тарі ста­ли зма­гати­ся між со­бою за кра­ще місце у царстві тіней. Во­ни зво­дили собі такі пом­пезні пам’ят­ни­ки та мав­зо­леї, що бідно­му Ль­опі — вми­тися ра­зом з дик­та­тором Домінікансь­кої Рес­публіки Трухіль­йо, хай Бог прос­тить, що зга­дую так небіжчиків.

За­те скуль­пто­рам зно­ву знай­шла­ся ро­бота.

Нес­то­рові та­кож по­щас­ти­ло на кіль­ка та­ких за­мов­лень, а потім один із тих та­ки ба­гатих за­мов­ників, яко­го я зго­дом ох­рести­ла для се­бе Едіпом, зап­ро­сив нас на ве­черю і по­ра­яв не ло­вити дрібних ми­шей, а мерщій відкри­вати влас­ну фірму, по­ки він, доб­рий по­рад­ник і надій­ний пар­тнер, мо­же за­без­пе­чува­ти нас і ґранітом, й габ­ро, і лаб­ра­дором, ба навіть ро­жевим мар­му­ром.

— Тут не­має чо­го й роз­ду­мува­ти, — ка­зав цей підстар­ку ва­тий ко­тяра, роз­дя­га­ючи ме­не об­важніли­ми очи­ма, як пар­тнер­ку не тіль­ки в бізнесі. — Ад­же для по­чат­ку є прос то­ра скуль­пторсь­ка май­стер­ня, а там мож­на взя­ти в орен­ду біль­ше приміщен­ня, за­купи­ти об­ладнан­ня, най­ня­ти лю­дей, і пішло й поїха­ло. Я вам навіть до­помо­жу з реєстрацією підприємства, тож ли­шило­ся при­дума­ти й­ому тіль­ки наз­ву, — ска­зав він і по­дивив­ся на ме­не та­ким об­надій ли­вим пог­ля­дом, що я прос­то му­сила щось відповісти.

— Плу­тон, — ска­зала я.

— Що о о? — не вто­ропав мій май­бутній пар­тнер.

— Фірма на­зива­тиметь­ся «Плу­тон». Це бог підзем­но­го світу.

— Мер­тво­го світу, — скри­вив­ся Нес­тор.

— Хіба над­мо­гильні пам’ят­ни­ки став­лять жи­вим? — спи­тала я.


— Усе логічно, — ска­зав мій чо­ловік, який на ко­жен ви­падок мав свою ок­ре­му дум­ку. — Але за­над­то пох­му­ро. — І логічно, і ду­же до­реч­но, — без­засте­реж­но став на мій бік наш ком­пань­йон — Я не знаю ніяко­го бо­га, окрім то­го, під яким ми хо­димо, але знаю, що є навіть пла­нета Плу­тон. І ду­маю, що во­на бу­де для вас щас­ли­вою. Лю­ди зав­жди вми­рати­муть, уби­вати­муть од­не од­но­го, от­же, цей бізнес вічний, — до­дав він ра­день­ко, не здо­гаду­ючись, що і й­ого знай­дуть у полісь­ко­му кар’єрі з прос­тре­леною го­ло вою. — Тож бу­демо вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, вва­жати хре­щеною ма­мою фірми. Да­вай­те вип’ємо за на­шу ма­му, — збуд­же­но ска­зав він, ніби сла­бував на ком­плекс Едіпа і сприй­мав за ма­тусь навіть ут­ричі мо­лод­ших за се­бе жінок.

Спер­шу справді усе «пішло й поїха­ло», як по пи­сано­му: бу­ли мар­мур і габ­ро, бу­ло ба­гато за­мов­лень і но­ве прос­то­ре приміщен­ня, бу­ли най­мані май­стри і мій ко­ротень­кий, побіжний ро­ман зі збо­чен­цем Едіпом, кот­рий навіть у ліжку на­зивав ме­не ма­моч­кою. Нес­тор уже нічо­го сам не ліпив, не те­сав, тіль­ки зай­мав­ся кре­дита­ми, но­вими про­ек­та­ми, та якось вод­но­час з’яви­лися кон­ку­рен­ти, по­дорож­чав ут­ричі камінь, прий­шли по­датківці, наїхав ре­кет, у полісь­ко­му кар’єрі про­луна­ли постріли, які спро­вади­ли в царс­тво мер­твих мо­го си­ноч­ка Едіпа, і по­ки Нес­то­ра тя­гали по до­питах, ви­яви­лося, що ра­хун­ки наші там за­моро­жені, там під ареш­том, а там уза­галі лус­ну­ли ра­зом із бан­ком. Щоб уря­тува­ти фірму, він заліз у бор­ги, але поїзд пішов: усе по­летіло за вітром, Нес­тор теж по­летів, як фа­нера над Па­рижем, а при­зем­лився у своїй старій май­стерні, де зос­та­лося ли­ше кіль­ка чор­них кам’яних брил, які мог­ли слу­гува­ти вже пам’ят­ни­ками на мо­гилах уби­тих надій.

А на­жити… на­жити ми ли­ше й ус­тигли ось цей бу­динок, до яко­го втек­ли від мар­нот ве­лико­го міста, од­нак не втек­ли від й­ого і своїх гріхів. Нес­тор і далі три­мав­ся за фірму, все ро­бив уже сам влас­но­руч, про­те й­ого за­робітки пок­ри­вали хіба що вит­ра­ти на бен­зин, який він ви­палю­вав до міста й на­зад. Хоч як це див­но, але я швид­ше за нь­ого при­жилась і знай­шла собі за­тишок се­ред при­роди, — мо­же, то­му, що ніко­ли не об­тя­жува­ла се­бе ро­ботою (Нес­тор був про­ти, щоб я пра­цюва­ла), ніко­ли не ма­ла близь­ких под­ру­жок, від яких, я пев­на, мож­на че­кати лиш підсту­пу й заз­дро­го пог­лу­му.

Нес­тор сам відго­род­жу­вав ме­не від усь­ого світу, від лю­дей і кло­потів, від дітей (а ко­ли за­хотів, щоб я на­роди­ла, то вже бу­ло пізно), від ви­пад­ко­вих знай­омств і друзів, од ме­не са­мої, а відтак… і від се­бе. Він узяв ме­не п’ят­надця­ти річною дівчи­ною, ко­ли я ще нічо­го не зна­ла й не ба­чила… і рап­том сим­па­тич­ний муж­чи­на са­довить те­бе у своє ав­то й ве­зе до рес­то­рану, ти бо­яз­ки­ми ков­точка­ми п’єш шам пансь­ке — не че­рез те, що боїшся сп’яніти, а то­му, що не хо­чеш, аби цей вечір скінчив­ся, ти їси свій гарнір по одній ри­синці, та він… кінчаєть­ся, він кінчаєть­ся, а потім вогні вечірнь­ого міста роз­пли­ва­ють­ся у твоїх очах, як виш­неві пля­ми на біло­му прос­ти­радлі, хоч не бу­ло ніяко­го прос­ти рад­ла, а бу­ло затісне ав­то, в яко­му він те­бе взяв, ба ні, нас­правді ж узя­ла й­ого ти, о, наївна чо­ловіча леґен­да про те, що бе­руть во­ни, леґен­да, ви­гада­на від без­силля ти­ми, хто не вит­ри­мав вип­ро­буван­ня спо­кусою, хто не знає, що та­ке справжнє ба­жан­ня, яке роз­ри­ває те­бе, як надмірна до­за по­роху роз­ри­ває руш­ни­цю.

Упер­ше я й­ому зра­дила, ко­ли пішла сфо­тог­ра­фува­тися на пас­порт (ми жи­ли вже ра­зом, він поспішав за­реєстру­вати шлюб, та я ще не ма­ла пас­порта), — спус­ти­лась у під валь­чик ма­лень­ко­го за­поро­шено­го фо­то­ательє, де сидів за сто­ликом та­кий же ма­лень­кий не­показ­ний чо­ловічок — весь у корінь, — і там… там він мені ска­зав, що та­ких врод ли­виць тре­ба зніма­ти не на пас­порт, а на об­кла­дин­ки еро­тич­них жур­налів, — чи не ба­жала б я сфо­тог­ра­фува­тися у всій красі?

— А що ви ще вмієте? — з насмішкою спи­тала я, див ля­чись у й­ого хтиві очиці.

— Усе.

— Так та­ки й усе? — не повіри­ла я.

— Аб­со­лют­но. Про­ходь­те за шир­му. І як­що ви не про­ти, то… зро­бимо про­би.

Він де­монс­тра­тив­но прим­кнув на за­сув­ку вхідні скляні двері, спос­теріга­ючи за моєю ре­акцією на цей про­мовис­тий жест, і я хотіла бу­ло за­пере­чити, але тут який­сь здо­ровен ний чо­лов’яга став дер­ти­ся в двері, по­казу­ючи паль­цем на свій на­руч­ний го­дин­ник. Мій фо­томай­стер чем­но й­ому відчи­нив і ска­зав, що за­раз він зай­ня­тий, при­ходь­те пізніше, од­нак су­ворий чо­лов’яга в су­воро­му кос­тюмі (теж зби­рав­ся зніма­тись на пас­порт?) роз­кри­чав­ся, що він зай­ня­тий у сто разів біль­ше, що май­стер навіть не здо­га дуєть­ся, хто він та­кий, і що він за­раз уза­галі зак­риє це ательє і зро­бить із нь­ого пив­ничку. І тоді ста­лося те, на що я ніко­ли не сподіва­лася. Мій щуп­лень­кий май­стер рап­том звівся нав­шпинь­ки, доп’яв­ся до кра­ват­ки здо­рова­ня, згріб її у ку­лак і на заш­морзі при­тяг­нув й­ого го­лову на рівень сво­го зрос­ту.

— За­пам’ятай на­зав­жди, — ти­хо і влад­но ска­зав він, — тобі не­ма ку­ди поспіша­ти. Те­бе ніхто і ніде не жде. Але ти ще про це не знаєш.

Він роз­вернув здо­рови­ла об­личчям до ви­ходу й од­ним пош­товхом ви­кинув за двері. Потім по­вер­нув до ме­не та­ке ве­селе об­личчя, ніби щой­но виг­нав із кімна­ти му­ху:

— За моєю шир­мою — як на сповіді, — ска­зав він. — Таїна цілко­вита. Ви знаєте, що та­ке таємни­ця сповіді? І що та­ке про­фесій­на ети­ка? У моєму ділі це на­сам­пе­ред конфіденційність. За її по­рушен­ня я відповідаю пе­ред за­коном. Ви це знаєте? — він так до­питу­вав­ся, ніби пе­ред за­коном ма­ла відповіда­ти я.

Так, я зна­ла. Зна­ла, що в ме­не тіль­ки но закінчи­лися місячні і ще тро­хи ма­жеть­ся, але цей за­гад­ко­вий чо­ловічок мені рап­том по­чав по­доба­тися. Він не ся­яв, не ва­бив своєю зовнішністю, не на­магав­ся щось уда­вати із се­бе, про­те, ма­буть, і сам то­го не віда­ючи, чи­мось при­воро­жував, бо… по­ки він на­лагод­жу­вав апа­рату­ру, міняв об’єктив, я вже бу­ла в чім на­роди­ла ма­туся.

— Аб­со­лют­но все? — пе­репи­тала я. — Тоді… звіль­ни ме­не.

— Від ко­го? — зди­вував­ся він.

— Уга­дай.

— Від нас­тирли­вого ко­хан­ця?

— Ні.

— Ну, виз­во­ляти те­бе від чо­ловіка ніби­то ра­но, ще й пас­порта не маєш.

— Ніко­ли не вга­даєш, — ска­зала я. — Від діво­чос­ти.

На якусь мить він зав­мер, не віря­чи своїм ву­хам, а потім підій­шов до ме­не й по­волі опус­тився на коліна.

— Дівчин­ко… Моя ма­лень­ка дівчин­ко! Ан­ге­ле ти мій…

Ць­ого ра­зу на ста­рому роз­товче­ному ди­вані десь узя­лося біле прос­ти­рад­ло, і тро­хи зго­дом він цілу­вав на нь­ому руді пас­му­ги, плу­та­ючи місячні виділен­ня з діво­чою крівцею, й при­мов­ляв так са­мо роз­чу­лено:

— Дівчин­ка… Моя со­лод­ка дівчин­ка…

На й­ого ос­лабло­му, але ще пов­но­му, жи­лаво­му ко­рені теж бу­ли ос­лизлі чер­во­но руді сліди моєї місяч­ної «цно­ти», я ви­тер­ла їх тим же прос­ти­рад­лом і взя­ла й­ого… ще га­ря чо­го, дуріючи від змішан­ня чу­жого і сво­го влас­но­го за­паху.

Відчут­тя млос­ної на­пов­не­нос­ти пой­ня­ло усе моє тіло, але хотіло­ся ще і ще, все єство моє праг­ло вий­ти за власні межі, праг­ло до­конеч­ної нес­тер­пнос­ти й ви­буху, для яко­го не вис­та­чало якоїсь крап­ли­ни, і ко­ли я відчу­ла піднебінням, як збіль­шуєть­ся і ту­жавіє твердь, то заскімли­ла від на­со ло­ди, а потім за­вила, як су­ка, а тоді… ось во­на, та до­конеч­на на­пов­неність, ко­ли чу­жа, най­по­таємніша жа­га нес­трим­но те­че у те­бе і ти, на­решті, ви­ходиш із своїх бе­регів з не­само­витим, уже по­тойбічним кри­ком. Утім, усе це тодіш ні, ще підліткові реф­лексії, ко­ли зви­чайнісінь­ку ста­теву свер­бляч­ку хотіло­ся вип­равда­ти са­мою при­родою, а не куль­том чо­ловічо­го пер­ла­мут­ро­вого… реб­ра, з яко­го од­но­го ра­зу ти ви­пад­ко­во вис­ко­чила на цей світ.

Со­ром­но зізна­тись, але то­го май­стра, то­го не­показ­но­го чо­ловічка, що зро­бив мені шість фо­тог­рафій «три на чо­тири», я май­же не об­ду­рила — тоді я справді впер­ше відчу­ла се­бе жінкою і навіть че­рез ро­ки, ко­ли роз­горта­ла свій пас­порт, із ма­лень­ко­го фо­то за­гад­ко­во ди­вила­ся та «со­лод­ка дівчин­ка» і, зда­валось, ось ось мені підмор­гне.


 

3


 

Над­вечір зіпсу­вала­ся по­года: по­дув хо­лод­ний північний вітер, потім при­пус­тив дрібний, уже осінній дощ.

Нес­тор приїхав пізно; як зав­жди, не в гу­морі, і від то­го, що на­магав­ся це при­хова­ти, виг­ля­дав іще жа­люгідніше. Я навіть не хотіла й­ому ка­зати про візит го­ломо­зих, та зреш­тою виріши­ла, що так бу­де кра­ще.

— Я знаю, — ска­зав він. — Во­ни знай­шли ме­не й там…

Але то все пус­те. Сь­огодні я хо­чу з то­бою по­сидіти. Ти зас­лу­жила, прав­да ж? — Об­личчя в нь­ого бу­ло ху­де, й усмішка теж ви­дава­лася ху­дою.

— Ти про що?

— Він роз­повів, як ти й­ого відши­ла. А тут як­раз пішов дощ. У­яв­ляєш, як бідо­лаха пе­реля­кав­ся? Я ж був без па­расолі і міг при­хопи­ти не­жить, — він ви­муше­но засміяв ся.

Потім вик­лав з па­кета літро­ву пляш­ку мартіні, пляш­ку віскі і стіль­ки наїдків, що я бу­ла пев­на: знов пе­рехо­пив у ко­гось сот­ню баксів.

— Сь­огодні гу­ляємо, — ска­зав він. — Я роз­топлю камін.

— А що, є при­чина?

— І не од­на. По пер­ше, я зас­тра­хував своє жит­тя на та­ку круг­лу су­му, що сам зди­вував­ся, як ба­гато я кош­тую.

— Ти здурів, — ска­зала я. — Чи ти… чи ти справді ду­маєш, що це так серй­оз­но?

— Ні, я ду­маю про те­бе. І хо­чу ви­пити з то­бою без будь якої при­чини. Хо­ча, крім то­го, що я вже ска­зав, є ще один привід. Сь­огодні я от­ри­мав ду­же солідне за­мов­лення.


Ли­шило­ся діста­ти ма­теріал.

Ну от, зно­ву бор­ги, по­дума­ла я.

Він пе­рев­дягнув­ся, уніс дров і роз­па­лив у холі камін.

Зро­бив мені кок­тей­ль, а собі націдив склян­ку віскі без ль­оду й по­тяг й­ого май­же до дна. Утім, ви­пити Нес­тор умів. — Івань­ко ве­черяв? — спи­тав він.

— Так, і Тре­зор теж.

Ко­лись Нес­тор привіз їх до­дому обох ра­зом. Ще як тіль­ки ми пе­реїха­ли в цей бу­динок, він вирішив од­ра­зу за­вес­ти со­баку й по­бачив у рай­центрі на ав­тостанції кар­ли­ка, який про­давав цу­ценя — помісь вівчар­ки з яки мось шо­луди­вим Ряб­ком. Ко­ли вже стор­гу­вали­ся, кар­лик зне­наць­ка ска­зав: «А Івань­ка візьміть без­плат­но. Кра­щого сто­рожа вам не знай­ти!» — «Яко­го Івань­ка?» — не зро­зумів Нес­тор. «Оць­ого, — кар­лик тиць­нув се­бе паль­цем у гру­ди. — Івань­кові не тре­ба пла­тити, Івань­ко, як і пес, слу­жити­ме вам тіль­ки за харчі».

На­пев­не, че­рез оту чуд­ну умо­ву Нес­тор ніко­ли не за­бував за­пита­ти, чи ве­черяв Івань­ко, чи не го­лод­ний Тре­зор.

Ми сиділи біля вог­ню, ме­не опо­вивав ле­гень­кий хміль, огор­та­ло теп­ло, що схо­дило від каміна, а в роті пе­реко­чува ла­ся мас­ли­нова кісточ­ка, мов ліско­вий горішок, і я зга­дува ла, як тоді, упер­ше, до нас завітав отець Се­рафим — не вис­вя­чува­ти осе­лю, а «на ри­болов­лю», — як ми втрь­ох сиділи біля ба­гат­тя, щоп­равда, не тут, а над річкою, й отець Се­рафим, ви­пив­ши чар­ку і за­палив­ши «ке­мел», ска­зав, що не­має лю­дей без гріха, але для то­го й існує таїна по­ка­ян­ня, щоб ко­жен міг вис­повіда­тися, тоб­то роз­повісти пе­ред свя­щени­ком Бо­гові про свої не­добрі вчин­ки, бо тіль­ки так мож­на сподіва­тися на їх відпу­щен­ня. І тоді я за­пита­ла у нь­ого, ав­жеж, за­пита­ла са­ме тоді, ко­ли Нес­тор десь одій­шов на хви­лину, — а пе­ред ким ви сповідаєтесь, от­че? — і він відповів: хотів би пе­ред то­бою, мій ан­ге­ле, — і я відчу­ла та­ке збуд­ження, що за­памо­рочи­лося в го­лові, а ко­ли він ска­зав, що про­веде ме­не в царські во­рота, ку­ди іншим за­ходи­ти зась, лед­ве стри­мала стогін, бо царські во­рота мені вви­жали­ся… чор­ною шир­мою, за якою те­бе жде таїна… таїна сповіді… я вже чу­ла про це від од­но­го чо­ловіка, чиє ли­це дав­но стер­ло­ся з пам’яті, а чор­на шир­ма ли­шила­ся. І таїна… й ан­гел… І те, що нас ніхто і ніде не жде, але ми про це ще не знаємо.

Ко­ли в пляшці зос­та­лося май­же на дні, Нес­тор по­дивив ся на ме­не «чо­ловічим» пог­ля­дом, спи­тав не­нав’яз­ли­во:

— Ти сь­огодні… як?

— Кепсь­ко, — ска­зала я. — Го­лова по­болює. Ці візи­ти…

Чи це від ви­пито­го, чи на зміну по­годи.

Як­би я зна­ла, що ста­неть­ся потім, я б й­ому не відмо­вила, а так він од­ра­зу змінив­ся з ли­ця і ні сіло ні впа­ло ска­зав:

— Ма­буть, піду ки­ну сіті.

— Знай­шов час! — я лед­ве не пох­ли­нула­ся мас­ли­новою кісточ­кою. — Уже за північ. Та й пог­лянь, що над­ворі ро­бить­ся.

— У то­му то й річ, — ска­зав він. — Са­ме за та­кої не­годи гу­ляє хи­жак. — І швид­ко по­чав зби­рати­ся.

— Ти п’яний, — на­мага­лася й­ого на­по­уми­ти.

— За­те не при­чепить­ся не­жить.

— Чо­вен протікає. — Є ґумові чо­боти.

Нев­довзі він уже був у пов­но­му ри­баль­сько­му екіпіру ванні — ґумові бот­форти, бре­зен­тові шта­ни, зе­лена пля­мис­та ва­тян­ка з кап­ту­ром.

— Тоді і я з то­бою.

— Не тре­ба, — ска­зав він. — Ля­гай відпо­чива­ти. Я швид­ко.

— Ні, я ся­ду на вес­ла. Хіба мені впер­ше?

Я справді не раз до­пома­гала й­ому за­кида­ти сіті, бо са­мому це ро­бити ду­же нез­ручно, тим біль­ше вночі і на вітрі. Од­нак раніше я роз­ва­жала­ся тим за дня чи при місяці ти­хої ночі, а тут бу­ло не до за­бав­ки. Нес­тор опи­нав­ся, не хотів, щоб я з ним ішла — він та­ки розізлив­ся на ме­не за «го­лов­ний біль», та по­ки шу­кав ліхта­рика, те, се, я вже та­кож бу­ла в ко­ротень­ких ґумо­вич­ках ка­люж­ни­ках, вов­ня них кол­го­тах, теп­ло­му светрі, а по­верх усь­ого на­кину­ла чер­во­ного до­щови­ка з гос­тро­вер­хим, як у ка­та, ка­пюшо­ном.

Дрібна мжич­ка за­тара­бани­ла об той кап­тур, мов об да­шок, про­те вітер жбур­нув і в ли­це хо­лод­ною мря­кою; нічка бу­ла та­ка, що навіть Тре­зора не до­будиш­ся, і да­рем­но Нес­тор так ни­щеч­ком за­ходив до фліґеля, де ле­жали сіті і де но­чував наш сто­рож Івань­ко, — кар­лик зав­жди спав на дощ як уби­тий.

Нес­тор виніс із фліґеля дві слю­дяні тор­би із сітка­ми, і ми ру­шили до річки, до сво­го при­чалу, який, вва­жай, був час­ти­ною на­шого обій­стя — тут, біля во­ди, сто­яла під роз­ло­гими вер­ба­ми аль­тан­ка, тут був наш не­велич­кий пляж, і ман­гал, де ми по­люб­ля­ли сма­жити шаш­ли­ки, і лег­кий де­рев’яний чо­вен — й­ого ми при­пина­ли до ста­рої вер­би, на­моту­ючи лан­цюг на стов­бур, ніко­ли не бра­ли на за­мок і навіть вес­ла зав­жди за­лиша­ли у ко­четах. Там, де закінчу­вало­ся подвір’я, відра­зу ж за пар­ка­ном, по­чинав­ся об­рив, то­му до річки ве­ли ви­мощені із цег­ли схо­ди, а далі був рівнень­кий бе­рег, наш май­же при­ват­ний бе­режок, ку­ди ніхто чу­жий не по­казу­вав но­са.

Те­пер тут сто­яла та­ка тем­ря­ва, що ки­шень­ко­вий ліхта рик про­бивав її на крок дру­гий (ли­бонь, че­рез дощ), й­ого світло в’яз­ло в пітьмі ши­рокою жов­тою пля­мою, про­те не це ме­не тоді не­покоїло — на своєму бе­резі ми мог­ли по­ход­жа­ти із зав’яза­ними очи­ма; не­покоїв вітрю­ган, що хи­жо за­вивав у вер­ховітті де­рев і зри­вав ще й не по­жов­кле вер­бо­ве лис­тя (кіль­ка лис­точків при­лип­ло до мо­го чер­во но­го пла­ща), гнав та­ку шу­мови­ту хви­лю, що край во­ди ут­во­рила­ся сму­га зби­тої піни. Та хви­ля виш­товха­ла чо­вен на мок­рий пісок, ра­зом із до­щем за­лила й­ого до по­лови­ни во­дою, і я ще раз спро­бува­ла вмо­вити Нес­то­ра об­ли­шити цю дур­ну за­баган­ку, але він за­тяв­ся: дві по­раз­ки поспіль для нь­ого бу­ло за­бага­то. Дістав з під кор­ми ко­ряк і, по­ки не ви­чер­пав во­ду до дна, не розігнув­ся. Потім ки­нув у чо­вен тор­би із сітка­ми, зіштов­хнув й­ого з міли­ни, пе­редав мені ліхта­рика.

Він сам сів за вес­ла. Та я нав­ряд чи й змог­ла б поп­ливти про­ти та­кої хвилі, це вже там, пізніше, ми поміняємо­ся місця­ми, ко­ли дос­татньо бу­де три­мати чо­вен за вітром, ли­ше при­галь­мо­ву­ючи.

Важ­ко ска­зати, скіль­ки ми відплив­ли од бе­рега, нічна річка скра­дає відстані (а тут ще ця сль­ота­ва піть­ма), од­нак я поп­ро­сила:

— Годі, отут і ки­дай!

— Ні, — ска­зав він, — до рус­ла ще да­леко.

— Ти ба­чиш, де те рус­ло?

— Вим­кни ліхта­рика, ти засліплюєш мені очі.

Я вим­кну­ла ліхта­рик, ста­ло справді тро­хи видніше, роз­су­нула­ся та чор­на, неп­рогляд­на завіса, яка при ску­пому світлі об­сту­пає те­бе вночі, про­те ба­чила тіль­ки смо­ляні хвилі при са­мому човні та ще тем­не пог­руддя Нес­то­ра, що за кож­ним по­махом ве­сел то відда­ляв­ся од ме­не, то наб­ли жав­ся, не­мов тінь.

— Ми ско­ро бу­демо на то­му бе­резі, — ска­зала я, хо­ча зна­ла, що до то­го бе­рега ще ген як да­леко (річка тут зав­шир­шки з півкіло­мет­ра), то лиш суп­ро­ти хвилі ви­ни ка­ла ома­на, що ми швид­ко пли­вемо.

— Ти мо­жеш хоч тут по­терпіти? — спи­тав він сер­ди­то, і мені вчув­ся в то­му не стіль­ки сь­огох­ви­лин­ний докір, скіль­ки неп­ристой­ний на­тяк на щось зовсім інше.

На­решті він зу­пинив­ся, роз­вернув чов­на но­сом до бе­рега, і ми швид­ко поміня­лися місця­ми — я сіла на вес­ла, а Нес­тор, узяв­ши слю­дяну тор­бу, нав­колішки став на кор­му і рвуч­ко, нер­во­во по­чав ви­бира­ти сітку й ки­дати її у во­ду. Чо­вен так швид­ко зно­сило, що мені до­вело­ся ще й підгріба­ти про­ти вітру кор­мою. А потім усе відбу­лось, як у страхітли­вому сні…

Те­пер уже ніхто не ска­же чо­му — чи в нь­ого зап­лу­тала­ся сіть, чи, мо­же, во­на за­чепи­лася за корч, яких чи­мало бу­ло під рус­лом, чи прос­то з хміль­ної не­обач­ности, але Нес­тор рап­том підвівся на по­вен зріст, шпар­ко розвів ру­ками, ніби роз­прос­тер зап­лу­тану сіть ушир, і так гой­днув чов­ном, що втра­тив рівно­вагу. Він змах­нув ру­ками те­пер уже вго­ру, впіво­бер­та по­вер­нувся до ме­не і, перш ніж я зро­зуміла, що відбу­ваєть­ся, й інстин­ктив­но по­дала­ся до нь­ого, ха­па­ючись за повітря, — Нес­тор нав­знак шу­бов­снув у во­ду. Па­да­ючи, він не­самохіть з усіх сил штов­хнув кор­му, і по­ки я знов на­мацу­вала вес­ла, по­ки за них ухо­пила­ся, хви­ля роз­вер ну­ла наш чов­ник бор­том до се­бе й пог­на­ла, як шка­ралу­пу, до бе­рега, чим­далі від то­го місця, де Нес­тор упав у во­ду.

Влас­не, у тій мокрій роз­гой­даній тем­ряві я вже й не змог­ла б зорієнту­вати­ся, де оте місце, але вітер доніс й­ого мо­то рош­ний крик — який­сь крих­кий, роз­по­роше­ний: «А-а-ас­та-а-а-а!..» — чи то він кли­кав ме­не на ім’я, чи гу­кав «стань!», не знаю, але я сліпма по­вес­лу­вала в той бік, зад­ки, кор­мою впе­ред, вгля­да­ючись у чор­ну діру ночі і влас­но­го жа­ху, який до­давав мені си­ли, та відби­рав тя­му — од­не вес­ло вис­ко­чило з ко­чета, і по­ки я на­осліп встав­ля­ла й­ого на­зад, чо­вен зно­ву од­несло далі до бе­рега.

«А-а-ас­та-а-а-а!..» — чи я знов по­чула той крик, чи тіль­ки зда­лося, та я відки­нула з го­лови ка­пюшон і теж зак­ри­чала що­сили: «Не-е-е-стор!» — і потім ще пов­то­рю ва­ла й­ого ім’я, сподіва­ючись, що він десь оз­веть­ся, що він десь три­маєть­ся на воді, ад­же вмів доб­ре пла­вати, тіль­ки яке вже там пла­ван­ня, ко­ли на тобі ґумові чо­боти й ва­тян­ка, котрі ка­менем тяг­нуть униз… й о г о  в ж е  н е м а є… та я гу­кала й гу­кала, вес­лу­ючи без пе­реди­ху, аж по­ки вик­ри­чала всі си­ли, і тут рап­том по­бачи­ла, що чо­вен мій при­било до бе­рега, а я загрібаю вес­ла­ми мок­рий пісок…

«А-а-ас­та-а-а-а!..»

Мені вже вви­жало­ся.

Це був кінець.

Я зга­дала про ліхта­рик й хотіла й­ого засвіти­ти, як мая чок, але він ле­жав із роз­би­тим скель­цем на дні чов­на. Зай­ва, уже не­потрібна річ.


Ме­не об­лягла по­рож­не­ча. Ти­хе, глу­хе без­гоміння. Вітер за­тих у вер­ховітті де­рев, чор­на хви­ля без­гучно на­кочу­ва ла­ся на бе­рег, дощ пе­рей­шов у німу мок­ву. І враз я здриг­ну­лася.

Хтось ле­гень­ко тор­кнув­ся мо­го об­личчя.

Хто це?

Вер­бо­вий лис­то­чок при­лип до що­ки. І тут я по­чула, як страш­но виє Тре­зор.


 

4


 

А далі по­чало відбу­вати­ся щось ней­мовірне.

Уранці я под­зво­нила в рай­он­ний відділ міліції ближ нь­ого містеч­ка і ска­зала, що вто­пив­ся мій чо­ловік. Як?

Прос­то. Вночі, на ри­боловлі. Так, як топ­лять­ся що­року сотні лю­дей. Ні, не в ком­панії, сам. Так, во­дола­зи потрібні.

Приїжджай­те.

Ох, ці дурні за­питан­ня. Щоб їх бу­ло мен­ше, я не ска­зала, що все ста­лося на моїх очах. По­вела­ся, зви­чай­но, без­глуз­до і зго­дом про це пош­ко­дую, але вранці… мож­на бу­ло зро­зу міти мій стан. За всю ніч не сту­лила ока, та це бу­ла най­дріб ніша аби­щиця порівня­но з тим, що зі мною коїло­ся…

Под­зво­нив­ши в міліцію, я ще раз вий­шла до річки. Дощ пе­рес­тав, про­те бу­ло вітря­но й хо­лод­но. Біля аль­тан­ки сидів, повісив­ши свою ве­лику, як у ко­ня, го­лову, Івань­ко.

Після то­го, як я й­ому ска­зала, що Нес­тор вто­пив­ся, він онімів і весь час чипів на бе­резі.

А потім по­чало­ся… Спер­шу при­котив на дра­ному «мос­кви­чеві» стар­ший упов­но­важе­ний відділку кар­но­го роз­шу­ку При­тула. Го­лова круг­ла, під цир­куль, ніс чобітком, а стіль­ки за­розумілос­ти, що ли­ше лю­леч­ки не вис­та­чає. Дістав із дер­ма­тино­вої теч­ки кіль­ка ар­кушів ру­дого па­перу, ав­то­руч­ку, за­ряд­же­ну синім чор­ни­лом (я ду­мала, що та­ких уже дав­но не­має), і звелів мені на­писа­ти за­яву з по­яс­ненням то­го, що ста­лося.

— Навіщо? — не зро­зуміла я.

— Як навіщо? — не зро­зумів і він.

— Чо­ловік уто­пив­ся, що ж тут пи­сати?

— Вто­пив­ся? Гм… Ще невідо­мо.

— Ви зну­щаєтесь? — по­диви­лась я в й­ого без­барвні оч­ка. — Він уночі поп­лив ри­бали­ти… а потім до бе­рега вітер приг­нав по­рожнь­ого чов­на. Ні, я біль­ше не маю сил про це го­вори­ти.

— Усе це так, Анас­тасіє… Ми­хайлівно, — співчут­ли­во по­годив­ся опер. — Од­нак для нас тут існує, як той ка­зав, виз­на­чена про­цеду­ра. По­ки не­має тіла… до речі, во­дола­зи за­раз приїдуть… ми вза­галі не мо­жемо го­вори­ти про за­ги бель як та­ку. Це — пер­ше. І дру­ге: як­що во­ни й­ого знай­дуть, то все од­но до­ведеть­ся з’ясо­вува­ти, за яких об­ста­вин за­ги ну­ла лю­дина. Чи це не­щас­ний ви­падок, чи…

— Що? — гос­тро спи­тала я.

— Ну, ніхто ж не ба­чив, що там скоїло­ся. Тоб­то ми з ва­ми не ба­чили. То чо­му ж ви ду­маєте, що ста­лося са­ме це? — При­тула пиль­но по­дивив­ся на ме­не, і й­ого без­барвні, во­дяві оч­ка за­гос­три­лися хит­ринкою.

— Я вже по­яс­ню­вала.

— Так, а ви не ду­мали над тим, що у ва­шого чо­ловіка мог­ли бу­ти нед­ру­ги, во­роги?.. Що хтось міг ба­жати й­ого смер­ти? Ні? А нічна річка, ска­жу я вам, — це іде­аль­не місце для… іде­аль­но­го вбивс­тва. — Він лед­ве не по­тер до­лонь ка­ми, та­кий був за­дово­лений своєю ви­шука­ною фра­зою, та враз спо­хопив­ся. — Але ми з ва­ми, Анас­тасіє Ми­хайлів но, да­леко зай­шли, про­бач­те. Мо­же, ваш чо­ловік жи­вий здо­ровий. Вся­ке мог­ло тра­пити­ся, тут діло не­пев­не. Мо­же, чов­ник при­бив­ся до од­но­го бе­рега, а він до іншо­го.

— Мені не до жартів, — ска­зала я.

— А я не жар­тую, бо­ронь Бо­же! Я вас зас­по­ко­юю.

— Дя­кую, не­хай би так і бу­ло, як ви ка­жете… Але хто вип­ли­ве у бот­фортах і ва­тянці?

— Так, це май­же не­мож­ли­во, — по­годив­ся При­тула. — По­заторік са­ме так уто­пив­ся най­кра­щий пла­вець на­шої ря­туваль­ної станції Кость Дуд­ник. Теж ри­балив уночі там та­ки біля ря­туваль­ної станції на місь­ко­му пляжі й не по­вер­нувся. Ко­ли й­ого знай­шли ско­цюр­бле­ного під во­дою, то один чобіт був на­поло­вину стяг­ну­тий з но­ги. Мок­ро­го чо­бота й так важ­ко зня­ти, а то, у­явіть собі, під во­дою, у паніці. Од­нак у житті, як той ка­зав, вся­ке трап­ляєть­ся.

Бу­ває, що чо­ловік і сам… з мос­ту та в во­ду. — При­тула знов за­гос­трив на ме­не сон­ливі оче­нята.

— Ви хо­чете ска­зати…

— Не бу­демо га­дати, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Ви на­пи шіть те, що я вам ска­зав, а потім, як­що не за­пере­чуєте, прой­де­мо до річки. Як­раз і во­дола­зи над’їдуть. Ви ж приб лиз­но знаєте, де він ста­вив сітки?

— Приб­лизно, — ска­зала я. — Нав­про­ти нас. Біля рус­ла.

Але я б не хотіла… ди­витись, ко­ли…

— Ро­зумію.

— Там стоїть чо­вен на бе­резі… Вітер дув пря­мо з то­го бо­ку. Ду­маю, що нав­про­ти чов­на й тре­ба шу­кати. Ближ­че до рус­ла.

— Логічно, — ска­зав При­тула. — А після то­го, як чов­на при­било до бе­рега, й­ого ніхто не чіпав?

— Ні, а навіщо?

— Ну, ма­ло чо­го. Вип­ливти, хоч од­ним оком гля­нути звер­ху.

— Страш­но. Ви не у­яв­ляєте, як це все страш­но, — ска­зала я.

— А цей… кар­лик?

— Він та­кий бо­ягуз.

Ко­ли я закінчи­ла пи­сати по­яс­ню­валь­ну за­яву, При­тула уваж­но пе­рег­ля­нув обид­ва ар­куші й схо­вав їх у теч­ку.

За­гав­кав Тре­зор. Ми вий­шли надвір. Я зна­ла, хто мав приїха­ти, та ко­ли по­бачи­ла в од­но­го з чо­ловіків ак­ва­ланґ, мені зро­билось не­доб­ре. Жовті ба­лони різо­нули по жи­вому — це був ще один зри­мий, ма­теріаль­ний до­каз то­го, що ста­лося. До­каз, який до фізич­но­го бо­лю за­гос­трю­вав усвідом­лення: не­ма…

Я, ма­буть, так зблідла, що це помітив При­тула.

— Вам по­гано, Анас­тасіє Ми­хайлівно? Тоді за­лишай те­ся вдо­ма, кра­ще при­ляж­те. Як­що бу­де потрібно, вас пок­ли­чуть.

— Вам усе по­каже Івань­ко, — спрок­во­ла мо­вила я. — Він там, біля річки…

Я зай­шла в дім і ляг­ла на ди­вані в холі.

Ме­не мо­рози­ло. Навіть од ви­чах­ло­го каміна тяг­ло хо­ло дом.

Я за­гор­ну­лася в плед, зап­лю­щила очі… І знов по­бачи­ла й­ого. Не вуж — то змій ви­повз учо­ра з моєї сум­ки, змій спо­кус­ник, ди­явол, пе­ред яким не всто­яти жінці, як не всто­яла во­на пе­ред ним ще на по­чат­ку світу. Бо по­бачи­ла, що де­рево доб­ре на їжу, і при­над­не для очей… і взя­ла з нь­ого пло­ду та й з’їла…

А все по­чало­ся з то­го те­лефон­но­го дзвінка. Я ще не до­нес­ла труб­ку до ву­ха, та вже відчу­ла, хто дзво­нить.

Зу­мис­не не по­дала жод­но­го зву­ку, че­кала, по­ки обізвуть­ся по той бік дро­ту, про­те він та­кож мов­чав. Ми мов­ча­ли отак кіль­ка хви­лин, і від слу­хав­ки стру­мува­ло та­ке теп­ло, що лос­ко­том про­бира­ло все тіло, той лоскіт клу­боч­ком зби рав­ся десь у по­низзі жи­вота і вібру­вав там слас­ною нес­тер пучістю.

— Тобі доб­ре? — спи­тав він.

— Та а ак, от­че.

— Тоді тор­кни­ся се­бе… де тобі най­кра­ще.

Я пос­лу­халась, і паль­ця­ми пробіг трем.

— Що ти чуєш?

— Те е бе, — зас­тогна­ла я.

— Як ти ме­не чуєш?

— Гли­боко. Ще… ще…

Слас­ний лоскіт пе­реріс у гос­трий свербіж до зне­моги… і ось той клу­бок, що всо­тав у се­бе ко­жен мій нерв уни­зу жи­вота, здриг­нувся від ос­таннь­ого спаз­му, і й­ого по­лос­ну­ло гос­тре, як по­лум’я, ле­зо, — й­ого розітнув отой по­лум’яний меч, що Гос­подь пос­та­вив й­ого ра­зом із Хе­руви­мом біля вхо­ду до раю, щоб сей меч, обер­та­ючи­ся, стеріг до­рогу до де­рева жит­тя.

— Я грішни­ця, от­че.

— У тілі гріха не­має, — ска­зав він. — Весь гріх у душі, якій підко­ряєть­ся тіло.

— Я грішни­ця, грішни­ця… — пов­то­рюва­ла я і не знаю, що приємнішим бу­ло мені в цих сло­вах, — чи лег­кий прис­мак са­мока­туван­ня, чи те, що я не свя­та.

— Для то­го цер­ква й зап­ро­вади­ла таїнство сповіді, себ­то по­ка­ян­ня, щоб ми спо­куту­вали гріхи. Я зав­жди го­товий тобі прис­лу­жити­ся…

Він нес­подіва­но пок­лав труб­ку.

А че­рез день под­зво­нив зно­ву.

— Ти го­това?

— Не зовсім.

— Чо­му? Мо­же, тобі при­вез­ти «Ка­нон по­ка­ян­ний»?

— Що це?

— Мо­лит­ви для тих, хто сповідаєть­ся.

— Ні, от­че, — я мог­ла на­зива­ти й­ого прос­то Сергієм, але звер­тання «от­че» по­силю­вало приємне хви­люван­ня. — Тре­ба ще днів два за­чека­ти. Я… я роз­би­ла но­са.

На якусь хви­лю у трубці за­пала па­уза, потім він ска­зав нез­во­руш­но:

— Я лікую ще й не та­ке.

— Нак­ла­дан­ням рук? — спи­тала я.

— Ти смієшся?

— Ні, я так хо­чу.

— Тоді так і бу­де. Після­зав­тра змо­жеш?

— Що у нас після­зав­тра? — спи­тала я. — Се­реда. Це не дву­наде­сятий день? — мені кортіло й­ого ще трош­ки под­ражни­ти.

— Ти не вга­дала, — хо­лод­но ска­зав він. — Са­ме то­му я прий­ма­тиму те­бе лиш од­ну. Заїду о два­над­цятій… Де кра­ще по­чека­ти?

Я по­яс­ни­ла, де в на­шому лісі наїжджені глухі путівці.


А в се­реду пе­реб­ра­ла увесь свій верхній і нижній гар­де роб, перш ніж при­кину­ти, у що зо­дяг­ти­ся. Отак зав­жди: що біль­ше в те­бе ганчір’я, то важ­че на чо­мусь зу­пини­тись, аби виг­ля­дати по людсь­ко­му. А ще ко­ли ви­ряд­жаєшся до цер­кви… Зреш­тою я зо­дяг­ла чор­ну вечірню сук­ню, хоч над­ворі сто­яв лас­ка­вий чер­вне­вий по­лудень. Ніжний ки­тай­ський шовк зле­гень­ка просвічу­вав­ся, але тру­сики теж бу­ли чорні, до то­го ж тро­хи ви­ще від них ува­гу відво лікав ефек­тний шкіря­ний па­сок, — ок­руглий, з блискіткою, він на­гаду­вав змію і так, як змія, опо­вивав мій стан.

Я ска­зала Івань­кові, що мені тре­ба в містеч­ко, а са­ма пішла не на тра­су, де мож­на бу­ло зло­вити по­пут­ку, а до ґрун­то­вого путівця, наїждже­ного ри­бал­ка­ми че­рез сос­няк аж до річки, і нев­довзі по­бачи­ла й­ого сірий «опель».

Він од­чи­нив двер­ця­та, не ви­ходя­чи з ма­шини, — ко­сич ка, теніска, джин­си, — та ко­ли я сіла по­руч, отець Се­рафим ґалан­тно, так, як і впер­ше, взяв мою ру­ку, але при­тулив­ся гу­бами не до зап’яс­тя, а до кінчиків пальців. Потім узяв вказівний ок­ре­мо і поцілу­вав й­ого в пуч­ку.

— Це той? — спи­тав за­гад­ко­во.

— Кот­рий? — не зро­зуміла я.

— Ти все за­була, — він за­палив свій «ке­мел», зітхнув ди­мом і ввімкнув пе­реда­чу. — Ти за­була на­шу те­лефон­ну роз­мо­ву. — І впа­ла у ва­ших очах?

— Так, упа­ла з не­ба, — ска­зав він. — Су­дячи з твоїх кіс — із са­мого сон­ця.

Я цей комплімент оціни­ла і щи­ро віддя­чила:

— Ні, от­че, я нічо­го не за­була. Те­пер я вірю, що ви й на відстані мо­жете роз­бу­дити камінь.

— Ти не схо­жа на камінь.

— Схо­жа, — ска­зала я. — На той камінь, що так повіль­но ле­тить уго­ру, але швид­ко па­дає вниз.

Він по­дивив­ся на ме­не з наг­ра­ною підоз­рою.

— Ти де нав­ча­лася?

— Я? В ака­демії мис­тецтв.

— Вид­но, — ска­зав він. — Ти що, ху­дож­ник?

— Ні, у ме­не не­має про­фесії, — відвер­то зізна­лася я. — Закінчи­ла мис­тец­твоз­навчий фа­куль­тет, який дає позірні знан­ня й ся­ку та­ку еру­дицію, та не дає спеціаль­нос­ти.

— Навіщо ж ту­ди всту­пала?

— Дур­на бу­ла. А чо­ловік улаш­ту­вав, бо мав там ба­гато друзів.

Я не ска­зала, що Нес­тор об­рав ака­демію, аби й там три­мати ме­не на очах, а що­до про­фесії, то я й­ому, влас­не, та­кою й бу­ла потрібна. До­машнь­ою.

До Гос­трої Мо­гили бу­ло кіло­метрів де­сять, і не­заба­ром ми в’їха­ли в се­ло, де за ши­роким ви­гоном, оку­пова­ним гусь­ми та інди­ками, виднів храм Іва­на Бо­гос­ло­ва. То­го свя­того, кот­рий за­пев­няє нас у своєму Об’яв­ленні, що з не­бес на зем­лю ски­нутий був змій ве­ликий, вуж ста­родавній, що зветь­ся ди­явол і са­тана, що зво­дить усесвіт, і ски­нутий він був до­долу, а з ним і й­ого ан­ге­ли бу­ли ски­нуті. А ко­ли змій по­бачив, що до­долу він ски­нутий, то став пе­ресліду­вати жінку…

Чи так, от­че?

Це бу­ла скром­на цер­ко­виця, що й справді сто­яла на ду­бових па­лях, — із пе­речорніло­го де­рева, за­нед­ба­на ти­ми ча­сами, ко­ли тут гнізди­лася кол­гос­пна ко­мора, і лиш но­вий хрест ся­яв на ній під чер­вне­вим по­луд­не­вим сон­цем, бо ста­рий був зірва­ний ще до то­го, ко­ли тут по­чали зберіга­ти збіжжя, а но­вий аж горів під сон­цем, і ось до ць­ого хра­му вже за­ходить жінка із сон­ця, як ка­же Іван Бо­гос­лов у своєму Об’яв­ленні, тоб­то жінка, зо­дяг­не­на в сон­це, і сам свя­щеник од­чи­няє пе­ред нею цер­ковну бра­му, за­водить її — ні, не в прит­вор, де му­сять сто­яти грішни­ки й ог­ла­шенні, — а ве­де на се­реди­ну хра­му, відтак про­вод­жає до іко­нос­та­са, який відго­род­жує од усіх при­хожан вівта­ря, свя­тая свя­тих, хо­ває від них Царс­тво Не­бес­не, бо ще в чет­верто­му сторіччі свя­тий Ва­силь Ве­ликий ска­зав, що на­товп бо­гомольців за­важає свя­щен­нослу­жите­лям зо­сере­дити­ся під час тво­рен­ня таїнств, тож тре­ба їх якось відго­роди­ти од вівта­ря, — мірку­вав свя­тий Ва­силь Ве­ликий і на­казав нап­ну­ти між се­реднь­ою час­ти­ною хра­му і вівта­рем завісу, тоб­то про­тяг ти… шир­му, ав­жеж… зви­чайнісінь­ку чор­ну шир­му, за якою зав­жди при­ховуєть­ся таїна, і че­рез півто­ри ти­сячі років навіть фо­томай­стри ко­рис­ту­вати­муть­ся та­кою шир­мою, але за­раз не про них мо­ва, за­раз мо­ва про іко­но стас, який зго­дом замінив чор­ну завісу і в яко­му є Царські Во­рота, що ве­дуть у Царс­тво Не­бес­не, тоб­то до вівта­ря, до свя­тая свя­тих, ку­ди за­ходи­ти всім су­воро за­каза­но, окрім свя­щен­нослу­жителів, і ось він пе­реді мною, цей іко­нос­тас з не­одмінним Деїсу­сом молінням, на яко­му зоб­ра­жено Спа­сите­ля з Й­ого Матінкою та Іва­на Хрес­ти­теля, що вкляк пе­ред ни­ми, але мені до­сить од­но­го пог­ля­ду, аби зав­ва жи­ти, що цю сце­ну най­ви­щого моління зовсім не­дав­но на­мазав який­сь місце­вий ма­ляр са­мо­ук, ко­ли без­божни­ки рап­том усі, як один, ста­ли гли­боковіру­ючи­ми і му­сили спішно по­нов­лю­вати з кол­гос­пної ко­мори цер­кву, — то­му на дес­ниці Спа­сите­ля ве­ликий па­лець сту­лений пуч­кою не з підмізин­ним, а із се­реднім пер­стом, ніби Все­вишній зібрав­ся да­ти ко­мусь доб­ря­чого щиг­ля. Але суть не в то­му, я тіль­ки хо­чу ска­зати, що са­ме під цією дес­ни­цею свя­щеник про­водить крізь Царські Во­рота жінку із сон­ця, про­водить її так уро­чис­то, як ко­лись пер­восвя­щеник провів ма­лень­ку Діву Марію до свя­тая свя­тих, ку­ди й сам не мав пра­ва за­ходи­ти біль­ше як раз на рік; він про­вод­жає її до вівта­ря, де схо­вані од людсь­ко­го ока прес­тол і жер­товник; він, як ди­кий язич­ник, бе­ре цю жінку, цю грішни­цю, за її шов­кові півкулі, що схо­дять­ся в га­ряче со­няч­не ко­ло, й са­довить на прес­тол, де за спин­ку слу­гує мені брон­зо­вий се­мисвіч ник, а потім не вит­ри­мує і ши­роко, але ніжно цілує ме­не у відкри­тий рот.

— Пе­рев­дягніть­ся, от­че, — ка­жу я.

— Зап­лющ очі.

— Тут і так мо­рок.

Од­нак я слух­ня­но прим­ру­жую повіки і крізь вії ба­чу, як він по­верх теніски й джинсів зо­дягає світлий підриз­ник, а потім роз­ши­тий зо­лотом фе­лон. Мені по­добаєть­ся, як отець Се­рафим по чо­ловічо­му роз­пускає во­лос­ся і на­тягує на го­лову не бу­ден­ну ша­поч­ку скуф’ю, а ви­соку ок­са­ми то­ву камілав­ку.

— Уже мож­на ди­вити­ся?

— Ні, по­тер­пи.

Ав­жеж, він ще на­кидає на се­бе єпітрахіль — ши­року і дов­гу стрічку, що зви­сає у нь­ого з пле­чей по обид­ва бо­ки, — без єпітрахілі свя­щеник не бе­реть­ся до жод­но­го дій­ства.

Потім він підхо­дить до різь­бле­ного сто­лика тум­би, що, влас­не, і є жер­товни­ком, — на нь­ому стоїть тем­на срібна ча­ша на ви­сокій ніжці, та­кий же срібний ківшик, ва­зоч­ка дис­кос і гар­ню­ня фігур­на лже­ця — ло­жеч­ка… Він відчи­няє в жер­товни­ку двер­ця­та, дістає звідти си­ню, як сапфір, ка­раф­ку, тоді на­ливає тем­но­го трун­ку в ча­шу і в ківшик.

Бе­ре в од­ну ру­ку ча­шу, у дру­гу лже­цю і підхо­дить до ме­не.

— Відкрий ро­тик.

— А очі? — пи­таю я.

— Во­ни в те­бе й не зак­ри­вали­ся, — ка­же він і, наб­равши у лже­цю на­пою, про­пихає мені й­ого в рот, як ма­ленькій ди­тині ліки.

Я дов­го три­маю той тру­нок між язи­ком і піднебінням, вслу­ха­юся в смак, що схо­жий на при­соле­ний мед і тро­хи відго­нить чи то си­рими гри­бами, чи… спер… мою пер­шу лже­цю при­час­тя я ков­таю без най­мен­шої оги­ди й тіль­ки потім пи­таю:

— Що це?

— Кров ка­жана, — ка­же він.

Про­те й після ць­ого я зовсім не брид­жусь і слух­ня­но відкри­ваю рот, ко­ли він підно­сить до моїх вуст дру­гу лже­цю.

— Ще…

— По­добаєть­ся? — він вкла­дає у мою ру­ку ча­шу, а сам відхо­дить до жер­товни­ка, бе­ре ківши­ка й теж відпи­ває не­велич­кий ков­ток.

— Чо­му ка­жана? — пи­таю.

— Бо нам потрібні кри­ла, щоб пе­релетіти ніч. Й­ого кров за­палить на­шу з то­бою кров.

Зне­наць­ка я вся зіщу­лю­юся. Лівобіч од ме­не у мо­році риз­ниці спа­лаху­ють два гос­трих вог­ни­ки. Очі… щу­ра?

Нічо­го так не бо­юся, як цієї па­цючні і її брид­ко­го пис­ку.

Вид­но, звик­ло жи­рува­ти в ко­морі — те­пер ска­женіє у церкві од го­лоду. Я ще не пе­реве­ла по­диху, як щось заг­риміло в жер­товни­ку, і він зат­ремтів.

— Не бій­ся, там умон­то­вано хо­лодиль­ник, — ска­зав він. — А ти що по­дума­ла?

Вог­ни­ки тим ча­сом по­гас­ли.

— Тут во­дять­ся щу­ри?

— Ні, звідкіля ти взя­ла?

— Ма­буть, мені при­виділось.

— Мож­ли­во. Але зі мною ти не по­вин­на нічо­го бо­яти­ся.

Він підхо­дить до ме­не, схи­ляєть­ся, знов цілує ко­рот ки­ми до­тика­ми, але ши­роко й спраг­ло, на­че ло­вить гу­бами до­щові краплі, відтак кінчи­ком язи­ка шу­кає во­логу в моєму роті. Й­ому бра­кує то­го лип­ко­го нек­та­ру, що ще дуж­че роз’ят­рює не­насить, він знімає з ме­не зміїний па­сок, нак­ла дає ру­ки на мої стег­на, і во­ни, й­ого ру­ки, на­литі маґне­тич ним теп­лом, підій­ма­ють­ся вго­ру ра­зом із чор­ним шов­ком, ра­зом із моїм ліфом, і, зро­зумівши й­ого, я на­хиля­юся так, що од­на моя грудь верхівкою опус­каєть­ся в ча­шу, а дру­га у ківшик, і потім він при­падає до моїх сосків, спи­ва­ючи з них при­соле­ний мед, що пах­не спер… спер­шу гри­бами, тоді моїм тілом і мо­локом, яко­го ніко­ли не но­сила в собі, та ось во­но стру­меніє у нь­ого, бо чо­го ж так болісно на­буб­нявіли мої май­же дівочі дієчки, а на ко­рич­не­вих кру­жалах нап­ну­лися жи­ли.


Од­нак й­ому ма­ло і ма­ло, він нак­ла­дає ру­ки на мій стан, во­ни по­волі опус­ка­ють­ся вниз, і тру­сики під й­ого трем­тли ви­ми до­лоня­ми, скру­чу­ючись у змій­ку, лоскітно пов­зуть стег­на­ми до колін, потім ниж­че і ниж­че; він бе­ре ківшик і про­ливає то­нень­ку цівку в рівча­чок між моїми грудь­ми — та­ку хо­лод­ну, що, по­ки во­на стікає жи­вотом у моє по­низ­зя, я здри­га­юсь, та­му­ючи зой­ки, та він уже спи­ває, спи­ває ту цівку, ло­вить її гу­бами від по­чат­ку до краю, пе­рей­має язи­ком уже там, у моєму осерді, на вістрі мо­го бла­женст ва… і тоді нас­тає та ніч, в якій я біль­ше нічо­го не ба­чу, тіль­ки чую ше­лест не­види­мих крил — не ка­жана і не ан­ге­ла, то мої власні кри­ла не­суть ме­не крізь без­межну ніч відстані й ча­су до по­чат­ку світу, бо я опи­ня­юся в за­лито­му сон­цем едемськім са­ду, та я ще не є со­бою, я тіль­ки час­точка чо­ло віка, й­ого реб­ро, яке ХТОСЬ вий­має із тіла й ро­бить із нь­ого ме­не, щоб потім я, чо­ловічи­ця, пов­сякчас праг­ла злит­тя з отим тілом, тож не моя ви­на в тім нес­тримнім ба­жанні, гріх осе­лено в мені від са­мого по­чат­ку, й ось я, го­ла голісінь­ка, по­ход­жаю в рай­ськім са­ду з чо­ловіком, не ба­чучи й­ого на­готи, аж по­ки на підмо­гу мені не при­ходить змій ан­ци­болот.

То не яб­лу­ня бу­ла, то бу­ло фіґове де­рево, смоківни­ця, з якої я скуш­ту­вала пло­ду і да­ла й­ому, чо­ловікові, а ко­ли ми прозріли, то по­бачи­ли свою на­готу і схви­люва­лися ду­же, та ще біль­шим бу­ло хви­люван­ня, ко­ли ми ро­били собі опо­яс­ки з ла­пато­го смоківно­го лис­тя й чіпля­ли їх од­не од­но­му на стег­на, аби за­тули­ти те, що уздріли, — ста­вали по черзі на коліна, ди­ву­ючись, чо­му ми такі різні, і там та­ки, під тим де­ревом по­серед са­ду, під смоківни­цею, зляг ли­ся в єди­не тіло, я, чо­ловічи­ця, ста­ла плот­тю від плоті чо­ловіка, як і за­мис­ле­но бу­ло НИМ від са­мого по­чат­ку. І ко­ли я зне­мог­ла, то зно­ву за­пала ніч, яка по­волі роз сіяла­ся до цер­ковно­го мо­року. Я ле­жала горілиць біля прес­то­лу, наді мною горів се­мисвічник, і в й­ого відблис­ках міни­лося об­личчя не чо­ловіка, кот­ро­му я лад­на­ла смоків ний опо­ясок, а то­го, хто спо­кусив ме­не з’їсти плід смоків ниці.

— Що ти зро­бив зі мною? — спи­тала я зне­силе­ним го­лосом.

— А що? — хи­мер­на посмішка за­тан­цю­вала у відсвітах се­мисвічни­ка.

— Я по­бува­ла в раю.

— Хіба це по­гано, мій ан­ге­ле?

— Ти мені дав нар­ко­тик?

— Ні, щось кра­ще. Філь­тр.

— Що це?

— От­ру­та, — він глу­хо засміяв­ся.

— Ти чак­лун?

— Ні. Щоб збу­дити ди­ку бо­жевіль­ну прис­трасть, чак лу­ни по­рушу­ють ду­шев­ну рівно­вагу. Після то­го нас­тає по­рож­не­ча, спус­то­шен­ня. А я… Що ти за­раз по­чуваєш?

— Див­не на­пов­нення в тілі. Ніби я… вагітна.

— Не бій­ся, я бе­рег­ти­му те­бе, — він дістав десь із під фе­лона сиґаре­ту і при­палив од свічки.

Вагітність мені не заг­ро­жува­ла, але я чо­мусь при­гада­ла ту жінку, яка на­роди­ла чор­та. З ріжка­ми і ра­тич­ка­ми.

— А ти свя­щеник са­моп­ра­вець, — ска­зала я.

— Хай бу­де так, — по­годив­ся він. — А що в ць­ому по­гано­го? Ду­маєш, ми чи­нимо зло? Навіть як­би це бу­ло так… то в кож­них ліках є час­тка от­ру­ти. Доб­ро са­мо ви­роб­ляє зло, бо без нь­ого во­но не існує. Так світло тво­рить тінь, якої ніко­ли б не бу­ло без сон­ця.

Він опус­тився долі ме­не, і я за­тяг­ла­ся й­ого сиґаре­тою.

З дум­ки не й­шов отой знаг­ла на­род­же­ний чор­тик, який у­яв­лявся мені не та­ким страш­ним, як й­ого ма­лю­ють. Я б й­ого ви­носи­ла за­люб­ки. Зреш­тою, чим він гірший за шмар ка­тих лю­динят, котрі бре­шуть, кра­дуть, же­руть як не в се­бе, смер­дять, не люб­лять ні ближнь­ого, ні да­леко­го… Як­би він по­годив­ся мені слу­жити, я ніза­що й­ого не спа­лила б.

Ляч­но, зви­чай­но, про­те як же ціка­во і грішно.

— От­че, а сповідь? — спо­хопи­лася я.

— Ти пре­чис­та, — ска­зав він. — За те­бе я б зап­ро­дав свою ду­шу са­мому…

Мені зда­лося, що в риз­ниці знов блим­ну­ли вог­ни­ки.

— Не тре­ба.

— Дай… — він ки­нув не­допа­лок у срібний ківшик. — Дай я об­ли­жу тво­го «но­сика». … Ко­ли ми вий­шли надвір, то від цер­кви Іва­на Бо­гос­ло­ва і від її осяй­но­го хрес­та на зем­лю вже па­дала дов­га тінь.


 

5


 

— Й­ого не знай­шли, — При­тула ви­нува­то пе­реми­нав­ся з но­ги на но­гу біля каміна. — Двоє во­долазів об­сте­жили все дно нав­про­ти ва­шого бу­дин­ку, але… знай­шли тіль­ки од­ну сітку со­роківку. Цей… Івань­ко, здаєть­ся? — ка­же, що ва­ша. І біль­ше ніяко­го сліду. — Їм тіль­ки раків зби­рати, — злос­ти­во ска­зала я.

— Яких раків?

— Тих, що во­ни мішка­ми тя­га­ють із річки. На про­даж.

Ко­лись і біля нас один та­кий ви­ринув у во­долаз­но­му кос тюмі. Я спер­шу пе­реля­кала­ся, ду­мала — кро­кодил. Тоді див­лю­ся, а в нь­ого лан­тух із ра­ками.

— Ну, навіщо ж ви так, Анас­тасіє Ми­хайлівно? Хлопці пра­цюва­ли, як той ка­зав, на совість. Все од­но їм шу­кати, по­ки не знай­дуть. Взав­тра підси­лимо ко­ман­ду, і як­що… — він зам’яв­ся.

— Що? — спи­тала я.

— Як­що ваш чо­ловік за­гинув, то й­ого не­одмінно знай дуть, а як­що… — він знов зат­нувся, вту­пив­ся своїми сон ни­ми очи­цями в камін, на­че хотів щось ви­ниш­по­рити в дав­но при­гас­ло­му по­пелі, і я чо­мусь по­дума­ла, що цей повіль­нюх страж­дає за­пора­ми. — А як­що не знай­дуть, до­ведеть­ся роз­робля­ти інші версії.

— Нап­риклад?

— Нап­риклад, са­могубс­тво. В та­кому разі ваш чо­ловік міг вий­ти з чов­на і зро­бити це де зав­годно. Про вбивс­тво я вже ка­зав. Є ще варіан­ти, про які го­вори­ти ра­но. По­чекаємо ре­зуль­татів зав­трашніх по­шуків. А тим ча­сом по­думай­те…

Мо­же, щось при­гадаєте, мо­же, щось поміти­ли за ним… нез­вичне.

Від цієї по­мис­ли­вос­ти мені ста­ло маркітно. Зда­вало­ся, При­тула не ли­ше сну­вав за­гад­кові підоз­ри у своїй круг­ленькій, як ка­вун, голівці, але й знав щось та­ке, у що не хотів ме­не втаємни­чува­ти. Не знаю, скіль­ки б він ще оги­нав­ся біля каміна, та я сто­милась від влас­ної чем­ности.

— Свої версії бу­дуй­те без ме­не, — ска­зала я. — Це ва­ша ро­бота. А тут го­ре, та й годі.

— Справді… Про­бач­те.

При­тула був та­кий спан­те­личе­ний, що, вий­шов­ши з ве­ран­ди, ви­тер об при­поріжний ки­лимок но­ги, ніби ще тіль­ки зби­рав­ся зай­ти у дім. На нь­ого навіть Тре­зор не за­гав­кав.

Сів у свій дра­ний «мос­кви­чик» — і за ним тіль­ки зня­лася хмар­ка чор­но­го ди­му.

Я зай­шла в дім, ко­ли в холі вже роз­ри­вав­ся те­лефон.

— Доб­ри­день, Се­рафи­мо.

— День по­ганий, — ска­зала я. — Мені не до жартів, Сергію, — чо­мусь ви­хопи­лося й­ого мирсь­ке ім’я.

— Щось ста­лося?

— Ста­лось. — І я ска­зала й­ому про не­щас­тя.

Вра­жений, він дов­го мов­чав.

— Я мо­жу чи­мось до­помог­ти?

— По­ки що ні. Дя­кую.

Я чо­мусь знов зга­дала ву­жа, яко­го вчо­ра при­нес­ла з лісу.

— Три­май­ся, — мо­вив отець Се­рафим. — Мож­ли­во, це якесь не­поро­зуміння. Мо­же, він жи­вий, і це ли­ше злий жарт. Дай, Бо­же, щоб так і бу­ло. Я мо­лити­муся за нь­ого як за жи­вого. І за те­бе та­кож…

— Дя­кую.

— Ти теж по­моли­ся на ніч. Про­читай вечірню мо­лит­ву.

— Я знаю тіль­ки «От­че наш».

— Тоді пов­то­рюй за мною… Гос­по­ди Бо­же наш…

— Гос­по­ди Бо­же наш, — покірно і щи­ро чи­тала я за ним вечірню мо­лит­ву, — все, в чо­му я згріши­ла в цей день, — сло­вом, ділом, по­мис­лом, Ти, як ми­лос­ти­вий і лю­дино люб­ний, прос­ти мені; мир­ний і су­покій­ний сон дай мені; пош­ли Ан­ге­ла Твой­ого Хра­ните­ля, що за­хищає та обері гає ме­не від уся­кого ли­ха. Ти — Хра­нитель душі і тіла мо­го; і я по­силаю сла­ву Тобі, От­цю і Си­нові і Свя­тому Ду­ху, нині і вічно, і пов­сякчас.

— Амінь.

— Амінь, — про­шепотіла я і по­волі пок­ла­ла слу­хав­ку, в якій ще бринів й­ого го­лос.

Од­нак тієї ночі Хра­нитель душі і тіла мо­го не пос­лав мені спокій­но­го сну. До жа­лоб­но­го нас­трою до­дало­ся прим­хли­ве по­чут­тя сумніву: чо­му во­ни всі зас­по­ко­юють ме­не, що ли­ха мог­ло не ста­тися? Ад­же все так оче­вид­но: до бе­рега при­било по­рожній чо­вен, у яко­му тем­ної вітря­ної ночі ри­бал­ка вип­лив на річку. А во­ни ніби змо­вились.

Окрім слідчо­го При­тули та от­ця Се­рафи­ма, навіть Івань­ко сто­яв на своєму. Ко­ли я пок­ли­кала й­ого ве­черя­ти (кар­лик так і не по­лишав бе­рега), він ска­зав, що сам ва­рити­ме юш­ку біля річки і виг­ля­дати­ме Нес­то­ра… Ба­ба з во­за, роз­дра то­вано по­дума­ла я. Як­би ще й Тре­зора нав­чи­ти ва­рити собі юш­ку.

Ну, хай би вже цей провінцій­ний опер При­тула бу­дував свої не­долугі версії, й­ому не ди­во, а ці й собі ту­ди ж. Утім, до При­тули я та­кож бу­ла упе­ред­же­на. Бо ко­ли і в нас­тупні два дні підси­лена ко­ман­да во­долазів кіль­ка разів про­чеса­ла всю ак­ва­торію нав­про­ти на­шого бу­дин­ку і не знай­шла тіла, й­ого за­питан­ня вже не ви­дава­лися та­кими без­глуз­ди­ми, а мій сумнів — при­мар­ним. Хоч, мо­же, й нав­па­ки — те­пер він, цей сумнів, і був моєю постій­ною при­марою.


— Мож­ли­во, тіло віднес­ла підвод­на течія, — ка­зав При­тула. — Тоді за­лишаєть­ся че­кати, по­ки во­но спли­ве са­ме і хтось ви­пад­ко­во на нь­ого нат­ра­пить. Але й че­кати прос­то так ми не маємо пра­ва. Скажіть, будь лас­ка, Анас­та сіє Ми­хайлівно, ви по­дума­ли над тим, про що я вас про­сив?

Ми знов сиділи з ним у холі, і При­тула так са­мо з цікавістю роз­гля­дав куп­ку по­пелу в каміні, приг­ля­дав­ся до ме­тале­вої ко­цюб­ки, на­че сподівав­ся закміти­ти на ній сліди кро­ви.

— Так, — ска­зала я й­ому на до­году. — Але нічо­го особ­ли­вого при­гада­ти не мо­жу.

— Тоді да­вай­те пе­рей­де­мо до тра­дицій­них за­питань. Чи бу­ли у ва­шого чо­ловіка во­роги? Аж такі, щоб од­ва­житись…

— Во­роги, су­пер­ни­ки, ко­хан­ки… так? — зіронізу­вала я. — Хо­чете пог­ря­бати­ся в чу­жому лайні? Вам це по­добаєть­ся?

— Як­раз у лайні най­частіше й схо­вані всі роз­гадки, — за­дово­лено ска­зав він, ніскілеч­ки не об­ра­жа­ючись. — І то в пря­мому ро­зумінні ць­ого сло­ва, Анас­тасіє Ми­хайлівно.

Я брид­ли­во по­мор­щи­лась.

— Так так, у  л а й н і, — він з та­кою на­соло­дою пов­то­рив це сло­во, зат­ри­му­ючи й­ого на язиці, на­че пе­реді мною сидів не стар­ший упов­но­важе­ний кар­но­го роз­шу­ку, а жук гнойо вик. — Хо­чете прик­лад?

Я сте­нула пле­чима, але При­тула сприй­няв це як зго­ду.

— Будь лас­ка. Не­щодав­но в од­но­го на­шого фер­ме­ра вкра­ли най­кра­щого ба­рана. Та ви й­ого, ма­буть, знаєте…

— Ко­го — ба­рана?

— Та ні, фер­ме­ра, зви­чай­но, — він чи про­пус­тив шпиль­ку між вух, чи про­бачив як мою не­до­ум­ку­ватість.

— Звідки ж мені й­ого зна­ти?

— Й­ого гос­по­дарс­тво тут від вас не­дале­ко, відра­зу за лісом. А ба­ран­ця… ба­ран­ця вже не­має. Пішов, як той ка­зав, на шаш­лик. Так от, ко­ли фер­мер звер­нувся до нас, щоб знай­шли злодіїв…

— Хіба кар­ний роз­шук зай­маєть­ся ба­рана­ми? — зди­вува­лась я. — Іноді… — на­решті знітив­ся При­тула. — Тоді я відра­зу гай­нув до лісу. Ба­рана, пев­на річ, жи­вим не зас­тав, ну, і злодіїв уже й слід про­холов. Тоб­то ба­гат­тя вже ви­чах­ло, але ба­чу з кісток, що та­ки ж ба­рана тут зас­ма­жили. — Він знов по­дивив­ся на попіл в каміні, на­че підоз­рю­вав, що й там мо­жуть бу­ти приг­ря­бані ба­ранячі кісточ­ки. — Ага, ду­маю, раз їли пи­ли, то й насліди­ли… — І ви знай­шли там не­допа­лок від сиґаре­ти, а по нь­ому й са­мого злодія? — здо­гада­лася я.

— Е е е, ні, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — від утіхи він знов ледь не по­тер до­лонь­ка­ми. — То тіль­ки в кінах зло­чинців лов­лять че­рез не­докур­ки та за­губ­лені ґуд­зи­ки. А в житті все інак­ше, в житті тре­ба пор­па­тися, як ви ка­жете, в лайні.

Тож я об­сте­жив там усю місцевість, заг­ля­нув під ко­жен ку­щик, і на тобі, маєш — во­но, стер­во, на­жер­ло­ся свіжи­ни і, звісно ж, ку­пу, про­бач­те, нак­ла­ло. А біля ку­пи, як і го­ди ть­ся, ще й папірець ле­жить — підтер­ло­ся, зна­чить.

Я знов змор­щи­ла но­са, але цікавість та­ки взя­ла го­ру: — І що?

— А що, інший по­гиду­вав би, зви­чай­но, ті, що зби­ра­ють не­докур­ки й ґуд­зи­ки, об­ми­нули б де­сятою до­рогою, а я — ні. Ну, ту­алет­но­го па­перу там же не бу­ло, діста­ло з ки­шені, що під ру­ку втра­пило… При­див­ля­юся ближ­че, а там щось по­писа­но. Тут уже гріх, як той ка­зав, не роз­горну­ти й не про­чита­ти. І знаєте, що то бу­ло? Ніко­ли не вга­даєте.

Кви­танція з ательє по ре­мон­ту взут­тя. А на ній і прізви­ще, і до­маш­ня ад­ре­са зло­дюги, і не тре­ба тобі ніяких відбитків пальців.

Й­ого очиці світи­лися втіхою, кир­па­тий ніс за­дер­ся ще дуж­че і на­гаду­вав дводірча­того ґуд­зи­ка — ре­човий до­каз про­фесій­ної са­мов­певне­нос­ти. Та рап­том, зустрівшись із й­ого пог­ля­дом, я май­же фізич­но відчу­ла, як ме­не коль­ну­ли два шиль­ця, що за­гос­три­лися на самісінь­ко­му споді й­ого во­дявих очей.

Він, цей коль­кий пог­ляд, якось зовсім не прис­та­вав до тієї при­шелеп­ку­ватої при­годи, яку щой­но роз­повів При­тула, і те­пер мені зда­вало­ся, що роз­повів він її не з доб­ро­го ди­ва, не для роз­ва­ги й тим біль­ше не для пох­ва­ли влас­ної глу­поти.

— То на чо­му ми зу­пини­лися, Анас­тасіє Ми­хайлівно?

— На ба­ранах.

— Ні, я за­питу­вав, чи бу­ли у ва­шого чо­ловіка во­роги.

— У ко­го їх не­має? Мо­же, у вас? Той, що здав драні че­реви­ки в ательє, пер­ший вас порішив би.

— Отож і я про те са­ме. Хо­ча, за логікою подій, нам тре­ба по­чина­ти з іншої версії. Це, звісно, спра­ва делікат­на, але обов’язок при­мушує ме­не за­пита­ти: в яких сто­сун­ках пе­ребу­вали ви зі своїм чо­ловіком?

— Ви хо­чете ска­зати, що й­ого мог­ла вби­ти я?

— Зовсім ні, я ж не­дар­ма ка­жу про іншу версію. Як­що, нап­риклад, жінка жи­ве з чо­ловіком, як со­бака з ко­том, то цей, ви­бач­те, кіт сам мо­же зій­ти з дво­ру та ще й так, щоб потім су­чеч­ка не ду­же з то­го раділа. Ви ро­зумієте, що я маю на увазі? Імітацію за­гибелі.

— Ми не жи­ли, як со­бака з ко­том. Нес­тор ме­не ду­же лю­бив, — ска­зала я з вик­ли­ком, про­ща­ючи й­ому «су­чеч­ку», яка не те, що не вко­лола ме­не, а рад­ше потіши­ла. Я навіть ґрацій­но за­кину­ла но­гу на но­гу, ви­соко ого­лю­ючи стег­на і де­монс­тру­ючи й­ому при­нади, за які ме­не мож­на бу­ло не ли­ше лю­бити, а й зап­ро­дати ду­шу са­мому ди­яво­лу чи, скажімо, ки­нути­ся з мос­ту у во­ду.

При­тула ніяко­во за­вов­ту­зив­ся в кріслі і, зви­чай­но ж, схо­вав свої оч­ка в камін. Ме­тале­ва ко­цюб­ка бу­ла й­ому знач­но миліша.

— Там, де ве­лика лю­бов, як­раз і роз­го­ря­ють­ся найбільші тра­гедії, — ска­зав він.

— Ми не бу­ли Ро­мео і Джульєттою. Ми бу­ли нор­маль­ним су­ча…сним под­ружжям. І не лю­били гра­тися в піжмур­ки.

— То, мо­же, у нь­ого бу­ли при­чини пе­рехо­вува­тися від ко­гось іншо­го? От він і ви­гадав собі та­ку вте­чу.

— Від ко­го? — спи­тала я.

— Ну, вся­ке мо­же бу­ти. Ваш чо­ловік зай­мав­ся бізне­сом…

— Який там бізнес, так, од­на наз­ва. — І все од­но мог­ли бу­ти кон­ку­рен­ти, конфлікти.

Зреш­тою, бор­ги, — вліпив у самісінь­ке око При­тула.

— Знаєте, я в й­ого спра­ви якось не втру­чалась. І Нес­тор ме­не оберігав од зай­вих кло­потів і хви­лювань. Він був…

— Але фірма «Плу­тон» за­реєстро­вана на ва­ше ім’я, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — пе­ребив ме­не При­тула.

— Чис­та фор­мальність, — ска­зала я, зав­ва­жив­ши, що він знає про нас на­бага­то біль­ше, ніж мені зда­вало­ся. — Я при­дума­ла цю наз­ву і ста­ла, так би мо­вити, хре­щеною ма­мою.

— До речі, чо­му «Плу­тон»? — поціка­вив­ся він.

— Ви ж знаєте, чим зай­ма­лася фірма. А Плу­тон — це той же Аїд, бог підзем­но­го світу, во­лодар царс­тва тіней по­мер­лих. Тіль­ки Аїд зву­чить пох­му­ро, а Плу­тон — ні.

Плу­тон оз­на­чає «ба­гатий», він во­лодіє ве­личез­ни­ми підзем­ни­ми скар­ба­ми і людсь­ки­ми ду­шами.

— Зро­зуміло, — зітхнув При­тула. — Об­лиште, як той ка­зав, уся­ку надію ті, хто вхо­дить сю­ди… Здаєть­ся, та­кий був на­пис біля вхо­ду до то­го царс­тва?

— У Дан­те — так. Ви зга­дали цю кри­лату фра­зу то­му, що фірма на мілині?

— Я не знаю ста­ну ва­шого бізне­су, Анас­тасіє Ми­хай лівно. Але як­що спра­ва дій­шла до бан­крутс­тва, то в та­ких ви­пад­ках мож­на при­пус­ка­ти й суїцид. І то не ли­ше від без­ви­ході. Ко­лись навіть ви­сокі ком­партійні сек­ре­тарі, спій­мані на каз­нокрадстві, кінча­ли жит­тя са­могубс­твом.

Ви ду­маєте, від гань­би? Ні, тіль­ки для то­го, щоб спра­ва не дій­шла до конфіскації наг­ра­бова­ного. Щоб усе за­лиши­ти, як той ка­зав, своїм виш­креб­кам. І як­що ви ка­жете, що чо­ловік вас ду­же лю­бив, то міг…

Гос­по­ди, в які нетрі заліз цей жу­чок гной­овик! І все тіль­ки че­рез те, що я, ду­репа, з са­мого по­чат­ку не роз­повіла, як усе відбу­лося на моїх очах. А те­пер зад­ку­вати бу­ло вже пізно.

— Зро­зумій­те ме­не пра­виль­но, — ска­зав він, — те, що чо­ловік уто­пив­ся, як ви вва­жаєте, з не­обач­ности, знімає з ме­не всі кло­поти. Та я хо­чу до­помог­ти вам, Анас­тасіє Ми­хайлівно, щось ме­не тут не­покоїть. Не хо­чу вас за­ляку ва­ти, але як­що фірма, а те­пер і все май­но на­лежить тіль­ки вам, то цілком мож­ли­во…

Зне­наць­ка зад­зво­нив те­лефон, ми обоє зав­мерли і з нас­то­рогою по­диви­лись од­не на од­но­го.

Я підве­лась і взя­ла труб­ку.

— Не знай­шли? — спи­тав він.

— Ні.

— От бач, мо­же, не все так по­гано. Молімо Гос­по­да Бо­га і сподівай­мо­ся на кра­ще.

— Ви­бач…те, у ме­не тут лю­ди.

— Я пе­ред­зво­ню, — ска­зав він і пок­лав труб­ку.

При­тула не­виму­шено пор­пався очи­ма в по­пелі, та я бу­ла пев­на, що за­раз він проміняв би й­ого ра­зом з ко­цюб­кою на те, щоб дізна­тися, хто дзво­нив. Од­нак я й­ому не ли­шила та­кого шан­су, бо, сівши у крісло, відра­зу пе­репи­тала:

— Цілком мож­ли­во — що?

— Що для вас та­кож існує заг­ро­за.

— Не ду­маю, — ска­зала я. — Ви пе­ребіль­шуєте наші стат­ки. Мені здаєть­ся, ви вза­галі все пе­ребіль­шуєте.

— Мож­ли­во, — по­годив­ся він і підвівся. — Але це мій ме­тод, Анас­тасіє Ми­хайлівно.

— Усе пе­ребіль­шу­вати?


— Нічо­го не при­мен­шу­вати, — ска­зав він. — Лю­ди ць­ого не люб­лять, але я та­кий. Ось не­дав­но ме­не шпе­тило на­чаль ство за звіт про од­не вбивс­тво. Їм, бач­те, не спо­доба­лася моя точність у вис­ло­вах. Я на­писав, що ко­ли зай­шов до кімна­ти, то по­бачив на підлозі труп. А над ним сиділа тру по­ва жінка і гірко пла­кала.

Доб­ре, що я не ма­ла сил сміятись, а то пир­сну­ла б й­ому пря­мо в ли­це. — І що ж їм тут не спо­доба­лося? — серй­оз­но спи­тала я.

— А мій прин­цип аб­со­лют­но нічо­го не при­мен­шу­вати і, як той ка­зав, не прик­ра­шати. Мо­же, це ко­мусь і смішно, Анас­тасіє Ми­хайлівно, але вся суть у то­му, що са­ме ця жінка зро­била сво­го чо­ловіка тру­пом. А я це довів. І че­рез те мав, як той ка­зав, пов­не мо­раль­не пра­во так на­писа­ти.

Ви ме­не ро­зумієте?

Ні, я ма­ло що ро­зуміла в й­ого логіці, окрім то­го, що При­тула і цю свою баєчку підвів до яко­гось лу­каво­го на­тяку. Він по­рив­ся у своїй дер­ма­тиновій течці і по­дав мені де­шевень­ку візитівку, зроб­ле­ну май­же з та­кого ж па­перу, на яко­му дру­ку­ють кви­танції для ательє з ре­мон­ту взут­тя.

— Як бу­дуть для ме­не но­вини — под­зво­ните. Ви ще не в то­му стані, хай во­но тро­хи вля­жеть­ся. Хо­ча схо­же, що прав да за ва­ми. Од­ну сітку він все та­ки за­кинув. Со­роківку. А навіщо ж са­могуб­цеві ри­ба? Небіжчи­кові во­на, як той ка­зав, не­потрібна, прав­да ж?

Я, здаєть­ся, впер­ше по­бачи­ла на й­ого об­личчі посмішку.

Во­на теж бу­ла мля­во бліда, але якось див­но, по ли­сячо­му за­гос­трю­вала й­ого круг­лий пи­сок.

При­тула пішов, а та посмішка так і ли­шила­ся біля ме­не, зос­та­лась, як при­вид, як при­мара мо­го сумніву, що де­далі гострішав, міцнів і праг­нув уже яки­хось ви­разніших, май­же ма­теріаль­них об­рисів. Я та­кож ма­ло віри­ла в підводні течії на­шої ти­хої річки, які так швид­ко мог­ли віднес­ти тіло невідь ку­ди.

То що ж відбу­ваєть­ся?

Ви­ходить, Нес­тор справді міг вип­ливти. Ней­мовірно, але та­кий варіант те­пер уже при­пус­ти­мий. Тоді чо­му ж він не по­вер­нувся до­дому?.. А мо­же, він десь зовсім близь­ко?

Від цієї наг­лої дум­ки мені ста­ло мо­торош­но.

Я діста­ла з хо­лодиль­ни­ка ледь по­чату пляш­ку мартіні, при­везе­ну Нес­то­ром то­го ве­чора, і ко­ли на­лива­ла ви­но, ший­ка пляш­ки дрібно за­цокотіла об склян­ку. Ру­ки мої тру­сили­ся.

Ч о м у? Н а в і щ о? Д л я  ч о г о  ц е  й о м у?

Мо­же, він вислідив ме­не з от­цем Се­рафи­мом і вирішив отак пом­сти­тися? Нав­ряд чи… Я нічо­го та­кого за ним не поміти­ла. До то­го ж він тієї ночі хотів зі мною близь­кос­ти.

Втім, це ще не до­каз. І все та­ки…

Ні, я швид­ше повірю у версію При­тули. Щоб спе­кати­ся кре­диторів, які справді мог­ли відібра­ти в нас усе ра­зом з оцим бу­дин­ком, щоб збе­рег­ти все це для ме­не, він вирі шив… що?

Піти з жит­тя?

Чи зіміту­вати влас­ну за­гибель для го­ломо­зих, котрі ос­таннім ча­сом пе­рей­ма­ли й­ого на кож­но­му кроці? Але в та­кому разі Нес­тор му­сив ме­не по­пере­дити, він не мав пра­ва ли­шити ме­не са­му в та­кому страш­но­му невіданні нез­натті.

Літро­ва пляш­ка мартіні спо­рожніла до по­лови­ни, та я не відчу­ла ні теп­ла, ні хме­лю.

У будь яко­му разі це схо­же на пом­сту. Як­що він, зви­чай­но, жи­вий. На відпла­ту… мені осо­бис­то. Ось тобі і ве­лика лю­бов. Так, са­ме ве­лика, бо тіль­ки во­на, нев­га­мов­на і хво­роб­ли­ва, ви­ходя­чи за власні межі, пе­рерос­тає в не­нависть.

Не вірю, не хо­чу віри­ти.

Я ще відпи­ла з півсклян­ки, та в го­лові па­моро­чило­ся зовсім не від мартіні.

Жінка!!!

Чо­му я ніко­ли не ду­мала, що в нь­ого та­кож мо­же з’яви тись інша жінка? Яка навіть мог­ла на­роди­ти й­ому ди­тину…

Що мо­же ро­бити чо­ловік ціли­ми дня­ми на фірмі, якої вже прак­тично не­має? Чо­му я і гад­ки не при­пус­ка­ла, що ра­но чи пізно й­ому зустрінеть­ся та­ка ж мо­лодень­ка са­моч­ка, кот­ра пи­тиме з ним шам­пансь­ке по кра­пельці, їсти­ме рес­то­ран­ний рис по одній зер­нині, аби роз­тягти ви­пад­ко­ву зустріч?..

А потім роз­ки­не свої го­лодні но­женя­та хоч у ма­шині, хоч на хо­лодній підлозі май­стерні, де сим­па­тич­ний скульп тор (уже не вель­ми мо­лодий, але як­раз із тією пер­шою си­виною, від якої всци­ка­ють­ся німфет­ки, го­тові зня­ти пе­ред ним свої за­яло­жені тру­сики хоч у май­стерні, хоч на стадіоні, хоч на цвин­тарі), так от, цей сим­па­тич­ний скульп тор не те, що му­сить, а прос­то за пок­ли­кан­ням зо­бов’яза­ний те­бе роз­дягну­ти і зліпи­ти з твоєї на­тури чер­го­ву Ве­неру, атож, оту зна­мени­ту су­ку, що на її честь усі лю­бовні хво­ро би на­зива­ють ве­нерич­ни­ми, а тоді він ще ма­тиме обов’язок за­коха­тися в те­бе, бо він Пігмаліон, а ти й­ого Га­латея, про­шу не плу­тати дру­жину скуль­пто­ра Пігмаліона з тією іншою Га­латеєю, кот­ра про­сила бо­гиню Ле­то обер­ну­ти дівчин­ку на хлоп­чи­ка, хоч те­бе, ма­лолітко, і це ще че­кає, — так зліпив те­бе Все­могутній Скуль­птор із чо­ловічо­го реб­ра, щоб ти, чо­ловічи­ця, змог­ла звіда­ти всіх на­солод. Що ж, звідуй, мені не жаль, але я прос­то му­шу про все зна­ти, бо інак­ше збо­жеволію від ць­ого нез­наття невідан­ня.

Я, ли­бонь, та­ки вже сп’яніла, то­му що, роз­па­лена фан тазіями, на­раз підве­лася і знай­шла сво­го ста­рого за­пис­ни ка, яким не ко­рис­ту­вала­ся вже дав­нень­ко. Тіль­ки б за цей час не змінив­ся но­мер й­ого мобіль­ни­ка, надій­но за­шиф­ро ва­ний мною на кіль­кох сторінках.

Зібрав­шись із роз­вихре­ними дум­ка­ми, я без ва­гань наб­ра­ла той но­мер.

— Слу­хаю вас, — по­чув­ся су­хий, але пруж­ний го­лос, і я впізна­ла й­ого відра­зу.

— Привіт, це я.

— Нас­та­ся… Мені не снить­ся?

— А що, бу­ває?

— Час­то, — ска­зав він. — І не тіль­ки уві сні.

— Що са­ме? Як я хотіла те­бе зас­тре­лити?

Він ураз охо­лов.

— Не тро­юдь мою ду­шу. Я знаю, що ти прос­то так ніко­ли не под­зво­нила б. Ка­жи, що за діло?

— Мок­ре, — ска­зала я.

— Ди­тино, ти п’яна? Досі в те­бе бу­ло мок­ро ли­ше в од­но му місці.

— Так, Го­рю, я п’яна. Але не настіль­ки, щоб сповіда­тися по те­лефо­ну. Мені тре­ба те­бе по­бачи­ти.


 

6


 

Нас­тупно­го дня я на­чис­ти­ла пір’яч­ко, роз­пу­шила хвос­та і ви­вела з ґара­жа на­шого чор­но­го «фор­да». На нь­ому, влас­не, їздив Нес­тор, але офор­мле­ний він був на ме­не. Я ду­же рідко виїжджа­ла са­ма, і то­му що­разу, сіда­ючи за кер­мо, по­чува­лася уче­ницею, особ­ли­во на ву­лицях Києва, де вже навіть міліція не зва­жає на пе­реви­щен­ня швид­кости, де всі ку­дись поспіша­ють, хоч їх дав­но ніхто і ніде не жде, але во­ни, бідо­лахи, досі про це не зна­ють.

Утім, я зав­жди, по­ки доїжджа­ла до міста, всти­гала наб­ра­ти фор­му і до­сить впев­не­но вли­вала­ся в ха­отич­ний потік ма­шин. Не за­бути б ли­шень по до­розі зап­ра­вити­ся, бо Нес­тор, як зав­жди, приг­нав ав­то май­же з по­рожнім ба­ком.

— Що ска­зати, ко­ли вас пи­тати­муть? — поціка­вив­ся Івань­ко, відчи­ня­ючи мені во­рота.

— Ска­жеш, пішла гу­лять, — ве­село по­ради­ла я в пе­ред­чутті швид­кости.

— Пішла чи поїха­ла?

— По­летіла! Ска­жеш, сіла на мітлу й по­летіла.

Я різко взя­ла з місця і ба­чила в дзер­калі заднь­ого ог­ля­ду, що кар­лик ще дов­го не за­чиняв воріт, пе­рева­рю­ючи мою відь­маць­ку витівку.

Але я вже ду­мала про Го­рю. Гри­горія Се­мено­вича Сірен­ка. Скром­но­го нар­де­па, який ніко­ли не пхав­ся на ек­ран те­левізо­ра, і я лиш не­дав­но дізна­лась, як да­леко він пішов.

Сліпий ви­падок звів нас ще в ті ча­си, ко­ли Го­ря був ди­рек­то­ром не­велич­ко­го київсь­ко­го стадіону, а я — зе­ле ною сту­ден­ткою ака­демії мис­тецтв, і, хоч ма­ла вже пас­порт, Нес­тор за руч­ку во­див ме­не, свою Га­латею, до ака­демії, як до ди­тячо­го сад­ка, під пе­ресміхи од­но­кур­сників.

Од­нак сліпо­му ви­пад­ку бу­ло потрібно, щоб ми з Нес­то ром жи­ли на той час у своїй ще першій київській квар­тирі, як­раз поб­ли­зу то­го стадіон­чи­ка, що наш­тов­хнув ме­не на дум­ку що­ран­ку вдос­ко­налю­вати своє тіло на й­ого біговій доріжці. Нес­тор був обо­ма ру­ками «за», він лю­бив моє до­вер­ше­не тіло, але ніко­ли не міг і по­дума­ти, що нор­мальні лю­ди мо­жуть зай­ма­тися лю­боща­ми о сь­омій ран­ку на стадіоні. Для нь­ого це все од­но, що вдосвіта дуд­ли­ти нат­ще сер­це горілку або їсти мед чер­па­ком, по­сипа­ючи й­ого цук ром. Тож я що­ран­ку без й­ого опіки бігла на стадіон у спор­то­вому кос­тюмі, а там зніма­ла й­ого, за­лиша­ючись у ко­роткій маєчці та тіснень­ких сліпах, і знов бігла уже по ко­лу, по ко­лу, по ко­лу, аж по­ки не добігла до чо­ловіка, що сидів, як пес, біля мо­го верхнь­ого одя­гу з мет­ро­вою тро­ян дою і ло­вив тон­ки­ми ніздря­ми па­хощі не ружі, як він потім ска­зав, а тієї світан­ко­вої квітки, за­ради якої він ось уже тиж­день приїздить на ро­боту ма­ло не досхідсон­ця.

— Ме­не зва­ти Гри­горієм. А для най­ближ­чих друзів я Го­ря.

— А як мені вас на­зива­ти? — спи­тала я.

Він зро­зумів, що «світан­ко­ва квіточ­ка» по­дала й­ому надію.

— Як тобі ля­же на ду­шу.

Мені по­доба­лося й­ого тон­ке, трош­ки хи­же об­личчя, по­доба­лася ту­гом’яза ста­тура, хо­ча був не ат­ле­том, — ко­лишній чемпіон Со­юзу зі стріль­би з пісто­лета, те­пер він став тре­нером, тож мо­же й ме­не нав­чи­ти влу­чати в самі сінь­ке яб­лучко, ось же і тир тут у підвалі.

Ко­ханець з нь­ого ви­явив­ся так собі, мені вис­та­чало Горі на один по­дих (я ски­дала це на жа­гучу прис­трасть, яка так час­то підво­дить тих, хто най­дуж­че нас жа­дає), про­те ва­бив ро­ман­тичний прис­мак вранішніх зустрічей, при­тягу­вав про­холод­ний мо­рок підваль­но­го ти­ру, де ми зля­гали­ся за бар’єром, як за таємни­чою шир­мою, а потім я справді сма­лила з пісто­лета по міше­нях, щоп­равда, не в «яб­лучко», а в «мо­локо».


Од­но­го ра­зу в ме­не все­лив­ся який­сь біс, і я, по­рушу­ючи еле­мен­тарні нор­ми без­пе­ки, жар­то­ма на­вела за­ряд­же­ний пісто­лет на нь­ого, але Го­ря не повів і бро­вою.

— Стріляй…

Ме­не з го­лови до п’ят пой­ня­ло не­само­вите збуд­ження.

— Ну?.. Сміливіше!

Чи то від не­давнь­ого нев­до­волен­ня, чи, мо­же, за­воро же­на маґне­тиз­мом смер­то­нос­ної зброї, але я мов­би здуріла.

Трішки відвівши ду­ло убік, різко на­тис­ла на спуск. Той постріл про­лунав для ме­не ус­тократ гучніше за інші. Не знаю, де про­летіла ку­ля, але він і тоді навіть не кліпнув, на тон­ко­му лиці не зво­рух­нувся жо­ден нерв, хоч во­но ви­дава­лось іще хижішим.

— Про­бач. Го­рю, про­бач, — я швид­ко підій­шла до нь­ого і поцілу­вала в хо­лодні гу­би.

— За що? — спи­тав він. — За те, що ти не вби­ла ме­не?

— Дур­ний жарт… Тіль­ки ду­же силь­ний чо­ловік здат­ний на та­ку вит­римку й ри­зик, — зад­ля влас­но­го вип­равдан­ня я вда­лася до най­хитрішо­го комплімен­ту, який діє на всіх чо­ловіків безвідмов­но.

— Це ро­бить­ся не так. Хо­чеш? По­кажу.

У нь­ого десь знай­шло­ся яб­лу­ко. Справжнє. Ве­лике, чер­во­не. І, відій­шов­ши кроків на п’ять, він пос­та­вив й­ого собі на го­лову.

— Ні, — ска­зала я.

— То, мо­же, поміняємо­ся місця­ми?

— Да­вай. І ли­ше тоді, ко­ли він сам пос­та­вив мені на го­лову яб­лу­ко і відій­шов на де­сять кроків, зро­било­ся страш­но.

Він підвів пісто­лет у ви­тяг­нутій руці на рівень очей і прицілив­ся. Зда­вало­ся, чор­на цівка ди­вить­ся мені пря­мо в лоб. Я ми­моволі зап­лю­щила очі.

— Ні, не так, — ска­зав він.

Я по­лег­ше­но роз­ту­лила повіки.

— Роз­дягни­ся, — поп­ро­сив він, хоч на мені бу­ла тіль­ки та са­ма ко­ротень­ка, ви­ще пу­пика, маєчка і… вже тіль­ки нижні тру­сики.

Я взя­ла яб­лу­ко, щоб не впа­ло, і зня­ла з се­бе все.

— Ось те­пер ти справжнісінь­ка Єва.

Він підій­шов до ме­не, сам при­мос­тив яб­лу­ко на маківці го­лови і знов одміряв де­сять кроків. А потім… я ще не встиг­ла наб­ра­тися но­вого стра­ху, як він швид­ко ски­нув ру­ку до­гори й вистрілив. Мені зда­вало­ся, що яб­лу­ко так і ли­шило­ся в ме­не на го­лові, хоч во­но роз­летіло­ся на шмат­ки. Але звер­ху щось тис­ло і тис­ло, я не вит­ри­мала, опус­ти­лася на коліна, а тоді ляг­ла горілиць і зап­ла­кала.

Він схи­лив­ся наді мною, та замість то­го, щоб втіши­ти, взяв різко і гру­бо, як ос­танню ляр­ву, і тоді я — о, ди­во — впер­ше відчу­ла се­бе й­ого реб­ром, впер­ше відчу­ла з ним цілко­вите злит­тя — гос­тре й три­вале.

Він це зро­зумів. А тро­хи зго­дом ска­зав:

— Дар­ма ти не вби­ла ме­не. Ти навіть не у­яв­ляєш, скіль­ки б тобі за це зап­ла­тили.

Я тоді змов­ча­ла. При­голом­ше­на не­без­печною і та­кою нес­подіва­но со­лод­кою грою, зовсім не зва­жила на й­ого сло­ва. Не на­дала їм зна­чен­ня. І тіль­ки пізніше спи­тала:

— Тобі до­води­лося стріля­ти в лю­дину?

— А ти як ду­маєш? — він так по­дивив­ся на ме­не, що я все зро­зуміла. Зро­зуміла і біль­ше ніко­ли не по­вер­та­лася до тієї роз­мо­ви.

На­ша ран­ко­ва стріля­нина вщух­ла ще до то­го, ко­ли во­на роз­по­чала­ся в полісь­ко­му кар’єрі, бо спра­ви «Плу­тона» кру­то пішли вго­ру, й ми ку­пили но­ву розкішну квар­ти­ру на Со­лом’янці з єди­ним не­доліком — да­лечень­ко від ста діону.

Він не шу­кав ме­не, не до­магав­ся, хоч, я зна­ла, міг знай­ти під зем­лею, навіть у царстві Аїда. І за це я бу­ла й­ому вдяч­на.

Уже аж тоді, ко­ли ми пе­реб­ра­лися на при­роду і Нес­тор при­гасив свою чо­ловічу пильність (чи са­ме жит­тя її при­га си­ло), я поїха­ла до Києва в но­таріаль­ну кон­то­ру, і там, на ву­лиці Ко­цюбинсь­ко­го, зустріла й­ого.

Він са­ме вий­шов із шістсо­того «мер­са», вий­шов із задніх две­рей, які прит­ри­мував без­шиїй охо­ронець, і ми вмить упізна­ли од­не од­но­го. Ко­ли він ме­не по­бачив, й­ого об­личчя ста­ло май­же та­ким, як тоді, під ду­лом мо­го пісто­лета, про­те я зна­ла, що мо­же при­хову­вати­ся за тією нез­во­рушністю.

— Нас­та­ся…

Ми стри­мано привіта­лися й відій­шли тро­хи далі від «мер­са».

Без­шиїй бур­ми­ло і собі ру­шив бу­ло вслід за на­ми, але враз зу­пинив­ся — бос тіль­ки по­вер­нув ру­ку до­лонею на­зад.

— Як ти? — спи­тав він.

— Жи­ву.

— Гар­на. Тяж­ко гар­на. Тіль­ки трош­ки бліда. Та­ким жінкам блідість, зви­чай­но, до ли­ця, але… Те­бе ніхто не об­ра­жає?

— Ні, — ска­зала я.

— Не сприй­ми це за нав’яз­ливість, але я хо­чу, щоб ти зна­ла… Як­що те­бе хтось об­ра­зить чи тобі потрібна бу­де моя до­помо­га, то я зав­жди до твоїх пос­луг.

— Дя­кую.

Він дістав зі спідньої ки­шені сіро­го піджа­ка пор­тмо­не, ви­добув з нь­ого візит­ну кар­тку і від ру­ки до­писав на ній но­мер мобіль­но­го те­лефо­ну.

— Ти все зро­зуміла?

— Так, дя­кую.

— Ти зо­бов’яза­на бу­ти щас­ли­вою, — ска­зав він і по­волі пішов до ма­шини.

До но­таріаль­ної кон­то­ри не за­вер­нув. На­пев­но, він ту­ди й не зби­рав­ся за­ходи­ти, а зу­пинив ав­то, помітив­ши ме­не з вікна.

Що мені по­доба­лося в ць­ому чо­ловікові, то це те, що він ніко­ли ніку­ди не поспішав. Мож­ли­во, знав, що й­ого ніхто ніде не жде, що без кож­но­го з нас, як без то­го Гри­ця, во­да ос­вя­тить­ся.

Я пог­ля­нула на й­ого візитівку й аж ро­та відкри­ла.

Гри­горій Се­мено­вич Сірен­ко. На­род­ний де­путат Ук­раїни, пре­зидент бла­годій­но­го фон­ду «Ди­тяче сер­це».

Ну, зви­чай­но, такі лю­ди не їздять по но­таріаль­них кон­то­рах. До та­ких лю­дей но­таріус приїжджає сам.

Жаль, по­дума­ла я, що до­ведеть­ся ви­кину­ти та­ку клас­ну візит­ну кар­тку. Од­нак но­мер, ви­веде­ний від ру­ки, я за­ноту­вала у свій за­пис­ник і, як ви­яви­лося, не­дарем­но.


 

7


 

На першій же ав­то­зап­равці пра­воруч по трасі я за­лила по­вен бак бен­зи­ну, і мій «фор­дик» аж пож­вавішав, — встро ми й­ому ще мітлу в глуш­ник, то здій­меть­ся й по­летить. Я щед­ро до­дала й­ому ґазу.

Ве­ресень ць­ого ро­ку ви­дав­ся нап­ро­чуд теп­лим, і хо­ча на осич­ках обабіч до­роги по­деку­ди вже чер­воніло лис­тя, а в лісі дос­тигли ліскові горішки, — дов­ко­ла ще сто­яло, вва жай, пе­резріле літо. Ото лиш тієї ночі в цей ве­ресень вдер­ла­ся на ко­рот­кий час сль­ота­ва вітря­на осінь, щоб ос­та точ­но пе­реки­нути до­гори дном на­шого з Нес­то­ром чов­ни ка, який і без то­го три­мав­ся на пла­ву вже з ос­танніх сил.

Відтоді та ніч для ме­не не кінча­лася, спер­шу ніч жа­ху, а потім ніч ди­кої невідо­мос­ти, мо­торош­но­го невідан­ня нез­наття, яке та­кож пе­рерос­ло в страх, хай інак­ший, ліпле ний з іншо­го тіста, але, мож­ли­во, ще біль­ший за пер­ший.

Що з Нес­то­ром? Й­ого не­має і він є. Навіть на кермі ць­ого ав­то­мобіля я ще відчу­ваю до­тор­ки й­ого жорс­тких, мов камінь, рук, що ствер­дли від то­го ж ка­меню, з яким він мав спра­ву до ско­ну (до ско­ну?..), ось у міні баґаж нич­ку ле­жить й­ого по­лег­ше­не «марль­бо­ро» (сидів уже на мілині, а мар­ку три­мав до кінця… до кінця?), і я, хоч дав­но на­мага­юсь ут­ри­мува­тися від шкідли­вих зви­чок, дістаю сиґаре­ту, при­палюю від ав­топри­курю­вача і, як то зав­жди бу­ває після три­валої пе­рер­ви, відра­зу відчу­ваю лег­ке за­памо­рочен­ня.

Як­що він пішов від ме­не отак, то… з Бо­гом, але як мені далі бу­ти в ць­ому нез­натті невіданні? На­че підвіси­ли те­бе до су­хої гіля­ки, а заш­морг ніяк не за­тяг­неть­ся. Ще доб­ре, що ма­ла обачність, де­що при­пас­ла, за­оща­дила в ті ча­си, ко­ли Нес­тор не ра­хував гро­шей, смітив ни­ми на всі бо­ки, не ду­ма­ючи про чор­ний день. Але ж він не здо­гаду­вав­ся про мою за­ощад­ливість, то як же міг по­кину­ти ме­не нап­ризво­ляще без ро­боти і гро­шей? Ага, то­го ве­чора він ще ка­зав щось про стра­хов­ку, тіль­ки хто ж тобі її вип­ла­тить, як­що смер­ти не­має… Во­на є і її не­має. Ска­зити­ся мож­на.

Я дуж­че при­тис­ла ак­се­лера­тор, аж за­пища­ло щось у дви­гуні, і мені зна­доби­лася май­же хви­лина, аби зро­зуміти, що з ма­шиною все га­разд, — то в то­му ж міні баґаж­ничку, за­хара­щено­му а­удіока­сета­ми та вся­кою вся­чиною, по­давав сиг­на­ли Нес­торів «стіль­ник». Я в’їха­ла в зо­ну мобіль­но­го пок­риття. Ко­мусь ду­же потрібний був мій чо­ловік, бо мобіль­ник не вга­вав, я взя­ла й­ого і, ввімкнув­ши зв’язок, піднес­ла до ву­ха.

— Де ти про­пав?! — не до­чекав­шись відгу­ку, спи­тав жіно­чий го­лос не так стри­воже­но, як на­хаб­но. — Я вже не знаю, що й ду­мати.

Мені ви­дав­ся знай­омим цей го­лос, і ду­же ду­же за­хоті ло­ся пос­ла­ти її ту­ди, ку­ди такі цяці хо­дять постій­но і за­люб­ки, хоч об­ра­жа­ють­ся, ко­ли їх ту­ди по­сила­ють. Втім, по­чина­ти з ць­ого в моєму ста­новищі бу­ло б лег­ко­важ­но, і я ска­зала ко­лишній своїй пар­тнерці:

— Аніто, це Нас­тя. Їй на­дов­го заціпи­ло. Тро­хи по­вагав­шись, я все та­ки виріши­ла її при­голом­ши­ти.

— Нес­то­ра біль­ше не­ма.

— Як… не­ма?

— Отак. Він за­гинув, — ска­зала я і відімкну­ла зв’язок.

Те­пер і ти по­муч­ся, ляр­во.

А ось тобі й столь­ний град. Як­що не пот­раплю в «тромб», то ще встиг­ну заг­ля­нути до «Плу­тона»… чи, певніше ска­за ти, вже прос­то до май­стерні. А рап­том…


Я віднос­но швид­ко доїха­ла до Со­лом’ян­ки, за­вер­ну­ла на Ба­тиєву го­ру і нев­довзі при­пар­ку­вала­ся на подвір’ї ста­рої по­рох­ня­вої спо­руди. Як­що в ній і бу­ло щось доб­рот не, то хіба що прос­то­ре напівпідваль­не приміщен­ня, дав­но при­вати­зова­не Нес­то­ром під скуль­пторсь­ку робітню.

Ключі від важ­ких ме­тале­вих две­рей ле­жали в то­му ж міні баґаж­ничку, обид­ва зам­ки підда­лися мені на ди­во лег­ко, і я пе­рес­ту­пила поріг май­стерні, до якої ко­лись упер ше зай­шла та­кож не­мов до хра­му, під німи­ми пог­ля­дами ба­гать­ох ба­гать­ох об­лич — брон­зо­вих, кам’яних, гли­няних, мар­му­рових, мідно зе­лених… та зго­дом тут з’яви­лося найбіль­ше голівок моїх — голівок, торсів, гру­дей, сідниць, сте­гон… Він, як­би міг, то й жи­ву ме­не пос­та­вив би отут по­руч з хо­лод­ни­ми по­доба­ми, в оць­ому мер­тво­му царстві Плу­тона, і за­микав би сімо­ма зам­ка­ми, ще й на­писав би на пан­церних две­рях… як там ка­зав При­тула чи Дан­те: об­лиш те вся­ку надію ті, хто вхо­дить сю­ди.

Те­пер тут бу­ло зовсім інак­ше. Попід стіна­ми і на по­ли цях ще си­рот­ли­во ту­лили­ся ок­ремі скуль­птурні ро­боти, але чо­лову пло­щу зай­ма­ли громіздкі ка­менорізні і шліфу­валь ні вер­ста­ти, пох­мурі бри­ли чор­но­го габ­ро, які, зда­вало­ся, ле­жать уже на мо­гилах, зос­та­лося тіль­ки вирізь­би­ти епітафії, хо­ча б оту фра­зу При­тули і Дан­те — епітафію са­мому Аїду Плу­тону. Об­лиште вся­ку надію!..

Далі, за робітнею, бу­ла ще од­на за­тиш­на кімнат­ка для відпо­чин­ку, я її теж об­ди­вила­ся, про­те нічо­го підозріло­го не поміти­ла, нічо­го та­кого, що мог­ло бо­дай на­тяк­ну­ти на те, що ста­лося. Так, на сто­лику біля ди­вана сто­яла по­рож­ня пляш­ка з під конь­яку (по­гана звич­ка за­лиша­ти по­рожній по­суд на столі), так, попіль­нич­ка, пе­репов­не­на не­допал ка­ми, але на жод­но­му з них не вид­но слідів губ­ної по­мади.

То тіль­ки в кінах, ска­зав би При­тула, на місці зло­чину ва­ля­ють­ся не­допал­ки в губній по­маді, а по­руч, відповідно, ґуд­зи­ки від ширінь­ки, а в житті ні, в житті хоч не хоч му сиш баб­ра­тися в лайні, од­нак я пташ­ка трош­ки іншо­го поль­оту, тож не ста­ла ри­тися навіть у шафі з ганчір’ям, тіль­ки ще раз усе оки­нула оком і, навіть тро­хи роз­ча­рова­на тим, що не знай­шла жіно­чого сліду, по­дала­ся до ви­ходу, але в ос­танній мо­мент, уже за по­рогом, мій пог­ляд спітк нув­ся об те, за що му­сив би за­чепи­тись на са­мому по­чат­ку…

Це був дрібний ар­ку­шик па­перу, скла­дений учет­ве­ро, завбіль­шки з сірни­кову ко­роб­ку, який ле­жав біля вхо­ду в май­стер­ню, — оче­вид­но, й­ого встро­мили у двері, і, відми ка­ючи їх, я не поміти­ла, як він ви­пав. Те­пер же не те що впав у око, — він прос­то при­маґнітив ме­не ли­хим віщу ван­ням.

Я підня­ла й­ого, роз­горну­ла і дов­го вчи­тува­лася в єди­ний ря­док комп’ютер­но­го тек­сту.

«Від нас не схо­ваєшся. Ос­танній строк — 18 ве­рес­ня».

Та ніч бу­ла з вісімнад­ця­того на дев’ят­надця­те… Якась чортівня. Все бу­ло б аб­со­лют­но логічно, як­би ста­лося не на моїх очах. Тоді б ця за­пис­ка ба­гато чо­го по­яс­ню­вала.

Чи, мо­же, навіть усе. А так… чортівня, чортівня, чортівня!..

Я сіла в ма­шину і че­рез п’ят­надцять хви­лин бу­ла вже біля опер­но­го те­ат­ру, де на верхівці фа­саду тран­спа­ран­тна афіша сповіща­ла про бе­нефіс Марії Стеф’юк (Гос­по­ди, лю­ди ще хо­дять до те­ат­ру, на кон­церти, а тут…), потім по­вер­ну­ла на Во­лоди­мирсь­ку, внутрішні дво­ри якої ки­шать усіля­кими фірма­ми, кон­то­рами, офіса­ми, при­то на­ми, влас­не, як і все осер­дя столь­но­го гра­ду, оку­пова­не пе­реваж­но по­кидь­ка­ми, й ось в од­но­му та­кому дво­рику при­тулив­ся фонд «Ди­тяче сер­це», але не шу­кай­те та­кої вивіски, звер­ху її не­має, ви прос­то на­тис­каєте кно­поч­ку біля две­рей, які ав­то­матич­но відчи­нять­ся, як­що вас тут, зви­чай­но, че­ка­ють, а потім вас зустріне… ні, не без­шия го­рила, вас зустріне чем­но усміхне­на, як ка­зав один мій «ви­пад­ко­вий» жур­наліст, племінни­ця Смок­ту­новсь­ко­го чи ро­дич­ка Со­сюри, чи прап­равнуч­ка Да­вида Са­сунсь­ко­го (те­пер, щоб знай­ти гар­ну ро­боту, ба­жані добрі ро­дин­но кла­нові зв’яз­ки), і во­на, ця сим­па­тич­на ка­вовар­ка із со­ром’яз­ли­вими гу­бами, про­веде вас до інших две­рей, де оги­на­ють­ся ті, що ви спер­шу по­дума­ли, потім на две­рях до нас­тупно­го ко­ридо­ру ви не без за­хоп­лення все та­ки зав ва­жите таб­личку — Бла­годій­ний фонд «Ди­тяче сер­це» — і нев­довзі пот­ра­пите до прий­мальні, де ще од­на со­ром’яз ли­вогу­ба па­сер­би­ця зна­мени­того політи­ка Сос­ковця відра­зу про­пус­тить вас до кабіне­ту Гри­горія Се­мено­вича, бо такі лю­ди не при­мушу­ють ніко­го че­кати, во­ни або прий­ма­ють те­бе, або не підпус­ка­ють на гар­матний, чи то б пак, пісто­лет­ний постріл. Во­ни й у Вер­ховній Раді ги­ду­ють сидіти че­рез дрібну ме­туш­ню піґмеїв, кот­рим здаєть­ся, що від них щось за­лежить, окрім влас­но­го шлун­ка, — ви тіль­ки вслу­хай­те­ся в ці прізви­ща: Пе­реїден­ко, Бор­щевсь­кий, Гли­тай­чук, Мас­лов, Олій­ник, Жир, Жи­ри…нов-сь­кий… ох, пе­реп­ро­шую, цей не наш, цей спер­му гли­тає гран­ча­ками пря­мо на ек­рані те­левізо­ра, а наші ні, наші на весь світ ого­лоси­ли, що во­ни за їдло, і я не зди­ву­юся, як­що на фа­саді Вер­ховної Ра­ди замість три­зуба з’явить­ся чо­тири­зуба ви­делоч­ка або й ве­летенсь­ка лже­ця з ви­дел­кою нав­хрест, як серп і мо­лот.

Не знаю, як до цієї лу­кавої ком­панії за­тесав­ся Гри­горій Се­мено­вич, — ще й те­пер струн­кий, ху­дор­ля­вий, су­хо ок­реслені ви­лиці, ви­раз­ний бор­лак, — він сто­яв се­ред прос­то­рого кабіне­ту і слу­хав бо­жес­твен­ну му­зику, що ли­нула з маґніто­фон­них сте­ре­око­лонок, він слу­хав «Ave, Maria» Шу­бер­та, та ко­ли я зай­шла, вим­кнув маґніто­фон, провів ме­не до ку­точ­ка відпо­чин­ку, де ми сіли в чорні крісла з на­тураль­ної шкіри, і навіть зніяковів, шля­хет­но відво­дячи очі, бо в та­кий гли­бокий фо­тель аж ніяк не опус­тишся, щоб не по­каза­ти свій смоківний лис­ток, і я схо­вала той опо­ясок, плав­но пок­лавши но­гу на но­гу.

На ни­зень­ко­му сто­лику сто­яла ва­за з ве­лики­ми чер­во ни­ми яб­лу­ками (ніякої тобі ба­наль­щи­ни з ба­нана­ми і ви­ног­ра­дом), ще од­на ва­зоч­ка ківшик бу­ла з ви­луще­ними зер­на­ми фун­ду­ка (май­же ліскові горішки), і він за­питав так, ніби ми з ним ще вчо­ра ба­чили­ся:

— Чо­гось вип’єш?

— Я за кер­мом, — ска­зала я. — Хіба що гра­мину конь­яку.

Він дістав із ба­ру пляш­ку «Мар­те­ля», ке­лиш­ки, на­лив нам обом, і я відпи­ла для хо­роб­рости — роз­мо­ва справді бу­ла серй­оз­на.

— Я те­бе уваж­но слу­хаю, — ска­зав він.

— Не знаю, з чо­го й по­чати…

— Поч­ни з кінця.

— Я вдо­ва, Го­рю.

— Сподіва­юсь, не чор­на?

Я взя­ла чер­во­не яб­лу­ко й хотіла пос­та­вити й­ого собі на го­лову, але пе­реду­мала.

— Май­же.

— Тоді да­вай по по­ряд­ку. І я роз­повіла й­ому все. Навіть те, що так по дур­но­му при­хова­ла від При­тули. Що тієї ночі все ста­лося на моїх очах, що я нічим не змог­ла до­помог­ти своєму чо­ловікові, а то­му справді по­чува­юся май­же чор­ною вдо­вою, при­чет­ною до й­ого смер­ти.

— Але ж ти не впев­не­на в й­ого смерті? — ска­зав він.

— Ні. Хо­ча… — Я діста­ла із су­моч­ки знай­де­ну біля две­рей май­стерні за­пис­ку і по­дала й­ому.

Про наїзди го­ломо­зих, пог­ро­зи й ос­танній візит «шу­того ца­па» він слу­хав, здаєть­ся, ще з біль­шою цікавістю, ніж про хи­мер­не щез­нення по­топель­ни­ка.

— Боргів ба­гато бу­ло? — спи­тав, пок­лавши за­пис­ку на сто­лик.

— Мені важ­ко ска­зати. Не я їх ро­била. Але як­що во­ни серй­оз­но сподіва­лися їх ви­бити, то ду­маю, не ду­же ба­гато.

Ти не знаєш, хто та­кий цей Су­хий?

— Ні, — по­вагав­шись, ска­зав він.

— На­пев­но, він кон­тро­лює Со­лом’ян­ку.

— Не знаю, але те­пер я зро­зумів, що тобі від ме­не потрібно.

Він підвівся, підій­шов до ме­не і, не­виму­шено присівши на боківни­цю крісла, відібрав яб­лу­ко, яке я досі кру­тила в ру­ках. Підніс до ро­та, але тіль­ки жадібно вдих­нув й­ого аро мат. Твер­да до­лоня ляг­ла мені на коліно.

— По пер­ше, — він жорс­тко ди­вив­ся мені в очі, — із ць­ого Су­хого тре­ба зро­бити мок­ро­го, щоб він за­був, де ти жи­веш, так? А по дру­ге… — й­ого ру­ка по­волі по­поз­ла стег­ном до мо­го смоківно­го лис­тка, я зня­ла но­гу з но­ги і трішеч­ки їх роз­су­нула, — а по дру­ге, тре­ба дізна­тися, чи ніде не з’яв­лявся чо­ловік, схо­жий на тво­го, так?

— Ти про що? — я вда­ла зди­вуван­ня, хо­ча на­сам­пе­ред са­ме в ць­ому сподіва­лася на й­ого до­помо­гу.

— Лю­ди ще­за­ють, але не ви­паро­ву­ють­ся.

Він був збіса ро­зум­ний, цей пре­зидент бла­годій­но­го фон­ду «Ди­тяче сер­це», і про­пону­вав знач­но біль­ше, ніж я хотіла про­сити. Мені приємна бу­ла й­ого жорс­тка ру­ка на смоківно­му опо­яс­ку, я відчу­ла, як нес­хибний па­лець, що так упев­не­но спус­кав ку­рок, те­пер ков­знув під фіґовий лис­ток і тор­кнув­ся мо­го, теж уже сту­жавіло­го кур­ка, ви­добу­ва­ючи смоківну во­логу.


Я не­тер­пля­че по­тяг­ла­ся до ґуд­зиків, до тих ре­чових до­казів, що їх зна­ходять у філь­мах кмітливі слідці ра­зом з не­допал­ка­ми в губній по­маді, але яко­го ще тре­ба бу­ло слідця поліцая, як у мо­го бла­годій­ни­ка, в мо­го опіку­на ди­тячих сер­дець я по­бачи­ла під пах­вою, ко­ли він зняв піджак, ко­рич­не­ву ко­буру, з якої стир­ча­ло руків’я вог­не паль­но­го кра­сеня, цілком мож­ли­во, імен­но­го, цілком мож ли­во, по­даро­вано­го са­мим пре­зиден­том за особ­ли­вий вне­сок у роз­ви­ток бла­годій­ниц­тва, за жер­товну опіку над сер­це­во хво­рими дітла­хами, кот­рих де­які по­кидь­ки про да­ють за кор­дон яло­вим аме­рикан­цям, та­ким безплідним, як я, хоч відне­дав­на відчу­ваю в своєму тілі див­не на­пов нен­ня, відчу­ваю після то­го, як по­бува­ла в раю й зустріла­ся там із са­таною, тож цілком мож­ли­во, що в моєму лоні те­пер визріває чор­те­ня, що я за­чала ма­лень­ко­го сим­па­тич­но­го ро­гонос­ця, — ле­ле, ти за­душиш й­ого, ти знов бе­реш ме­не рвуч­ко і гру­бо, як ос­танню кур­ву, пря­мо у ць­ому кріслі, і не­щас­не чор­те­ня зви­ваєть­ся від бо­лю під твоїми різки­ми пош­товха­ми, во­но скімлить і згор­таєть­ся в щем­ли­вий клу­бочок, аж мені на очі на­вер­та­ють­ся сль­ози, мій стогін за­раз вих­люпнеть­ся в не­само­витий ве­реск, але твер­да до­лоня ля­гає на мій ши­роко роз­кри­тий рот, сти­ра­ючи реш­тки по­мади, і крик по­вер­таєть­ся в моє ло­но, пуль­сує там ра­зом із клу­боч­ком чор­те­няти, яке змен­шуєть­ся до ма­кової зер­ни­ни, а потім ураз роз­ди­маєть­ся ку­лею, на­пов­не­ною га­рячою ріди­ною, і лус­кає, розтіка­ючись усім єством…

Він до­пома­гає мені, як ди­тині, зо­дяг­ну­тися, на­шилю­ючи тру­сики на од­ну, потім на дру­гу но­гу, тоді при­падає що­кою до мо­го вагітно­го, але без­до­ган­но плас­ко­го жи­вота і ка­же:

— Про­бач. Сам не знаю, як це вий­шло.

— Я те­бе зґвал­ту­вала, — ска­зала я.

— Ти и и?

— Чо­му ви, чо­ловіки, зав­жди ду­маєте, що все відбу ваєть­ся з ва­шої волі? Жо­ден ге­ракл не зґвал­тує навіть дюй­мо­воч­ку, як­що во­на са­ма то­го не за­хоче.

— Це так, — ска­зав він. — Але ти, на­пев­но, по­чува­лася зо­бов’яза­ною мені. Так би мо­вити, з по­чут­тя вдяч­ности…

Хо­ча я ще нічо­го для те­бе не зро­бив.

— Об­лиш. Ти прос­то нап­ро­шуєшся на комплімент, прав­да ж?

— Ні, я знаю, що тобі не спо­доба­лося, — він узяв свій ке­лишок з конь­яком. — У ць­ому… я тобі ніко­ли не по­добав­ся. Зізнай­ся, я не об­ра­жуся.

— Ска­зати чес­но? Од­но­го ра­зу я та­ки по­бува­ла з то­бою на не­бесах. Знаєш ко­ли? — я знов узя­ла з ва­зи яб­лу­ко.

— Здо­гаду­юсь. — І сь­огодні та­кож, — ска­зала я. — Хіба ти не відчув?

— Жінки час­то іміту­ють вдо­волен­ня.

— Це прав­да. Але сь­огодні все бу­ло більш, ніж нас­правді. І потім… ти та­ки нап­ро­сив­ся на комплімент, — я по­дару­вала й­ому од­ну з най­за­гад­ковіших усмішок. — Літа ма­ють і свої пе­рева­ги, Го­рю. Ти став не та­ким швид­ким.

Він ме­не зро­зумів, але не знітив­ся.

— Я лю­бив те­бе.

— При­рода ду­же час­то бу­ває нес­пра­вед­ли­вою, — ска­зала я. — Особ­ли­во з ти­ми, хто лю­бить. Але ти мені ніко­ли про це не ка­зав.

— А навіщо?

— Ну… не знаю. Більшість поспіша­ють ска­зати про це. — Я діста­ла із су­моч­ки кос­ме­тич­ку і ста­ла че­пури­тися.

— Я ніко­ли ніку­ди не поспішав.

— Ти не хотів од­ру­жити­ся зі мною? — спи­тала я нес­по діва­но навіть для се­бе.

— Ні, — ска­зав він. — Ти не ство­рена для сімей­но­го жит­тя. І я та­кож.

— Я ду­мала, що всі де­пута­ти — зраз­кові бать­ки сімей­ств.

При­най­мні так во­ни пи­шуть про се­бе у пе­ред­ви­бор­чих аґітках. Хіба ні?

— Не смій­ся, я маю гар­ну дру­жину.

— Це оз­на­чає, що мені по­ра й­ти? — я са­ме на­вела на гу­бах тем­ний кон­тур.

— Ні, це оз­на­чає, що я су­мую за то­бою, — ска­зав він. — Мо­же, десь по­обідаємо ра­зом?

— Після ць­ого… за­люб­ки.

— А ця за­пис­ка, — він ніби ви­пад­ко­во зга­дав про папірець, що так і ле­жав на сто­лику, — як­що ти не про­ти, хай за­лишить­ся в ме­не. Мен­там про неї кра­ще вза­галі нічо­го не ка­зати. Во­на тіль­ки зіб’є їх з пан­те­лику.

— А про пог­ро­зи?..

— Мож­на. Тіль­ки про Су­хого ти, звісно, та­кож нічо­го не чу­ла.

Він підвівся, по­дав мені ру­ку, і ко­ли я та­кож зве­лася з крісла, то опи­нила­ся в й­ого обій­мах.

— Нас­та­сю… Я бо­жеволію від те­бе.

— Ти та­кий силь­ний.

— Тіль­ки не з то­бою.

— По­мада. Ти знов зли­жеш мою по­маду, — зле­гень­ка пру­ча­ючись, я впер­ла­ся ру­ками й­ому в гру­ди, потім сяг­ну­ла до­лоня­ми під пах­ви й тор­кну­лася ме­талу. Руків’я пісто­лета бу­ло нап­ро­чуд теп­лим.


 

8


 

До­дому я по­вер­ну­лася пізнь­ого ве­чора. Пе­ред воріть­ми по­сиґна­лила, Івань­ко, мру­жачись у світлі фар, їх відчи­нив, потім одімкнув бра­му ґара­жа. Вму­рова­ний у ви­сокі підва ли­ни бу­дин­ку, він сусіду­вав з іще однією, вже до­машнь­ою май­стер­нею Нес­то­ра, до якої пе­реко­чува­ли із Со­лом’ян­ки більшість й­ого скуль­птур, але чо­гось но­вого тут так і не бу­ло зроб­ле­но. Щоп­равда, в кут­ку ле­жала ку­па якоїсь особ­ли­вої зе­лен­ку­ватої гли­ни, що її Нес­тор знай­шов тут не­далеч­ко, під піща­ними ша­рами на­шого бе­рега, і при­пас до слуш­но­го мо­мен­ту.

Пос­та­вив­ши ма­шину в ґараж, я не­самохіть заг­ля­нула ще й до цієї май­стерні, ніби сподіва­лася нат­ра­пити тут на щось нез­ви­чай­не, який­сь по­таємний знак, слід або­що, про­те нічо­го та­кого не поміти­ла, тим біль­ше, що вже й не пам’ята­ла, ко­ли за­ходи­ла сю­ди вос­таннє, аби те­пер зас­те­рег­ти яку не­будь зміну. Хіба що моя влас­на голівка, відли­та в бронзі, поть­мяніла ще дуж­че, по­деку­ди взя­лася про­зелен­цем і так при­пала пи­люкою, що на лобі мож­на пи­сати паль­цем. А он я у по­вен зріст — із біло­го мар­му­ру, ну хай по­ки що з ґіпсу, але ж біле­сень­ка, як лебідка, тіль­ки без пір’яч­ка, в чім на­роди­ла ма­туся свічу­ся розкішни­ми тіле­сами, на які не вис­та­чить усіх чо­ловічих ре­бер.

Я вим­кну­ла світло і вий­шла надвір, де біля ґараж­ної бра­ми сто­яв мій вірний ключ­ник Івань­ко.

— У ме­не для те­бе є щось смач­нень­ке, — я три­мала в руці плас­ти­ковий па­кет з про­дук­та­ми, об який уже ти­кав­ся но­сом Тре­зор. — Івань­ко не го­лод­ний, — ска­зав кар­лик.

— Хіба я ка­жу про їжу?

— А про що? — й­ого очі під бри­лас­ти­ми, кру­то на­вис ли­ми надбрів’ями зак­ру­тили­ся, мов за­ведені коліщат­ка.

— Зай­деш, то й по­бачиш.

— Приїжджав При­тула! — гук­нув уже мені нав­здогін Івань­ко. — І що він хотів?

— Вас.

— А ти що ска­зав?

— Що ви сіли на мітлу й по­летіли.

— А він?

— Повірив од­ра­зу. Це, ка­же, на неї схо­же. У Києві, ка­же, як­раз і є Ли­са го­ра, при­чому не од­на, ка­же, а дві. Од­на на По­долі, а дру­га там, де Ба­тиєва го­ра, на Со­лом’янці. Але ти впев­не­ний, пи­тає При­тула, що во­на по­летіла не на ко­цюбі, а на мітлі? Впев­не­ний, ка­же Івань­ко, ота­ко дер­жа­ка встро­мила між но­ги, і тіль­ки сму­га за нею ляг­ла.

— Ку­ди ку­ди встро­мила дер­жа­ка? — засміяла­ся я.

— Ну, ку­ди ж… — роз­гу­бив­ся кар­лик. Він уже зам­кнув ґара­жа і ко­виляв за мною. — Івань­ко ж не ба­чив, бо во­но не бу­ло так нас­правді.

— Але ж При­тула повірив?

— Од­ра­зу! Він, ма­буть, той… — кар­лик прик­лав вказів но­го паль­ця до скроні і так пок­ру­тив, на­че заґвин­чу­вав нігтем шу­рупа.

Я відімкну­ла вхідні двері (цих ключів ми не до­руча­ли Івань­кові) і, зай­шов­ши до ве­ран­ди, вис­та­вила на стіл дві бля­шан­ки обо­лонсь­ко­го пи­ва.

Й­ого очі роз­кру­тили­ся в інший бік, аж за­миготіли білки.

— Це обидві Івань­кові?

— Ну, Тре­зор же, здаєть­ся, пи­ва не п’є?

— Бо ніхто не дає, — ска­зав кар­лик.

— Тіль­ки ди­вись не сп’яній. Бо ще й нас тут з то­бою вночі пок­ра­дуть.

— Ко­го — Івань­ка? — аж стре­пенув­ся він. — Та Івань­ко… ви ще по­гано знаєте Івань­ка! Він їм знаєте… що? — й­ого ру­ка пірну­ла в ки­шеню ши­роких штанів, і кар­лик ви­хопив звідти тон­ке дов­же­лез­не ши­ло. Я не встиг­ла й кліпну­ти, як він, змах­нувши ру­кою, миттєво прис­та­вив й­ого мені до жи­вота.

Чор­те­ня, що сиділо під сер­цем, по­холо­ло й зат­ру­сило моїми жиж­ка­ми: ще б тро­хи — і вістря про­низа­ло б й­ому тім’я.

Кар­лик хрип­ко і ляч­но за­рего­тав.

— Ти що, здурів? — сер­ди­то спи­тала я.

— Страш­но, еге? А ви ка­жете, вкра­дуть… Та Івань­ко не з то­го де­сят­ка, щоб ко­гось бо­яти­ся. Івань­ко їм як дасть!

— Да­вай ко­му зав­годно, тіль­ки на мені не по­казуй. Бо віддам пи­во Тре­зорові. — Івань­ко біль­ше не бу­де, — пох­ню­пив­ся він і схо­вав ши­ло на­зад у ки­шеню.

— Ти там собі нічо­го не про­колеш? — пом’як­ша­ла я.

— Ні… — він ще ниж­че опус­тив очі.

— Ди­вись мені, бо ще сам за­колеш­ся.


Отак зав­жди: Івань­ко сам щось ви­гадає на свою го­лову, навіє, а потім трем­тить від влас­них фа­наберій. Усі й­ого поб­ре­хень­ки зав­жди пов’язані з яки­мись ль­оха­ми, скле па­ми, мер­ця­ми, гроб­ни­цями, — де він їх тіль­ки ба­чив? — ну прос­то який­сь нек­ро­ман, що вдає із се­бе за­лед­ве не чак­лу­на. Не дар­ма ж десь ви­дивив­ся й ото­го жур­наль­чи­ка зі стат­тею про… чу­додій­ну си­лу от­ця Се­рафи­ма.

— А крім При­тули, до нас біль­ше ніхто не приїжджав? — спи­тала я.

— Ні, ніхто. — Івань­ко вже за­тис в обох ру­ках по бля­шан ці пи­ва і ду­мав, як й­ому швид­ше чкур­ну­ти.

— Мо­же, ти десь хо­див із до­му?

Він по­хитав го­ловою.

— Тіль­ки до річки. Але звідти чу­ти, як хтось приїде.

Я зро­зуміла, що він досі виг­ля­дає Нес­то­ра. На річці.

Ми уни­кали роз­мов про нь­ого, але це постій­но бу­ло між на­ми, во­но прос­то висіло в повітрі. Мені зда­вало­ся, Івань ко по­бо­ював­ся, що ко­ли не­будь я на­думаю й­ого зди­хатись, а то­му так за­тято пе­реко­нував се­бе (і не тіль­ки се­бе), що Нес­тор жи­вий і не­заба­ром по­вер­неть­ся.

Узяв­ши ще де­що із їжі для се­бе й Тре­зора, він пішов у фліґель, а я ввімкну­ла ґазо­ву ко­лон­ку й при­готу­вала ван­ну.

Се­ред сто­над­ця­ти пля­шечок, слоїків, тю­биків з пар­фу ма­ми, що под­во­юва­лися на дзер­кальній по­личці, в око чо­мусь упа­ла ма­лень­ка пор­це­ляно­ва ба­ноч­ка без жод­но­го на­пису, яку не­щодав­но, під час однієї зустрічі в лісі, дав мені отець Се­рафим. При­гадую, я пос­каржи­лася й­ому на без­соння, і че­рез день дру­гий він зап­ро­пону­вав мені сно дій­не, яке сам зго­тував на цілю­щих тра­вах.

— Зас­неш сном пра­вед­ни­ка. І, мож­ли­во, по­бачиш ме­не уві сні, — ска­зав він.

Я тоді ще відра­зу відкру­тила нак­ривку і зди­вува­лася: це бу­ла не ріди­на, не по­рошок, а гус­та жов­то зе­лена мазь, схо­жа на фіток­рем.

— Як же й­ого пи­ти? — спи­тала я.

— А навіщо пи­ти? — він був за­дово­лений моїм зди­вуван ням. — Перш ніж ляг­ти в ліжко, ти ви­мас­тиш усе тіло, гар­но розітреш, як роз­ти­раєш зви­чай­ний крем, і — люлі.

Я по­нюха­ла мазь — пах­ла во­на приємно, хоч тро­хи со­лод­ка­во ну­дот­но, як пах­нуть східні олійні пар­фу­ми.

— Але спа­ти тре­ба самій, — ска­зав він.

— Я й так пе­реваж­но сплю са­ма. І вже дав­но.

Це бу­ла прав­да, од­нак я дов­го не на­важу­вала­ся ско­рис та­тися цією маз­зю, по­бо­юючись под­разнен­ня шкіри, якоїсь алергії або й чо­гось гіршо­го. Ко­ли маєш спра­ву з та­ким скар­бом, як влас­не тіло, то ліпше не ри­зику­вати. Од­но­го ра­зу отець Се­рафим поціка­вив­ся, чи я вже вип­ро­бува­ла й­ого снодій­не, і я, щоб не об­ра­зити й­ого, ска­зала, що сон мій те­пер на­лаго­див­ся, оче­вид­но, зав­дя­ки… со­няч­ним ван­нам на ліщи­новій га­лявині. Він за­лишив­ся за­дово ле­ним, але поп­ро­сив за пер­шої ж на­годи не­одмінно ско­рис та­тися ліка­ми, в які він ук­лав усю ду­шу.

По­ки я ніжи­лась у га­рячій ванні, кіль­ка разів дзво­нив те­лефон. Про вов­ка по­мов­ка… Не­хай тро­хи по­нер­вує.

Відвер­то ка­жучи, мені не хотіло­ся ні з ким го­вори­ти. Бу­ло не до то­го. Тим біль­ше після та­кої зустрічі з опіку­ном ди­тя чих сер­дець. У ме­не та­кож ди­тяче сер­це. Для всіх відкри­те і не­захи­щене. Во­но зовсім не дос­лу­хаєть­ся го­лосу ро­зуму, і тут уже нічим не за­радиш. Во­но постій­но хо­че каз­ки, а цей пісно прісний світ підсу­ває й­ому таб­ли­цю мно­жен­ня…

Ось і те­пер, ко­ли те­лефон знов оз­вався ви­мог­ли­вими про­тяж­ни­ми дзвінка­ми, це сер­це лед­ве не за­дих­ну­лося від рап­то­вої гад­ки: а що, ко­ли це дзво­нить зовсім не той, про ко­го ти спер­шу по­дума­ла? А що, ко­ли це дзво­нить в і н?..

Я вис­ко­чила з ван­ни і, за­лиша­ючи за со­бою мокрі пать­оки та сліди бо­сих ніг, ки­нула­ся че­рез хол до те­лефо­ну, вхо­пила труб­ку, але там уже чу­лися тіль­ки ко­роткі гуд­ки, як це й бу­ває здебіль­шо­го, ко­ли поспішаєш на запізніло по­чуті дзвінки, по­тер­па­ючи, аби во­ни не за­мов­кли. Я пок­ла­ла труб­ку й так і сто­яла го­ла над те­лефо­ном, че­ка­ючи, що він знов обізветь­ся, і вод­но­час бо­ячись то­го дзвінка, який не віщу­вав нічо­го доб­ро­го. Але — ні. Той, хто так дов­го сю­ди до­бивав­ся, здаєть­ся, втра­тив уся­ку надію…

Я зо­дяг­ла мах­ро­вий ха­лат і, пе­ревірив­ши, чи зам­кнені вхідні двері, підня­лася на дру­гий по­верх у спаль­ню, де на приліжковій тум­бочці сто­яв па­ралель­ний те­лефон. Од­нак він мов­чав. А я відчу­вала, що те­пер не зас­ну ще дов­го.

Осо­бис­то для ме­не най­кра­щим снодій­ним є те­левізор, і, вже ле­жачи в ліжку, я взя­ла на тій же тум­бочці з те­лефо­ном пульт.

На­ше те­леба­чен­ня ціка­ве тим, що вечірньої по­ри, за мість «на доб­раніч дітям», кру­тить со­роміцькі філь­ми з відвер­тим міньєтом і ма­тюч­нею, а нічні прог­ра­ми наш­пи го­вує муль­ти­ками і політи­кою. Щоп­равда, ць­ого ра­зу аб­со лют­но всі ка­нали в нічних ви­пус­ках но­вин сма­кува­ли пе­дофілією аме­рикансь­ких ка­толиць­ких пас­тирів, які пе­ре тра­хали чи не всіх своїх семіна­ристів і слу­жок, а та­кож — тро­хи мен­ше — пош­пе­тили по­па мос­ковсь­ко­го патріар­ха­ту, кот­рий під шир­мою доб­ро­чин­ности зби­рав без­при­туль­них діток сиріт на­чеб­то для відправ­лення за кор­дон на ліку­ван ня, а нас­правді для ви­корис­тання їх як до­норів у транс план­тацій­них опе­раціях. От ць­ому піде­рові я б і са­ма відкру­тила яй­ця.

Порівня­но з ге­ро­ями ос­танніх те­лено­вин мій душ­пастир отець Се­рафим — не свавіль­ний са­моп­ра­вець, а свя­тий ве­лико­муче­ник і чу­дот­во­рець, чиє пре­подоб­не сер­це спов не­не віри, лю­бови й сми­ренс­тва. А ці піде­ри, цей дітоп­ро да­вець з мос­ковсь­ко­го патріар­ха­ту так роз­три­вожи­ли мою ду­шу, що зве­ли нанівець снодій­ну си­лу те­левізо­ра, мо­го єди­ного за­коли­сува­ча.

Я й­ого вим­кну­ла, про­те у спальні так і за­вис­ло якесь мер­тве го­лубе світло — трем­тли­ве й хо­лод­не, во­но тис­ло навіть на зап­лю­щені повіки і не підпус­ка­ло сну, за­те ще дуж­че роз’ят­рю­вало дум­ки, які те­пер обсіда­ли ме­не ден­но і нощ­но, але вночі особ­ли­во, бо я не звик­ла за­лиша­тися но­чами са­ма в ць­ому за­хова­ному між лісом і річкою бу дин­ку. А тут ще та­ка три­вога при­видом блу­кає услід за то­бою, і він, цей при­вид, ля­гає навіть, не­наче ко­ханець, у твою постіль, та замість лю­бови, як той імпо­тент рев­ни вець, по­чинає дурні роз­пи­туван­ня: як? чо­му? навіщо? для чо­го? ко­ли?

Ми­нув ще який­сь час, по­ки я, на­решті, зро­зуміла, що те мер­тве світло про­никає крізь відсу­нуту што­ру вікна, і ко­ли підве­лася, щоб зап­ну­ти її, то по­бачи­ла в небі срібну літе­ру «С». Тро­хи за­тем­не­ний усе­редині, ста­рий місяць був на спаді у своїй ос­танній чверті, але світив ще ду­жо й зав­зя­то, й­ого про­мені про­ника­ли в ме­не, як на­маґнічені нер­вові во­лок­на, во­ни прос­то всо­тува­лися в мою кров, і рап­том про­кину­лася якась не­вираз­на, ще нев­ло­вима, але гос­тра до бо­лю дум­ка, пов’яза­на з оцим ста­рим міся­цем чет­вер та­ком.

Що? Що?

Я наг­лу­хо відго­роди­лася від нь­ого што­рою, зно­ву ляг­ла в ліжко, про­те зна­ла, що не зас­ну. Го­лубе мер­тве світло зник­ло, але живі про­мені во­лок­на і далі про­ника­ли в мою кров, за­палю­вали її нес­покій­ним, го­лод­ним вог­нем. І тут я по­чула, як за тією тем­ною што­рою щось глу­хо вда­рилось у вікно. Так, ніби хто пуч­кою паль­ця стук­нув у шиб­ку. Страх підсту­пив аж до гор­ла, а ко­ханець при­вид міцно об­няв ме­не хо­лод­ни­ми, мок­ри­ми ма­цака­ми.

Що? Що?

Я пе­реко­нува­ла се­бе, що то мені прос­то при­виділо­ся чи сліпа нічна пташ­ка за­чепи­ла шиб­ку в по­шуках та­ких же сліпих ко­мах, які куп­чать­ся біля вікон, про­те це був той ви­падок, ко­ли тве­резі зас­по­ко­юван­ня ще біль­ше за­гост рю­ють страх, ко­ли сер­це не слу­хає ро­зуму. І тоді я на­важи­лася… Опус­ти­лася скри­пучи­ми східця­ми вниз, зай­шла до ван­ної кімна­ти і взя­ла з по­лич­ки пор­це ля­нову ба­ноч­ку. Потім швид­ко збігла на­гору.

Я жадібно бра­ла ту жов­то зе­лену мазь на пальці, до­лоні і роз­ти­рала все тіло — шию, гру­ди, живіт, стег­на, мас­ти­ла під гла­день­ко ви­голе­ними пах­ва­ми, гли­боко вди­ха­ючи той со­лод­ка­во ну­дот­ний за­пах, діста­вала до спи­ни, ло­паток, залізла ма­ло не в дуп­ку, потім знов на­хиля­лася і роз­ти­рала лит­ки, ступні, гу­ляла до­лоня­ми по всіх тіле­сах до­ти, по­ки в то­му дур­манно­му аро­маті спер­шу роз­чи­нив­ся мій при­вид ко­ханець, а тоді я й са­ма поп­ливла у п’ян­ко­му за­памо­роченні. Лед­ве встиг­ла залізти го­ла під ков­дру, щоб не впас­ти від со­лод­кої змо­ри… й відра­зу про­вали­лася в чор­ну бе­зод­ню.

Та ось я знов у ліжку, ба­чу се­бе не­наче збо­ку, мов­би в ас­траль­но­му світлі, ба­чу, як лег­ко вис­ли­заю з пос­телі і м’якою хо­дою спус­ка­юся східця­ми, які ані рип­нуть, униз, пе­рети­наю хол і зав­ми­раю біля каміна. Потім рішу­че бе­ру ко­цюбу, встром­ляю між но­ги і, три­ма­ючи­ся за неї обо­ма ру­ками, ви­гукую досі невідомі мені сло­ва:

— Хар, хар, са­бат, айє! Звий­ся вго­ру!

Прой­ма каміна, мов па­ща невідо­мого звіра, па­шить во­логим ди­ким теп­лом, і враз ця па­щека ков­тає ме­не з го­ловою, я знов ле­чу в чор­не про­вал­ля, над яким угорі смієть­ся дво­рогий місяць, і при­ход­жу до тя­ми ли­ше на лисій гірській га­лявині, освітленій тим же міся­цем, що біснуєть­ся в ос­танній чверті сво­го спа­ду.

Де я?!

Ще мить — і з за ча­гарів, що об­сту­па­ють га­ляви­ну, ви­дибу­ють поч­ва­ри, по­торочі, су­не всіля­ке при­вид­дя, чор­то­вин­ня, з’яв­ля­ють­ся такі ж голі, як і я, жінки з роз­пу ще­ним во­лос­сям, справжнісінькі ляр­ви — хто на мітлі, хто на ко­цюбі, од­на, здаєть­ся, на швабрі, а та, ди­вися, вер­хи на кру­торо­гому ца­пові, в яко­го зе­леним вог­нем світять­ся очі.

Ви­ходять чак­лу­ни, віду­ни, во­рож­би­ти — ставні і гор­баті, ґраційні й криві, за ни­ми ди­буля­ють кар­ли­ки, ку­цаки, кор­дуплі, а далі по­суну­ла вся­ка не­чисть — хвос­таті жа­би, па­цюки, ву­хаті їжа­ки, кро­ти, чорні ко­тяри, ка­жани, сичі із півня­чими гре­беня­ми…


Ле­ле, та це ж не при­вид­дя зовсім, ось, уже на лисій га­лявині, я розрізняю живі об­личчя лю­дей, дех­то мені навіть знай­омий, хоч би й отой сим­па­тич­ний глис­тюк з дов­же­лез­ни­ми ца­пини­ми ро­гами, яко­го я ще зовсім не­дав­но ба­чила шу­тим.

— А що, ца­пе, — засміяла­ся я нез­лости­во, — хіба не тобі бу­ло ка­зано, що ско­ро ма­тимеш ро­ги?

— Да­леко ба­чиш, — по­годив­ся він без най­мен­шої об­ра­зи і теж засміяв­ся своїм кри­вим ро­том, за­дово­лено по­ма цу­ючи ро­ги.

Усі су­нули до се­реди­ни гірсь­кої ли­сини, і я лиш те­пер уздріла там ста­ру си­ву відь­му, що сиділа нав­почіпки і ви­гуку­вала вже знай­оме мені зак­ли­нан­ня:

— Хар, хар, са­бат, айє!

Я та­кож підій­шла ближ­че, на­мага­ючись не нас­ту­пити на яко­го не­будь ву­жаку чи жа­бу, що чем­но пов­за­ли під но­гами, поб­лиску­ючи ціка­вими очи­цями.

Відь­ма бу­ла та­ка ста­ра, що на її лобі від змор­щок ут­во­рила­ся гар­мошка, а на за­пало­му лоб­кові во­лос­ся та­кож дав­но по­сивіло й ви­линя­ло, ніби й­ого по­била міль. В одній руці во­на три­мала за­пале­ну, як смо­лос­кип, мітлу, а дру­гу за­нури­ла в ча­шу ков­чег, схо­жу на цер­ковний дис­кос, яку во­на за­тис­ка­ла між кістля­вими, гос­три­ми, як лікті, колінь­ми.

— Ан­ци ан­ци бо­лот бо­лот, ай є є є! — ве­реща­ла во­на зовсім мо­лодим го­лосом. — Хар, хар, са­бат, са­райє Ле­онард!

— Ле­онард! Ле­онард! — підхо­пив на­товп. — Хар, хар, айє!

У відь­миній чаші ков­чезі спа­лах­ну­ло синє по­лум’я, і з нь­ого вис­ко­чила мет­ка чор­на вивірка, яка в усіх на очах по­чала швид­ко рос­ти в оре­олі бла­кит­но­го сяй­ва, ви­паро ву­ючи ди­вовиж­ний за­пах — гид­кий та жа­даний, бо­лот­но от­руй­ний, за­те драж­ли­во знад­ли­вий. І ось во­но, це шу­те ма­ле білче­ня, ви­рос­тає у ве­личез­но­го ро­гато­го ца­па, а між ти­ми ро­гами трем­тить си­ня си­нюща блис­ка­виця, зла­мана в геб­рей­ську літе­ру «шин». Те­пер уже ні в ко­го не­має сумніву, що це метр Ле­онард, й оса­танілий на ра­дощах на­товп во­лає аж до не­бес, дех­то навіть злітає вго­ру на ко­цюбі чи мітлі, а мо­лодень­ка «шваб­ра» так низь­ко зро­била ко­ло над мет­ром, що чер­кну­ла пісь­кою вог­ненний вер ше­чок літе­ри «шин», і в повітрі до всь­ого за­пах­ло ще й сма­леною вов­ною хти­вої вівці.

Тим ча­сом ца­пид­ло звівся на задні но­ги, і я по­бачи­ла, що це до­волі врод­ли­вий чо­ловік із чор­ною, зовсім не ца­пиною борідкою і тро­хи роз­ко­сими сіри­ми очи­ма, що так па­су­ють до смаг­ля­вого ли­ця. Він та­кож був го­лий, тіль­ки підпе­реза­ний ши­роким по­ясом, зши­тим із зміїної шкіри, з яко­го зви­сали зо­лоті дзво­нові ка­лата­ла як­раз та­кої дов­жи­ни, щоб тро­хи прик­ри­вати й­ого же­реб­чи­ка. Якоїсь миті зда­лося, що метр упізнав ме­не і навіть підмор­гнув, але то мог­ло бу­ти грою збуд­же­ної у­яви, бо вже за хви­лю він згідно з усіма міжна­род­ни­ми пра­вила­ми і ка­нона­ми ша­башу низь­ко схи­лив­ся, ніби вкло­ня­ючись добірно­му то­варис­тву, а нас­правді вис­та­вив свій анус для поцілунків.

Тут зно­ву про­луна­ли збуд­жені ви­гуки, зав­часні цмо кан­ня, плям­кання, сь­ор­бання, смо­ки, і по­зад мет­ра ут­во­рила­ся та­ка тісня­ва й штов­ха­нина, що не про­тов­пи­тися. Яки­мось ди­вом пер­шою біля й­ого ану­са опи­нила­ся дос­коць­ка сімнад­цятка з ку­мед­ною бо­родав­кою на крильці но­са, та, що при­летіла на швабрі (я зав­ва­жила, як во­на хвиц­ну­ла но­гою навіть ста­ру си­ву відь­му), і, прим­ру­жив­ши сту­манілі очі, при­пала гу­бами до от­во­ру. Отак, ли­бонь, са­рака й зомліла б, але її сер­ди­то відштов­хнув ли­сий жадібно­ротий чо­ловічок з ви­тату­юва­ним на гру­дях де­путатсь­ким знач­ком, на яко­му бу­ли ви­колені нав­хрест ви­дел­ка і лже­ця. «Шваб­ра» об­ли­зала­ся по ли­сячо­му, до­тягу­ючись кінчи­ком язи­ка аж до бо­родав­ки на носі, і я лиш те­пер до­диви­лася, що то не бо­родав­ка, а при­коль­на се­реж­ка.

Най­чудніше ж бу­ло спос­теріга­ти за моїм знай­омим ца­пом, у яко­го не­дав­но ви­рос­ли такі довгі ро­ги, що те­пер во­ни за­важа­ли й­ому при­пас­ти гу­бами до жа­дано­го місця, і він ку­мед­но ти­цяв­ся пис­ком не ту­ди, де тре­ба, як той би­чок біля вим’я, кот­ро­му на­чепи­ли «їжач­ка», аби не вис­сав ко­рову. Зреш­тою, по­тер­па­ючи, щоб не по­рани­ти мет­ра, він на­осліп цмок­нув мішеч­ка, який зви­сав тро­хи ниж­че мішені.

Я тер­пля­че пе­рече­кала не­насит­ну чер­гу і теж підій­шла, для зруч­ности опус­ти­лася на од­не коліно і тіль­ки но по­тяг­ла­ся вус­та­ми до бру­нат­ної цят­ки, як метр наг­нувся ще дуж­че в по­пере­ку, і й­ого по­вис­ла го­лова ак­ро­батич­но ви­гуль­кну­ла з поміж ніг, до­низу чо­лом, й по­дала­ся гу­бами мені на­зустріч. Це був один з най­ориґінальніших поцілун ків у моєму житті, жаль тіль­ки, що ніхто й не помітив, як він вирізнив ме­не з на­тов­пу.

Але все ще бу­ло по­пере­ду. Нас­та­вав час об­ра­ти ца­рицю ша­башу. Метр по­важ­но усівся на при­гото­ваний трон, і ро­таті цілуш­ки од­на по­перед од­ної заспіши­ли по­каза­ти й­ому всі свої при­нади. Во­ни го­тові бу­ли ви­вер­ну­ти се­бе аж до гландів, ці не­зай­мані ли­ше в од­но­му місці вер­тихвіст ки, ад­же ца­рицею мог­ла ста­ти лиш та, кот­ра ще не втра­тила цно­ту.

У «шваб­ри» вза­галі зда­ли нер­ви. Во­на паль­ця­ми роз­ту ли­ла се­бе пе­ред мет­ром, та він тіль­ки змор­щив но­са, тоді во­на по­вер­ну­лась до нь­ого за­дом й, роз­ста­вив­ши но­ги, наг­ну­лася, ніби те­пер уже він мав цілу­вати її в те місце, яке, я пев­на, теж дав­но бу­ло не діво­чим.

Та він ту­ди і не гля­нув, а, зій­шов­ши із тро­ну, прос­тягнув ру­ку й ру­шив пря­мо до ме­не.

— Отч… — зат­ну­лась я і роз­гу­била­ся вкрай. — Ви ж…

Я… я не дівчи­на.

— Ти пре­чис­та, — ска­зав він і взяв мою ру­ку.

Я со­ром’яз­ли­во на­хили­ла го­лову, на­пус­ка­ючи на об­лич чя во­лос­ся, щоб не вид­но бу­ло, що мені вже під трид­цять.

Але хто міг пе­речи­ти са­мому ди­яво­лу?

— Роз­по­чинаємо! — вро­чис­то ого­лосив він і підвів ме­не до чи­мало­го пря­мокут­но­го сто­лу, який пра­вив тут за жер­товник і вівтар вод­но­час. — Спер­шу ок­роплен­ня!

Ста­ра си­ва відь­ма прить­мом ви­рила ру­ками, схо­жими на ку­рячі грябці, ям­ку в землі.

Метр, под­зень­ку­ючи зо­лоти­ми ка­лата­лами сво­го опо­яс ка, ви­добув з поміж них та­ке са­ме, тіль­ки жи­ве, й оро­сив ту ям­ку зо­лотим до­щем. Після нь­ого вся відь­моб­ратія по­чала пус­ка­ти ту­ди ве­селі стру­мені — пружні, прямі, косі, ду­гасті, довгі й ко­роткі, чо­ловічі дзюр­касті й жіночі ши­пучі, аж ям­ка взя­лася та­ким пінис­тим шу­мовин­ням, на­че в неї ли­ли шам­пансь­ке.

Мій знай­омий ро­гань, нап­риклад, ро­бив це кри­во, як кас­тро­ваний бик, а «шваб­ра» сімнад­цятка чо­мусь підні ма­ла при ць­ому пра­ву но­гу, ніби бу­ла не су­кою, а дос­те­мен ним псом. Ли­сий чо­ловічок з ви­тав­ру­ваним на гру­дях де­путатсь­ким знач­ком (пе­рех­ре­щені ви­делоч­ка й лже­ця зігріва­ли й­ого сер­це) — той три­мав своє тон­ке кро­пил­но дво­ма паль­ця­ми, як ци­гар­ку, і на­магав­ся влу­чити не ли­ше в ям­ку, а й «швабрі» на но­гу.

У ста­рої си­вої відь­ми, кот­ра ро­била це, як му­жик, не присіда­ючи, вза­галі все тек­ло по об­вислих стег­нах і, сла­ва Й­ому, Де­мону Волі, не пот­рапля­ло в ям­ку, з якої відра­зу ж усі по­чали ок­роплю­вати­ся. Особ­ли­во зав­зя­тими тут бу­ли мо­лоді відь­моч­ки, котрі вмо­чали ру­ки по лікті, а потім тру­сили ни­ми над го­ловою, роз­бриз­ку­вали до­щик і, спраг­ло, по риб’ячо­му зіпа­ючи ро­тами, ло­вили й­ого краплі.

Але нас­та­ла й моя чер­га: те­пер він у всіх на очах мав здій­сни­ти наді мною таїнство пек­ла — деф­ло­рува­ти, тоб­то зро­бити жінкою. І тут — досі са­ма собі не вірю — ме­не впер­ше охо­пив страх. І со­ром. Я дівчи­ною ць­ого зовсім не бо­яла­ся і не со­роми­лась, а тут тіло моє аж корчі зве­ли від жа­ху, і я з усіх сил сту­лила но­ги. Ще й тоді, ко­ли він узяв ме­не напівпри­том­ну на ру­ки й пок­лав на жер­товний стіл, я не мог­ла повіри­ти, що за­раз відбу­деть­ся це… Та во­но відбу­лося.

Ме­не про­низав та­кий біль, ніби він за­сунув ту­ди роз­пе че­не зо­лоте ка­лата­ло, що теліпа­лося на й­ого опо­яс­ку. Ви­хо дить, я справді бу­ла дівчи­ною й те­пер про­щала­ся зі своєю цно­тою. З під моїх стис­ну­тих від бо­лю й со­рому повік по­коти­лися сль­ози. Тро­хи зго­дом я та­ки відчу­ла слас­не бла­женс­тво, та, роз­плю­щив­ши очі, зуміла­ся знов — із моїх ло­жесен стег­на­ми розтіка­лася моя свіжа, моя роз­по­чата кров.

Метр Ле­онард сто­яв уже біля сто­лу жер­товни­ка і жму­том тра­ви ви­тирав чер­воні пля­ми на зо­лотих ка­лата лах. Потім пож­бу­рив тим віхтем у на­товп, мир­ша­вий чо­ло вічок з ви­коле­ними біля сер­ця лже­цею і ви­дел­кою, хоч як це див­но, підско­чив ви­ще за всіх, пер­шим ухо­пив й­ого обіруч і став жадібно їсти, за­лиша­ючи на своїх трісну­тих заїдах чер­воні сліди.

— Дай­ся на стрим! — су­воро грим­нув на нь­ого метр. — Ти не на фур­шеті, до­чекай­ся чор­ної ме­си! Їдець при­сором­ле­но опус­тив трав’яно­го віхтя, але не ви­кинув.

— Несіть при­час­тя! — звелів Ле­онард.

По цій ко­манді всі ста­ли підхо­дити до сто­лу і клас­ти на ме­не хто зер­на, хто дикі груш­ки, хто пи­рога чи кор­жи­ка або й та­ке, чо­му я навіть не зна­ла наз­ви. «Шваб­ра», нап­рик лад, пок­ла­ла мені на ліву грудь ма­лень­ко­го за­суше­ного язич­ка — чи не жаб’ячо­го; знай­омий цап при­мос­тив на роз­бо­лене місце ря­бень­ке со­вине яєчко; ста­ра си­ва відь­ма, про­тив­но хи­хика­ючи, поцілу­вала ме­не в живіт й за­шам­ка­ла так, щоб ніхто не по­чув:

— Як­що вдасть­ся на­роди­ти, то наз­веш й­ого Ніку­бом.

Не за­будь, чу­ла? Нікуб. — І пок­ла­ла на живіт дов­гень­ко­го хвос­ти­ка чи то чор­ної редь­ки, чи, мо­же, й щу­ра.

Най­ориґінальнішим був, як зав­жди, ли­сий мир­ша­чок: він тіль­ки ткнув у ме­не по­рожнь­ою жме­нею і, впев­не­ний, що то­го ніхто не помітив, про­шепотів:

— Я був обо­ма ру­ками за вас, ца­рице.

— Базіка­ло! — зне­важ­ли­во ки­нув метр. — Ць­ого ра­зу не бу­ло ніяко­го го­лосу­ван­ня. Кра­ще ска­жи, де твоя по­жер­тва?


Скна­ра зніяковіло по­чухав на гру­дях ви­делоч­ку й лже­цю, а потім ураз зрадів і дістав із ву­ха ко­мари­ка, що са­ме заліз ту­ди не­обач­но. Він одірвав й­ому криль­ця, щоб не втік, і пок­лав ко­мари­ка мені на пу­пик, а криль­ця за­лишив собі.

— Не­наже­ра, — скри­вив­ся метр. — Ти не міг при­нес­ти хоч ма­кове зер­ня?

— З ма­ком те­пер су­туга, — мир­ша­чок відкаш­лявся в ку­лак і по­яс­нив: — За­боро­нено й­ого ви­рощу­вати на імпле­мен­таціях… ой, на план­таціях.

— Усі за­кони під се­бе шиєте? Нічо’, я вам, бля­дям, при­шию, — ска­зав метр і взяв­ся до ме­си.

Спер­шу він усіх при­час­тив: брав яй­це, кор­жи­ка чи пиріжок, вмо­чав й­ого в мою кров — кров жер­товної цно­ти — і роз­да­вав кож­но­му й­ого час­тку. Всі їли, аж ля­щало за ву­хами, і тіль­ки «шваб­ра» ос­комно скри­вила­ся й про­мим ри­ла са­ма до се­бе:

— Во­на та­ка дівчи­на, як я по­падя.

Су­ка хотіла бу­ло вип­лю­нути при­час­тя, але наш­товх ну­лася на про­низ­ли­вий пог­ляд мет­ра й про­ков­тну­ла й­ого, як вуж жа­бу. Я по­дум­ки за­ап­ло­дува­ла.

Ко­ли на прес­толі, за яко­го пра­вив тут мій живіт, нічо­го не ли­шило­ся, метр відпра­вив ко­рот­ку літургію, зве­дену до про­халь­ної єктинії:

— Ти єси Ве­ликий Дух Землі, що чи­ниш найбільші жни ва на світі, зас­ту­пи, сох­ра­ни й по­рятуй нас своєю безмірною си­лою. Па­ки і па­ки вкло­няємо­ся Тобі ми­ром, Зем­ний Ду­ше, і бла­гаємо ми­луван­ня Тво­го та вділен­ня моці й утіх на нескінченні літа…

Тим ча­сом якесь ди­ке двос­та­теве створіння піднес­ло й­ому сапфіро­ву сулію, ста­ра відь­ма по­дала ча­шу ков­чег, з якої во­на вик­ли­кала ан­ци­боло­та, і метр Ле­онард, прав­ля­чи літургію, по­чав час­ту­вати кож­но­го тем­ним на­поєм, схо­жим на кров ка­жана, після чо­го всі впа­ли в ша­ленс­тво й ото­чили жер­товний стіл, на яко­му я, ца­риця, по­волі при­ходи­ла до тя­ми, потім ста­ли в ко­ло спи­ною од­не до од­но­го і роз­по­чали бо­жевіль­ний та­нок. — І і іх, са­райє!

То прос­то якась ли­хоман­ка тіпа­ла цим поріддям, ска­же ний ви­хор роз­кру­тив їх у суціль­ну відь­омсь­ку ка­русель, що вже й не розрізниш жод­ної по­доби, лиш про­май­не чиєсь го­ле озад­дя, мов про­пелер на вітрі, ски­нуть­ся вго­ру вим’яс ті циць­ки чи роз­гнуз­да­ний хо­бот.

Зчи­нив­ся та­кий ле­мент і ґвалт, що від нь­ого кущі по­за ли­синою ви­ляга­ли, на­че від смер­чу, тріща­ли ча­гарі і де­рева, хма­рами здій­ма­лася та­ка гус­та ку­рява, що за нею не вид­но бу­ло вже міся­ця, і тоді про­котив­ся влад­ний го­лос:

— Помстіть­ся за се­бе, або ви пом­ре­те!!!

Шу­ря бу­ря волі по­волі втих­ла, та на­коти­лася вже но­ва хви­ля бе­зуму: роз­пашілі тіла наліта­ли од­не на од­но­го, зби­вали з ніг — хар, хар, са­бат! — і зля­гали­ся, куб­ли­лися, ве­реща­ли, як бе­рез­неві ко­ти, — айє, са­райє, — зах­ли на­ючись від пе­релю­бу, — спер мою се­реж­ку, ти спер мою се­реж­ку! — рап­том по­чув­ся при­душе­ний го­лос «шваб­ри», кот­ра в лю­бощах не­обач­но довіри­лася ли­сому скнарі, і той схру­мав чи про­ков­тнув зне­обач­ки її до­рогу при­коль­ну прик­ра­су.

Ко­ли око моє ви­хопи­ло з тієї оргії знай­омо­го ца­па, я по­дума­ла, що до­коти­лася до га­люників, — це був уже не цап, а ро­гата ко­за, в якої зви­сала чи­мала пруг­кень­ка дій­ка, і ста­ра си­ва відь­ма по­чер­го­во її то доїла, то смок­та­ла без­зу­бим ро­том, роз­ми­на­ючи не­велич­ке змор­шку­вате вим’я.

— Пом­сти­ся ж і ти за се­бе! — знов підій­шов до ме­не метр Ле­онард.

— За що я му­шу пом­сти­тися? І ко­му?

— За зра­ду. Хіба ти не знаєш, що всі отут у пе­релюбі мстять тим, хто їх ко­ли не­будь зра­див? — ан­ци­болот міцно при­тис­нув ме­не до се­бе.

Та він да­рем­но сподівав­ся на мою пох­ва­лу й­ого нев­га мовній силі.

— Ти не­насит­ний са­мець, — ска­зала я, і з моїх вуст вир­ва ла­ся та­ка неп­ристой­на лай­ка, що в нь­ого зів’яли ву­ха.

— За­мов­кни!

— Ти злої бучі отець, — роз­па­люва­ла се­бе сло­вами, і мені ста­вало так приємно, що я лад­на бу­ла зно­ву прий­ня­ти й­ого за цим же чи на ць­ому столі.

Але він зовсім не ро­зумів ме­не, ніби не знав, що та­ке ву­ха для жінки, й зне­наць­ка й­ого вхо­пили корчі, він наг­нувся і став блю­вати вже по­чорнілим зер­ном, яке їв із моїх зак­ри­вав­ле­них ло­жесен.

Що це? Во­но, те зер­но, по­чало роз­ду­ватись і во­ру ши­тися, во­но… ожи­вало!!! — у нь­ого відрос­та­ли ви­сокі ла­мані лап­ки, і вже чорні па­вуки підпов­за­ли до ме­не.

Ка­ракурт, чор­на вдо­ва, зі смер­тель­ним уку­сом якої не зрівняєть­ся жод­на змія! І ось я вже мов­би збо­ку ба­чила, як ця гор­да ца­риця, кот­ра щой­но спізна­ла таїнство пек­ла, бігла із роз­чахну­тими від жа­ху очи­ма до ча­гар­ни­ка, за вер­ше­чок яко­го от от мав схо­вати­ся місяць чет­вертак, і тіль­ки це, тіль­ки це ря­тува­ло ца­рицю, що не пом­сти­лася за се­бе і му­сила вмер­ти.

За мною ще ко­тив­ся са­танинсь­кий регіт, та він роз­та­вав, роз­та­вав у першім промінні світан­ку, і, по­ки пе­рет­во рю­вав­ся на півня­че ку­курікан­ня, я поміти­ла у своїй руці ко­цюбу, прить­мом стро­мила її між но­ги і… по­летіла в чор­ну бе­зод­ню.

— Ку-у-ку-у-у!


 

9


 

Вранці я, вим’ята й хво­ра, знов од­ле­жува­лась у ванні, зми­ва­ючи з се­бе за­лиш­ки жов­то зе­леної мазі.

Нез­ва­жа­ючи на вто­му, не поліну­вала­ся зро­бити собі кос­ме­тич­ну купіль з роз­ма­рином і по­лином, яка не ли­ше піднімає то­нус, а й про­ганяє не­доречні за­пахи, не по­ру шу­ючи при ць­ому при­род­но­го аро­мату тіла. За­пах відь­ом сь­кої мазі вже вивітрив­ся, про­те ме­не досі від нь­ого піднуд жу­вало, як ко­лись пе­ред пер­шим й ос­таннім абор­том.

«Як­що вдасть­ся на­роди­ти, то наз­веш й­ого Ніку­бом…»

Схиб­ну­тися мож­на. Хтось мо­же наз­ва­ти це нісеніт ни­цею, ма­яч­нею, ав­жеж, всяк, хто жи­ве в ць­ому світі ли­ше пісною бух­галтерією, ска­же, що це сон ря­бої ко­били чи виплід нез­до­рової психіки, але для ме­не це та­ка ж прав­да, як он та лам­почка, що світить­ся на стіні в го­лубо­му пла­фоні (от чо­го вже ніко­ли не збаг­ну своїм мис­тец­твоз­навчим ро­зумом, то це таємни­цю елек­три­ки), як маґне­тич­на си­ла, що з’яв­ляєть­ся під час нак­ла­дан­ня рук і яку ще ста­родавні ма­ги та­кож на­зива­ли елек­три­кою; як той вуж, що ні сіло ні впа­ло рап­том за­лазить у сум­ку з жіно­чою білиз­ною.

Тож і пос­тук у моє нічне вікно, і при­годи на Лисій горі бу­ли на­бага­то ре­альніши­ми за сіру бу­ден­щи­ну, і хай те діяло­ся в ас­тралі чи уві сні — не має зна­чен­ня, ад­же во­но бу­ло, бу­ло, це невід’ємний ури­вок тво­го жит­тя, ць­ого ко­рот­ко­час­но­го про­буван­ня на землі, яке та­кож мо­же ви­яви­тися всь­ого на всь­ого сном, епізо­дом чо­гось на­бага­то біль­шо­го і серй­ознішо­го. Тож мож­ли­во, цілком мож­ли­во, що, по­мира­ючи, ми не за­синаємо вічним сном, а тіль­ки про­кидаємо­ся, по­вер­та­ючись до сво­го справжнь­ого бут­тя.

Гос­по­ди, знов дзе­лен­чить те­лефон. Ос­таннім ча­сом хтось тіль­ки й підстерігає, ко­ли я залізу у ван­ну, щоб дра ту­вати ме­не. Ось він кла­де вже труб­ку, а потім, вип­ро бо­ву­ючи мої нер­ви, знов по­силає довгі, про­тяжні сиґна­ли.

Я не вит­ри­мала, вис­ко­чила з ку­пелі в хол і… нас­ко­чила на Івань­ка.

— Альо! — він уже три­мав труб­ку біля ву­ха і сер­ди­то у неї дму­хав. — Альо! Альо!

— Дай мені, — я не­тер­пля­че прос­тягла ру­ку, але Івань­ко ви­нува­то по­дивив­ся на ме­не:

— Пок­ла­ло… — І ніхто не обізвав­ся?

— Ні. Ма­буть, десь ізда­леку. Мо­же, це Нес­тор?.. — ска­зав він з надією, вга­ду­ючи мою бісну­вату дум­ку, й зат­нувся. — Ви не підхо­дили до те­лефо­ну, а Івань­ко по­чув аж знад­во­ру й прибіг. Ду­мав… — він знов со­ром’яз­ли­во опус­тив ве­лику, як у ко­ня, го­лову, хоч я й­ого не со­ро ми­лась, і кар­лик ба­чив ме­не та­кою не впер­ше.

— Нічо­го страш­но­го, — ска­зала я. — Ко­му ду­же тре­ба, той пе­ред­зво­нить.

— Я ж ду­мав…

— Ну, доб­ре, й­ди. Як­що под­зво­нять, я са­ма візь­му труб­ку.

Він пе­реваль­цем по­кови­ляв до две­рей, а я зай­шла до ван­ної, гар­но ви­тер­ла­ся руш­ни­ком і, ко­ли при­тули­лася но­сом до пле­ча, то вже не відчу­ла ну­дот­но со­лод­ка­вого за­паху, — шкіра пах­ла чис­тим тілом — тим аро­матом жінки, який най­дуж­че збуд­жує чо­ловіків і яко­го не підміниш жод­ни­ми пар­фу­мами.

Ли­ше все­редині ще за­лиша­лася нуд­ну­вата млість, і я виріши­ла для по­чат­ку ви­пити ка­ви. Її па­хощ уже гу­ляла хо­лом, ко­ли знов зад­зво­нив те­лефон.

— Де ти про­пада­ла? — спи­тав він. — Ніяк не мо­жу те­бе впій­ма­ти.

— На Лисій горі, хіба ти не ба­чив?

— Так. На­решті на­важи­лась? А де ти бу­ла цілий день пе­ред тим?

— Ти не знаєш моїх гри­зот?

— Ви­бач, — ска­зав він. І, чем­но по­мов­чавши, за­питав: — Тобі спо­доба­лося?

— Кайф. Але…

— Я відчу­ваю, що не ду­же, — об­ра­жено ска­зав він.

— Ме­не на­лякав ка­ракурт.

— Бо не мож­на так кри­чати на са­мого… Там усі ви­гуку­ють лай­ки, але не на нь­ого.

— Ме­не піднуд­жує, — пос­каржи­лась я.

— Піднуд­жує?

— Так, я бо­юся, що в ме­не все­лив­ся біс.

— Не бій­ся, ми й­ого ви­жене­мо. Ти ж знаєш, що я вмію це ро­бити?

— Як­би тіль­ки це… — ска­зала я.

— Ба­чу, що ти не в дусі. Хотів би з то­бою зустріти­ся.

— Я вся у кло­потах.


— Ро­зумію, але це ду­же серй­оз­но.

— Ми ж на світан­ку тіль­ки розбігли­ся. Хіба ні?

— Так, але як­що те­бе ну­дить, то зволіка­ти не тре­ба. Це не аборт, який мож­на ро­бити на чет­верто­му місяці.

Мені ста­ло зовсім по­гано. Він що, серй­оз­но? Чет­вертий місяць… Чверть міся­ця… чет­вер… чет­вертак… Чортівня!

— Я ще не впев­не­на, — ска­зала я. — Мо­же, ме­не ну­дить від тієї мазі.

— Ні, не мо­же бу­ти. Ти вчо­ра біль­ше нічо­го… та­кого не вжи­вала?

— А що я мог­ла вжи­вати? — зди­вува­лася я. Ну, не бу­ду ж й­ому роз­повіда­ти, що вчо­ра не тіль­ки обіда­ла, а й ве­черя­ла з на­род­ним де­пута­том, кот­рий кіль­ка разів ме­не зґвал­ту­вав, тоб­то при­силу­вав ви­пити конь­яку.

— Тоді я не знаю, — ска­зав він. — Тоді все мож­ли­ве.

— Як усе? — я аж зас­крипіла зу­бами. — Хіба че­рез кіль­ка го­дин про щось мож­на го­вори­ти?

— Мож­на, — твер­до ска­зав він. — Як­що рап­том з’яв ляєть­ся без­при­чин­на ну­дота… Ти тут на лю­дей не рівняй­ся, вже не дівчин­ка. Тут усе знач­но швид­ше.

— Ну, тоді на­род­жу тобі Ніку­ба! — роз­дра­това­но ска­зала я.

— Мені? — зди­вував­ся він.

— А ко­му ж? Івань­кові?

— Собі. Ця істо­та мо­же на­лежа­ти тіль­ки ко­мусь од­но­му.

— Доб­ре, собі, — уже в роз­пачі ска­зала я і ки­нула труб­ку.

Сівши біля каміна, яко­го ніхто не за­палю­вав після тієї ночі, я відсь­ор­бну­ла підхо­лолої ка­ви.

Нікуб то й Нікуб, сер­ди­то по­дума­ла я. Чим він гірший за тих зас­ра­них дітей, які день і ніч ве­рещать, як не­дорізані підсвин­ки, і виц­му­лю­ють твої гру­ди, пе­рет­во­рю­ючи їх на ву­ха спанієля?

Нес­подіва­но ме­не огор­ну­ла ніжність. Я у­яви­ла ма­ле сень­ке, ще шу­те, без­по­рад­не чор­те­ня, яке ти­каєть­ся теп­лим риль­цем до моєї циці. На ло­бику в нь­ого вже мож­на на­ма ца­ти дві тверді гуль­ки, але ріжок іще не­має, ра­тич­ки та­кож м’якенькі й ро­жеві, як нігти­ки, а хвос­тик мізин­чик та­кий же, як і цю­цюр­ка, тіль­ки з ки­тич­кою на кінці… Мо­локо він не цму­лить, як підсви­нок, а ле­гень­ко так п’є, мов нек­тар, і не ро­бить під се­бе. То чим же він гірший за отих со­бак, котів, хом’яків, морсь­ких сви­ней і навіть усіля­ких гадів, яких лю­ди три­ма­ють біля се­бе в осе­лях, обціло­ву­ють їх з ніг до го­лови, хоч во­ни шко­дять їм під самісінь­кий ніс, со­баки вже зас­ра­ли Київ по ву­ха, я пе­ред па­лацом пре­зи ден­та всту­пила ко­лись у гівно, але хай, я не про­ти, я обо­ма ру­ками за доб­ро­бут і за­хист тва­рин, я не від то­го навіть, щоб очо­лити фонд «Со­баче сер­це» чи там… ко­тяче, ми­шаче, хом’яче, але спер­шу по­ясніть мені щи­ро, чим гірший за них мій Нікуб?

Так, доб­ре, ша­новні, а те­пер ще скажіть по правді, чим гірше моє чор­те­ня за отих людсь­ких пуцьвірінків, що підрос­туть і зґвал­ту­ють свою ви­хова­тель­ку чи хай навіть вчи­тель­ку, а потім ухоп­лять­ся за ножі і поч­нуть різа­ти од­не од­но­го і всіх, хто тра­пить­ся під п’яну ру­ку, а тоді підуть у тюр­му і вий­дуть звідти ще гірши­ми. Так, пішли далі й візьмімо отих го­лопу­пенків, отих збіль­ше­них у міль­ярд разів спер­ма­тозоїдів, що доп­ха­лися до вла­ди, а те­пер кра дуть, гра­бу­ють, відстрілю­ють од­не од­но­го й тих, хто по­каже на них паль­цем, а після то­го ідуть до цер­кви би­ти пок­ло­ни, обвішу­ють попів ор­де­нами, ніби в попівській волі про­щати гріхи… Доб­ре, мов­чу, і занімію навіки, як­що хоч од­на ду­ша до­веде, що мій Нікуб гірший за всіх отих ви­родків.

Зреш­тою, ма­тусю Ніку­ба, ти та­кож доб­рень­ка, і го­лова твоя на­чине­на вітром, як­що заз­да­легідь чіпляєш своїй ди­тині хвос­та й по­рося­че риль­це, ти, як за­тур­ка­на сіль­ська ба­ба, у­яв­ляєш й­ого ро­гатим, тоді як це мо­же бу­ти ду­же сим­па­тич­ний хлоп­чик з кра­сивим ко­ротень­ким но­сиком, та­ким, як у те­бе, — з круг­ли­ми й трош­ки відкри­тими ніздря­ми, — з неп­ри­род­но чер­во­ним во­лос­сям і зе­лени­ми очи­ма. Він ви­рос­те в сим­па­тич­но­го муж­чи­ну, до яко­го да­леко бра­тися всім отим ви­род­кам, котрі на­пус­ка­ють на лю­дей та­ку чор­тя­чу ма­ну, що ці темні лю­ди самі підно­сять їх на прес­тол. То чо­му ж мій Нікуб не змо­же зій­ти на трон, як ото й­ого тат­ко на Лисій горі, щоб на­решті по­вес­ти цих тем­них лю­дей до жит­тя ве­селішо­го й кра­щого…

Ох, я б іще не та­ке ска­зала, та знов роз­ри­ваєть­ся те­лефон.

— Ал­ло!

— Про­бач, — ка­же Нікубів тат­ко, який уже май­же відмо вив­ся від ди­тини. — Я був за­над­то відвер­тий з то­бою. А то­му зарізкий. Про­бач, будь лас­ка. Я прос­то не зна­ход­жу собі місця без те­бе, то­му та­кий гру­бий і злий.

— Пус­те. І ти мені ви­бач, що ки­нула труб­ку.

— Я ко­хаю те­бе.

— Справді?

— Я те­бе так ко­хаю, що про­вод­жу крізь царські во­рота у свя­тая свя­тих, потім роб­лю ца­рицею, а сам зне­магаю.

Чуєш? Я зне­магаю без те­бе. Ска­жи що не­будь.

— Як­що він на­родить­ся, то я лю­бити­му й­ого.

— Не хви­люй­ся пе­ред­часно. Я прос­то хотів те­бе по­пере ди­ти. А мо­же, шу­кав при­чину, щоб ви­мани­ти з до­му. Про бач мені ці ма­ленькі хит­рощі. Все бу­де доб­ре.

— За пер­шої ж на­годи я зустріну­ся з то­бою і без при чи­ни.

— Все бу­де доб­ре, нічо­го не бій­ся, — пов­то­рив він.

— Мені не страш­но, — ска­зала я. — Тоб­то як­що я чо­гось і бо­юся най­дуж­че, то не то­го.

— Що те­бе не­покоїть?

— Невідомість.

— Во­на розсієть­ся, — ска­зав він.

Та по­ки що во­на тіль­ки згу­щува­лася й темніла, як роз­шарпа­на хма­ра, що не мо­же роз­ро­дити­ся до­щем і тіль­ки час від ча­су чми­хає від злос­ти су­хими блис­ка­виця­ми.

Чер­го­ва блис­кавка вда­рила вже за хви­лину після то­го, як ми закінчи­ли роз­мо­ву.

Зовсім не ма­ючи та­кої звич­ки, я якось ми­моволі, ніби хто підштов­хнув за ру­ку, вих­люпну­ла реш­тки хо­лод­ної ка­ви в камін і тут по­бачи­ла ме­тале­ву ко­цюб­ку, яка ле­жала пря­мо в по­пелі, тоді як раніше її місце бу­ло на зовнішній призь­бочці. Я дов­го ди­вилась на неї не­видю­щими очи­ма, мов­би хотіла щось при­гада­ти, але це не вда­вало­ся, ди­ви лась, ди­вилась, по­ки, на­решті, взя­ла її, пос­ту­кала об стінку каміна, щоб стру­сити попіл, і вже хотіла пок­ласти на місце, аж тут зап­риміти­ла на ній підозрілі пля­ми. Спер­шу по­ду ма­ла, що то я на ко­цюб­ку ли­нула ка­ву, але ні — по кра­ях на­лип­ло­го по­пелу чітко видніли чер­воні роз­пли­ви іншої ріди­ни. Мож­на бу­ло по­дума­ти, що то фар­ба чи, скажімо, гус­те чер­во­не ви­но, яке хтось про­лив тут, го­ту­ючи шаш­ли ки, од­нак мені ще вис­та­чало глуз­ду до­пет­ра­ти, що то кров.

Бо не бу­ло звідкіля тут узя­тися ні баг­ряній фарбі, ні чер­во­ному ви­ну, ні якій­сь іншій таємничій рідині, окрім кро­ви.

Пля­мини темніли по­сере­дині дер­жална, як­раз на то­му місці, що опи­нило­ся б між моїми стег­на­ми, як­би я за­раз осідла­ла ко­цюбу. Нев­же на ній справді при­летіла ца­риця після то­го, як у неї відібра­ли цно­ту і на її ло­жес­нах ще за­лиша­лася по­чата кров?

Та­му­ючи хви­лю но­вого, ще не спізна­ного досі стра­ху, я зле­гень­ка тор­кну­лася паль­цем чер­во­ного сліду. Він уже за­шерх, од­нак до пуч­ки при­лип­ла во­лога ця­точ­ка. Я навіть її по­нюха­ла, і хоч нічо­го та­кого не вло­вила на за­пах, сумніву не ли­шило­ся. Це бу­ла кров.


 

II. Оду­да го­лос 


 

1


 

Спер­шу по­чуло­ся то­рохтіння ав­то­мобіля — ніби він їздив без глуш­ни­ка, потім за­гав­кав Тре­зор, і я, май­же зас­ко­чена на га­рячо­му, за­мету­шила­ся, не зна­ючи, що ро­би ти — чи ки­нути ко­цюб­ку на­зад у попіл, чи пок­ласти на призь­боч­ку, чи за­хова­ти геть, щоб її очі не ба­чили.

Зреш­тою ки­нула­ся до ван­ної, відкру­тила кран і підста ви­ла під нь­ого ко­цюб­ку, ди­ву­ючись, що з кіль­кох пля­мин побігла та­ка чер­во­на во­да. Во­на роз­текла­ся по всь­ому дну ван­ни, я роз­гу­била­ся, вхо­пила руш­ник і мерщій ви­тер­ла мок­рий ме­тал. Тоді швид­ко пок­ла­ла ко­цюб­ку на призь боч­ку і, не пе­рев­дя­га­ючись, у ку­паль­но­му ха­латі поспіши­ла на­зустріч гос­теві.

А гість був та­кий час­тий, що вже й ле­дащо Тре­зор гав­кав ли­ше на й­ого де­рен­чли­ве ав­то, — до са­мого ж водія цей дур­ний пес ма­ло не ла­щив­ся, при­най­мні підпус­тив й­ого аж до по­рога.

При­тула лю­бень­ко всміхав­ся до ме­не, ви­тира­ючи об ки ли­мок не­зугарні літні сан­далі, ніби я й­ого зап­ро­сила в дім.

Але ку­ди бу­ло подіти­ся, як чо­ловік ви­тер підош­ви й од нією но­гою вже був у ве­ранді, — про­ходь­те, будь лас­ка, — а він по­чим­чи­кував аж у хол, об­лю­бував тут собі місци­ну в кріслі, — я тіль­ки на хви­лин­ку, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — знаємо ва­шу хви­лин­ку, по­дума­ла я, та все та­ки зап­ро­сила й­ого сісти.

— Я і вчо­ра до вас заїжджав, — ска­зав ве­ликий слідець, яко­му б сидіти десь на Бей­кер-стріт (чи де там у біса бу­ло по­меш­кання Хол­мса), по­тягу­вати лю­леч­ку та на скри­почці гра­ти, а він тут пор­паєть­ся у лайні і грає мені на нер­вах. — Десь ви­бира­лись у спра­вах?

— А що, не мож­на?

— Мож­на, чо­го ж. Тіль­ки ваш сто­рож ска­зав, що ви на мітлі по­летіли.

— Прав­ду ска­зав. — І ку­ди, як­що не сек­рет?

— Це що — до­пит?

— Бо­ронь Бо­же! Прос­то ціка­во, ку­ди літа­ють на та­кому тран­спорті.

— Ви ж самі ска­зали, що в Києві є дві Ли­сих го­ри. Я бу­ла на тій, що ближ­че до Со­лом’ян­ки.

— У вас хо­роший сто­рож, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Все до­повів сло­во в сло­во.

— Хо­роший, — по­годи­лась я. — А у вас якісь но­вини для ме­не?


— Ні, но­вин ніяких. Тоб­то де­що є, але ви про те знаєте, — він за­гос­трив сво­го круг­ло­го пис­ка і хит­ро по­дивив­ся на ме­не.

— Що я знаю?

— Що у ва­шого чо­ловіка бу­ли бор­ги і й­ому постій­но пог­ро­жува­ли.

— Про це вам та­кож ска­зав наш сто­рож? — спи­тала я і тут же пош­ко­дува­ла: те­пер цей за­нуда поч­не те­рори­зува­ти ще й Івань­ка.

— Ні, у нас є свої ка­нали. А ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ча­сом не з ць­ого при­воду літа­ли на Ба­тиєву го­ру?

Ця без­це­ремонність ме­не нас­то­рожи­ла. Нев­же він знає так ба­гато? І що са­ме?

— То моя при­ват­на спра­ва, — хо­лод­но ска­зала я.

— Без­пе­реч­но. Але за при­ватні спра­ви теж уби­ва­ють.

— Так, я бу­ла в нашій май­стерні. Ду­мала, мо­же…

— Що?

— Ну, мо­же, на щось нат­раплю. Але там усе, як і бу­ло.

— То ви те­пер серй­оз­но ста­витесь до моїх версій?

— Я ду­маю, що мій чо­ловік за­гинув. Але в моєму стані… що вже тіль­ки не лізе в го­лову. Звих­ну­тися мож­на.

— Ць­ого не вар­то ро­бити, — ска­зав він. — Нав­па­ки, тре­ба зібра­тися з дум­ка­ми й зга­дати, хто міг пог­ро­жува­ти ва­шому чо­ловікові. Мо­же, при­гадаєте якесь ім’я, прізвись­ко…

Мо­же, сю­ди хтось до вас приїжджав.

Він та­ки щось знає, по­дума­ла я. Ниш­порка, який ко­пир­саєть­ся у ви­корис­та­ному ту­алет­но­му па­пері, міг бу­ти і на Лисій горі, див­но, як я й­ого там не по­бачи­ла.

— Хтось приїжджав, хтось — ні. Але то не до ме­не.

— Ну, ви їх усе та­ки ба­чили?

— Во­ни ж те­пер усі на од­не ли­це. Ма­шини у них од­на­кові, го­лови ма­кого­ни, ба­лач­ки.

— Що прав­да, то прав­да, — зітхнув При­тула.

— Ну, бу­ли тут одні не­дав­но, на джипі приїха­ли. Чор­ний та­кий джип, мар­ки не знаю. Вий­шов один з ма­шини, Нес­то­ра пи­тав.

— А сам не наз­вався?

— Во­но мені тре­ба? Я ж не зна­ла, чим усе скінчить­ся. — І но­мер ма­шини, зви­чай­но, теж не за­пам’ята­ли.

— Ні, я те­пер у та­кому стані, що не зга­даю нічо­го. Не знаю, на яко­му світі жи­ву.

— Я вас ро­зумію, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — кив­нув він. — Але що тут по­радиш. Хіба… як той ка­зав, до цер­кви схо ди­ти. Де­кому по­магає. Тут, у на­шому рай­оні, в од­но­му селі є гар­на цер­ква. Прав­да, наз­ва в то­го се­ла… Гос­тра Мо­гила, не чу­ли?

Су­ка ти ля­гава, — по­дума­ла я. — І свя­щеник там слав­ний, до то­го ж на­род­ний ціли­тель, мож­на ска­зати, чу­дот­во­рець.

Вку­си се­бе за хвос­та, су­чаро, — по­ради­ла я й­ому по дум­ки, а вго­лос ска­зала:

— Я ад­вентис­тка сь­омо­го дня. Те, що ви ка­жете, мені до­ходить на сь­омий день.

До пев­ної міри це бу­ла прав­да. Ося­ян­ня прий­де до ме­не пізніше, та по­ки що прос­то скла­дало­ся див­не вра­жен­ня про ці й­ого роз­пи­ти і по­ради. Так ніби чо­ловіка ціка­вило од­не, а доскіпу­вав­ся він зовсім до іншо­го. Зда­вало­ся, що й­ому або дав­но все відо­мо, або він вза­галі нічо­го не хо­че зна­ти і пра­вить ці те­ревені як­що не для влас­ної роз­ва­ги, то ли­ше для імітації ве­ден­ня слідства.

— Ви­бач­те, Анас­тасіє Ми­хайлівно, у вас тут ку­рять?

Я зди­вова­но по­диви­лась на нь­ого. Нев­же поч­не шу­кати не­допал­ки?

— Ку­рять, а що?

— Тоді я з ва­шого доз­во­лу, як той ка­зав, по­дим­лю трош­ки. — Він шмор­гнув «блис­кавкою» на своїй дер­ма­ти новій течці і — матінко рідна! — дістав звідти люль­ку бо­руль­ку й це­лофа­нову па­пуш­ку тю­тюну. — Я, знаєте, іноді злов­жи­ваю, — ска­зав ви­нува­то і став на­топ­ту­вати бо­руль ку, та ко­ли роз­пихкав її від сірни­ка і, не за­тягу­ючись, ви­пус­тив з ро­та клу­бень ди­му, ме­не взяв сумнів, що При ту­ла ку­рить по справжнь­ому. Й­ого во­дяві оч­ка просльо зи­лися, він підвівся з крісла і, роз­га­ня­ючи ру­кою дим, підій­шов до каміна й присів нав­почіпки.

— Я диміти­му сю­ди, — ска­зав він і вту­пив­ся очи­ма в ко­цюб­ку.

Я бу­ла впев­не­на, що са­ме з цією ме­тою При­тула й роз­дму­хав лю­леч­ку, яку но­сив із со­бою для та­ких ось ви­падків.

— То ко­ли, ви ка­жете, во­ни приїжджа­ли до вас вос таннє?

— Та ко­ли ж… Як­раз пе­ред тим і приїжджа­ли.

— Пе­ред чим? — ве­ликий слідець ди­вив­ся на ме­не те­пер уже зни­зу, спідло­ба.

— Як він… як й­ого не ста­ло.

— От бач­те. Ба­чите, Анас­тасіє Ми­хайлівно, як тут ба­гато чо­го збігаєть­ся. Приїжджа­ють якісь підозрілі людці, шу ка­ють ва­шого чо­ловіка, пог­ро­жу­ють, а він тут од­ра­зу й ще­зає. І після то­го во­ни біль­ше не з’яв­ля­ють­ся. Не з’яв ля­лися ж?

— Ні.

— А той один який був із се­бе?

— Шу­тий, — ска­зала я.

— Який-який?

— Без ріг.

— Зро­зуміло. Ну, що ж, без ріг, то й без ріг. Але ми й­ого знай­де­мо. Чи й­ого, чи ко­гось іншо­го. І знаєте, чо­му, Анас тасіє Ми­хайлівно? Ні? То­му що іде­аль­них убивств не бу­ває, — ска­зав він за­дово­лено і, як­би в й­ого руці не бу­ло бо­руль­ки, то по­тер би до­лонь­ка­ми. — Так, ви мо­жете мені за­пере­чити, що де­яких убивць не зна­ходять, особ­ли­во там, на­горі, але то не че­рез те, що не мо­жуть знай­ти. Убив­ця зав­жди за­лишає слід. Зав­жди. І знаєте, чо­му, Анас­тасіє Ми­хайлівно? — знов за­питу­вав і сам собі відповідав ве­ликий слідець. — То­му що слідів не за­лиша­ють тіль­ки при­види. При ви ди. Та й то не то­му, що во­ни безтілесні.

А знаєте — чо­му?

Він при­мовк і відповів на своє за­питан­ня лиш після то­го, як, пос­ту­ку­ючи бо­руль­кою об внутрішню стінку каміна, вит­ру­сив з неї попіл.

— То­му, що у при­видів не­має мо­тивів.

При­тула на­магав­ся впій­ма­ти те вра­жен­ня, яке спра­вили на ме­не й­ого сло­ва, і я б не зди­вува­лася, як­би за­раз дістав зі своєї теч­ки ма­лень­ку скри­поч­ку й заг­рав. Од­нак ве­ликий слідець схо­вав ту­ди люль­ку бо­руль­ку і дістав не скри поч­ку, а… рап­том по­тяг­нувся ру­кою до призь­боч­ки і взяв ко­цюб­ку.

— Це що? — при­кинув­ся дур­ни­ком. — Жар розгріба­ти?

— Мож­на й жар, — ска­зала я. — А мож­на підво­рушу­вати дро­ва.

— Гм… — він зву­зив оч­ка в щілин­ки, оскіль­ки прим­ру же­ним очам зав­жди видніше. Та й у щіли­ни лю­ди ба­чать біль­ше, ніж на відкри­тому прос­торі. — Ціка­во…

При­тула по­вер­нув ко­цюб­ку дру­гим бо­ком, і я не пові ри­ла своїм ши­роко відкри­тим очам: навіть звіддалік на ній бу­ло вид­но тем­но руді пля­ми — са­ме на то­му місці, яке бу­ло між ло­жес­на­ми зґвал­то­ваної ца­риці і яке я щой­но по­мила й ви­тер­ла руш­ни­ком. По­мила, та в поспіху не мог­ла й по­дума­ти, що це лиш на мок­ро­му ме­талі нічо­го не вид­но, а ко­ли він підсох­не, пля­мини зно­ву прос­туплять. Так прос­ту­пає іржа на од­но­му і то­му ж місці, як­що не зітреш її до ос­танньої гра­мини.

При­тула так і ска­зав: — Іржа чи що? — і нігтем мізин­ця став шкря­бати тем­но ру­ду ли­шаїну.

Ні, це тре­ба справді бу­ти або при­шелеп­ку­ватим на­ха бою, або геніаль­ним слідцем, щоб отак прий­ти в чу­жий дім і шкреб­ти­ся бруд­ни­ми нігтя­ми в усь­ому, що тра­пить­ся під ру­ку.

— На­чеб­то свіжа. Протріть су­хою ганчіркою, — ска­зав цей геніаль­ний на­хаба і во­лодар унікаль­ної люль­ки бо руль­ки, зав­дя­ки якій він та­ки дістав­ся до ко­цюб­ки, кот­ра му­ляла й­ому око дав­но.

— Ра­ди Бо­га, навіщо? — зни­зала я пле­чима. — То не та­ка до­рога річ, щоб ще ру­ки об неї бруд­ни­ти.

— Вам видніше, — ска­зав він. — Ви як собі хоч­те, а мені по­ра бігти, — ска­зав цей ве­ликий дбай­ли­вець чу­жого май­на і во­лодар роз­топта­них сан­далів ско­роходів, у яких він справді май­же побіг до две­рей, рап­то­во втра­тив­ши до ме­не будь яку цікавість.

Я не встиг­ла вий­ти і за поріг, як й­ого по­шар­па­ний «мос квич» то­рохтів уже лісом, за­лишив­ши біля воріт хма­ру чор­но­го ди­му.

По­вер­нувшись на­зад, я взя­ла ко­цюб­ку, підій­шла до вікна і роз­ди­вилась її зблизь­ка. Так, це бу­ла кров — верхній свіжіший шар змив­ся ра­зом із по­пелом, а нижній при­сох.

Я знов ре­тель­но ви­мила ко­цюб­ку, ць­ого ра­зу вже ма­чул­кою з ми­лом, а тоді пош­креб­ла ще й пем­зою, бо в кіль­кох місцях крівця прис­та­ла до залізя­ки дос­то­ту, як та іржа.

За­вер­шивши про­цеду­ру, я ще який­сь час по­вага­лася, ку­ди ліпше пок­ласти ко­цюб­ку — чи на її звич­не місце, чи за­хова­ти десь у ко­мору, — й пок­ла­ла все та­ки знов на призь­боч­ку каміна. Хай ле­жить там до кра­щих часів.

А мені… мені після цієї відь­омсь­кої ночі, дур­манних за­пахів і та­ких же ба­лачок з геніаль­ним, а то­му бо­жевіль ним слідцем… час по­диха­ти свіжим повітрям.

Я вий­шла надвір і спус­ти­лась до річки. Бу­ла го­жа дни­на теп­ло­го ве­рес­ня, з лас­ка­вим сон­цем і про­зорим повітрям, з гус­то синім не­бом, яке на­бирає та­кого гли­боко­го коль­ору ли­ше ранньої осе­ни. На вер­бах де не де жовтіло лис­тячко, але ще не па­дало на лагідно­му безвітрі. Па­дали тіль­ки дрібні груш­ки із ста­рої дич­ки, що яки­мось ди­вом завіяла­ся сю­ди з лісу і при­чаїла­ся поміж верб. Во­на так ряс­но на­сипа­ла на зем­лю тих гни­личок, що мож­на бу­ло по­дума­ти, ніби й на вер­бах рос­туть груші.


Не­подалік від аль­тан­ки сидів на де­рев’яно­му місточ­ку біля за­кину­тих ву­док Івань­ко й пиль­ну­вав поп­лавків. Він що­вес­ни май­стру­вав собі но­ве сідель­це (ста­ре зно­сила кри­га), щоб за­кида­ти вуд­ки де глиб­ше, і справді був та­ким удат­ним ри­бал­кою, що й нас пос­та­чав свіжою ри­бою. Не знаю, навіщо Нес­тор ча­сом во­зив­ся з ти­ми сітка­ми — хіба так, для роз­ва­ги й дур­но­го азар­ту, че­рез який що­року топ­лять­ся сотні лю­дей.

— Ну як?! — гук­ну­ла я до Івань­ка, аж він стре­пенув­ся. — Ло­вить­ся?

Кар­лик обер­нувся і прик­лав до губів паль­ця: т с с…

Потім ви­тяг з во­ди ве­личез­но­го, за­лига­ного на мо­тузок ля­ща, який не вліз у са­док, і знов опус­тив й­ого у во­ду.

Хоч що ка­жи, а цей Івань­ко не звик висіти в ко­гось на шиї і, як­би рап­том при­пек­ло, то міг би про­году­вати се­бе і пса навіть ри­бою, про­да­ючи її на ближніх да­чах та ку­пу­ючи хліб і до хліба, а то й улюб­ле­не пив­це. З рідних чи бо­дай дальніх ро­дичів Івань­ко ніко­го не мав, ка­зав, що й­ого по­кину­ли ще ма­лим і виріс він в інтер­наті, ту­теч­ки, в містеч­ку, потім й­ого, ще па­руб­ка, офор­ми­ли в но­вий пат­ро­нат, але вже для дідів і бабів, ка­зав Івань­ко, тут та­ки, на око­лиці ць­ого ж містеч­ка, де він знудь­гу­вав­ся ук­рай і, взяв­ши на кухні кіль­ка су­харів, пішов світ за очі. Скіль­ки він ти­няв­ся отак са­моти­ною, Івань­ко не знав, бо час для нь­ого спли­вав не так, як для інших лю­дей.

За ці ос­танні ро­ки я так звик­ла до кар­ли­ка, що не зна­ла, як й­ого бу­ти, ко­ли до­ведеть­ся про­дати дім і знов по­вер ну­тись до Києва. Ну, не сидіти ж мені самій у цій глу­шині, ку­ди Нес­тор схо­вав ме­не від лю­дей, а сам… — що? що? — я б і сь­огодні все про­дала і по­дала­ся, як Івань­ко, світ за очі від ць­ого жа­ху, що нас­ту­пає мені на п’яти, але як ти це зро биш, як­що нічо­го ще не з’ясо­вано, нічо­го по­ки що не відо­мо і хтоз­на, ко­ли во­но все роз­виднить­ся.

Гар­но бу­ло над­ворі, але якось так… на­че погідно­го дня на цвин­тарі, де зав­жди здаєть­ся, що сон­це світить на­бага­то ясніше, ніж десь, во­но ніби зу­мис­не світить на цвин­тарі так яс­кра­во, щоб на­гада­ти про вічну тем­ря­ву там, уни­зу.

Аби розігна­ти, розвіяти цей ги­дот­ний настрій, я зай­шла по коліна у во­ду, що ха­пала хо­лодом за лит­ки, потім зня­ла ха­лат, ки­нула й­ого на бе­рег і під осуд­ли­вим пог­ля­дом Івань­ка (не то­му, що бу­ла зовсім го­лою, а че­рез те, що роз ля­кува­ла й­ому ри­бу) шу­бов­сну­ла в річку і поп­ливла. За мить мені вже бу­ло не хо­лод­но, во­да бадь­ори­ла й кли­кала далі, далі, я охо­че їй підда­вала­ся й ко­ли озир­ну­лася на бе­рег, то Івань­ка на містку не бу­ло. Кар­лик не вит­ри­мав та­кої на­руги, плю­нув на роз­гой­дані поп­лавки й десь за­хо вав­ся у вер­бах. Мо­же, пішов по­ласу­вати ди­кими груш­ка­ми.

А я собі плив­ла і плив­ла, як навіже­на, по­ки знов не зро­било­ся хо­лод­но. На­раз відчу­ла під со­бою всю гли­бину, тут справді бу­ло ду­же гли­боко, бо я доп­ливла до рус­ла, тіло нес­подіва­но об­важніло, на­лило­ся стра­хом, і я мерщій ки­нула­ся до бе­рега. Про­те дов­го й нез­граб­но боб­ля­лася на місці, ніби ме­не хто ха­пав за но­ги, ніби мої бідні ніжень­ки зап­лу­тали­ся в яко­мусь ла­татті, схо­жому на липкі хо­лодні до­лоні, і тіль­ки на те, щоб роз­верну­тися, я відда­ла всі свої си­ли й не знаю, чиєю во­лею діста­лась до міли­ни.

Зне­може­на і на­ляка­на, ле­жала ниць­ма на бе­резі й цо­котіла зу­бами, як від про­пас­ниці.

— Знай­шли, ко­ли зас­ма­гати. Зас­ту­дитесь.

Я підве­ла го­лову і не­видю­щими очи­ма дов­го ди­вила­ся на ць­ого ни­зень­ко­го чо­ловічка, який невідь звідки взяв­ся.

А ко­ли й­ого дов­гасте ли­це, на­решті, ок­ресли­лося в хис­тко­му ма­реві, ска­зала:

— Я те­бе люб­лю, Івань­ку.

Він зди­вова­но ди­вив­ся на ме­не.

— Я люб­лю те­бе. Ти що, не віриш? — зак­ри­чала я, аж на очі набігли сль­ози. — Ідіть до ха­ти, — ска­зав він. — Вам тре­ба зігріти­ся.

— Ти ж ду­маєш, що я по­кину те­бе! — Ідіть до ха­ти, — пов­то­рив кар­лик.

— Чо­му мені ніхто не вірить? — зак­ри­чала я не своїм го­лосом.

Він ди­вив­ся на ме­не мов­чки і зля­кано. Потім підняв ха­лат, що ва­ляв­ся по­руч, і прос­тяг мені.

Я взя­ла й­ого, щоб знов жбур­ну­ти на зем­лю, та ос­танньої миті при­пала до нь­ого об­личчям. Нер­ви, які так хотіло­ся зміцни­ти в хо­лодній воді, зра­дили ме­не ос­та­точ­но, і я го­лос­но за­рида­ла.


 

2


 

Цілий день я не зна­ходи­ла собі місця і вже шко­дува­ла, що відмо­вила­ся від зустрічі з от­цем Се­рафи­мом. Тоді, як дзво­нив, не ду­же хотіло­ся й­ого ба­чити, якась тінь та­ки пе­ребігла між на­ми, та й бу­ла ще при­чина, че­рез яку не хотіло­ся ви­ходи­ти з до­му… А потім, ко­ли три­вога в’їла­ся в кож­ну мою во­лоси­ну, я вже лад­на бу­ла зустріти­ся з ким зав­годно, аби лиш за­гово­рив ме­не, роз­ва­жив, од­волік від мер­зенних ду­мок.

Я лед­ве стри­мала­ся, щоб не под­зво­нити до нь­ого самій.

Го­това бу­ла навіть поїха­ти до от­ця Се­рафи­ма до­дому, ку­ди він час­то ме­не зап­ро­шував, та я все відмов­ля­лася. Хоч не знаю чо­му. Він жив сам, ма­туш­ка ще по до­розі з Та­ращі до Гос­трої Мо­гили звітри­лась невідо­мо ку­ди, пос­та­вив­ши під заг­ро­зу й­ого кар’єру. Од­нак отець Се­рафим поїхав до са­мого патріар­ха і все влад­нав. Те­пер я охо­че завіта­ла б у й­ого по­кої: хай би чи­тав чи мо­лит­ву, чи прос­то був по­руч замість оць­ого при­вида, що блу­кає за мною вдень і вночі, наз­догнав навіть там, біля рус­ла. Ця при­мара навіть вкла даєть­ся в моє ліжко, хоч нічо­го біль­шо­го не до­магаєть­ся.

Якесь без­ста­теве створіння чи кікімо­ра, кот­ра, як­що віри­ти давнім пе­река­зам, не ро­бить ніякої шко­ди в оселі, за­те на­ганяє без­при­чин­ний страх.

Та­кою бу­ла на­ша ко­лиш­ня бух­галтер­ка в «Плу­тоні» — ти­ха і скром­на дівчи­на, яку Нес­тор на­питав десь се­ред своїх знай­омих. На вро­ду, тре­ба зізна­тися, бу­ла не­пога­на, мо­же, для чо­ловіків навіть кра­сива, що якось і не па­сува­ло до її ти­хої вдачі, але ж здав­на відо­мо, що во­дить­ся в ти­хому бо­лоті. Тим біль­ше са­ма бу­ла та­ка ху­дюща, що крізь живіт про­мацаєш хре­бет, а циць­ки відрос­ти­ла як ґло­буси.

Ні, я не рев­ну­вала до неї Нес­то­ра, я вже тоді й­ого ні до ко­го не рев­ну­вала, про­те її догідли­во ви­нува­тий, напівпри том­ний пог­ляд зав­жди ме­не нас­то­рожу­вав і навіть ля­кав.

Од­но­го ра­зу Аніта (так її зва­ли — Аніта!) при­вез­ла мені до­дому підпи­сати якісь ра­хун­ки, — я тоді се­ред літа десь зас­ту­дила­ся й ле­жала вдо­ма з тем­пе­рату­рою, — ми з нею, ви­пив­ши га­рячо­го чаю з ро­мом, мо­же, впер­ше роз­го­вори ли­ся ні про що, а потім во­на нап­ро­сила­ся на­тер­ти ме­не від зас­ту­ди оде­коло­ном. Спер­шу гар­нень­ко розім’яла спи­ну, по­чина­ючи від ший­них хребців і закінчу­ючи сідни­цями, я відчу­ла приємний лоскіт у куп­ри­ку, й ме­не так со­лод­ко роз­мо­рило, що тут же по­обіця­ла собі постій­но відвіду­вати ма­саж­ний са­лон.

— Ти профі, Аніто, — пох­ва­лила її щи­ро. — Та­кий ма­саж до­рого кош­тує. Так що я твоя бор­жни­ця.

— Мені це при­носить втіху, — ска­зала во­на. — Я люб­лю, ко­ли в жінки усе на місці.

— Справді? — я по­вер­ну­лася горіче­рева.

— Що?

— Ти вва­жаєш, що в ме­не усе на місці?

— Жо­ден чо­ловік вас так не оцінить, як я.

Аніта ста­ла на­тира­ти мені груд­ну клітку, її вже сухі до­лоні відвер­то пес­ти­ли мої пер­са. Спер­шу во­на гла­дила їх зни­зу, тоді її до­лоні по­волі плив­ли вго­ру, і мені ста­ло так приємно, що я за­мур­котіла. Потім, ле­гень­ко пос­тог ну­ючи від на­соло­ди, за­диха­ла гли­боко і трем­тли­во. Її прудкі пальці за­хоп­лю­вали сос­ки, то ніжно стис­ка­ли їх, то пок­ру­чува­ли, і я по­бачи­ла, що її догідли­во ви­нуваті, напівпри­томні очі вже геть ка­ламутні.

— Візь­ми там у ванній гель, — ска­зала я. — Цей оде­колон су­шить шкіру.

Во­на ме­не зро­зуміла з півсло­ва, швид­ко по­вер­ну­лася з уль­тра­мари­новим фла­коном.

— Ви­мас­ти ме­не всю, — поп­ро­сила я. І зап­лю­щила очі від бла­женс­тва, — шов­ко­ва ріди­на приємно хо­лоди­ла шкіру, трем­тливі ру­ки де­далі впев­не ніше ман­дру­вали моїм тілом, во­ни, її не­наситні ру­ки, прос то не зна­ли вто­ми, та ко­ли я роз­ту­лила об­важнілі повіки, то по­бачи­ла на Аніти­ному чолі рясні кра­пель­ки по­ту.

— Роз­дягни­ся, — ска­зала я. — Тут та­ка ду­хота.

Во­на зня­ла ле­гень­кий блу­зон, хап­ли­во ски­нула спіднич ку, вивіль­ни­ла з тісно­го ліфчи­ка ан­желіки важкі дорідні гру­ди, на вер­ши­нах яких нап’яли­ся неп­ро­порцій­но ма­лень кі, за­гос­трені пип­ки. Зустрівши­ся зі мною очи­ма, Аніта вже повіль­но, без поспіху стяг­ла з се­бе підмокрілі тру­сики.

— Ви мо­жете по­вер­ну­ти мені борг, — ска­зала во­на. — Я потім зо­дяг­ну ваші.

Я на знак зго­ди знов опус­ти­ла важкі повіки, схвильо ва­но вслу­ха­ючись, як з ме­не спов­за­ють тру­сики.

Аніта бу­ла жінкою, то­му зна­ла, що ва­жать для жінки ву­ха. Во­на цілу­вала ме­не не міцно, без вульґар­них смок тань, але я чу­ла збуд­ливі зву­ки цілунків. Во­на ду­же швид­ко зна­ходи­ла мої най­враз­ливіші місця і місцин­ки, її язик, як і пальці, не знав ні вто­ми, ні спо­кою…

Я не відчу­ла жод­ної оги­ди, ко­ли після то­го ми зли­лися гу­бами, жа­лячи од­на од­ну кінчи­ками язиків, змішу­ючи лип­ку на­шу сли­ну в гри­мучу суміш слас­то­люб­ної от­ру­ти.

Біль­ше то­го, потім я віддя­чила їй ти­ми ж пес­то­щами, по­чина­ючи з ма­лень­ких гос­трих брунь­ок на гру­дях, — я гра­лася ни­ми дов­го дов­го, об­ли­зува­ла і сса­ла, як не­мов­ля, не так, як це роб­лять поспішливі чо­ловіки, які жадібно при­пада­ють до на­ших най­чут­ливіших, най­со­лод­ших місць і гри­зуть їх, як уз­бецькі дині.

Од­не сло­во, ми розій­шли­ся кви­ти, хо­ча на­бага­то пізніше я зро­зумію, що це зовсім не так, що я зап­ла­тила за той ма­саж, поп­ри фран­цузькі тру­сики, не­помірно ве­лику ціну.


 


Зго­дом, ко­ли вся бух­галтерія «Плу­тона» за­пах­не ли­повим цвітом, ко­ли ви­явить­ся, що ця хвой­да кру­тила Нес­то­ром дов­ко­ла сво­го вправ­но­го паль­ця, як хотіла, тіль­ки тоді до ме­не прий­де запізнілий здо­гад: ця ти­ха суч­ка з догідли­во ви­нува­тими очи­ма не бу­ла лесбіян­кою, — во­на влаш­ту­вала той спек­такль, щоб відвер­ну­ти мою підоз­ру від їхніх сто­сунків з Нес­то­ром. І ко­ли вчо­ра за діло­вим обідом у до­рого­му рес­то­рані пре­зидент бла­годій­но­го фон­ду «Ди­тяче сер­це» роз­пи­тував про місця, де бу­вав мій чо­ловік, про лю­дей, з яки­ми він міг зустріча­тися чи ма­ти який­сь кон­такт, я поміж інших на­сам­пе­ред наз­ва­ла Аніту Лю­тинсь­ку.

— Ду­маєш, во­на мог­ла бу­ти й­ого ко­хан­кою? — спи­тав Г. С.

— Не знаю, — ска­зала я. — Але як­що дзво­нить до нь­ого, та ще й так пре­тензій­но…

— Як­що дзво­нить, то, ви­ходить, нічо­го не знає?

— Спер­шу я теж так по­дума­ла. А потім… потім змірку ва­ла інак­ше. Як­що між ни­ми є змо­ва, то во­на зу­мис­не мог­ла дзво­нити, аби відвес­ти підоз­ру. Ніби нічо­го не знає.

— Слуш­но, — пох­ва­лив ме­не Г. С., відрізав но­жиком ма­лесень­кий шма­точок сь­ом­ги і пок­лав й­ого десь під язик, на­че валідол. Він справ­ляв вра­жен­ня аб­со­лют­ної відсут нос­ти го­лоду — рідкісна ри­са в чо­ловіків, яка ме­не прос­то зво­рушує.

— Це хит­ра відь­ма з очи­ма чер­ниці, — ска­зала я. — Ча­сом мені здаєть­ся, що як­би не во­на, то ми не втра­тили б свій бізнес.

— А ти мо­жеш й­ого підня­ти, — Г. С. пок­лав у рот ще якусь крих­ту. — За­раз тобі ніхто не за­важає.

— У ме­не не­має до ць­ого ке­бети.

— Ну, для по­чат­ку я міг би тобі тро­хи до­помог­ти. Ду­маю, жод­на жінка са­ма тут не впо­раєть­ся, як­що пок­ла­дати­меть­ся ли­ше на свою ке­бету, — делікат­но всміхнув­ся Г. С. — Тут потрібна чо­ловіча си­ла. Знаєш, що та­ке бізнес? — Він відпив крап­лю конь­яку. — Ще в ди­тинстві ба­гать­ом із нас спа­дає наївна ду­моч­ка. От, мов­ляв, як­би кож­на лю­дина в країні роз­щедри­лась і да­ла мені од­ну копієчку. Ніхто б від то­го не збіднів, навіть не помітив би, а в ме­не бу­ла б ціла ку­па гро­шей, прав­да ж? Але ніхто не дає, і зго­дом більшість за­буває про цю ди­тячу мрію. А в де­кого во­на, нав­па­ки, до­рослішає і міцнішає.

— То й що? — я наївно, як та ди­тина, котрій ніхто не дає ні копієчки, закліпа­ла віями.

— Тоді до­водить­ся са­мому відби­рати, — зітхнув Г. С. — Де хитрістю, а де й си­ломіць. Спер­шу по копієчці, потім по дві, ну, і так далі, за­леж­но від твоєї підприємли­вос­ти.

Чи, як ти ка­жеш, ке­бети.

— Не знаю, мені ще ра­но про це го­вори­ти, — ска­зала я.

— Як­що на­думаєш, то я до твоїх пос­луг. А по­ки що хотів би, щоб ти за­лиши­ла мені до тієї за­писоч­ки ще й мобілку тво­го чо­ловіка.

— Ти теж хо­чеш й­ому под­зво­нити?

— Не но­мер. Сам те­лефон, — тон­ко всміхнув­ся Г. С.

Ми до­мови­лися, що він сам под­зво­нить мені, ко­ли ма­тиме що ска­зати, а то б я і за­раз охо­че зустріла­ся з цим чо­ловіком, від яко­го віяло не хитрістю, а та­ки си­лою. З ним мені бу­ло за­тиш­но і спокій­но, бо до Г. С. не підхо­дять на пісто­лет­ний постріл навіть при­види і кікімо­ри. Та я му­шу че­кати й­ого дзвінка і че­рез те відмо­вила­ся від зустрічі з от­цем Се­рафи­мом. Знаю, що все це так швид­ко не ро­бить­ся, що тре­ба наб­ра­тися терпіння й че­кати то­го дзвінка не день і не два, але щось три­має ме­не за по­ли вдо­ма, підка­зу­ючи, що все роз­виднить­ся не деінде, а тіль­ки тут. І ось на од­не своє за­питан­ня про­хан­ня я от­ри­мала відповідь уже то­го ж дня, щоп­равда, пізно вве­чері, ко­ли вже ляг­ла спа­ти. Яке там спа­ти — сну не бу­ло ні в од­но­му оці, і моя кікімо­ра лесбіян­ка та­кож не спа­ла, хо­ча й не ро­била жод­них по­сягань на мою жіно­чу при­хильність.

Уже десь пе­ред північчю знов щось глу­хо стук­ну­ло у вікно, я підій­шла, відхи­лила щіль­но зап­ну­ту што­ру, од­нак ніко­го не по­бачи­ла. Не вид­но бу­ло й нічних пта­шок, тіль­ки місяць, що вже по­сунув­ся зі своєї чвер­ти, світив­ся ла­тун­ним сер­пом.

«Уд-уд, уд-уд» — та­ки до­линув го­лос якоїсь пташ­ки з над бе­рега, але тут, біля нас, це ніко­ли не бу­ло ди­вом. Тут зав­жди кри­чали со­ви, дер­качі, бу­гай­чи­ки — жмень­ка тої пта­шини, а ре­ве, як бу­гай, і ми тіши­лися з то­го ба­гатс­тва при­роди, се­ред якої, влас­не, і знай­шли свій за­тиш­ний ку­точок.

«Уд-уд, уд-уд» — я на­решті впізна­ла го­лос оду­да, яко­го чу­ла ду­же час­то, а ба­чила, мо­же, раз — і то зод­да­леки, та­ким обе­реж­ним удав­ся цей сму­гас­тий птах із жов­тим, як у півни­ка, гре­бенем, тіль­ки чуб­чик у нь­ого теж із пір’я.

«Уд-уд, уд-уд».

Стри­вай, але ж одуд на­чеб­то не нічна пташ­ка, та й не чу­ти й­ого во­сени, — са­ма собі підда­вала я стра­ху, на­че ба­гато тя­мила в по­веденції всіх пер­на­тих, по­чина­ючи з відь­омсь­ких півнів і закінчу­ючи су­мир­ни­ми оду­дами.

Я ще раз гля­нула на хо­лод­ний ла­тун­ний серп і швид­ко зап­ну­ла што­ру. Залізши під ков­дру, взя­ла те­лепульт, знов увімкну­ла ко­лись та­кого надій­но­го за­коли­сува­ча, аби він бо­дай приг­лу­шив оті сту­ки по­гуки за вікном. І відра­зу нас­ко­чила на повідом­лення, яке до­ходи­ло до ме­не повіль­но, як до ад­вентис­тки сь­омо­го дня. Жва­вень­ка дик­торка блю­вала сло­вами, як ан­ци­болот зчорнілим зер ном, і я, аби щось уто­ропа­ти, ло­вила по одній зер­нині і вже потім скла­дала до­купи.

— Сь­огодні в Києві вби­то… підприємця… ав­то­ри те­та… відо­мого в криміналь­них ко­лах під прізвись­ком Су­хий… Й­ого розстріля­ли невідомі осо­би… ра­зом з охо­роною у влас­но­му джипі біля під’їзду бу­дин­ку, де жив небіжчик…

Мені спо­доба­лося сло­вос­по­лучен­ня «жив небіжчик» — ви­ходи­ло, що він міг собі спокій­нень­ко жи­ти там і далі.

Щоп­равда, пев­ний сумнів у ць­ому вик­ли­кали суп­ровідні кад­ри — чор­ний джип, весь подіряв­ле­ний ку­лями, пот­ро ще­не скло, тем­на ка­люжа кро­ви.

— За да­ними МВС… Су­хий три­валий час кон­тро лю­вав дрібний і се­редній бізнес у рай­оні Со­лом’ян­ки, і то­му й­ого на­зива­ли ще Со­лом’яним Би­ком…

Теж ціка­во, по­дума­ла я. Во­ни там усі ро­гаті. Жаль, що не по­каза­ли трупів, мені кортіло по­диви­тися, чи та­ки ви­рос­ли ро­ги в шу­того ца­па.

Я на­мага­лася потіши­тися та­ким блис­ка­вич­ним вирі шен­ням од­но­го мо­го пи­тан­нячка, роз­ва­жала се­бе бру­таль ни­ми жар­та­ми, але в то­му єхидстві ве­село­го бу­ло ма­ло.

Во­но бу­ло хіба що бла­гень­кою обо­лон­кою стра­ху, який ріс у мені і роз­ви­вав­ся, мов гріхов­ний плід, ґвал­товно за­чатий всу­переч моєму ба­жан­ню. Навіть крив­ля­ка кікімо­ра, ко­ли я їй зух­ва­ло підмор­гну­ла, зро­била та­ке об­личчя, на­че тих бан­дюг поріши­ли не десь там у Києві, а пря­мо в оць­ому те­ле­ящи­ку в неї на очах.

Ста­ло зро­зуміло, що пи­тан­нячко, яке я пос­та­вила пе­ред Г. С. на пер­шо­му місці, бу­ло зовсім дру­горяд­ним. Так, ли­ше при­водом для на­бага­то серй­ознішої роз­мо­ви про те, що за­чаїло в собі не відкри­ту, а при­хова­ну не­без­пе­ку.


 

3


 

Вдосвіта я задріма­ла. Це був сон, який не при­носив спо­чин­ку. Ще біль­ше вис­на­жував. Не пам’ятаю видінь, але ко­ли я про­кину­лася, зібга­на ков­дра ле­жала на підлозі, а по­душ­ка ва­ляла­ся в но­гах.

Мені ще вис­та­чало глуз­ду не спи­хати цей без­лад на витівки кікімо­ри. Я зро­зуміла, що ки­далась уві сні.

Настінний елек­трон­ний го­дин­ник по­казу­вав оди­над ця­ту ран­ку, а в спальні так і сто­яла досвітко­ва сутінь — щіль­но заш­то­рене вікно май­же не про­пус­ка­ло світла.

Важкість бу­ла в го­лові, в усь­ому тілі, особ­ли­во вни­зу жи­вота. Як­що це прав­да, то я ди­ву­юся тим сен­ти­мен таль­ним са­мицям, котрі ка­жуть, що но­сять дітей під сер цем. Ні, під сер­цем гу­ляє хо­лод­ний вітер, а во­но, виїда­ючи твоє ло­но, на­бирає ва­гу і відтя­гує нир­ки.

Я відсу­нула што­ру, — світло гу­нуло в спаль­ню, аж за­боліли очі, — підій­шла до дзер­ка­ла і ви­соко підня­ла нічну ко­шулю. Ду­репа, ти прос­то собі навіюєш. Твій живіт іде­аль­но опук­лий, ніжно і стро­го ок­ресле­ний, як і має бу­ти, ко­ли в те­бе іде­аль­на фігу­ра, іде­аль­не тіло… Іде­аль­на… Іде­аль­не… Що? Іде­аль­не вбивс­тво. Ви­яв­ляєть­ся, іде­аль­ни­ми мо­жуть бу­ти вбивс­тво і смерть, а не тіль­ки кра­са, не тіль­ки ось ці без­до­ган­но на­пов­нені, ніким ще не ви­питі гру­ди, які зав­жди на­лива­ють­ся до бо­лю пе­ред тим, як ма­ють по­чати­ся місяч ні. Ось тобі, навіже­на, й уся при­чина: не сь­огодні зав­тра поч­неть­ся, тож, виїжджа­ючи з до­му, не за­будь при­хопи­ти там­пакс.

Я здриг­ну­лася від те­лефон­но­го дзво­ника. Чорті й що, че­каєш цих дзвінків — не до­чекаєшся, вже тіль­ки й жи­веш із те­лефо­ном, а ко­ли він обізветь­ся, то­бою аж тіпає.

— Ал­ло!

— Ти са­ма? — спи­тав Г. С.

— А з ким я маю бу­ти?

— Ну… мо­же, навіть зі своїм чо­ловіком.

— Глу­зуєш?

— Ні, — ска­зав він. — Не до жартів. Я справді не відки­дав мож­ли­вос­ти, що твій чо­ловік уже біля те­бе. При­най­мні в Києві й­ого слідів по­ки що не вид­но. І от ди­вина: й­ого сло­ва вліта­ли в од­не моє ву­хо, а в дру­ге виліта­ли. Я не реаґува­ла на них і не зна­ла, як би му­сила реаґува­ти. Не віда­ла — доб­ре це чи по­гано, що ніде не вид­но й­ого слідів.

— Ти стур­бо­вана? — спи­тав Г. С.

— Не знаю, що й ду­мати. Ви­ходить, прав­да бу­ла за мною від са­мого по­чат­ку. Во­дола­зи прос­то й­ого не знай­шли.

— Бу­ває й та­ке. Але й тут й­ого мог­ли не знай­ти. Твоє дру­ге про­хан­ня знач­но складніше за пер­ше. Бо як­що лю­дина заз­да­легідь го­туєть­ся до та­кого… ви­бач, розігра­шу, то їй мо­жуть спас­ти на дум­ку зовсім не­перед­ба­чувані ідеї.

— Що ти маєш на увазі?


— Не по­добаєть­ся мені ця історія, ось що, — ска­зав Г. С. — Усе мо­же з’ясу­вати­ся ду­же прос­то. Як­що це імітація за­гибелі тіль­ки для кре­диторів, то він ду­же швид­ко з’явить­ся до те­бе з по­вин­ною, бо кре­диторів уже…гм…

— Я знаю, — ска­зала я. — Ба­чила.

— А як­що це з іншої при­чини, то ти й­ого або більш ніко­ли не по­бачиш, або…

— Або що? — стис­ла я з усіх сил труб­ку.

— Або… три­май ніс за вітром.

— Не ро­зумію.

— Він до те­бе ще прий­де.

Гос­по­ди, навіть від роз­мо­ви з цим силь­ним і впев­не­ним чо­ловіком повіяло хо­лодом. Він це відчув. Відчув, бо рап­том зап­ро­пону­вав:

— Мо­же, тобі да­ти охо­рону?

— Ти не знаєш Нес­то­ра. Він за все жит­тя му­хи не вбив.

— Я теж не б’ю мух.

— Пе­рес­тань. Він за ме­не швид­ше своє жит­тя віддасть.

— Чу­дово, — тро­хи об­ра­жено ска­зав Г. С. — Тоді я за те­бе аб­со­лют­но спокій­ний. По­шуки мож­на при­пиня­ти?

— А що ця Аніта?

— Нічо­го. Сим­патія між ни­ми якась бу­ла, — ніби між іншим, але тро­хи зловтішно підкрес­лив він. — Од­нак за­раз їй відо­мо не біль­ше, ніж по­чула від те­бе по мобіль­но­му.

Мо­жеш мені повіри­ти, її до­пита­ли не ли­ше офіцій­но… То як?

— Ти все кра­ще за ме­не знаєш.

— Не ду­маю, — ска­зав він.

— Ро­би так, як вва­жаєш за потрібне. Я цілком пок­ла да­юсь на те­бе. На твою си­лу і мудрість. І він відта­нув.

— Я хотів зап­ро­пону­вати тобі по­жити в Києві. А потім по­думав, що ти не по­годиш­ся.

— Як я мо­жу те­пер?.. Ме­не щод­ня шар­пає слідчий. Ти сам усе ро­зумієш, і я тобі вдяч­на за це.

— Слідчо­го мож­на відши­ти. Цілком за­кон­но.

— Не вар­то. Спра­ва навіть не в нь­ому. Я му­шу зна­ти, що відбу­ваєть­ся, — ска­зала я. — Му­шу до­чека­тися якоїсь розв’яз­ки, інак­ше здурію.

— Нас­та­сю…

— Я тобі под­зво­ню, Го­рю.

— Як­що тіль­ки з по­чут­тя вдяч­ности, то не тре­ба, — ска­зав він. — Дзво­ни, ко­ли я тобі справді бу­ду потрібний.

— Я тобі под­зво­ню прос­то так, — по­обіця­ла я.

— Як доб­ре… — ска­зав він. — Як доб­ре, ко­ли тобі дзво­нять прос­то так. І де де, а тут я ро­зуміла й­ого, як ніхто.

«Прос­то так, прос­то так», — лед­ве не наспіву­вала я, спус­ка­ючись східця­ми вниз, і во­ни підта­кува­ли мені своїм ри­пом скри­пом.

Настрій тро­хи підняв­ся. Що мені те при­вид­дя і що мені якась кікімо­ра, ко­ли я маю лю­дину, здат­ну що­миті прий­ти на до­помо­гу і за­хис­ти­ти. Від ко­го зав­годно. Прос­то так.

Хви­лин де­сять я по­лежа­ла в теплій ванні, потім пос то­яла під хо­лод­ним ду­шем і, збадь­орив­шись, навіть нак ла­ла лег­кий макіяж. Чо­мусь за­кортіло на­фар­бу­вати­ся до пов­но­го блис­ку, од­нак ні з то­го ні з сь­ого відчу­ла алерґію на за­пах кос­ме­тики. Пар­фу­ми вик­ли­кали лег­кий ток­си­коз, і до­вело­ся при­чепу­рити­ся наш­видку­руч. Жи­виль­ним кре мом змас­ти­ла під очи­ма тіні без­сонної ночі, підве­ла по­ма дою гу­би, зле­гень­ка при­пуд­ри­ла но­са — а рап­том хтось завітає в гості, хоч би й ве­ликий слідець При­тула, від чий­ого ока не схо­ваєш жод­ної во­лоси­ни на го­лові. Усе там у нь­ого поліче­но, все дав­но схоп­ле­но, зва­жено й оціне­но.

Чи не так, Анас­тасіє Ми­хайлівно? То ку­ди ви, як той ка­зав, літа­ли?

В п…от­ку! Ку­ди літа­ла. Вам усе ска­жи.

Еге ж, еге ж, я так і ду­мав. Звідти ж і кров на ко­цюбі.

На кухні я зне­хотя посніда­ла си­ром із ме­дом, ви­пила зе­лено­го чаю і вий­шла надвір по­диха­ти свіжим повітрям.

Но­ги самі за­нес­ли ме­не по той бік бу­дин­ку, на який ви­ходи­ло вікно спальні, я дов­го приг­ля­дала­ся до то­го вікна, роз­зи­рала­ся до­окіл, вдив­ля­лася під но­ги, про­те нічо­го та­кого не поміти­ла, крім ди­кої груш­ки, яка за­коти­лася сю­ди невідь звідки, мож­ли­во, навіть з якоїсь чуд­ної вер­би.

І все-та­ки во­на схви­люва­ла ме­не, та дрібна дич­ка. Я підня­ла її і ста­ла шу­кати дру­гу, а, не знай­шов­ши, хотіла вже гу­кати Івань­ка — чи не ки­дав­ся він тут груш­ка­ми? — та пе­реду­мала. Так мож­на са­му се­бе до­пек­ти і з’їсти жив­цем.

Мо­же, ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ще й гніздо оду­да по­шукаєте?

Не­одмінно!

По­шукай­те, по­шукай­те, оду­ди як­раз і мос­тять гнізда біля річки в дуп­лах ста­рих верб, на яких ро­дять дикі груш­ки.

У ме­не що­до ць­ого є кра­щий по­рад­ник.

Я пішла в дім, оки­да­ючи оком подвір’я, чи ніде не вид­но Івань­ка (він, ма­буть, гибів на своєму ри­баль­сько­му сідалі), і хотіла бу­ло под­зво­нити, але враз прис­то­яла і бо­яз­ко гля­нула на камін. Ні, ко­цюб­ка ле­жала на місці. Але… що це?

У ме­не по­темніло в очах. Я підій­шла і взя­ла її в ру­ки.

Ні!!!

Ме­не лед­ве не ви­вер­ну­ло. На ній бу­ла кров. На то­му са­мому місці прос­ту­пила кров. При­чому ще чер­воніша й свіжіша. Я по­чула її ну­дот­но со­лоний дух.

Ко­цюба ви­пала з моїх рук, я лед­ве встиг­ла до ту­але­ту, і по­темнілий у зе­лено­му чаї сир став виліта­ти з ме­не, як чор­не зер­но з ан­ци­боло­та. Я лед­ве не пор­ва­ла киш­ки. Уже й­шла са­ма жовч, а нут­рощі зво­дило спаз­ма­ми.

Ко­ли ви­диба­ла з ту­але­ту, в очах ме­рехтіли жовті ме­тели­ки.

Ні, це не при­вид. При­вид не ли­шає слідів. Тут хтось є.

Хтось блу­кає у ць­ому домі, жа­да­ючи кро­ви.

По­зад ме­не про­лунав різкий ви­ляск.

— Хто ти?! Ви­ходь! — зак­ри­чала я. — Чо­го тобі тре­ба від ме­не?! Ви­ходь! — я озир­ну­лася, го­това до всь­ого, і, мов ди­тина, що бле­фує, гра­ючи в піжмур­ки, за­вола­ла: — Я те­бе ба­чу!

Огор­ну­та на­жаха­ним відлун­ням влас­но­го го­лосу, я все та­ки зро­зуміла, на­решті, що то ляс­ну­ла підня­та пе­ред тим нак­ривка уніта­зу, але страх не по­пус­кав. Я вис­ко­чила надвір і не зна­ла, в який ку­ток за­бити­ся. Річка ме­не ля­кала, а з про­тилеж­но­го бо­ку був ліс.

«Геть!.. Геть звідси!» — пуль­су­вала панічна дум­ка, невідо­мо до ко­го звер­ну­та — чи до то­го, ко­го я не ба­чила, кож­ним нер­вом відчу­ва­ючи й­ого при­сутність, чи до се­бе са­мої.

Врешті решт зга­дала про ма­шину. Геть!.. Сісти за кер­мо, розігна­тися, скіль­ки доз­во­лить спідо­метр, на пов­ну гуч ність вру­бати му­зику і ні про що не ду­мати. До­ганяй! Оце тобі і мітла, і ко­цюба, і тра­хана шваб­ра ра­зом!!! Оце тобі підер при­вид і кікімо­ра лесбіян­ка! … Я відімкну­ла ґараж, де зас­то­яв­ся дух бен­зи­ну, і ме­не знов зну­дило. Де­яких спе­цифічних за­пахів я вже прос­то не зно­сила.

Чи тут теж хтось на ме­не ча­тує?..

Я за­зир­ну­ла в май­стер­ню і, стри­му­ючи но­вий на­пад блю­воти, зігнув­шись у три по­гибелі, май­же по­рач­ку­вала в ку­ток, де бу­ло на­гор­ну­то ку­пу зе­леної гли­ни. Се­ред су­хого груд­дя біліли шма­точ­ки крей­ди. Я впа­ла на коліна, по­чала їх ви­бира­ти і жадібно їсти ра­зом із гли­ною.


 

4


 

— Тут не­має нічо­го див­но­го, — ска­зав отець Се­рафим. — Під час ток­си­козу лю­ди час­то їдять крей­ду чи білу гли­ну.

Ми сиділи в й­ого по­ко­ях нас­тупно­го дня після то­го, як я заз­на­ла не­вимов­но­го жа­ху й ток­сично­го на­паду. Сиділи по­важ­но й прис­той­но, як доб­ро­чесні отець із ма­туш­кою, і мені зда­вало­ся, що ко­ли не­будь я змог­ла б з ним поб­ра­тися, тіль­ки б поз­бу­тися тих на­пас­тей, що опосіли ме­не ос­таннім ча­сом. Я бу­ла б зраз­ко­вою по­падею, від ме­не він дідь­ка ли­сого стри­бав би у греч­ку і теж був би слав­ним слу­гою Бо­жим, дос­лу­жив­ся б до архієрея, а там ви­ще, я б й­ого поз­най­оми­ла з Г. С., ди­вись, ко­ли не­будь став би і пат ріар­хом всія… те­пер во­ни всі всія… всіяні ор­де­нами… та по­ки що він си­дить у по­ко­ях нас­то­яте­ля хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва — теж прис­той­них, тре­ба ска­зати, — і втішає сво­го вог­ненно­го ан­ге­ла, тро­хи грішно­го, тро­хи свя­того, але ду­же кра­сиво­го і на­ляка­ного.

— Жінки в ць­ому стані їдять тісто, — вів далі отець Се­рафим, — гли­ну, од­на тут у нас об­ли­зала всі стіни…

— Ви­бач­те, от­че, — пе­реби­ла я. — В яко­му та­кому стані?

— Як — у яко­му? — зди­вував­ся він. — Ко­ли жінка за­ходить у тяж, в яко­му ж іще.

— То ви га­даєте, що я та­ки вагітна? — зди­вува­лась і я.

— По­ки що ми го­вори­мо ли­ше про сим­пто­ми вагітнос­ти, — ска­зав май­бутній патріарх Ук­раїни і всія Ру­си і поп­ра­вив між но­гами па­тери­цю, себ­то поп­ра­вив між коліна­ми по­сох, який от­ри­му­ють свя­щен­нослу­жителі за особ­ливі зас­лу­ги як ду­хов­ний меч для бо­роть­би зі злом. Но­сять й­ого підві ше­ним до пле­ча, і че­рез те цей по­сох па­тери­ця зви­сає до колін. — А сим­пто­ми ще не є підста­вою для ос­та­точ­но­го вис­новку, — тро­хи роз­дра­това­но ска­зав зав­трашній архієрей.

То я й­ому підпсу­вала настрій. Як тіль­ки приїха­ла, він од­ра­зу по­тяг ме­не в од­по­чиваль­ню, але я й­ого делікат­но відтру­тила. Не до то­го. Щоб зовсім не об­ра­жати от­ця Се­рафи­ма, я не зізна­лася, що в те­перішнь­ому стані на дух не зно­шу чо­ловіків, як пар­фу­ми, їжу, бен­зин.

Тож він трішки на­дув­ся, і ми сіли в світлиці на ве­люро вій ка­напі, дот­ри­му­ючись шля­хет­ної дис­танції, мов­би ста­росвітські ба­тюш­ка й ма­туш­ка. І те­пер я спи­тала наївно:

— То що ж це та­ке, от­че? Що ж це зі мною за прик­лючка? — спи­тала я, на­че ма­туш­ка цілка, закліпав­ши очи­ма.


— Що? Мо­же бу­ти зат­римка. Хіба ти не знаєш?

— Та знаю, але в ме­не та­кого не бу­ло раніше.

— Нев­же ти не сте­жиш за своїми місяч­ни­ми цик­ла­ми? — май­же з осу­дом спи­тав він.

— Так, приб­лизно. Мені раніше це не заг­ро­жува­ло, то я не пе­рей­ма­лася.

— Тре­ба те­бе ог­ля­нути, — по­мов­чавши, су­мир­но мо­вив зав­трашній архієпис­коп гіне­колог.

Я рап­том зга­дала, що до ць­ого ви­соко­го са­ну пе­рево­дять ли­ше не­од­ру­жених або ов­довілих свя­щеників. Нам до­ведеть­ся взя­ти фіктив­не роз­лу­чен­ня чи знов та­ки про­сити Г. С., аби він втру­тив­ся в цю делікат­ну спра­ву.

— Пря­мо за­раз? — спи­тала я.

— А ко­ли ж?

— Оту у у ут?

— Ні, в од­по­чивальні.

Як це на­зиваєть­ся? Не хотіла ко­за на торг, то її си­лою по­вели.

— Ви там маєте гіне­кологічне крісло? — не без іронії спи­тала я.

— Май­же. І справді, се­ред прос­то­рої спаль­ної кімна­ти з ши­рочез ним ор­то­педич­ним ліжком сто­яло ще чу­дер­наць­ке крісло.

Й­ого сть­оба­на спин­ка бу­ла відки­нута да­леко на­зад, так, що хоч не хоч не ся­деш, а ля­жеш.

— Мо­жеш навіть не роз­дя­гати­ся, — досі об­ра­жений, ска­зав отець Се­рафим. — До­ведеть­ся зня­ти тіль­ки тру­сики.

А сук­ню за­дереш, підсте­лимо під со­неч­ко руш­ни­ка.

Я так і зро­била. Стяг­ла свої ажурні тру­сики, не зні ма­ючи че­реви­чок шпиль­ок, підня­ла сук­ню ви­ще пу­пика і, мож­на ска­зати, ве­село вляг­ла­ся в твер­де крісло. Мені зро­било­ся не­пере­лив­ки лиш тоді, ко­ли вгледіла в ру­ках от­ця Се­рафи­ма лис­кучі, хо­лодні навіть на відстані ме­талеві інстру­мен­ти. Один на­гаду­вав срібну лже­цю, тіль­ки з дов­гим, як в опо­лони­ка, дер­жа­ком, а дру­гий ски­дав­ся на щось се­реднє між но­жем і ви­дел­кою.

— Ви ме­не зби­раєте­ся з’їсти, от­че? — спи­тала я. — І вже дав­но, — ска­зав без п’яти хви­лин патріарх київсь­кий, во­лоди­мирсь­кий, чернігівсь­кий, одесь­кий і, мож­ли­во, навіть мос­ковсь­кий. — Чим не ла­сий шма­точок?

— Ме­не не мож­на ля­кати, вла­дико, — ска­зала я. — Хіба не ба­чите, що ли­шило­ся від моїх нервів?

— Ти мис­тец­твоз­на­вець, сон­це моє, і хо­ча це не про­фесія, му­сиш ро­зуміти об­разні вис­ло­ви.

— Я на­сам­пе­ред жінка, ва­ша свя­тос­те.

— Еге ж, чо­ловічи­ця.

Зро­било­ся геть хо­лод­но, ко­ли він зо­дяг­нув на пра­ву ру­ку ще й ґумо­ву ру­кавич­ку. Нор­маль­на і навіть обов’яз ко­ва річ для гіне­коло­га. Та ко­ли він на­тягу­вав ру­кавич­ку, на­че пре­зер­ва­тив, май­же до ліктя і при ць­ому… якось так посміхав­ся, мені стрель­ну­ла дум­ка про маніяка — во­ни та­кож спер­шу улес­ливі, хоч прик­ла­дай до ра­ни, а потім… Інак­ше ку­ди мог­ла звітри­тися ма­туш­ка по до­розі від Та­ращі до Гос­трої Мо­гили?

Це вра­жен­ня за­гос­три­лося ще дуж­че, ко­ли він підій­шов до крісла і чо­ловічий дух з но­вою си­лою пе­рехо­пив мій по­дих до спаз­ма­тич­ної ну­доти. Теж нор­маль­на річ для жін ки із сим­пто­мами вагітнос­ти, кітна киць­ка — і та го­това пе­рег­ризти гор­лянку чи відку­сити яй­ця нас­тирли­вому ко­тярі, але мені лізли в го­лову ли­ше маніякальні дум­ки. І ко­ли цей ко­лишній май­ор, цей спец­назівець росій­ської армії, кот­рий ви­пус­кав киш­ки із лю­дей у га­рячих точ­ках Кав­ка­зу, став підсте­ляти під мою хо­лод­ну сра­чину білий, як сніг, руш­ник, я май­же знеп­ри­томніла від стра­ху й ну­доти.

Але ку­ди вже діва­тися? Будь який спро­тив вик­ли­кає ще біль­шу аґресію, тож я пок­ла­лася на во­лю Гос­подню — не бу­де ж він ви­пус­ка­ти тель­бу­хи з ма­туш­ки, якій су­дило­ся зо­дяг­ти на й­ого го­лову патріар­шу мит­ру.

— Роз­ту­ли шир­ше ніжки, — поп­ро­сив патріарх київсь кий, вла­дикав­казь­кий, ка­рабас ба­рабась­кий чи, пе­реп­ро шую греч­но, ка­рабахсь­кий і гроз­ненсь­кий — і схи­лив­ся ни­зень­ко, а тим ча­сом й­ого бла­гочес­ти­ва ма­туш­ка роз­че піри­ла но­ги, як ос­тання проб­лядь, і, зціпив­ши зу­би, з усіх сил зап­лю­щила очі.

Спер­шу все­реди­ну мо­го тіла, як ка­же снодій­ний те­ле ящик, увій­шла кри­жана лже­ця, потім, вид­но, оте щось се­реднє між но­жем і ви­дел­кою, бо зро­било­ся бо­ляче, і я зас­тогна­ла.

— Все, все, — зас­по­коїв він. — По­тер­пи ще се­кун­ду.

Потім у ме­не ввій­шло щось пруж­не й га­ряче і зап­ра­цю ва­ло, як ве­лоси­пед­на пом­па, ніби мені вже за ос­танніми тех­но­логіями ро­били аборт ме­тодом стис­ну­того повітря.

Але ні — це бу­ло зовсім інше. Це бу­ло те, з чо­го я зро­зуміла, що відчу­ває жінка, яка скліщуєть­ся із псом — ша­лено швидкі пош­товхи фрикції і кру­тий сморід звірю­ки, що про­буд­жує в тобі первісні тва­ринні інстин­кти, первісну хіть. Ще­зає будь який страх, і навіть хо­четь­ся, щоб те­бе ця звірю­ка тро­хи пог­ризла.

— Те­пер справді все, — ска­зав він, ви­тира­ючи ме­не руш­ни­ком за всіма пра­вила­ми гігієни. — Мож­на зо­дяга­тися.

Та по­ки я підво­дила­ся з крісла і в’яло, ніби ви­ходи­ла з нар­ко­зу, на­тягу­вала на се­бе єди­ну зня­ту оде­жину, він ще встиг прис­мокта­тися до моїх гру­дей, які на­лили­ся так ту­го і щем­но, що боліли навіть від поцілунків.

— Ну що? — з надією спи­тала я.

— Та що… — об­ли­зу­ючись, ска­зав він. — Навіть із сосків уже прос­ту­пає мо­лози­во.

— То це не зат­римка? Ти впев­не­ний на всі сто? — я ледь не за­дих­ну­лася від хви­люван­ня і пе­рей­шла до нь­ого на «ти».

Він так опус­тив го­лову, що як­би на ній бу­ла мит­ра, то во­на по­коти­лася б мені до ніг.

— На двісті, — мо­вив при­рече­но, та я бу­ла пев­на, що він на­силу стри­муєть­ся, щоб не стри­бати на ра­дощах. — І що ж те­пер ро­бити?

— Не га­ряч­куй. Тут ще мірку­вати і мірку­вати.

Він знов провів ме­не у світли­цю, і ми сіли на ве­люро­ву ка­напу, приз­на­чену для серй­оз­них роз­мов.

— По пер­ше, ти му­сиш бу­ти щас­ли­вою, що, на­решті, здат­на на­род­жу­вати, — пов­чаль­но, ба навіть мо­раліза­тор сь­ки звер­нувся до ме­не май­бутній патріарх. — Це ве­лика бла­годать, пос­ла­на…

— Але ж ти знаєш, знаєш, знаєш! — у роз­пачі зак­ри­чала я. — Ко­му ж, як не тобі, зна­ти, звідки во­но взя­лося.

Й­ого, ма­буть, вжа­лило оте гру­бува­те «во­но».

— Ні, — ска­зав він. — Я не впев­не­ний.

— У чо­му?

— Ба­чиш, бу­ває вагітність кон­так­тна і без­контак­тна, — тлу­мачив ко­лишній май­ор-спец­назівець так, ніби й­шло­ся про ка­рате. — І по­ки що важ­ко ска­зати…

— Яка та­ка без­контак­тна?

— Ну, Й­осип не спав же з Марією, — ска­зав він нез­во руш­но. — А Діва за­вагітніла.

— Ти хо­чеш ска­зати, що ти Й­осип, а я Марія?

— Зовсім ні. Ба­чиш, чо­го ми з то­бою не знаємо, Анас тасіє, — вро­чис­то ви­мовив він моє ім’я, підкрес­лю­ючи, що во­но нічим не гірше за Маріїне. — Ні ти, ні я не знаємо за­пев­не, де ти за­чала. Чи тоді в церкві, чи… на Лисій горі.

Як­що це ста­лося в храмі Іва­на Бо­гос­ло­ва, то плід роз­ви вав­ся за нор­маль­ни­ми цик­ла­ми і ти мо­жеш ма­ти слав­но­го хлоп­чи­ка. А як­що за­чат­тя відбу­лося на Лисій горі, то тут уже все протікає інак­ше.

— Мені страш­но, — ска­зала я. — Ме­не ос­таннім ча­сом постій­но пе­ресліду­ють кош­ма­ри.

— Нічо­го див­но­го. Після то­го, що ста­лося з твоїм чо­ло віком…

— Не тіль­ки це, Сергію, — я та­кож наз­ва­ла й­ого на ім’я. — Ти зро­зумій ме­не до кінця. Я хо­чу поз­бу­тися ць­ого пло­ду.

Я не мо­жу ри­зику­вати. В моєму ста­новищі це бу­ло б…

— Дай собі спокій, — ска­зав він. — Все бу­де так, як ти хо­чеш. Я ко­хаю те­бе і ні з ким не зби­ра­юся діли­ти цю лю­бов.

Він при­гор­нув ме­не до се­бе, як сес­тру, ко­рот­ко поці лу­вав в ус­та.

— До­помо­жи мені. Ти та­кий силь­ний, — зга­дала я без­розмірний комплімент, який лег­ко на­лазить на всіх без ви­нят­ку чо­ловіків.

— Я сам ви­жену й­ого з те­бе, навіть як­що це злий дух.

Ти ж знаєш, що я це вмію ро­бити.

— Знаю, — ска­зала я і по­дару­вала й­ому ми­лу усмішку, хо­ча, їй пра­во, ме­не про­дов­жу­вав піднуд­жу­вати за­пах сам­ця.

— Які кош­ма­ри те­бе пе­ресліду­ють? — спи­тав він.

— Різні, — я на хвиль­ку за­мис­ли­лась. Ну, не роз­повіда­ти ж й­ому про кров на ко­цюбі, дикі груш­ки, що рос­туть на вербі, чи кікімо­ру лесбіян­ку. Хо­ча… хто й­ого знає.

— Я й тут мо­жу тобі до­помог­ти, — підо­хотив він.

— Вночі я чу­ла крик оду­да.

— Ціка­во. Ти впев­не­на, що то був одуд?

— Те­пер я ні в чо­му не впев­не­на. Але тим біль­ше…

— Ти вза­галі ба­чила їх біля вас?

— Мо­же, раз чи двічі. За­те чу­ла їх час­то. Тіль­ки вдень — і то на­весні чи влітку.

— А гніздо? Гніздо ко­ли не­будь ба­чила? — прискіпав­ся він до то­го оду­да, і я поміти­ла, як у й­ого зву­жених сірих очах зблис­ну­ли бісну­ваті вог­ни­ки.

— Ні, а хіба що?

— Нічо­го, ти бу­деш сміяти­ся.

— Сергію, — ска­зала я. — Ме­не вже дав­но ніщо не ди­вує. І тим більш не смішить.

— Ти хо­чеш зна­ти? У гнізді оду­да мож­на знай­ти ки­рика.


Це та­кий камінчик, який мо­же ле­жати ра­зом з й­ого яєчка­ми, а мо­же ли­шити­ся там і після то­го, як ви­летять пта­шеня­та. Й­ого на­зива­ють ка­менем зра­ди.

— То й що? Ти хо­чеш ска­зати, що я зрад­жу­вала сво­го чо­ловіка і те­пер ме­не пе­реслідує одуд?

— Ні. Річ у тім, що ко­ли ць­ого камінчи­ка, ць­ого ки­рика, прик­ласти лю­дині до го­лови тоді, як во­на спить, то мож­на дізна­тися про всі її дум­ки. Бу­деш роз­пи­тува­ти — і во­на тобі все роз­ка­же. Навіть про влас­ну зра­ду.

— Ти що, про­бував? — спи­тала я.

— Ні. Од­нак хотіло­ся б.

— Чо­го тіль­ки не бу­ває в світі. Сергію, не знаю чо­му, але я тобі досі ць­ого не роз­повіда­ла. То­го дня, ко­ли про­пав мій чо­ловік, я при­нес­ла з лісу ву­жа.

— Ву­жа?

— Так. Він заліз у сум­ку й скру­тив­ся там у моїй білизні.

Я й­ого так і при­нес­ла до­дому.

— Шту­ка ви­нят­ко­ва, од­нак по­яс­ненна, — ска­зав він. — Й­ого при­вабив за­пах, він заліз у сум­ку і там, зах­мелівши, зас­нув. Я теж хмелію від за­паху тво­го тіла. Во­но вип­ро мінює такі хвилі, які огор­та­ють кож­ну мою кліти­ну, і я не здат­ний із цим бо­роти­ся.

За­раз я не мог­ла відповісти й­ому тим са­мим — ме­не піднуд­жу­вало са­ме від за­паху й­ого чо­ловічо­го тіла.

— Мо­же, кра­ще звер­ну­тися до гіне­коло­га? — по­дума­ла я вго­лос.

— Не­ма про­рока в своїй вітчизні, — ска­зав він, і був це вже не Сергій, а отець Се­рафим, нас­то­ятель хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва, кот­рий по­вер­нувся в рідні краї з чу­жини. — Я при­сяга­юся, що зроб­лю це кра­ще за будь яко­го про­фесо­ра.

До ме­не лю­ди зда­леку їдуть, щоб зціли­тися, а ти підеш до яко­гось ко­нова­ла.

— Я ду­мала, так бу­де простіше.

— Я зроб­лю це швид­ко й без­болісно, — ска­зав отець Се­рафим.

— Ко­ли?

— Дня­ми. Я тобі под­зво­ню. Спро­буй дот­ри­мува­тися пос­ту.

— Для ме­не це не проб­ле­ма. Ди­вити­ся не мо­жу на їжу.

— Ну от і доб­ре, тобі не­має чо­го хви­люва­тися. І про кош­ма­ри за­будь. Оду­ди відліта­ють у теплі краї на по­чат­ку ве­рес­ня. Так що їх уже не­має, тобі при­мари­лося. Це на­зав­жди ми­неть­ся, ко­ли я ви­жену з те­бе… ко­ли ти поз­бу­деш­ся пло­ду. Че­рез нь­ого в те­бе за­пале­на кров. Ти знаєш, що та­ке кров?

Я мов­чки ди­вилась на нь­ого, а ба­чила ко­цюбу: зовсім свіжа крівця на ній за­бива­ла па­моро­ки ну­дот­но со­лоним ду­хом.

— Це рушій на­шої у­яви й аґент усіх таємниць, — уро­чис то і з на­тяком ска­зав патріарх. — Це маґне­тич­на ос­но­ва ас­траль­но­го світла, зо­серед­же­на в жи­вих створіннях, — ска­зав ви­пус­кник відмінник шко­ли Пав­ла Гло­би. — Ніхто не здат­ний ви­гада­ти та­ких поч­вар, ство­рити об­раз са­мої смер­ти, а тіль­ки во­на — за­пале­на кров, — ска­зав відстав­ний май­ор мо­гутньої росій­ської армії.

— Доз­воль­те й­ти? — ви­тяг­лась я пе­ред ним у стру­ну, як зраз­ко­вий сол­дат. — Іди, — ска­зав він. — Ти знаєш, що про­вод­жа­ти мені те­бе не вар­то.

Май­бут­ня ма­туш­ка нас­то­яте­ля хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва пош­ти­во вкло­нила­ся й ру­шила до две­рей. Во­на бу­ла впев не­на в то­му, що її чо­ловік ста­не патріар­хом, і вже ба­чила на нь­ому не ли­ше осяй­ну мит­ру, а й гап­то­ваний зо­лотом са­кос, який зо­дяга­ють замість фе­лона чи ри­зи най­вищі чи­ни ду­ховенс­тва. Са­кос ще на­зива­ють царсь­кою одіжжю, і це цілком спра­вед­ли­во, що й­ого зо­дяг­не чо­ловік ца­риці.

Ви­ходя­чи з й­ого по­коїв, я ще хотіла озир­ну­тися на патріар­ха всія Ук­раїни Ру­си від Ся­ну до До­ну, від Гос­трої Мо­гили до Ед­монто­на, та зне­наць­ка зав­мерла вже на по­розі.

Щось, мов ри­бина, ски­нуло­ся в моєму жи­воті й черк ну­ло хвос­том по жи­вому.


 

5


 

Я тіль­ки но заг­на­ла «фор­да» в ґараж, як до воріт підко ти­ло ще од­не ав­то, щоп­равда, ста­ре, де­рен­чли­ве, ще з кам’я но­го віку.

— Доб­ро­го вам дня чи вже, да­руй­те, ве­чора, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — виг­ля­дав із за хвіртки При­тула, мов стра хо­вий аґент, не на­важу­ючись за­ходи­ти не те, що в дім, а й на подвір’я. — Я ли­ше на хви­лин­ку чи навіть, як той ка­зав, на се­кун­дочку зас­ко­чив до вас по до­розі. Був тут не­далеч­ко у знай­омо­го фер­ме­ра, то дай, ду­маю, заг­ля­ну.

— Що, знов ба­рана вкра­ли? — зне­хотя підій­шла я до хвіртки, по­казу­ючи, що мені не до прий­ому гос­тей і роз мо­ва бу­де ко­рот­ка.

— Та ні, по при­ятель­сько­му заїжджав, як оце й до вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — зовсім «по при­ятель­сько­му» об­ла­пував він ме­не во­дяви­ми оч­ка­ми. — Був би й не за­хо див, та по­бачив вас у дворі.

— Я лед­ве стою на но­гах, — чес­но ска­зала я, бо справді вже й коліна підги­нали­ся від уто­ми. А тут ще бен­зи­новий сморід на­котив­ся від При­тули­ної ма­шини, в яко­му гу­бив­ся навіть чо­ловічий за­пах. Чи, мо­же, При­тула і не пах чо­ловіком?

— Ні ні, я че­рез хвіртку два сло­ва, — спо­лоха­но ска­зав він.

— Ви­бач­те, я прих­воріла серй­оз­но.

— До лікарні їзди­ли, еге? — спи­тав цей ідіот.

— Ні, до цер­кви! — зоз­ла ска­зала я. — Ви ж мені так ра­дили?

— А так, — бігав по мені оч­ка­ми й на­решті впер­ся ни­ми у мій живіт. — Тим біль­ше, що в Гострій Мо­гилі, нап­риклад, мож­на і по­моли­тись, і за­разом підліку­вати­ся.

На­сипеш мені на хвіст солі, по­дума­ла я. Тут не­дав­но вже один та­кий ро­зум­ний висів на хвіртці зі своїми по­рада­ми, а де він те­пер?

— На собі пе­ревіри­ли? — злос­ти­во спи­тала я.

— Лю­ди так ка­жуть. Я що оце по­думав собі, Анас­тасіє Ми­хайлівно… Ви тоді нарізно спа­ли з чо­ловіком і тіль­ки вранці поміти­ли, що він не по­вер­нувся з річки, так?

— Я вам про це сто разів ка­зала.

— Ка­зали, але ба­чите — в ме­не та­ка ро­бота, щоб у пам’яті все по­нов­лю­вати. Я, знаєте, тро­хи за­будь­ку­ватий. Отож вий­шли ви вранці до річки, по­бачи­ли по­рожній чо­вен, при­битий хви­лею до бе­рега, гук­ну­ли… ць­ого… Івань­ка, так?

— Ну, так. І що?

— А далі ви ка­жете, що ніхто не чіпав чов­на — ні ви, ні пе­реля­каний Івань­ко.

— Ви ж самі ба­чили, що все за­лиша­лося на місці.

— Ба­чив, зви­чай­но. Тіль­ки мені, ту­году­мові, аж те­пер стрель­ну­ло, що хви­ля ви­кину­ла чов­ни­ка но­сом на бе­рег. І вес­ла якось так рівнень­ко зви­сали по обид­ва бо­ки…

Як­що він за­раз ще за­курить лю­леч­ку — ме­не ви­вер­не.

— Не знаю, не до то­го бу­ло.

— Звісно ж. І я, ту­годум, не на­дав то­му зна­чен­ня, бо впев­не­ний був, що ко­ли приїдуть во­дола­зи, то все од­ра­зу з’ясуєть­ся. А во­но ба­чите, як по­вер­ну­ло. По­вер­ну­ло на те, що в човні хтось та­ки та прип­лив до бе­рега. Хви­ля не­се й­ого бо­ком, кру­тить, але ніко­ли не виш­тов­хне но­сом на бе­рег. Пе­ревіре­но, — ска­зав При­тула, щоб я не сумніва­лася.

— Прип­лив?.. Хто? — спи­тала ще од­на ідіот­ка, яка са­ма повіси­ла зай­вий клопіт на свою чарівли­ву ду­пу. — І я ж оце су­шу го­лову: хто? І відповіді тут нап­ро шу­ють­ся ли­ше дві, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Або прип­лив ваш чо­ловік, або той, хто знає, де він подівся.

— Тоб­то…

— Тоб­то вбив­ця, — без­жаль­но ска­зав При­тула. — Він міг й­ого підсте­рег­ти на воді, приг­лу­шити, а потім ви­кину­ти у во­ду де зав­годно — чим­далі від то­го місця. І приг­на­ти чо­вен сю­ди, щоб зіміту­вати не­щас­ний ви­падок. Але він зро­бив од­ну по­мил­ку. Не по­думав про те, як по­водить се­бе не­керо­ваний чо­вен на хви­лях під час силь­но­го вітру.

— На піску ма­ли б за­лиши­тися хоч якісь сліди.

— Які сліди, Анас­тасіє Ми­хайлівно? Дощ, хви­ля на­ко чу­вала­ся да­леко на бе­рег. Убив­ця міг підій­ти і вбрід міли­ною. Але це тіль­ки од­на версія. Дру­га… Ви досі не при­пус­каєте дум­ки, що ваш чо­ловік міг отак… по­жар­ту ва­ти? Не з ва­ми, зви­чай­но, а з ки­мось, хто й­ому не да­вав спо­кою.

— Не знаю. Як вас пос­лу­хати, то мож­на по­дума­ти що зав­годно.

При­тулині мірку­ван­ня бу­ли б аб­со­лют­но слуш­ни­ми, як­би… як­би все не відбу­лося на моїх очах. Тоб­то не все.

Од­на й­ого версія ду­же ски­дала­ся і на моє при­пущен­ня:

Нес­тор вип­лив. Та ж підступ­на хви­ля, що з та­кою си­лою гна­ла до бе­рега, до­помог­ла й­ому виб­ра­тися на міли­ну. А далі… далі він і за­мис­лив цю ди­яволь­ську шту­ку — щез­ну­ти з очей своїх пе­ресліду­вачів і за­од­но пом­сти­тися мені. Так, пом­сти­тися, те­пер я вже бу­ла впев­не­на в то­му, що він щось вивідав про ме­не, чо­го не міг прос­ти­ти. Інак­ше до­мовив­ся б про все зі мною, і тоді й­ому бу­ло б ще лег­ше справ­ди­ти цей бо­жевіль­ний за­дум. Мож­ли­во, При­тула як­раз так і ду­має: ми обоє у змові й во­димо всіх за ніс. Інак­ше чо­го й­ому, ту­году­мові, ма­ло не щод­ня об­би­вати мої по­роги.

— Мо­же, вар­то бу­ло б поціка­вити­ся, чи він ніде не з’яв­лявся, — чи то мірку­вав уго­лос, чи тіль­ки да­вав свої цінні по­ради При­тула, і в ме­не зно­ву скла­лося вра­жен­ня, що він хо­дить за мною по п’ятах. Нев­же цей при­битий з за ро­гу мішком во­лодар чарівної люль­ки бо­руль­ки має ще й шап­ку не­видим­ку?

Він ме­не вже дістав.

— Це все, що ви хотіли спи­тати? Бо хви­лина дав­но ми­нула, — без­це­ремон­но ска­зала я.

— Так так, про­бач­те, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Я ж так, знаєте, по при­ятель­сько­му. Не смію вас біль­ше зат­ри му­вати. І про­шу, не хворій­те. Ви справді сь­огодні мені не по­добаєтесь, якась ду­же бліда.


На­хаба! Я й­ому не по­доба­юся. За мною сох­нуть нар­де­пи, пре­зиден­ти най­ба­гат­ших фондів, патріар­хи всія всія, а во­но тут ще бу­де мені свистіти, що я не по­доба­юся жу­кам гноїкам. Мо­же, й справді ска­зати Г. С., хай відшиє й­ого на ху…тір Ми­хайлівсь­кий, чим­далі з моїх очей.

— За­те ви в нас нівро­ку. Бай бай! — фаміль­яр­но по про­щала­ся я.

— Ну, який же з ме­не ба­бай? — зди­вував­ся ту­пий ще й на ву­хо При­тула. — Хіба я та­кий страш­ний? Я ж, як той ка­зав, зовсім по при­ятель­сько­му.

— Хто ка­зав? Хто та­кий той? — ви­вела ме­не з се­бе й­ого па­рази­тич­на при­мов­ка.

При­тула зав­мер, на­че на нь­ого туп­ну­ли но­гою, а потім май­же нав­шпинь­ках по­зад­ку­вав од воріт.

Я бу­ла, пев­на річ, нес­пра­вед­ли­ва до ць­ого провінцій­но­го прос­та­ка, але до ко­го я тоді бу­ла спра­вед­ли­вою? Са­ма до се­бе вже ма­ла відра­зу, а чо­ловіків усіх пе­ревіша­ла б на сухій гілляці. І ще не встиг­ла зігна­ти злість на При­тулі, як підвер­нувся під га­рячу ру­ку Івань­ко. Він приніс мені пря­мо на га­рячій па­тельні сма­жених линів, які я так лю­била, кар­лик це знав і, щас­ли­вий, що впій­мав та­ких тлус­тих ли­ночків, при­го ту­вав їх спеціаль­но для ме­не.

— За­бери! — зак­ри­чала я, не зно­сячи за­паху сма­женої ри­би. — Ви­неси її геть, бо ти струїш ме­не! Івань­ко зля­кано по­точив­ся з ве­ран­ди, не ро­зуміючи, яка му­ха ме­не вку­сила, а я все ще кри­чала:

— Ти не ба­чиш, що ме­не кор­чить від їдла?

— Кор­чить? — ще дуж­че зля­кав­ся кар­лик.

— Так, кор­чить, кор­чить, кор­чить! — затіпа­лась я в істе­риці.

Ли­ше зго­дом, ко­ли тро­хи відій­шла під хо­лод­ним ду­шем, пок­ли­кала й­ого в дім і ска­зала:

— Ви­бач, Івань­ку, що я на те­бе наг­ри­мала. Я не хотіла. — Івань­ко не сер­дить­ся, — зрадів він.

— Я тобі вдяч­на за линів. Але я, ма­буть, чи­мось струїла­ся.

— Мо­же, Івань­ко діста­не вам з ль­оху кис­лих огірків? — обе­реж­но спи­тав він.

— Ти мо­лодець. Як це я са­ма не здо­гада­лася.

Він гай­нув у ґараж, де від ре­мон­тної ями відга­лужу ва­лося ціле підзе­мел­ля, і приніс трилітро­ву бан­ку ма­рино ва­них огірків.

Сам їх відкрив і, ви­тягу­ючи дов­ги­ми зви­вис­ти­ми паль ця­ми з роз­со­лу, скла­дав у тарілку.

Я пог­ли­нала їх од­но­го за од­ним, як мав­па ба­нани, а Івань­ко все підкла­дав і підкла­дав.

— Слу­хай, ти ча­сом ніде не ба­чив біля нас гнізда оду­да? — між іншим спи­тала я.

— Оду­да? Не ба­чив.

Я вже ду­мала про щось своє, ко­ли по­чула:

— А знаєте, чо­му?

— Що? — не зро­зуміла я.

— Чо­му Івань­ко не ба­чив оду­дино­го гнізда?

— Чо­му ж?

— Бо цей хит­рю­га й­ого не мос­тить.

— Як то не мос­тить?

— Бо цей чу­батий хит­рю­га жи­ве у норі щу­ра.

— Щу-ра-а-а?

— Ну, не па­цюка-кри­сюка, а щу­рика. Хіба як на­зива­ють отих без­хвос­тих ластівок, що літа­ють у бе­резі? Щу­рика­ми.

Ви ж ба­чили, скіль­ки їхніх нір у кру­чах? Так той хит­рю­га чу­батий виб­рав собі од­нень­ку і жи­ве та­меч­ки. Івань­ко прислідив.

— Отут біля нас пря­мо? — пе­рес­та­ла я хрум­ка­ти.

— А де ж! Як­що хо­чете, Івань­ко вам по­каже. Хоч за­раз.

— Ні, вже май­же ніч над­ворі. Хай взав­тра, — ска­зала я. — А ти не ла­зив до нь­ого в гніздо? В ту но­ру?

— Хіба Івань­ко дур­ний, щоб ла­зити у гніздо оду­да? Ви ще не знаєте, що то за пта­ха. Він страшніший за со­ву! І навіть за ка­жана, — зга­дав рап­том Івань­ко ще од­ну істо­ту із за­пале­ною кров’ю. — Він вам та­ке мо­же зро­бити!

— А що?

— Ха­ту спа­лити, ось що!

— Як? — не повіри­ла я.

— А так. При­несе жа­рюка у дзь­обі і пус­тить півня.

Ду­маєте, чо­го одуд на півни­ка схо­жий — жов­то пістря­вий і з гребінцем? Але це ще не най­страшніше з то­го, що він мо­же на­коїти.

— Ціка­во. Івань­ко гой­днув­ся на стільці, по­дав­ся впе­ред і за­шепотів мені пря­мо в ли­це:

— Він мо­же нас­ла­ти смерть. І сам се­бе так на­лякав, що замість очей світи­лися тіль­ки два білки — двоє білих оду­диних яєць.

А з й­ого ро­та на ме­не вій­ну­ло та­ким ду­хом, який на­гадав, що Івань­ко та­кож му­жик. Хай ко­ротень­кий, хай бо­ягуз­ли вий, як ди­тина, хай, мо­же, тро­хи не спов­на ро­зуму, за­те в й­ого ши­роких шта­нах (я не раз ба­чила, ко­ли він на річці після ку­пан­ня вик­ру­чував тру­си) про­пада­ло та­ке ба­гатст во, яко­му мог­ла по­заз­дри­ти вся Вер­ховна Ра­да ра­зом з Мос­ковсь­ким і Київсь­ким патріар­ха­тами, ба навіть увесь спец­наз росій­ської армії.

Те­пер, ко­ли я, мож­на ска­зати, ов­довіла і жи­ла без за­кон­но­го чо­ловіка, — мог­ла б із чис­тим сумлінням хоч за­раз об­ли­шити ці огірки і пе­реки­нути й­ого в ліжеч­ко (раніше не раз ме­не навіду­вали подібні фан­тазії), та цей прок­ля­тий ток­си­коз так за­мучив, що вже й огірки на­га ду­вали фа­лоси. Кікімо­ра лесбіян­ка, яка знов вип­ливла невідь із яко­го за­кут­ка, з оги­дою по­зира­ла, як я смач­но бе­ру їх у рот, і ледь не зап­леска­ла в до­лоні, ко­ли я та­кож гид­ли­во ки­нула не­дог­ри­зок у тарілку і поп­ро­сила Івань­ка при­нес­ти мені чаш­ку й на­лити роз­со­лу.

Ко­ли він уво­лив мою во­лю, я під схваль­ним пог­ля­дом кікімо­ри з на­соло­дою відсь­ор­бну­ла тієї жов­то зе­леної юшеч­ки, потім жадібно наб­ра­ла по­вен рот і вже хотіла бу­ло ков­тну­ти, аж рап­том зга­дала, як у цей розсіл за­нурю­вав свої довгі зви­висті пальці Івань­ко. Він прос­то ви­купав їх у цій банці. Нас­тупної миті жов­то зе­лена ріди­на фон­та­ном вир­ва­лася з мо­го ро­та пря­мо в об­личчя кар­ли­кові, за­лива­ючи й­ого зо­лотим до­щем. Спер­шу він, бідний, так пе­реля­кав­ся, що й­ого білі оду­дині яй­ця лед­ве не вис­ко­чили з орбіт і не роз­би­лись об підло­гу, а потім, зро­зумівши, що ста­лося, Івань­ко об­ли­зав на гу­бах со­лоні бриз­ки і спи­тав яки­мось ідіотсь­ко рівнень­ким го­лосом:

— Кор­чить, еге?

Я нічо­го й­ому не відповіла, мерщій пішла до ван­ної, вми­лася й за­ходи­лася чис­ти­ти зу­би, але зуб­на пас­та, пот­ра­пив­ши в гор­ло, вик­ли­кала ще більші спаз­ми.

— Хіба ж ви не знаєте, що тре­ба ро­бити, ко­ли ха­па­ють корчі? — зак­ри­чав Івань­ко, який те­пер хвос­том бігав за мною. Він сто­яв біля відчи­нених навстіж две­рей ван­ної і від хви­люван­ня ло­вив, як і я, ро­том повітря.

Я мах­ну­ла на нь­ого ру­кою — відче­пися, але кар­лик, мов­би то­го не поміча­ючи, пра­вив своєї:

— Та це ж і ма­ле знає, що ко­ли му­чать корчі, то тре­ба пот­ри­мати в руці залізя­ку!

Гос­по­ди, як же мені та­лани­ло на цих магів і зна­харів!

— Залізя­ку! — кри­чав Івань­ко. — У вас що, там не­має нічо­го залізно­го?

Він десь побіг, але враз по­вер­нувся.

— Ось! — уб­гав мені в ру­ки залізо.

Я гля­нула і лед­ве всто­яла на но­гах. Це бу­ла ко­цюба від каміна, яка, вид­но, так і ва­ляла­ся в холі відтоді, як ви­пала з моїх рук. Я вже май­же про неї за­була — і на тобі!

— А бач­те, бач­те — по­магає! — радісно ве­рещав кар­лик, бо від стра­ху ме­не по­пус­ти­ли спаз­ми. — Хіба Івань­ко вам не ка­зав? Івань­ко все знає!

— За­бери, — ска­зала я. — За­бери й пок­ла­ди на місце.

Він пок­лав ко­цюбу на призь­боч­ку, але я відчу­вала її й на відстані. Навіть у роті з’явив­ся ме­тале­вий прис­мак.

Су­доми пе­рей­шли у дрібне внутрішнє тремтіння, яке млоїло ме­не до нес­тя­ми.

Сяк так при­готу­вав­шись до сну, я по­бачи­ла, що Івань­ко досі оги­наєть­ся в холі, на­че боїть­ся ли­шити ме­не са­му.

— Ти мій охо­ронець, прав­да ж? — спи­тала я лагідно.

— Ато, — він за­дово­лено кив­нув ве­ликою го­ловою. І тут ме­не, на­решті, навіда­ла ціка­ва ідея.

— Не сто­рож, а охо­ронець, ро­зумієш?

— Ато.

— А ши­ло маєш?

Він шуг­нув ру­кою в ки­шеню ши­роких штанів, у яких, окрім всь­ого, та­ки бу­ло й ши­ло, і ви­хопив й­ого так са­мо грізно, як ми­нуло­го ра­зу, тіль­ки не прис­та­вив до мо­го жи­вота.

— Осісьо — ба­чили?

— Чу­дово, — ска­зала я. — Ти не про­ти, як­що я пос­те­лю тобі в холі? Спа­тимеш тут на оць­ому ди­вані і бу­деш ме­не охо­роня­ти.

— Від ко­го? Хіба… — кар­лик зблід. — Хіба сю­ди хтось мо­же прий­ти?

— Ні. Але ос­таннім ча­сом но­чами мені страш­но самій.

А як­що тут спа­тиме муж­чи­на, бу­де на­бага­то спокійніше.

Ти ме­не ро­зумієш? Івань­ко мов­чки кив­нув. Важ­ко бу­ло ска­зати, чи й­ого дой­ма­ли ще якісь стра­хи, чи збен­те­жило сло­во «муж­чи­на».

— Тоді біжи все по­зачи­няй і при­ходь. Я тим ча­сом тобі пос­те­лю.

Зва­жа­ючи на кар­ли­кові ґаба­рити, я навіть не роз­кла­дала ди­ван. Пос­те­лила прос­ти­рад­ло, ки­нула плед, по­душ­ку і, ко­ли він по­вер­нувся, по­бажа­ла й­ому доб­рої ночі.

Уже спи­на­ючись на східці, озир­ну­лася й по­бачи­ла, що Івань­ко зовсім роз­губле­ний. Сто­яв біля ди­вана й не знав, що й­ому ро­бити далі. Ніби й­ого за­чини­ли в клітку.

— Мо­же, ти хо­чеш спа­ти у фліґелі? — спи­тала я.

— Ні. Івань­ко звик­не.


Я й­ого ро­зуміла. Тоб­то мені тіль­ки зда­вало­ся, що я й­ого ро­зумію. Івань­ко не був роз­губле­ний. Й­ого з го­лови до п’ят про­бирав страх. Страх — це ніщо інше як тяж­ка пе­рехідна хво­роба. І я за­рази­ла ним кар­ли­ка.

Але він ще не ба­чив при­вида, який спи­нав­ся східця­ми вго­ру ра­зом зі мною. Не ба­чив, як той на­хаба вля­гав­ся в постіль вагітної жінки. Не ба­чив, з яким бо­лем я ди­вила­ся на то­нюсінь­кий сер­пик міся­ця: взав­тра він уже не зій­де. І знов усе ста­ло на ко­ло своє. Спаль­ня. При­вид. Вікно.

Місяць. Што­ра. Те­левізор.

Ну ж бо… Мов­чи.

Я піднес­ла ру­ки до об­личчя, щоб за­тули­ти ву­ха, і по­ба чи­ла на до­лонях чер­воні смуж­ки. Звідки?

Ти знаєш, що та­ке кров? Аґент усіх таємниць. Тіль­ки во­на здат­на ство­рити об­раз смер­ти.

Звідкіля а а а?..

Це мог­ла бу­ти губ­на по­мада, фар­ба, чер­во­не ви­но, ґра­нато­вий сік, іржа… як­би не ну­дот­но со­лоний дух.

Я бра­ла до рук ко­цюбу. Залізо, що знімає корчі. На ній знов бу­ла кров. Те­пер во­на бу­ла на моїх ру­ках, я чу­ла її за­пах, відчу­вала в роті ме­тале­во со­лоний прис­мак.

«Уд уд, уд уд»… «Уд уд, уд уд»…

Він мо­же нас­ла­ти смерть.

Я підій­шла до вікна і різко відсу­нула што­ру.

В очах ста­ло біло біло, во­ни на­лили­ся місяч­ним світлом.

Ніби в оч­ни­цях моїх бу­ло двоє білих оду­диних яєць.

«Уд уд… ди ди ме… уд ди ме не… ід ди… до ме не…»

Моя за­пале­на кров хо­лола у жи­лах. Хо­лола і за­гуса­ла.

Я чітко роз­чу­ла й­ого нічний го­лос. Він кли­кав ме­не.

«Д на ста ста… нас­та ста… ди до ме не…»

Він на­зивав ме­не на ім’я і кли­кав до се­бе. Це був го­лос тієї ночі, ко­ли він кли­кав ме­не з чор­ної бе­зодні хвиль. І як­би вікно спальні бу­ло відчи­нене, тієї хви­лини я б, не ва­га­ючись, стриб­ну­ла вниз. Не­види­ме проміння об­сно ву­вало все моє єство, тон­ки­ми во­лок­на­ми пе­репліта­лося з нер­ва­ми і болісно со­лод­ким маґнітом тяг­ну­ло вниз. Я на­осліп на­мацу­вала віконні защібки, та їх не бу­ло, лиш ву­зень­ка ква­тир­ка бу­ла відчи­нена, я при­тис­лась до неї, як до вічка між ґра­тами, і зас­тогна­ла:

— Візь­ми ме­не, тут я, хіба ж ти не ба­чиш?

— Д на ста…ди ди…до до…ме не…

— Візь­ми ме­не! Швид­ше… Та швид­ше ж!

Зне­може­на, я спов­зла ли­цем на лут­ку вікна і без­си­ло ста­ла ков­та­ти повітря ра­зом зі слізь­ми.

Не знаю, скіль­ки отак проп­ла­кала, та підки­нула дум­ка:

«Він же там, уни­зу!» І рішу­че пішла схо­дами вниз. Там я сах­ну­лась, уг­ле дівши кар­ли­ка. Вже й за­була, що са­ма тут пок­ла­ла й­ого спа­ти. Але Івань­ко сто­яв се­ред хо­лу зо­дяг­ну­тий і тремтів, як оси­ковий лис­ток. Во­лос­ся на й­ого го­лові во­руши­лося ра­зом з ву­хами.

— Що тут?

Він тіль­ки сіпав гу­бами. Чи во­ни самі во­руши­лися в нь­ого, як і ву­ха.

— Що?

— Й й а ба­чив й­ого. — Він упер­ше ска­зав не «Івань­ко», а «я».

— Ко­го?

— Й­ого. Нес­то­ра. Й й а ба­чив.

— Де?

— Там. — Він по­казав на вікно, яке я на ніч та­кож за­пина­ла што­рою. Те­пер во­на бу­ла на лікоть відсу­нута. — Але т то н не Нес­тор.

— А хто?

— Уп п пир. Він шкрібся у вікно, й йа відту­лив і по­ба чив Нес­то­ра. Ли­це при­тис­ло­ся до шиб­ки, аж ніс роз­плюс­нувся і побілів. Ніс білий, а під очи­ма синьо синьо, як в утоп­ле­ного. Й очі про­валені. А потім… потім во­ни засвіти ли­ся чер­во­ним. І ко­ли він за­гово­рив, то зу­би… не зу­би, ікла… теж бу­ли чер­во­ними. Ка­же…

— Що? Що він ска­зав?

— Віддай мою кров, ка­же.

Но­ги мої підігну­лися, я опус­ти­лася на ди­ван і по­тяг­ла на се­бе плед. Так, інстин­ктив­но, ніби хотіла за­тули­тися.

— Я пе­рех­рестив шиб­ку, і він щез. Але знад­во­ру ще чув­ся го­лос: «Од од… од од… од дай мою кров…»

Ме­не би­ла тряс­ця. Там, на­горі, я чу­ла той са­мий го­лос.

Зу­би так цо­котіли, що я на­силу ви­мови­ла:

— За­тули вікно. Івань­ко якось бо­ком підсту­пив до вікна, нез­граб­но взяв­ся за што­ру своїми дов­ги­ми зви­вис­ти­ми паль­ця­ми.

Во­ни так тремтіли, що вви­жало­ся, ніби тих пальців бу­ло на руці не п’ять, а вдвічі біль­ше. Він різко смик­нув за што­ру і, вид­но, по­тяг її не ли­ше вбік, а за­од­но і вниз, бо нас­тупної миті у ме­не ледь не розірва­лося сер­це. Ши­роке зе­лене за­пина­ло по­чало па­дати ра­зом з кар­ни­зом, і ко­ли грим­ну­ло об підло­гу, той гуркіт стру­сонув увесь дім.

Кар­лик упав і… щез. У ме­не по­темніло в очах. А потім я по­бачи­ла, як за­вору­шило­ся зе­лене шмат­тя і з нь­ого на­силу вип­лу­тав­ся ні жи­вий ні мер­твий Івань­ко.

— Д де й й а?

За ним зя­яло ого­лене чор­не вікно.

— Не бій­ся, — ска­зала я чи собі, чи й­ому. — То відірвав­ся кар­низ і те­бе всь­ого нак­ри­ло што­рою. Ти теж упав.

— Й йа не впав. Мною щось ки­нуло.

— Не бій­ся, — пов­то­рила я. — Нічо­го… Взав­тра ми приб’ємо й­ого міцніше. Гос­по­ди, ти спав з ли­ця. Ід ди д до ме­не, — ска­зала я і заніміла.

«Ід ди д до ме­не». Я за­гово­рила го­лосом оду­да.

Кар­лик підій­шов.

— Ближ­че. Ще. Сядь біля ме­не і зас­по­кой­ся.

Він пос­лу­хав­ся, сів на ди­ван. Я з по­дивом зав­ва­жила, що від нь­ого не тхне чо­ловіком. Він пах ди­тиною. Хлоп чи­ком. На­пев­но, Івань­ко і справді досі був хлоп­чи­ком.

Ме­не це так зво­руши­ло, що са­ма нез­чу­лася, як об­ня­ла й­ого і при­гор­ну­ла до се­бе.

— Не бій­ся, не бій­ся, — ше­потіла я, гла­дячи й­ого наїжа че­ного чу­ба. — Цієї ночі ти спа­тимеш біля ме­не, і нам бу­де зовсім не страш­но. Прав­да ж?

— Ато, — ска­зав він, і я відчу­ла, що в нь­ого наїжа­чив­ся не тіль­ки чуб. — Івань­ко ду­же хо­роший хлоп­чик, — го­моніла я з ним, як із ди­тиною. — Взав­тра він по­каже мені гніздо оду­да.

По­кажеш?

— Ато.

Ми бу­ли з ним відрізані од усь­ого світу. Ми бу­ли те­пер сес­трою і бра­том, сіамсь­ки­ми близ­ню­ками, од­ним цілим, ску­тим не­сосвітен­ним жа­хом.

— Тіль­ки вий­ми, будь лас­ка, з ки­шені ши­ло, — поп­ро си­ла я. — Бо ти ме­не ще за­колеш.


 

6


 

А нас­тупно­го дня до ме­не завіта­ла ще од­на вель­ми ціка ва пер­со­на, і візит цей закінчив­ся нес­подіва­но для нас обох.

Мій бла­говірний, мож­на ска­зати, пе­редав че­рез неї віс точ­ку…

Втім, ще до то­го відбу­лася подія, пов’яза­на з однією над­зви­чай­но ціка­вою шту­кою. На неї я пок­ла­дала особ­ливі надії у роз­гадці тих нез­багнен­них хи­мер, що де­далі щіль ніше об­сно­вува­ли ме­не своїми во­лок­на­ми у смер­тель­но за­душ­ли­вий ко­кон. І тут я не мог­ла обій­тись без Івань­ка.

Мо­же, са­ме то­му так підле­щува­лася до нь­ого.

Кар­лик здимів од ме­не ще вдосвіта, і я, пев­на річ, бу­ла то­му ра­да, бо він та­кож уже тхнув чо­ловіком.

Ко­ли вранці вий­шла надвір, мій нічний охо­ронець щось май­стру­вав біля фліґеля, цю­ка­ючи со­кирою. Він бо­яв­ся навіть гля­нути у мій бік.

— Що це ти стру­жеш? — виріши­ла трош­ки под­ражни­ти й­ого і ста­ла над го­ловою. — Бу­ратіно?

Він пе­рес­тав цю­кати, але мов­чав, тіль­ки ніздрі й­ого роз­ди­мали­ся під во­руш­ки­ми криль­ця­ми но­са, — на­пев­но, й­ому по­добав­ся за­пах жінки.

Ле­ле! Я лиш те­пер розпізна­ла си­зо зе­лене лис­тя на об­ру­баних гіляч­ках і про все здо­гада­лася. Івань­ко за­гост рю­вав стов­бурця мо­лодої осич­ки, і це, бе­зумов­но, мав бу­ти кілок, яким про­тина­ють упирів.

— Ого! — за­хоп­ле­но ви­гук­ну­ла я. — Оце то зна­ряд­дя!

Та­ким до сер­ця діста­неш. Івань­ко, хо­ча й був уже му­жич­ком, не ро­зумів моїх жартів, і я виріши­ла, що са­ме час пе­рей­ти до роз­мо­ви серй­оз­ної. Од­нак спи­тала так са­мо грай­ли­во:

— То ти мені по­кажеш гніздо?

— Яке? — він поп­лю­вав на до­лоні і зно­ву став цю­кати.

— Оду­да.

— Ні, — ска­зав він.

— Чо­му?

— Бо й­ого гнізда не вид­но. Во­но в норі.

— Тоді по­кажи но­ру.

— Но­ру? — Івань­ко яв­но ва­гав­ся. Вид­но, й­ого стра­хало гніздо пта­ха, який мо­же нас­ла­ти смерть.

— Ти ж сміли­вий, — ска­зала я і вда­лася до май­же за­боро­нено­го прий­ому. — Ад­же ти й сь­огодні ме­не охо­ро ня­тимеш?

Й­ого чер­во­няс­те од вітрів і сон­ця об­личчя ста­ло зовсім виш­не­вим.

— Що ж то за охо­ронець, кот­рий боїть­ся оду­дино­го гнізда?

— Доб­ре, ходімо, — на­решті зва­жив­ся він і по­кови­ляв по­перед ме­не, не ви­пус­тивши з рук со­киру.

Ми спус­ти­лися в бе­рег цег­ля­ними схо­дами, що ве­ли з кручі до річки, і по­вер­ну­ли пра­воруч пря­мо попід цією кру­чею. Вже за яки­хось метрів трид­цять Івань­ко зу­пинив ся, сто­рож­ко зир­кнув ту­ди, сю­ди, пог­ля­нув на верхівки де­рев, потім звівся нав­шпинь­ки і, ступ­нувши ще крок дру­гий до кручі, вка­зав дов­гим зви­вис­тим паль­цем на пря­мовис­ну кру­тиз­ну з ого­леним гли­нис­тим ґрун­том.


Я тут про­ходи­ла трис­та разів, але впер­ше по­бачи­ла, що з ру­дого об­ри­ву на ме­не ди­вить­ся чор­на діра. Завбіль­шки із мій ку­лак, во­на бу­ла без­до­ган­но круг­ла, і, ли­бонь, че­рез те, що зя­яла як­раз нав­про­ти моїх очей, теж зда­вала­ся напівжи­вим оком яко­гось за­кам’яніло­го звіра.

— Ходімо, — по­шеп­ки ска­зав Івань­ко. — Ніякий птах не лю­бить, ко­ли кру­тять­ся біля й­ого гнізда.

Я слух­ня­но пішла за цим обач­ним тат­ком Кар­лом, кот рий замість то­го, щоб вис­тру­гати мені сим­па­тич­но­го Бу­ратіно, поспішав до­теса­ти оси­ково­го кілка.

Мож­ли­во, він не та­кий уже й бо­ягуз, ду­мала я. І но­ра над­то ви­соко для кар­ли­ково­го зрос­ту, і ру­ка й­ого в неї не влізе. А моя?

Моя, на­пев­но, як­раз…

Ко­ли він дос­тру­гав сво­го кілоч­ка, я ска­зала:

— Од­но­го за­мало.

— Чо­му?

— За­мало. Це все од­но, що ніщо. Він мо­же зла­мати­ся. Івань­ко з не­довірою по­дивив­ся на ме­не.

— Зла­мати­ся?

— Ав­жеж. І до то­го ж й­ого тре­ба ли­шати у гру­дях упи­ря. Інак­ше ожи­ве. А як­що він бу­де не один?

— Знов тре­ба чим­чи­кува­ти аж ку­ди, — зітхнув кар­лик. — Осик біля нас не­має.

— А тре­ба, — ска­зала я.

Пе­реки­нув­ши че­рез пле­че со­киру, він пе­реваль­цем пішов до лісу. Я при­чаїла­ся за воріть­ми і до­чека­лася, по­ки Івань­ко геть схо­ваєть­ся за де­рева­ми. А тоді, як навіже­на, ки­нула­ся до кручі і лед­ве не по­лама­ла но­ги на щер­ба­тих цег­ля­них східцях. Зу­пини­лася тіль­ки біля самісінь­кої стіни з чор­ним оком.

«Уд уд, уд уд…» — сер­це вис­ка­кува­ло з гру­дей.

Я теж, як Івань­ко, роз­зирну­лася на всі бо­ки, пог­ляд побіг по вер­бах і віль­хах, аж за­рябіло в очах.

Але ру­ка не підніма­лась. Я бо­яла­ся не тіль­ки й­ого. В норі мог­ла бу­ти га­дюка, міг бу­ти щур, ка­жан чи ще пот­вор ніша не­чисть, якої я ніко­ли не ба­чила, як не ба­чила ць­ого без­до­ган­но круг­ло­го от­во­ру в інший, май­же по­тойбічний світ.

Од­нак ви­бору я не ма­ла. Мені зда­вало­ся, що са­ме в цій чорній дірі мій по­ряту­нок і ви­бав­лення, са­ме ця чор­на діра відкри­ває мій шанс…

Гос­по­ди, прос­ти і відве­ди!

Я скла­ла до­лоню чов­ни­ком, май­же так, як скла­да­ють її тоді, ко­ли осіня­ють се­бе хрес­том, і по­волі про­суну­ла в но­ру.

Во­на, моя до­лоня зі скла­дени­ми в єди­ну пуч­ку паль­ця­ми, як­раз уп­ри­тул про­ходи­ла в цей чор­ний отвір. Я про­сува­ла і про­сува­ла ру­ку по сан­ти­мет­ру, та чу­ла під паль­ця­ми ли­ше гла­день­ку зем­лю. Ру­ка вже зай­шла по кисть, по лікоть…

Гос­по­ди, їй, цій норі, не бу­ло кінця. Вви­жало­ся, що за­раз у ру­ку мою вгри­зуть­ся дрібненькі от­руйні зу­би, за­раз у неї за­жене свої жовті різці па­цюк, увіп’єть­ся па­зура­ми сліпий ка­жан, чия кров за­палить крівцю мою бо­жевіллям, або ру­ку вхо­пить ще страшніша поч­ва­ра і втяг­не з го­ловою в цей отвір, що ве­де на той світ…

Але ру­ка, зай­шов­ши уже по пле­че, рап­том впер­ла­ся в стінку — во­на тор­кну­лася дна но­ри і не знай­шла ніяко­го гнізда. Моя до­лоня, скла­дена чов­ни­ком, зви­вала­ся, мов плес­ка­та го­лова коб­ри, ру­ка зігну­лася в кисті, а пальці на­маца­ли в заг­ли­бині, що звер­ну­ла вбік, у такій собі ма­ленькій пта­шиній келії… не гніздо, а тіль­ки ніжне шов­ко­ве пір’яч­ко, дрібне­сенькі трісоч­ки, пу­чеч­ки вов­ни, тра­ву… і що це?

Що о о о о о це е е е е е?

Твер­дий камінчик, круг­лий, як ґуд­зик, мо­же, трішеч­ки мен­ший за п’ятак, але тов­щий і… я за­тис­ла й­ого ве­ликим і вказівним паль­ця­ми й ви­тяг­ла на сей світ. Вра­жено ди­вила­ся на білий білісінь­кий круг­ля­чок, у центрі яко­го бу­ла без­до­ган­но круг­лень­ка діроч­ка: ко­ло до ко­ла, ко­ло до ко­ла. Але це був не ку­рячий бог, ця чарівна діроч­ка віщу­вала вихід.

Бо це був к и р и к!!!

Я знай­шла й­ого, знай­шла цей камінь зра­ди, яко­го мож­на прик­ласти то­му, хто спить, до го­лови і ви­пита­ти всі таєм ниці. Те­пер я прой­ду і вий­ду крізь оцей крихітний отвір, мов крізь вуш­ко гол­ки…

Ко­ли ки­нула­ся на­зад попід кру­чею, рап­том сер­це та­ки вир­ва­лося з гру­дей, і ми­нув ще який­сь час, по­ки я здо­га да­лася, що то не сер­це, то пташ­ка пур­хну­ла з поміж вер бо­вого гілля — пістря­ва пта­шина з яс­кра­во жов­тою голівкою і зо­лотим гребінцем. Во­на так стру­сону­ла тим гіллям, що з вер­би до­долу по­сипа­лися груш­ки, та ко­ли я вгледіла її вже в повітрі — мій пе­реляк пе­рет­во­рив­ся на нес­тер­пну радість. Бо те­пер я зна­ла на­пев­но: це ки­рик.


 

7


 

І то­го ж дня до воріт підко­тила жов­та, круг­лень­ка, мов бо­жа корівка, іно­мар­ка, а з неї вий­шла та­ка по­важ­на па­ва, що мож­на бу­ло по­дума­ти, ніби в цю глу­шину за­била­ся від па­параці са­ма прин­це­са Діана. Про­те мені вис­та­чило од­но­го пог­ля­ду на її по­родисті ґло­буси, щоб упізна­ти Аніту Лю­тинсь­ку.

Ко­ли во­на зня­ла до­рогі про­тисо­нячні оку­ляри і сіпну ла­ся ме­не поцілу­вати, як дав­ню при­ятель­ку, я го­норо­во вит­ри­мала дис­танцію, відвер­то на­тяка­ючи, що ніко­ли не пас­ла з нею сви­ней.

— Не че­кала? — Аніта згор­ну­ла свої по­рожні обій­ми, зовсім не знітив­шись. Як з гус­ки во­да.

— Че­кала, — ска­зала я.

Ціка­во, що ме­не справді не зди­вува­ла її по­ява, хоч Аніта ніко­ли до нас сю­ди не приїжджа­ла і, я бу­ла пев­на, — не зна­ла й до­роги. Але вже після то­го дзвінка на мобіль­ний я відчу­вала, що наші стеж­ки ще пе­рех­рестять­ся.

— Не повірю.

У її ко­лись догідли­во ви­нува­тих очах те­пер з’яви­лися впев­неність і зух­валь­ство. Ну, звісно ж: но­ва іно­мар­ка, розкішна бе­жева сук­ня від… від ко­го ж во­на? Бо­же, як я відста­ла від жит­тя в цій дірі!

— За­ходь, ко­ли приїха­ла, — ска­зала я і під зас­те­реж ли­вий гавкіт Тре­зора про­вела Аніту аж у віталь­ню — не­хай ба­чить, що в нас тут теж не се­ло.

Ми присіли з нею у м’яко­му ку­точ­ку.

— Мо­же, чо­гось вип’єш?

— Охо­че, — ска­зала во­на. — Як­що з то­бою.

— Осо­бис­то ме­не тяг­не на кис­ле. Ти бу­деш су­хе ви­но?

— Як­раз те, що тре­ба. А чо­му це те­бе тяг­не на кис­ле? — прим­ру­жила во­на свої без­со­ромні очись­ка.

— Я вагітна.

— Ти и и и? — во­на так зди­вува­лася, ніби я бу­ла лесбіян­кою і за­вагітніла від неї.

— Я, Аніто, я.

— Від ко­го? — та­ки спи­тала во­на.

— Від Нес­то­ра, від ко­го ж іще.

— Але ж він… — Аніта зат­ну­лася. — Й­ого ж не­має.

— Га­даєш, вагітніють на дру­гий день після то­го, як про пав чо­ловік?

Я пос­та­вила на кок­тей­льний сто­лик по­чату пляш­ку і на­лила у дві склян­ки світло зе­лено­го шар­до­не.

— Я влас­не то­му й приїха­ла, — ска­зала прин­це­са, яка втек­ла до ме­не від па­параці, від сво­го Чарлі Чапліна ро­гонос­ця і від аф­ри­кансь­ко­го бу­гая. Ну геть тобі як Ко­лобок. На ра­дощах во­на відпи­ла доб­рий ков­ток шар до­не. — Мені все це не дає спо­кою. Спер­шу ти при­голом ши­ла по те­лефо­ну… Потім… при­ходить ля­гавий і роз­пи­тує, ко­ли я вос­таннє ба­чила Нес­то­ра. Далі з’яв­ля­ють­ся якісь ти­пи і вже влаш­то­ву­ють мені до­пит, як у ґес­та­по… Що відбу­ваєть­ся, Нас­те? Я нічо­го не ро­зумію. Ви­ходить, Нес тор жи­вий?

Я ди­вилась у її напівпри­томні очі й мов­ча­ла.

— Ска­жи мені прав­ду, Нас­те, що це все оз­на­чає?

Це ти мені ска­жи прав­ду, по­дума­ла я. І спи­тала:

— А чо­му во­ни рап­том по­пер­ли всі до те­бе? Хіба ти й­ому хто? Сес­тра чи ма­ти?

— То­му, що пов’язу­ють й­ого щез­нення з проб­ле­мами «Плу­тона», — ска­зала во­на.

— І тіль­ки?

— А що ж іще! Хіба ти ме­не не знаєш? — Аніта ба­гатоз­начно по­диви­лася на ме­не, і її напівпри­томні очі сту­маніли зовсім.

— Як ти знай­шла наш дім? — спи­тала я в лоб.

— Як? Ду­же прос­то, — нітро­хи не зніяковіла во­на. — Мені по­яс­нив, як сю­ди їха­ти, ще один слідчий. Він за­час­тив до ме­не вже після тих ґес­тапівців.

Г. С. не за­був про ме­не, по­дума­ла я. Й­ого лю­ди до­ко па­ють­ся до істи­ни, навіть як­що до­ведеть­ся роз­горну­ти Ані тині ґло­буси в настінну кар­ту.

— До речі, ду­же чем­ний і ро­зум­ний чо­ловік, — ска­зала во­на.

— Хто?

— Цей слідчий. Тіль­ки на­докуч­ли­вий.

Я відчу­ла, як на моєму чолі прос­ту­па­ють кра­пель­ки по­ту. Це лю­дина не Г. С.

— Та­кий з во­дяви­ми очи­ма і но­сиком ґуд­зи­ком? — спи­тала я.

— Так.

— При­тула?

— Ні, на­чеб­то не При­тула. Чи то Дуд­ник, чи Дуд­ни чен­ко…

Я вза­галі роз­гу­била­ся. Дуд­ник… Дуд­ник… Де я чу­ла це прізви­ще? Ага, від са­мого ж При­тули і чу­ла. Так зва­ли то­го ря­туваль­ни­ка, що вто­пив­ся на нашій річці під час ри­бо ловлі вночі. Тіль­ки й ус­тиг стяг­ну­ти до по­лови­ни од­но­го чо­бота.

— Дуд­ник чи Дуд­ни­чен­ко, — пов­то­рила Аніта. — Хіба це має якесь зна­чен­ня? Мож­ли­во, навіть Оду­ден­ко чи Одуд­ченко, — вда­рила ме­не обу­хом по го­лові лесбіян­ка в розкішній бе­жевій сукні від яко­гось го­мика.

— У те­бе що — ам­незія? — спи­тала я роз­дра­това­но.

— На де­які речі — так.


— Чо­му ж ти не поп­ро­сила й­ого по­каза­ти посвідчен­ня?

— А ти заг­ля­даєш у їхні посвідчен­ня? — спи­тала во­на.

— Як­би пе­ред тим до ме­не прий­шли ґес­тапівці і від та­раба­нили в усі дірки, то заг­ля­дала б.

— Звідки ти знаєш, що во­ни відта­раба­нили ме­не в усі дірки?

— Не бу­ли б во­ни ґес­тапівця­ми.

Я бу­ла впев­не­на, що дов­ко­ла ме­не снуєть­ся якась чор­на змо­ва. Нез­багнен­на, са­танинсь­ка. Не бу­ло най­мен­шо­го сумніву, що Дуд­ни­ком чи Одуд­ченком на­зивав се­бе неві до­мо для чо­го При­тула. Цей провінцій­ний конспіра­тор, ви­яв­ляєть­ся, ниш­по­рив уже й по Києву. Мож­ли­во, са­ме він підіслав до ме­не цю хит­ру гус­ку, яка й во­рота но­сом підки­не, щоб ко­пир­са­тися в моїй білизні. Хо­ча ні, тоді б во­на про нь­ого не зга­дува­ла. Скоріше за все, ця кікімо­ра в мо­дер­новій бе­жевій сукні від яко­гось піде­ра са­ма виріши­ла щось у ме­не вивіда­ти, ви­нюши­ти своїм гу­сячим но­сом, що підки­дає во­рота. Або її підіслав… Нес­тор, щоб по­диви­лася, чи я ще не схиб­ну­лася зовсім.

Я до­пила вже дру­гу склян­ку ви­на і вту­пила­ся в неї відсутнім пог­ля­дом.

— Хто те­бе до ме­не пос­лав?

— Як ти мо­жеш? — обу­рилась Аніта. — Я ду­мала, між на­ми за­лиши­лося щось на­бага­то біль­ше за друж­бу.

— У те­бе за­лиши­лися хіба що мої тру­си, — ска­зала я. — Ти хо­чеш ще одні? Ти приїха­ла по­рити­ся гу­сячим но­сом у моїй білизні?

— Анас­тасіє… Сха­мени­ся.

— Чи зро­бити мені ма­саж?

— Ти п’яна і нічо­го не ро­зумієш. Нев­же ти не ба­чиш, що в ме­не ду­ша у п’ятах? Що ме­не приг­нав сю­ди страх? Як­що все це пов’яза­но з «Плу­тоном», то во­ни знов мо­жуть прий­ти, і тоді ти­ми дірка­ми, про які ти ка­зала, не від бу­деш­ся.

— Я ба­чу, тобі те ду­же спо­доба­лося, прав­да ж? Ти тіль­ки при­дурю­вала­ся лесбіян­кою.

— Тобі, між іншим, це та­кож спо­доба­лося. — І ти, зви­чай­но, не за­яв­ля­ла в міліцію?

— Ти що? Во­ни ме­не вб’ють.

— І пра­виль­но зроб­лять, — ска­зала я. — Не мож­на хит­ру­вати у фірмі, яка но­сить ім’я бо­га смер­ти. Він ць­ого не про­щає.

— Не ду­мала, що ти та­ка жор­сто­ка.

— По­миляєшся! Я добріша за вас усіх. І за те­бе, й за нь­ого. Так й­ому й пе­редай.

— Ко­му? — витріщи­ла во­на на ме­не свої без­со­ромні очі.

— Са­ма знаєш! А щоб ти не сумніва­лася в моїй доб­роті, то на тобі, тішся! — Я в од­ну мить стяг­ла з се­бе тру­сики й жбур­ну­ла Аніті в об­личчя.

Во­ни по­вис­ли на її гу­сячо­му носі, мов на кілку, і я ду­мала, що Анітині ніздрі втяг­нуть їх у се­бе, як пи­лосос.

Во­на, здаєть­ся, зовсім не об­ра­зила­ся. Взя­ла ті тру­сики, зіжма­кала в жмені, як фо­кус­ник хус­тинку, що за­раз ви­пус­тить вам замість неї го­луба, і ска­зала при­мир­ли­во:

— А між іншим, ма­саж тобі не за­вадив би. З та­кими нер­ва­ми.

Не діждеш­ся, по­дума­ла я. І чо­му, дур­на, не підси­пала тобі у ви­но снодій­но­го? Ти б дав­но вже клю­вала своїм гу­сячим но­сом, а я замість трусів прик­ла­ла б тобі до го­лови ки­рика і роз­пи­тала, що те­бе сю­ди при­вело.

— Хо­чеш? Ць­ого ра­зу я зроб­лю тобі ма­саж, — по­диви лась на неї змов­ниць­ки. Бо рап­том зга­дала ще од­ну ди­во виж­ну шту­ку. У най­по­таємнішо­му за­куточ­ку ван­ної я зберіга­ла пор­це­ляно­ву ба­ноч­ку, в якій ще за­лиши­лося тро­хи мазі.

Аніта по­дума­ла, що я з неї глу­зую.

— Ні, справді, — ска­зала я. — У ме­не є чу­довий гель на тра­вах. Ти не у­яв­ляєш, який це кайф.

На Ли­су го­ру во­на не пот­ра­пить, бо вже місяць не той у небі, та й мазі нав­ряд чи вис­та­чить на такі ци­цяри ґло­буси, де помістить­ся п’ять кон­ти­нентів і ще три Аф­ри­ки, але хай, — по­див­лю­ся, що з нею бу­де. Мо­же, лус­не від ска­зу.

— То як?

Не знаю, чо­му — чи очі мої засвіти­лись ли­хим вог­нем, чи ви­дала я се­бе свер­бля­чою не­тер­пляч­кою, але Аніта спо­лоха­но по­хита­ла го­ловою.

— Ні.

— Чо­му? Ти не та, за ко­го се­бе ви­дава­ла? — зловтішно спи­тала я.

Во­на ще дуж­че зіщу­лилась.

— Я бо­юся те­бе.

— А як­що боїшся, то чух­рай з пля­жу. Не­ма чо­го тут мені мізки за­сира­ти. Я те­бе ба­чу наскрізь.

— Ні, ти та­ки воль­та­нула­ся.

— Ав­жеж, ви тіль­ки ць­ого й жде­те. Але не діжде­тесь!

Вих­ляй, тобі ска­зано, по­ки вітер без сучків! Бо за­раз за мість ме­не те­бе ви­махає мій пес ра­зом з кар­ли­ком!

Аніта зве­лася на рівні, хотіла ще щось ска­зати, але тіль­ки зіпа­ла круг­лим риб’ячим ро­том. Так і не знай­шов­ши слів, во­на швид­ко пішла до две­рей.

Я не зру­шила з місця. Слу­хала, як не своїм го­лосом за­виває Тре­зор, і ту­по ди­вила­ся на зіжма­кані тру­сики, що ли­шили­ся на кріслі.

Ні, во­на не ро­жева. Я роз­ку­сила її відра­зу. І знаю, чо­му во­на приїжджа­ла. Але в них нічо­го не вий­де. Не діждуть­ся.

Я різко підве­лася, підій­шла до те­лефо­ну й наб­ра­ла но­мер мобіль­ни­ка, са­ма то­го не поміча­ючи, що знаю й­ого вже на­пам’ять.

— Мені тре­ба те­бе по­бачи­ти, — ска­зала я. — Так, не­гай­но.


 

8


 

Г. С. ць­ого ра­зу теж був на­че по­зиче­ний. І не то­му, що я не пе­рева­рюва­ла чо­ловічо­го ду­ху. Він був тро­хи схвильо ва­ний, навіть роз­губле­ний, що зовсім не ли­чило ко­лиш нь­ому кіле­ру, нар­де­пові й пре­зиден­тові бла­годій­но­го фон ду «Ди­тяче сер­це». А мо­же, й май­бутнь­ому пре­зиден­тові всія Ук­раїни Ру­си.

Чо­го вар­та бу­ла од­на й­ого фра­за!

— Мені не по­добаєть­ся твій виг­ляд, Нас­та­сю.

Так і ска­зав. Я вже подібне щось чу­ла про се­бе, але ж то від за­тур­ка­ного провінціала, кот­рий пор­паєть­ся у ви­корис та­ному ту­алет­но­му па­пері, а не від чо­ловіка, який на­лежав до VIP-пер­сон і влу­чав з пісто­лета в яб­лу­ко, пок­ла­дене на го­лову ко­ханої жінки.

— Ні, зовні ти, зви­чай­но, Ве­нера Мілось­ка, — поспішив він вип­ра­вити прик­ру по­мил­ку. — Але…

— Не зга­дуй мені цих мер­твих калік! — пе­реби­ла я.

— Але нер­ви твої по­хит­ну­лися.

— Ти що, досі не ро­зумієш, що во­ни хо­чуть звес­ти ме­не зі світу? Я вза­галі ди­ву­юся, як ме­не ще но­ги но­сять.

Він уваж­но по­дивив­ся на мої но­ги, ого­лені аж до защібок на пан­чо­хах (я сиділа в то­му ж шкіря­ному фо­телі) і, здаєть­ся, теж зди­вував­ся: як такі ніжень­ки мо­жуть ко­гось но­сити?

— Він блу­кає вже попід вікна­ми і вдає упи­ря, — ска­зала я. — Гу­кає ме­не но­чами, ви­мазує речі кров’ю… Ти не ду­май, що я вірю в упирів і вос­крес­лих мерців, але ж це ще страшніше! Ро­зумієш, про що я ка­жу? Що ко­ли лю­дина ли­шилась жи­ва і та­ке вит­во­ряє, то це ус­тократ жах­ливіше за вся­ких упирів і вов­ку­лаків. А потім ще й підси­лає свою ко­хан­ку, щоб та роз­ди­вила­ся, чим я ди­хаю. На ла­дан чи на щось інше.

— Я ж тобі про­пону­вав охо­рону, — ска­зав він. — Хіба ні? А ти відмо­вила­ся.

— А що я ска­жу слідчо­му? Що це ро­дичі приїха­ли на по­хорон? Чи Пе­нело­па на­вела в дім же­нихів, по­ки Одіссей ман­друє на во­дах?

Г. С. розсміяв­ся, але, як ви­яви­лося, зовсім не з мо­го со­лоно­го жар­ту.

— Ти ду­маєш, що охо­рона — це такі собі гицлі, які ні на крок не відхо­дять від те­бе і стов­би­чать над го­ловою навіть тоді, ко­ли ти пісяєш?

Ні, хотіло­ся зоз­ла ска­зати й­ому. Охо­рона — це кар­лик із ши­лом у шта­нах і кілком по лікоть. Оси­ковим.

— Та ти моїх лю­дей навіть не по­бачиш. Оце, ска­жу я тобі, справжні при­види, ку­ди твоїм упи­рям! І слідчий твій не по­бачить, яко­го я, до речі, та­кож про­пону­вав тобі усу­нути від спра­ви.

Я у­яви­ла, як дов­ко­ла бу­дин­ку, під лісом, на річці, біля чор­но­го ока но­ри блу­ка­ють го­ломозі без­шиї при­види оранґутанґи, роз­но­сячи дух смер­дю­чих самців, і ме­не лед­ве не ви­вер­ну­ло.

Ко­ли я ска­зала про це Г. С. — зви­чай­но, не в та­кому різко­му тоні, — він роз­гу­бив­ся зовсім. Дов­го мов­чав і, на­решті, вивіз:

— У ме­не є доб­рий пси­хо­аналітик.

— Ду­маєш, я той?..

— Нічо­го я не ду­маю. В наш час ко­жен по­винен ма­ти сво­го пси­хо­аналіти­ка. В нор­маль­них країнах так за­веде­но дав­но.

— Ціка­во, — ска­зала я. — Країни нор­мальні, а всім лю­дям потрібні психіат­ри.

Він оцінив моє ре­зюме. Схваль­но всміхнув­ся, але знов заспівав своєї:

— Мої лю­ди там, біля те­бе, швид­ко б розібра­лися, хто заг­ля­дає у вікна і хто ко­го ку­ди кли­че.

Він влу­чив у «яб­лучко». Та пев­но ж! Я дав­но прис­та­ла б на й­ого про­позицію, як­би ті га­ремні євну­хи охо­роня­ли ме­не тіль­ки від упирів. А то ж взав­тра до­несуть своєму бо­сові, що й­ого Ве­нера Мілось­ка їзди­ла до свя­щени­ка гіне­коло­га ро­бити аборт.

— Доб­ре, — роз­ча­рова­но ска­зала я. — Мені зда­вало­ся, що ти ста­виш­ся до ць­ого тро­хи серй­озніше.

— Що ти про­понуєш кон­крет­но? Ка­жи — я зроб­лю.

— Лю­дей тре­ба прис­та­вити до цієї суч­ки. І во­на ви­веде на слід… Бо твої ґес­тапівці тіль­ки потіши­ли се­бе і її та й по всь­ому.

— Во­ни дав­но прис­тавлені, — ска­зав він. — І ду­маю, що бу­ли в неї на хвості навіть там, біля те­бе.

Мені ще тіль­ки ць­ого бра­кува­ло.

— То за мною та­кож шпи­гу­ють?


— Нас­ту­ню… — дорікнув він.

Я бу­ла у відчаї. То по­тира­ла скроні, то раз по раз пе­реки­дала но­гу на но­гу, не­самохіть де­монс­тру­ючи й­ому те, що він і так знав як свої п’ять пальців. Тоді нер­во­во підве­лася, на­тяка­ючи, що мені час іти.

— Я та­ку ніку­ди те­бе не відпу­щу, — ска­зав він. — Тобі не мож­на сіда­ти за кер­мо. — І те… та­кож не мож­на. У ме­не місячні.

— Я зовсім не те мав на увазі. Ти ме­не об­ра­жаєш.

— Що, не по­доба­юся біль­ше?

— Ти са­ма не своя.

— Хіба не ти мені щой­но ка­зав, що я тобі не по­доба­юсь? — у ме­не по­чина­лась істе­рика.

— Нас­ту­ню, сядь. Ти ба­гато чо­го са­ма ви­гадуєш. Ти навіюєш собі та­ке, що не три­маєть­ся ку­пи. Я за­раз же до­мов­лю­ся, щоб те­бе прий­няв мій пси­хо­аналітик.

— Наб­ридла? — ви­муче­но всміхну­лася я. — Хо­чеш ме­не зда­ти в дур­ку?

— Тут нічо­го та­кого не­має. Я сам ход­жу до нь­ого що­тиж­ня. Це той же ма­саж, тіль­ки не тіла, а нас­трою. Він розвіє усі твої стра­хи й підоз­ри.

— У ме­не вже є пси­хо­аналітик, — ска­зала я. — Та­кого силь­но­го і надій­но­го ліка­ря не­має біль­ше ні в ко­го.

— Навіть так? І хто це, як­що не сек­рет?

Я підій­шла до Г. С. впри­тул і встро­мила ру­ки й­ому під пах­ви, тор­ка­ючись теп­лої ко­бури.

— Ти, — ска­зала я. — Ти та­кий муд­рий і силь­ний, що тіль­ки це ме­не і три­має на світі. Сам Бог пос­лав мені та­кого силь­но­го муж­чи­ну.

Кра­щого комплімен­ту для чо­ловіків не існує. У нь­ого не бу­ло слів, аби щось ска­зати.

— Про­бач, будь лас­ка, цей драж­ли­вий мій настрій, Го­рю.

Це тим­ча­сове, — ви­нува­то за­пев­ни­ла я. — Зав­жди, як тіль­ки по­чина­ють­ся… ці жіночі діла, на ме­не на­ходить ось та­кий сплін. Я навіть не мо­жу по­бути з то­бою так, як мені хотіло­ся б. Ти ме­не ро­зумієш?

— Дур­нень­ка, — ска­зав він. — Не це го­лов­не.

— Я слаб­ка жінка. Не гнівай­ся.

— Гніва­тися? Мо­же, са­ме за це я те­бе і люб­лю най­дуж­че.

Моя ти, місяч­на жінко.

— Ти чу­до, — ска­зала я і, зат­ри­му­ючи ди­хан­ня, підста­ви ла й­ому гу­би для поцілун­ку. Ні, у ме­не не бу­ло аж та­кої відра­зи. Але… Так іноді цілуєш сво­го улюб­ле­ного ко­та, по бо­юючись, аби він не позіхнув на те­бе своїми нут­ро­щами.

— Не хо­четь­ся мені те­бе відпус­ка­ти, — ска­зав він. — Будь обе­реж­ною.

— За днів три чо­тири по­бачи­мося. Ти не про­ти? — спи­тала я ба­гатоз­начно.

— До­жити б, — усміхнув­ся Г. С.

Він, як і я, не здо­гаду­вав­ся, якою бу­де та зустріч.

За кер­мом я бу­ла обе­реж­ною. Біля опе­ри зу­пини­лася і зас­ко­чила в цен­траль­ну ап­те­ку нав­про­ти, де ку­пила п’ять циліндрич­них ко­робо­чок до­нормілу. Ко­лись до­пома­гав.

Ки­даєш у склян­ку во­ди ко­лесо, завбіль­шки та­ке, як ки­рик, во­но з шипінням роз­чи­няєть­ся, ви­пиваєш — і спиш як після маківок. Не знаю, як бу­де те­пер.

На фа­саді те­ат­ру досі кра­сува­лася ве­летенсь­ка афіша, зап­ро­шу­ючи на бе­нефіс Марії Стеф’юк. Я на­силу ви­раху ва­ла, яке те­пер чис­ло, і по­дума­ла, що як доб­ре бу­ло б схо­дити на кон­церт при­мадон­ни ра­зом з Г. С. Як нор­мальні лю­ди, котрі замість то­го, щоб хо­дити до пси­хо­аналіти­ка, відвіду­ють кон­церти.

А чо­го ж, — мірку­вала я, вип­лу­ту­ючись із зап­рудже­ної ма­шина­ми ву­лиці, яка но­сить ім’я п’яно­го геть­ма­на з п’я ним прізви­щем Хмель. — VIP пер­со­ни іноді хо­дять в опе­ру, це їм ве­лить навіть реґла­мент. П’яний Хмель та­кож лю­бив спів і са­ме то­му спеціаль­ним універ­са­лом ска­сував смер­тну ка­ру Ма­русі Чу­рай, кот­ра от­руїла зрад­ни­ка Гри­ця. Г. С. та­кож Гриць і ко­хаєть­ся в му­зиці, слу­хає її навіть у своєму ро­бочо­му кабінеті, при­чому слу­хає «Ave Maria», а не оце бум трум, що до­линає із джи­па, який май­же цілує мо­го «фор­да» у задній бам­пер.

Вни­зу я по­вер­ну­ла пра­воруч і Хре­щати­ком ру­шила далі, ма­нев­ру­ючи «на відстані фар­би» між ота­рою ба­ранів, які ку­дись поспіша­ли, так і не зас­воївши найбіль­шої істи­ни в ць­ому житті: ніхто вас, па­нове, ніде не че­кає аж так, щоб у поспіху псу­вати собі нер­ви, а зав­тра шу­кати пси­хо­ана літи­ка.

Я по­лег­ше­но зітхну­ла тіль­ки за Вис­тавкою. Та потім, прос­ко­чив­ши Ча­бани і пе­рехо­дячи в лівий ряд, поміти­ла в дзер­кальці заднь­ого ог­ля­ду то­го ж та­ки чор­но­го джи­па.

Чо­му са­ме то­го? У те­бе, моя до­рога, вже па­раноя. Ну, приїжджав точнісінь­ко та­кий від Су­хого, але де вже той Су­хий і де той джип, яко­го ти на власні очі ба­чила про діряв­ле­ним?

Ну от, й­ого вже не­має. А та­ких джипів у Києві біль­ше, ніж у Нью Й­ор­ку і Токіо ра­зом узя­тих. Вга­муй­ся, бо та­ки пот­ра­пиш до психіат­ра, і по­може він тобі чи ні, а на­гадає про те, що ти вик­ресли­ла зі сво­го жит­тя на­зав­жди. Ти по­няла ілі нєт?

Ме­не пе­рес­микну­ло. Не тре­ба, не зга­дуй. Але вже бу­ло пізно…

«Ну шо, оп’ять явілась, уродіна? — щу­рячим го­лосом кри­чала до ме­не без­зу­ба жінка в запль­ова­ному ко­ридорі «павлівки», ку­ди я прибіга­ла з інтер­на­ту в надії, що ма­ма вже ста­ла та­кою, як бу­ла раніше. Але все пов­то­рюва­лося. — Чєво пріпь­ор­лась, уродіна? Ухаді, нє ха­чу тіб’я відєть! Ето он із за тіб’я мєня бросіл. Ти во­зомніла, шо ти кра­савіца?

Вот тєбє, вот тєбє! — прис­тавля­ла во­на реб­ро до­лоні до зігну­тої ру­ки. — Паш­ла вон атсєдо­ва! Ето он із за тіб’я!..

Почєму я, ду­ра, нє сдєла­ла аборт!»

Я різко вда­рила по галь­мах, з вис­ком з’їха­ла на узбіччя і зу­пини­лася. Го­лова моя впа­ла на кер­мо. Не бу­ло, ма­тусю ріднень­ка, при­сяга­юся Бо­гом, що між на­ми нічо­го не бу­ло!

Я та­кого і в думці не ма­ла. Не знаю, чо­го він пішов од те­бе.

Вче­пив­шись обо­ма ру­ками в кер­мо, я пла­кала вго­лос, як тоді, в запль­ова­ному ко­ридорі психлікарні, й кри­чала:

«Цить! Цить!» — на­мага­ючись уга­мува­ти се­бе і ту без­зу­бу жінку, яку лю­била ко­лись біль­ше за все на світі.

Ко­ли підве­ла го­лову, то за сль­оза­ми по­бачи­ла чор­но­го джи­па, що бов­ванів на трасі уже да­леко по­пере­ду.

Який там у біса Су­хий! Со­лом’яний Бик спо­чиває у царстві Аїда. Це дбай­ли­вий Г. С. пос­лав за мною своїх лю­дей, пос­лав суп­ровід, аби прос­те­жили, чи я нор­маль­но доїду до­дому. Суп­ровід чи охо­рону?

Па­раноя… Я по­вер­ну­ла пра­воруч, а со­лом’яні бич­ки поїха­ли далі.

Вдо­ма Івань­ко ска­зав, що ме­не ніхто не пи­тав­ся, окрім…

При­тули. Я вки­нула в склян­ку з во­дою два ко­леса до­нор мілу, ви­пила ту ши­пуч­ку й зас­ну­ла. І спа­ла, по­ки ме­не не роз­бу­див те­лефон.

— Я го­товий, — ска­зав він. — А ти?

— Пи­таєш.

— Тоді взав­тра все й зро­бимо.


 

9


 

Це відбу­лося в по­ко­ях от­ця Се­рафи­ма.

Він дав мені ви­пити тем­но бру­нат­но­го трун­ку, — я не вслу­хала­ся в й­ого відраз­ли­вий смак, про­ков­тну­ла од­ним ду­хом, зап­лю­щив­ши очі, як ков­та­ють більшість брид­ких ліків, — потім ре­тель­но ви­голив ме­не, хоч там темніла ли­ше ву­зень­ка сму­жеч­ка во­лос­ся, і по­садив у га­рячу ван­ну, во­да в якій та­кож бу­ла ко­рич­не­ва.

Він щось го­ворив і го­ворив, та я не мог­ла розібра­ти жод но­го сло­ва, повіки зли­пали­ся, на­че на­мазані ме­дом, я за­сина­ла від міцно­го нар­ко­зу й ос­таннє, що змог­ла відчу­ти, — це те, як він узяв ме­не на ру­ки й пок­лав у хо­лод­не крісло.

А далі я опи­нила­ся в іншо­му світі. Спер­шу ста­ла зовсім ма­лень­кою і про­лази­ла в чор­ну но­ру — та­ку, в якій змос­тив собі гніздо одуд, тіль­ки во­на бу­ла ду­же гли­бокою, ду­же дов­гою бу­ла та но­ра і де­далі ста­вала шир­шою. Десь там уда­лині ме­рехтіло світло й тяг­ну­ло до се­бе, як тяг­не будь який просвіток у кінці ту­нелю, я пов­зла до нь­ого й пов­зла і ро­била­ся біль­шою, по­ки не ста­ла та­кою, як є. Тоді кінець но­ри роз­ши­рив­ся гла­день­ким роз­тру­бом, я звіль­на ков­зну­ла вниз, на­че з ди­тячої гірки, й сту­пила на твердь.

Це бу­ло по­тойбіччя.

Це був той світ.

Див­на по­ра тут сто­яла: не день і не ніч, не ра­нок, не вечір, а так — якась сіра без­межна імла чи зас­тигла у прос­торі вічність. Не да­леко й не близь­ко бов­ваніли хи­мерні тіні де­рев, вай­лу­ваті об­ри­си гір, але ніде не вид­но бу­ло чо­гось та­кого, за що б за­чепи­лося око, ку­ди хотіло­ся б відра­зу піти, роз­ди­вити­ся, вта­мува­ти кво­лу, по­ки що сон­ну цікавість.

Не знаю, скіль­ки я сто­яла отак ні в тих ні в сих, ад­же й час протікав там зовсім інак­ший, не цей, та от по­бачи­ла врешті, як із драг­листої сутіні ви­ок­ре­мив­ся людсь­кий си­лу­ет і по­волі ру­шив до ме­не. Він ішов так по­вагом і нек­ва­пом, ніби вип­ро­бову­вав мій тер­пець, і я здо­гада­лася, що це якесь ве­лике ца­бе звер­ну­ло ува­гу на мою скром­ну пер­со­ну.

Ди­вува­ло хіба те, що ца­бе бу­ло го­ле голісінь­ке, лиш зо­ло тий обідок об­ви­вав й­ого стан, а з то­го обідка зви­сало не смоківне лис­тя, а низ­ка мобіль­них те­лефонів. Втім, це був до­волі сим­па­тич­ний муж­чи­на з дог­ля­нутим тілом і приємною, хо­ча й ліни­вою усмішкою. Та­кий собі Й­осип Прек­расний.

— Новєнь­кая? — гук­нув він ще зда­леку. — Даб­ро па­жа ло­вать!

— Ку­ди? — спи­тала я.

— Как ку­да? Ту­да, ку­да вам і па­ложе­но. В ад.

— Яке ж це пек­ло? — роз­зирну­лася я дов­ко­ла. — Щось не схо­же.

— Пєкло, пєкло, шоб ви нє сомнєвалісь. З вашєго паз­во лєнія разрєшітє прєдставіть­ся: замєстітєль гла­ви адміні страції Пек.


— Пек? А де ж Цур? Я га­дала, ви не­роз­лий­во­да.

— Цур — гла­ва адміністрації ада, і щас он прі ісполнєнії.

Пек по­вер­нувся до ме­не ви­тон­че­ним профілем з гор би­ком на носі, вка­зу­ючи паль­цем десь у сіре ма­рево. При ць­ому я ще зав­ва­жила на й­ого куп­ри­ку ма­лень­ко­го аку рат­но­го хвос­ти­ка, який бу­ває навіть у лю­дей з ви­явом атавізму. — Ідь­омтє, — ска­зав він. — Я должєн вас гдє то опрєдєліть. Па­гаварім па да­рогє.

— Ви по­веде­те ме­не у во­гонь?

Пек якось за­гад­ко­во посміхнув­ся й спи­тав:

— Ви со Ль­во­ва?

— Ні, чо­му рап­том?

— Ну… Раз­га­варіваєтє на мовє.

— А хіба тут…

— Нєт нєт, нє вол­нуйтєсь. Мнє нравітся, ког­да люді чісто раз­га­варіва­ют на мовє.

— Зі мною всі чо­ловіки пе­рехо­дили на ук­раїнсь­ку, — з по­гор­дою ска­зала я. — Навіть по­пи мос­ковсь­ко­го патріар ха­ту, кіле­ри, нар­де­пи й неґри по­хило­го віку.

— Оно і по­нят­но: та­кая інтєрєсная женщіна… Я, впро чєм, тожє пап­ро­бую. Єслі гдє то ошібусь, ви мєня ісправітє, лад­но?

— Доб­ре, — по­годи­лась я.

— Дос­тоєвсь­кий мав рацію, — ска­зав він без най­мен­шо­го ак­центу. — Кра­са вря­тує пек­ло.

— Світ, — поп­ра­вила я.

— Світ? — зди­вував­ся Пек. — Світ ніхто і ніщо не вря­тує.

Й­ому дав­но гап­лик. А от пек­ло вря­тує кра­са. Жіно­ча, зви­чай­но.

— Я ду­мала, що тут все у вогні.

— Так во­но і бу­ло до­недав­на, — Пек кив­нув, ґалан­тно взяв ме­не під ру­ку і повів у сіру да­лечінь. — А потім тут про­вели ре­фор­ми, після яких су­туж­но ста­ло з енерґо носіями, особ­ли­во ж з вог­нем… ну, і все пе­реінак­ши­лося.

Ба­чите, пані… е е е…

— Анас­тасія.

— Ба­чите, пані Анас­тасіє, суть ре­форм по­ляга­ла в то­му, щоб пе­кельні му­ки мак­си­маль­но наб­ли­зити до зем­но­го жит­тя. Бо дій­шло до то­го, що пек­ло ба­гать­ом по­чало ви­дава­тися ме­дом порівня­но з ти­ми страж­дання­ми, яких лю­ди заз­на­ють на землі. Ну, що та­ке, скажіть мені, во­гонь?

То­му, хто по­мер, він уже не пе­че і не гріє. До то­го ж во­гонь — це чис­то­та, святість, а ми й­ого пе­рево­дили на грішників.

Ні, пані Анас­тасіє, пек­ло по­вин­не бу­ти сірим, як зем­не жит­тя. То­му ми вис­те­лили й­ого най­масніши­ми чор­но зе­мами, роз­би­ли на план­тації… е е е, про­бач­те, план­тації — ук­раїнсь­кою кра­ще бу­де ла­ни ши­роко­полі, так от, роз­би­ли на ла­ни, й на кож­но­му з них те­пер пра­цю­ють грішни­ки.

Як і на землі. Одні га­ру­ють без пе­репо­чин­ку на бу­ряках, другі на кар­топлі, треті сіють греч­ку, ну, і так далі.

— Це справжнє пек­ло, — ви­хопи­лося в ме­не. — І за це їм, зви­чай­но, ніхто нічо­го не пла­тить?

— Тут гроші вза­галі не хо­дять. Тут ко­мунізм! — па­те тич­но ска­зав Пек.

— Са­дизм який­сь. — Я зноб­ли­во по­вела пле­чима і відчу­ла, як він міцніше, май­же до бо­лю стис­нув мою ру­ку ви­ще ліктя.

— А ви що хотіли, пані Анас­тасіє? Щоб ми влаш­ту­вали грішни­кам ку­рорт? Ні, тіль­ки мак­си­маль­не наб­ли­жен­ня до зем­но­го бут­тя дає найбіль­ший ефект. Ми тут пра­цюємо над кож­ною дрібнич­кою і вже навіть кло­нуємо ко­марів, аби во­ни ку­сали на­ших… гм… підопічних під час поль­ових робіт. Ця ко­маш­ня вже й нам допікає, але що вдієш.

Ре­фор­ми пот­ре­бу­ють жертв.

Що далі ми й­шли, то пек­ло ста­вало ви­разнішим, тут і там у ту­мані вже прог­ля­дали згор­блені пос­таті грішників, які тру­дили­ся на мас­них ро­дючих чор­но­земах. Сіро­ми ду­же на­гаду­вали кол­гос­пників, во­ни бу­ли чорніші за чор­ну зем­лю, і ніхто навіть го­лови не підвів у наш бік, хоч усі во­ни ко­пали, са­дили, сіяли, по­лоли ду­же повіль­но, з на­тугою, і ве­ликі ситі ко­марі над ни­ми літа­ли та­кож повіль­но, ліни­во, дов­го прицілю­ючись до ще нев­жа­лених місць.

— Чо­му тут усі такі мляві? — спи­тала я.

— Не мляві. Вга­мовані. Це од­не з най­ви­шуканіших по­карань для лю­дини — до­вес­ти їй, що поспіша­ти не­має ку­ди, бо її ніде і ніхто не жде, — ду­же повіль­но про­мовив Пек і по змов­ниць­ко­му мені підмор­гнув.

А пе­кель­ний чор­но­зем і справді був ней­мовірно пло дю­чий: грішний смерд ще не всти­гав до­сапа­ти ря­док бу­ряків до кінця, як по­чаток то­го ряд­ка вже за­рос­тав бур’я ном по коліна, і тре­ба бу­ло вер­та­тись на­зад, щоб по­чина­ти все спо­чат­ку; насіння греч­ки, пот­ра­пив­ши навіть на чор­ну но­гу греч­косія, вмить про­рос­та­ло, і все дозріва­ло тут на очах — не встиг посіяти, як уже му­сиш по­жина­ти пло­ди і знов ора­ти, за­воло­чува­ти, са­дити, сіяти, по­лоти, підгор­та­ти, виз­би­рува­ти дов­го­носиків та ко­лорадсь­ких жуків, яких, пев­на річ, та­кож кло­нува­ли в без­межній кіль­кості, як і ко­марів та інших ко­мах па­разитів.

Один тлус­тий ко­марик по­важ­но опус­тився навіть Пе кові на сідни­цю, і той делікат­но зігнав й­ого хвос­ти­ком, після чо­го на­хаба нев­до­воле­но за­зумрів і по­волень­ки, як бом­бо­воз, по­манев­ру­вав прямісінь­ко до мо­го но­са. Тяж­кий від пе­реси­ту, він летів так ліни­во, що я без особ­ли­вих труд­нощів упій­ма­ла й­ого дво­ма паль­ця­ми й хотіла за­ду ши­ти, аж тут Пек су­воро ме­не зас­теріг:

— Не убий! — ска­зав він. — Що що, а ця за­повідь у пеклі не­поруш­на. Це вам, пані Анас­тасіє, не зем­ля, де пра­вить без­за­кон­ня. Ви й­ого впій­ма­ли за кри­ло?

— Ні, за яй­ця, — зніче­но ска­зала я. — Мо­же, бо­дай при­щик­ну­ти? Щоб не роз­мно­жував­ся.

— Відпустіть! — на­казав він. — Ви не у­яв­ляєте, скіль­ки праці й ста­рань ми док­ла­ли, щоб роз­пло­дити цих кро­во пивць. Як­що ви ще й у пеклі вчи­ните гріх, то заз­наєте біль­шої ка­ри, ніж оці сіро­ми, — по­казав він на ши­рокий лан, де зе­мель­ка бу­ла та­ка, хоч на хліб на­мазуй. На ній рос­ли бу­ряки з ве­личез­ною, як паль­мо­ве гілля, гич­кою, й один бідо­лаха, зігнув­шись у три по­гибелі, пер на собі лан­ту­ха з тією гич­кою. Я лед­ве впізна­ла у нь­ому шу­того ца­па, кот­рий ще не­дав­но га­няв на чор­но­му джипі, в яко­му й­ого й зре­шети­ли з «ка­лаш­ни­ка», і навіть зраділа, що зди ба­ла тут знай­омо­го.

— Привіт, шу­тий ца­пе! — гук­ну­ла до нь­ого ве­село, але він чо­мусь зовсім не пе­рей­няв­ся моєю втіхою, лиш по­волі вис­тро­мив го­лову з під ва­жез­но­го лан­ту­ха, на­че сли­мак виг­ля­нув з мушлі, й про­казав сам до се­бе:

— Тісний Твій світ, Гос­по­ди, і пек­ло Твоє тісне.

— Зустріла дру­га? — тро­хи рев­ни­во спи­тав Пек. — Він до нас теж пот­ра­пив зовсім не­дав­но.

— Нед­ру­га, — ска­зала я. — Са­ме тут й­ому й місце.

Здир­ник на­маха­ний. Прис­тре­лили як со­баку.

Пек з цікавістю по­дивив­ся на ме­не.

— Ви­бач­те, світла пані, а як ви, та­ка мо­лода, сю­ди по тра­пили?

— Тоб­то?

— Який ваш найбіль­ший гріх?

— Я зрад­жу­вала сво­го чо­ловіка. Але ць­ому є своє вип­равдан­ня. Біль­ша моя ви­на, ма­буть, у то­му, що він уто­пив­ся на моїх очах і я не змог­ла й­ого вря­тува­ти.

— Прик­ро, — ска­зав Пек. — А са­ма чо­му так ра­но пішла з то­го світу?

— Я?.. Я… на­пев­но, по­мер­ла під час по­логів.

— По­логів? — пе­репи­тав він з не­довірою.

— Ну, не зовсім… Під час абор­ту.

— Те­пер зро­зуміліше, — ска­зав Пек і прискіпли­во ог­ля­нув мої ви­голені ло­жес­на. — Але й без абор­ту у вас стіль­ки гріхів, пані Анас­тасіє, що їх вис­та­чило б… на сот­ню на­ших клієнтів.

— А ви знаєте їх при­чину? — спи­тала я з вик­ли­ком.

— При­чини нас не цікав­лять. Ми фахівці наслідку. А при­чини роз­гля­дає Той, Хто вирішує, ку­ди вас спро­вади­ти — до раю чи пек­ла. Втім, вам не­має чо­го хви­люва­тися. До ва­шої чес­ти, ска­жу, що до раю отак відра­зу вза­галі ніхто не пот­рапляє з до­рос­лих лю­дей. Спер­шу всі, за ви­нят­ком не­мов­лят і ма­лоліток, пря­му­ють пря­мо до нас.

— Як це — спер­шу? А потім?

— А потім ко­жен має шанс пот­ра­пити до раю. Існує так зва­на пе­кель­на де­мок­ратія і, відповідно, пе­кель­на мрія.

— Нічо­го не ро­зумію.

— А що тут ро­зуміти? Все як у нор­маль­них суспіль­ствах. Є чітко ви­роб­ле­на ви­бор­ча сис­те­ма. Кожні чо­тири ко­ла мук, по ва­шому кожні чо­тири ро­ки, грішни­ки оби­ра­ють до раю чо­тирис­та п’ят­де­сят му­чеників пек­ла. Пе­реміг на ви­борах — і будь лас­ка, ра­юй собі по самісінь­ку зав’яз­ку. — І яка ж у вас ви­бор­ча сис­те­ма? — ком­пе­тен­тно спи­тала я. — Про­порцій­на, ма­жори­тар­на чи зміша­на?

— Зміша­на, — ска­зав Пек. — Тут усе на­хер зміша­не.

— А партій скіль­ки?

— А от партій як­раз су­воро виз­на­чене чис­ло. Сім. Ви ж знаєте, що існує сім смер­тних гріхів. За схильністю до них і гур­ту­ють­ся грішни­ки в партії. Мо­жете їх пе­релічи­ти? — Пек влаш­ту­вав мені справжній іспит, але не на ту нат­ра­пив.

— Пи­хатість, гнів, лінь, жадібність, заздрість, об­жер ливість…

— Цілком пра­виль­но, — ска­зав він. — Шість. А сь­омий?

Ви про­пус­ти­ли один ду­же смер­тний гріх, який, влас­не, за своєю неп­ростимістю посідає дру­ге місце в ць­ому реєстрі.

— Об­жерливість, заздрість, жадібність… — по­чала я з іншо­го бо­ку, але знов не долічи­лася сь­омо­го смер­тно­го гріха.


— От ба­чите, — вдо­воле­но ска­зав Пек. — Ко­жен за­буває на­сам­пе­ред те, на що сам сла­бує. Ми в чу­жому оці ос­тю­ка ба­чимо, а в своєму і скир­ти не помічаємо. Та вже на дру го­му місці, пані Анас­тасіє, стоїть х…

— Хтивість! — ви­пере­дила я й­ого.

— Бра­во! Ав­жеж, хтивість. Оче­вид­но, са­ме до цієї партії чи при­най­мні до її сим­па­тиків на­лежа­тиме­те й ви, — ска­зав Пек, і на й­ого зо­лото­му опо­яс­ку підозріло за­вору­шили­ся мобіль­ни­ки.

— Це ще як ска­зати, — по­вела я пле­чима. — А яка у вас партія прав­ля­ча?

— Об­жерли­вос­ти, — ска­зав Пек.

— Фе! Як не­гар­но. І грішни­ки за неї го­лосу­ють?

— На те во­ни й грішни­ки, щоб го­лосу­вати за гріхи. Хіба там, на землі, чо­му лю­ди оби­ра­ють злодіїв, каз­нокрадів, убивць, бре­хунів, не­нажер?.. Бо во­ни самі такі. Чи ви маєте інше по­яс­нення?

Ска­зати й­ому, що лю­дей прос­то об­ду­рю­ють, не по­вер тав­ся язик, бо тоді ви­ходи­ло б так, що ці пи­хаті, хтиві, гнівні, ле­дачі, жадібні, заздрісні, не­нажер­ливі лю­ди до всь­ого ще й дурні, як сто пудів ди­му.

— Чо­го за­дума­лися, пані Анас­тасіє? Вам щось не по­до баєть­ся в нашій партійній сис­темі? Тоді ор­ганізо­вуй­те свою партію. Жіно­чу. Нап­риклад, «Жінки за рай у пеклі».

Але про­паґува­ти вам усе од­но до­ведеть­ся один із смер­тних гріхів, інак­ше ва­шу партію не за­реєстру­ють. Та й ніхто її не підтри­має.

— Мені ближчі пи­тан­ня ду­хов­ности, — ска­зала я. — Чи, приміром, релігії. Сам Бог велів кон­соліду­вати грішників дов­ко­ла віри…

— А що тут про­паґува­ти? — пе­ребив ме­не Пек. — Хто сю­ди пот­рапляє, той уже й так вірить. Це як­би вда­лося об’єдна­ти всі кон­фесії в єди­ну помісну цер­кву, ото бу­ло б діло!

— Га­разд, — ска­зала я. — При­пус­ти­мо, що ме­не оби­ра­ють до раю, хо­ча, чес­но ка­жучи, я не у­яв­ляю, як мож­на вес­ти ви­бор­чу кам­панію там, де не хо­дять гроші. Але ж потім, відбув­ши пев­ний термін, я знов му­шу по­вер­та­тися до пек­ла?

— А от і ні. Той, хто пот­рапляє до раю, за­лишаєть­ся там на­зав­жди. Хай уже й не об­ранцем, не з усіма піль­га­ми й по­чес­тя­ми, але вип­ха­ти й­ого звідти прак­тично не­мож­ли­во.

У раю, знаєте, є ма­са по­сад і теп­лень­ких місць для найбіль ших грішників. Але ми з ва­ми, пані Анас­тасіє, забігаємо да­леко впе­ред. Спер­шу нам тре­ба виз­на­читись, чим ви зай­ме­теся тут. І му­шу вам ска­зати, що та­ка пан­на, як ви, змо­же нагріти собі не­пога­не місце і в пеклі.

— Я ма­тиму пра­во ви­бору?

— Зви­чай­но. Але за умо­ви, як­що по­води­тиме­теся… е е е… — й­ого ру­ка ков­зну­ла вниз на мою сіднич­ку. — Ну, ви самі ро­зумієте.

— А чим іще зай­ма­ють­ся грішни­ки, окрім поль­ових робіт? — спи­тала я.

— Ви що, мо­жете при­дума­ти їм тяж­чу ка­ру? — зди­ву вав­ся Пек. — Тоді про­понуй­те, і як­що вам це вдасть­ся, то ста­нете на­шим найбіль­шим ре­фор­ма­тором. Але я сумні ва­юся. Ще в пер­шу світо­ву вій­ну, ко­ли німці прий­шли в Ук­раїну і ваші вільні ко­заки за­хопи­ли їх у по­лон, то що зро­били? Ду­маєте, би­ли їх шом­по­лами чи за­ганя­ли в ґазові ка­мери? Дзусь­ки! При­муси­ли са­пати бу­ряки. Біль­шої ка­ри й при­нижен­ня німець­кий сол­дат не заз­на­вав ні до то­го, ні після.

На опо­яс­ку в Пе­ка за­телень­кав мобіль­ник, він сприт­но відстібнув й­ого і підніс до ву­ха.

— Пек на про­водє… Да… Да, новєнь­кая, очєнь дажє нічєво… Во­лоси, бля, огнєнниє, глазіща зєль­ониє, гу­би пухлєнькіє, а внізу вопшє, бля, ко­роль­ок. Шо? Пря­мо к тєбє? Ну, Цур, ти хо­тя би раз пос­тупілся. Чьо ето я обор зєл? Лад­но, вєду. Как ето бєгом, как бєгом, єслі бєгать дажє на­ша констітуція запрєщаєт? Вот правєдь­ом рєфєрєндум на план­таціях, тог­да по­жалус­та.

— Пос­лу­хай­те, — звер­ну­лася я до Пе­ка, ко­ли він по­чепив мобіль­ни­ка на зо­лотий обідок. — У вас тут вза­галі яка мо­ва держ… м м м… пе­кель­на?

— Ніяка, — ска­зав він. — Тут політич­на нація, хто як хо­че, той так і пиз… ба­лакає. Та чи по­вин­но це хви­люва­ти та­ких врод­ли­вих жінок? — Він по­вер­нув ме­не об­личчям до се­бе. — От­ку­да ето у вас? От­ку­да ето нєздо­ровоє пріс трастіє к мовє?

— Я да­ла обітни­цю. Са­ма собі при­сяг­ла­ся не ро­бити дві речі.

— Какіє?

— Не лю­бити од­ним од­но­го чо­ловіка…

— Ну, ето вам здєсь і нє свєтіт. А шо вто­роє?

— Не роз­мовля­ти щу­рячим го­лосом.

— Развє рускій язик щу­рячій?

— Ні, — ска­зала я. — Але ви росій­ської мо­ви ніко­ли й не чу­ли.

— Бросьтє, нє ето глав­ноє.

— А що го­лов­не?

— Що? — він узяв ме­не за стан і так при­тис­нув до се­бе, що я не мог­ла дих­ну­ти. — Ось що!

У ме­не ввій­шло не тіло, а роз­пе­чений шворінь. Оце він і був, той пе­кель­ний во­гонь. Я за­вила від бо­лю, але ще встиг­ла по­бачи­ти, як на­соло­да спот­во­рює й­ого кра­сиве об­личчя. Во­но старіло й ро­било­ся баб’ячим, і врешті-решт, я роз­гледіла, що це та­ки Ба­ба Яга нас­тро­мила ме­не на дер­жак мітли і ре­гоче без­зу­бим ро­том пря­мо в об­личчя.

Ли­ше два кри­вих жов­тих пень­ки по щу­рячо­му стир­ча­ли в її пащі, і з то­го чор­но­го дуп­ла ви­рива­лося кар­кання:

— Ур р родіна! Ур р родіна! Ур р родіна!!! Ето он із за тіб’я мєня бросіл…

Ста­лося. Пек­ло мо­го жит­тя наз­догна­ло ме­не і тут. Я зак­ри­чала що­сили, але в мені вже не бу­ло ні сил, ні ду­ху, ні го­лосу. Усе те про­ков­тнув пе­кель­ний жах. Ме­не з го­ловою пог­ли­нула й­ого чор­на па­ща, і, зне­мага­ючи в її ле­щатах, я тіль­ки чу­ла, як десь да­леко да­леко глу­хо зум­рить сур­ма.

Мо­же, то біля воріт раю сур­мив три­вогу ан­гел Хе­рувим, за­бачив­ши, що до жит­ли­ща свя­тих наб­ли­жаєть­ся хтось із грішників.


 

10


 

Я прий­шла до тя­ми на твер­до­му ор­то­педич­но­му ліжку.

Наді мною по­гой­ду­вала­ся роз­плив­часто біла, як у лікар няній па­латі, сте­ля, все тіло ви­пов­ню­вала су­ха, обез­водне­на по­рож­не­ча.

Й­ого об­личчя та­кож бу­ло роз­плив­частим, зда­вало­ся, що в повітрі за­вис­ли тіль­ки роз­косі ор­динські очі.

— Як ти? — спи­тав він.

— Жи­ва.

— Ти кри­чала. Тобі бу­ло бо­ляче?

— Ні. Я ба­чила страш­не видіння.

— Це нор­маль­но. Навіть у клініці, ко­ли це роб­лять під дією стис­ну­того повітря, жінки ба­чать космічні при­мари.

— Хто то був… у ме­не? — спи­тала я.

— Як хто?

— Хлоп­чик чи дівчин­ка?

Він дов­го мов­чав.

— Хлоп­чик, — ска­зав на­решті.

— Я так і зна­ла.

— За­чатий у церкві. У нас міг бу­ти ду­же гар­ний син.

— Не тре­ба, мов­чи.

— Про­бач. — Дов­ко­ла й­ого сірих очей прос­ту­пили інші ри­си об­личчя — різко ок­реслені ви­лиці, тон­кий про­дов­гу ва­тий ніс, жорс­тко стис­ну­тий рот. Тем­не во­лос­ся бу­ло ту­го зібра­не на­зад у ко­сич­ку.

— Сядь біля ме­не, — поп­ро­сила я.

Він обе­реж­но присів на край ліжка і взяв мою ру­ку.

— Все га­разд. Усе вже по­заду.

— Ти ду­же зас­му­чений.

— Ні, тобі так здаєть­ся. Мо­же, тро­хи стом­ле­ний. Як­що по правді, то це ду­же тяж­ко ро­бити ко­ханій жінці. Ти ж знаєш, що навіть хірур­ги не опе­ру­ють своїх близь­ких ро­дичів.

— Ти шко­дуєш? — спи­тала я.

— Ні.

— Я ж ба­чу. Ти сам не свій.

— Я ко­хаю те­бе, — ска­зав він. — І шко­дую, що зав­дав тобі цих неп­риємнос­тей. — І тіль­ки?

— Так, мені прик­ро і со­ром­но, що я те­бе не вберіг.

— Хіба ти не хотів би, щоб я на­роди­ла тобі хлоп­чи­ка?

— Мені потрібна тіль­ки ти. Я рев­ну­вав би те­бе навіть до нь­ого.

— Тоді не бе­ри це так близь­ко до сер­ця. Ад­же я са­ма ска­зала тобі, що зі мною не тре­ба нічо­го ос­теріга­тися.

— Я му­сив усе пе­ред­ба­чити.

— Це ста­лося то­му, що ми лю­били­ся в церкві?

— Це ста­лося то­му, що я ду­же те­бе люб­лю.

— Тоді тобі не тре­ба ні за чим шко­дува­ти. Це я дур­на…

Мож­ли­во, у ме­не був ос­танній шанс.

— Неп­равда, — ска­зав він. — У те­бе там все га­разд. І як­що ти за­хочеш…

— Сергію, — ска­зала я. — Мені тре­ба до­дому.

— Не­ма проб­лем. Ще тро­хи відпо­чинеш і мо­жеш їха­ти.

Жод­них ус­клад­нень. Це три­вало яки­хось п’ят­надцять хви­лин.

— У ме­не та­ке вра­жен­ня, що я спа­ла цілу вічність.

— Те­бе не ну­дить?

— Ні. Тіль­ки тро­хи па­моро­чить­ся в го­лові.

— Це швид­ко ми­неть­ся. Мо­же, я ся­ду за кер­мо? Відве­зу те­бе хо­ча б до лісу, а там на трасі упій­маю якусь ма­шину і по­вер­ну­ся до­дому.

— Не вар­то. До­рога тут по­рож­ня, я спокій­но доїду са­ма.

— Мож­на, я те­бе поцілую?

— Ав­жеж.

Він при­хилив­ся до ме­не і ши­роко поцілу­вав у гу­би.

— Не ну­дить? — зно­ву спи­тав з ви­нува­тою усмішкою.


— Нав­па­ки, — ска­зала я. — Бадь­орить. А ти помітив, що до ць­ого ме­не ну­дило навіть?..

— Навіть від моєї при­сут­ности. То­му я й зро­бив це без най­мен­шо­го жа­лю.

— Поцілуй ме­не ще, — поп­ро­сила я.

Це справді бу­ло приємно. Й­ого жорс­ткий рот м’яко ла­щив­ся до моїх роз­ту­лених вуст, і я відчу­вала, як у моє тіло пе­ретікає цілю­ще теп­ло, як во­но ви­пов­нює ту обез­вод не­ну по­рож­ни­ну, що су­шила ме­не зсе­реди­ни.

— Ще… ще… Ти та­кий силь­ний.

Він ліку­вав ме­не нак­ла­дан­ням губ, і нев­довзі я відчу­ла в собі ди­вовиж­ну на­пов­неність — не тяж­ку й ну­дот­ну, яку зна­ла раніше, а ту при­род­ну пов­но­ту влас­но­го тіла, що жи­вить­ся хви­люван­ням здо­рової кро­ви. Я вже бу­ла май­же здо­рова, але ще доз­во­лила й­ому се­бе зо­дяг­ну­ти, і ко­ли сіда­ла в ма­шину, на про­щан­ня спи­тала відда­но й ніжно:

— А ко­ли я за­хочу, ти мені… зро­биш?

— Що?

— Ди­тину, — ска­зала я.

Й­ого вуст тор­кну­лася досі не­роз­га­дана мною посмішка.

— На все бу­де твоя во­ля.

Не знаю, що то бу­ло — пе­чаль чи за­чаєна радість, але ме­не вра­зило те, що він, не до­чекав­ши­ся навіть, по­ки моє ав­то щез­не за по­воро­том, швид­ко пішов у свої по­кої. Ніби там й­ого хтось че­кав. Мені навіть спа­ла хво­роб­ли­ва дум­ка, що отець Се­рафим зро­бив не аборт… Він прий­няв пе­ред­часні ро­ди… Ад­же я доб­ре чу­ла, що во­но вже во­руши­лося. І при­ховав од ме­не то­го не­дороз­ви­нено­го хлоп­чи­ка, який був за­чатий… зовсім не в церкві. Щоб не ля­кати ме­не, при­ховав на­шого, ще жи­вого, си­на, до яко­го те­пер поспішав. То­му й відпус­тив ме­не так швид­ко до­дому, то­му й побіг у по­кої, як тіль­ки я від’їха­ла…

Ціка­во, що він зро­бить із ним? По­ховає чи спа­лить, як спа­лили оте чор­те­ня з ріжка­ми й ра­тич­ка­ми, що й­ого на­ро ди­ла не­щас­на сіль­ська жінка? Чи мо­же… Хо­лод­на крап­ля по­ту ско­тила­ся моєю спи­ною аж до куп­ри­ка. Чи, мо­же, ви­годує й­ого цілю­щими нас­то­ями і по­тай­ки від усіх, — навіть від ме­не! — ви­рос­тить. Я ще доб­ре пам’ята­ла на­шу те­лефон­ну роз­мо­ву, ко­ли ска­зала й­ому роз­дра­това­но:

— Ну, тоді на­род­жу тобі Ніку­ба.

— Мені? — зди­вував­ся він.

— А ко­му ж? Івань­кові?

— Собі. Ця істо­та мо­же на­лежа­ти тіль­ки ко­мусь од­но­му.

Ко­мусь од­но­му. Не за­хотіла я — на­лежа­тиме тіль­ки й­ому.

Об­лиш ці ма­рен­ня, бо ти се­бе до­ведеш, ска­зала я собі, за­лиша­ючи по­заду Гос­тру Мо­гилу… І все та­ки нес­повідимі шля­хи Твої, Гос­по­ди, я тоді й приб­лизно не мог­ла пе­ред­ба­чити, що че­кає на нас по­пере­ду, як не мог­ла пе­ред­ба­чити, що ось на цій по­рожній до­розі нат­кну­ся на дра­ного «мос­кви­ча» — він сто­яв під лісом з відкри­тим ка­потом, а над дви­гуном гибів й­ого влас­ник, ве­ликий слідець При­тула, і я вже хотіла бу­ло об­ми­нути й­ого з кру­тим вик­ру­тасом, як рап­том цей ниш­порка вис­ко­чив за­лед­ве не на се­реди­ну до­роги і відчай­душ­но мах­нув ру­кою.

Я так за­галь­му­вала, що тро­хи не впер­ла­ся ло­бом у скло.

— Що, жи­ти наб­ридло? — грим­ну­ла на по­тенцій­но­го са­могуб­цю. — Ма­ло де­рев у лісі, щоб за­чепи­тися?

— О, це ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно? — з непідроб­ною щирістю зди­вував­ся При­тула. — Не впізнав, про­бач­те, а то б ніко­ли не посмів зу­пиня­ти.

— Так я вам і повірю.

— Та, їй Бо­гу ж, тіль­ки по­чув гул ма­шини — мерщій ки­нув­ся нав­пе­рей­ми, бо в ме­не тут, як той ка­зав, ра­хуба од­на прик­лю­чила­ся. А клю­чика на два­над­цять не­має.

— То ви ду­маєте, я оце при­вез­ла вам клю­чика на два­над­цять? Та я навіть не у­яв­ляю, який він із се­бе.

— Вірю, вірю, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Я ж ка­жу, як­би знав, що це їде­те ви, то й не зу­пиняв би.

— Годі, — ска­зала я. — За­питуй­те, що вас там іще ціка­вить, бо в ме­не не­має ча­су гра­тися з ва­ми.

— Да­рем­но ви так, — він ніяко­во опус­тив свої во­дяві оч­ка на но­саки сан­далів ско­роходів. — Самі ж знаєте, що я вже не маю пра­ва ні про що вас роз­пи­тува­ти.

— Не зро­зуміла.

— А що тут ро­зуміти? Усу­нули ме­не від цієї спра­ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Відсто­рони­ли, як пар­ши­вого ко­та.

— За що?

— А хто й­ого знає? На­чаль­ству видніше. Ма­буть, не до­бачи­ли ніяко­го криміна­лу в цій дивній історії. Ма­буть, це тіль­ки мені зав­жди двоїть­ся в очах. — І що ж вам здвоїло­ся? — співчут­ли­во спи­тала я.

Відвер­то ка­жучи, ме­не не вель­ми потіши­ла за­пов­зят ливість Г. С. у ць­ому пи­танні. Я навіть по­дума­ла, що мені те­пер тро­хи не вис­та­чати­ме ць­ого сим­па­тич­но­го слідця, чия тінь дош­ку­ляла знач­но мен­ше за при­видів, які товк ли­ся в моєму домі й дов­ко­ла нь­ого. До то­го ж я зав­ва­жила, що ме­не вже не дра­тував не ли­ше чо­ловічий дух, а й бен­зи­ново мас­тиль­ний сморід, що гус­то схо­див од й­ого по­лата­ної ко­лима­ги.

— Що здвоїло­ся? А те, що не за­гинув ваш чо­ловік, Анас­тасіє Ми­хайлівно. А як­що за­гинув, то не своєю смер­тю. Ось та­ка ди­лема здвоїла­ся в моїй бідній голівоньці, та­ких два суд­ження, які вик­лю­ча­ють третє.

— А третє ж яке? — спи­тала я.

— Та яке ж… Те, від яко­го я по­чав тан­цю­вати з ва­шої лас­ки. Що на­чеб­то ваш чо­ловік зне­обач­ки вто­пив­ся. Що на­чеб­то й­деть­ся про не­щас­ний ви­падок, в яко­му не вар­то до­шуку­вати­ся чо­гось підозріло­го. І все це бу­ло б най­прості шим, і всіх би влаш­то­вува­ло, в то­му числі і ме­не, як­би не ота див­на шту­ка з чов­ном. Ані хви­ля, ані небіжчик не мог­ли й­ого так пос­та­вити при бе­резі. А ко­ли так, то нап­ро­шуєть­ся, як той ка­зав, інший вис­но­вок… І мені ду­же шко­да, Анас­та сіє Ми­хайлівно, як­що ць­ого вис­новку після ме­не ніхто не зро­бить.

— Не знаю, — ска­зала я. — Не знаю, що тут і ду­мати.

Мені прик­ро, що вас усу­нули від цієї спра­ви. Я вза­галі ма­ло вірю у спро­можність на­ших пра­во­охо­рон­них ор­ганів, а тут тіль­ки мо­жу роз­вести ру­ками.

— То, мо­же б, ви на­писа­ли за­яву до на­шого рай­он­но­го відділу? Що так і так, мов­ляв, про­шу про­дов­жи­ти розслі ду­ван­ня у зв’яз­ку з но­вими об­ста­вина­ми…

— Пря­мо за­раз? — глуз­ли­во спи­тала я. — Чи після то­го, як знай­де­мо клю­чика на два­над­цять?

— Ну, це не го­рить, я знаю, що ви лю­дина ду­же зай­ня­та, — відповів При­тула не з мен­шою мірою глуз­ли­вос­ти. — А тут ще й до цер­кви за­час­ти­ли… Ви ж, ма­буть, оце по­вер­таєте­ся з Гос­трої Мо­гили? Чи я по­миля­юся? — На й­ого круг­ло ка­вуня­чому лич­ку ви­малю­вала­ся та­ка в’їдли­ва усмішеч­ка, що в мені ви­пару­вала­ся ос­тання крап­ля співчут­тя.

— Ні, не по­миляєте­ся, — ска­зала я і ввімкну­ла пе­реда­чу. — Ви вза­галі ду­же рідко по­миляєте­ся. Але — бу­ває. Бай бай!

Я плав­но відпус­ти­ла щеп­лення і ще по­чула, як він крик нув услід:

— Тут який­сь чор­ний джип проїжджав! Не до вас ча­сом?

От у них і поп­ро­сив би клю­чика на два­над­цять, злов тішно по­дума­ла я. Хай би… як той ка­зав… зак­ру­тили гай­ку дру­гу у твої мізки. Але ж у те­бе, су­чий си­ну, ніщо не зла ма­лося. Ти прос­то не мо­жеш уже відче­питись од ме­не, хоч те­бе й киш­ну­ли від спра­ви, як пар­ши­вого ко­та від по­мий.

Од­нак ти звик у них баб­ра­тися, ти прос­то на­родив­ся для то­го, щоб ко­пир­са­тися у лайні, в яко­му, ви­яв­ляєть­ся, і при­ховані най­важ­ливіші свідчен­ня й до­кази…

Джип!!! І зно­ву цей чор­ний джип, цей всю­дису­щий ле­тючий гол­ландець, що при­видом круж­ляє дов­ко­ла те­бе, наїжджає на п’яти, сте­жить, вивідує, ню­шить і вже заг­ро жує тобі біль­ше, ніж сто­над­цять по­мий­них слідців.

Ні, біля бу­дин­ку, зви­чай­но, ніко­го не вид­но й близь­ко.

Ли­ше Івань­ко хваць­ко відчи­няє бра­му, теліпа­ючи дов­гою, до колін, мат­нею, від чо­го ніжки й­ого ви­да­ють­ся куціши­ми за ру­ки. І ве­село гав­кає Тре­зор. Він ще зда­леку впізнає гул на­шого «фор­да» і ду­має своєю со­бачою го­ловою, що це по­вер­нувся Нес­тор. А тієї ночі, ко­ли хтось заг­ля­дав у вікно, пе­реля­кав­ши на смерть Івань­ка, Тре­зор навіть не пис­нув.

Або со­бака, на відміну від лю­дей, не ба­чить і ню­хом не чує при­мар, або він ду­же доб­ре знав при­вида, кот­рий за­зирав у вікно.

Я заїха­ла в ґараж і, ви­ходя­чи з ма­шини, відчу­ла, як на ме­не вій­ну­ло за­пахом тліні. Той дух схо­див од май­стерні.

Дух мер­твої гли­ни, яка по­волі вми­рає після то­го, ко­ли її діста­нуть із ґрун­ту. Так по­мирає ко­рал, як­що й­ого ви­тяг­ти з морсь­ких гли­бин. По­мирає і тхне дох­ля­тиною.

— Що тут у нас но­вень­ко­го? — спи­тала я в Івань­ка.

— Заїжджав стра­ховий аґент, — ска­зав кар­лик.

— Аґент? — невідь чо­му зди­вува­лася я. — І що він хотів?

— Про­дов­жи­ти стра­хов­ку на бу­динок. Ка­же, що на при­ватні бу­дин­ки стра­хов­ка обов’яз­ко­ва. — І все?

— Все.

— Він не за­лишив сво­го те­лефо­ну?

— Ні.

Ну звісно, по­дума­ла я. Це був та­кий аґент, як я матінка Те­реза. Хо­ча швид­ше за все… справді аґент, про­те аж ніяк не стра­ховий.


Вий­шов­ши з ґара­жа, я так гли­боко вдих­ну­ла повітря, що знов за­памо­рочи­лося в го­лові. Але не так, як ча­сом бу­ває, ко­ли різко вди­хаєш на повні гру­ди і в очах рябіють жовті ме­тели­ки. Ме­не ма­рудив за­пах тліні. Сто­яло ти­хе ве­рес­не­ве над­вечір’я, яке зав­жди пах­ло мені уми­рот­во­ре ною стиглістю осе­ни, тіши­ло лагідним су­покоєм і ве­чоро­вою свіжістю, а тут я рап­том відчу­ла в повітрі за­душ­ли­вий со пух вми­ран­ня. — Івань­ко сь­огодні впій­мав на жив­ця ота­кен­ну щу­керу, — розвів ру­ками кар­лик. — Юш­ка вже го­това, бу­дете?

Мені зовсім не хотіло­ся їсти, але я ска­зала:

— Зви­чай­но, бу­ду. Хто б це відмо­вив­ся од юш­ки із щу ки? На­сипай, я зай­ду до те­бе у фліґель. Тіль­ки са­мої юшеч­ки, без ри­би, доб­ре? Івань­ко був ду­же потіше­ний тим, що я зго­лоси­лася на й­ого час­ту­ван­ня. Зреш­тою мені хотіло­ся зро­бити для нь­ого щось приємне, і, відсь­ор­бнув­ши че­рез си­лу пер­шу лож­ку, я ска­зала:

— О о о, яка сма­кота! А ти чо­му не їси? — Івань­ко вже їв.

— Я не люб­лю ве­черя­ти са­ма.

Він узяв тарілку і вик­лав собі з ка­зана ве­лику гос­тро­но су го­лову з ви­ряче­ними біли­ми очи­ма. Ме­не знов ледь не зну­дило, од­нак я не по­дала й зна­ку і тіль­ки вда­ла зди­вуван­ня:

— Ого, яка го­ловеш­ка! Щу­ка бу­ла, ма­буть, кілог­рамів зо три.

— А п’ять не хотіли? — гор­до спи­тав Івань­ко.

— Як же ти ви­тяг та­кого кро­коди­ла?

— Ду­же прос­то. За­морив, підтяг до бе­рега, а потім при глу­шив кілком.

— Оси­ковим?

— А яким же! Те­пер він зав­жди при мені.

— Ти са­дист, Івань­ку.

— Хто о о о?

— Ка­тюга.

— Як тре­ба, то й ка­тюга, — по­годив­ся він. — Івань­ко ще в інтер­наті ніко­му не да­вав собі в борщ нап­лю­вати. Один ви­хова­тель був уївся в Івань­ка і по­селив у па­латі сци­кунів…

— В якій па­латі?

— Ну, бу­ла та­ка. Там по­селя­ли ок­ре­мо тих, хто ро­бив під се­бе но­чами. Смерділо звідти за вер­сту. Але Івань­ко ніко­ли не дзю­рив під се­бе, це той ви­хова­тель на­рош­не спро­вадив ту­ди Івань­ка за те, що не хотів з ним…

— Що?

Кар­лик ви­колу­пав з риб’ячої го­лови ве­лике, об­росле жи­ром око і смач­но й­ого об­смок­тав.

— Ро­бити оте. Але Івань­ко й­ому потім зро­бив, ох, і зро­бив!

— Та ка­жи вже, що са­ме.

— Що? Убив й­ого.

— Як… убив?

— Якось на уроці він вик­ли­кає Івань­ка до дош­ки. Ну, Івань­ко взяв крей­ду, на­писав там щось не так, а він ка­же:

«Ти дебіл». — «Як де бил? — пи­тає Івань­ко. — Ніде не був».

Він тоді встає за сто­лом і ка­же до кла­су: «Ну, ви відєлі та­кого дебіла?» А всі як за­рего­чуть. Тут уже й Івань­ка зло розібра­ло. Він шусь — і відсу­нув убік стіль­ця, на яко­му допіру сидів ро­зума­ка. А той са­ме ну сіда­ти. Та як геп неть­ся — тіль­ки но­ги за­дер. «Убіл! Убіл!» — кри­чить, а Івань­кові ще й тоді чу­лося: «Дебіл! Дебіл!»

Кар­лик шмор­гнув но­сом і, як справжній зарізя­ка, ви­тяг з роз­ва­реної го­лови ще од­не жир­не око. — І що потім? Ти так і жив у па­латі… сци­кунів?

— Ки­лина Гнатівна виз­во­лила Івань­ка. Бу­ла в нас та­ка гар­на вчи­тель­ка. Во­на всіх лю­била, а Івань­ка най­дуж­че.

Як ма­ти. Бу­ло при­тулить ота­ко до се­бе та й ка­же: «Я тобі,ка­же, — Івань­ку, як­би мог­ла, яєчко б на до­лоні підсма жи­ла». А потім… — він знов шмор­гнув но­сом і повісив свою ве­лику, як у ко­ня, го­лову. — Потім во­на по­мер­ла. Нас во­дили на по­хорон. Учні нес­ли вінки і пла­кали. А Івань­ко — ні. Сли­нив сухі очі, щоб зап­ла­кати, та не ви­ходи­ло. Тіль­ки пізніше… Ви не повіри­те.

— Ка­жи, — поп­ро­сила я.

— Ко­ли її за­копа­ли, то­го дня… тієї ночі Івань­ко знов пішов на цвин­тар. Уже сам. Там бу­ло ти­хо і зовсім не страш­но. Й Івань­ко зап­ла­кав. І пла­кав так дов­го, що й­ого по­чало тру­сити від хо­лоду. Тоді він заліз під вінки на мо­гилу, зігрівся й зас­нув. І прис­ни­лося Івань­кові, що Ки­лина Гнатівна три­має над вог­нем ру­ку, скла­дену чов­ни­ком, а на її до­лоні шквар­чить роз­би­те яєчко. Про­кинув­ся він, ко­ли вже роз­видни­лося. І біль­ше не вер­нувся в інтер­нат. Після то­го ніко­ли не бо­яв­ся ні цвин­тарів, ні мерців. А тут… по­чало діятись щось не­сусвітнє. Тут…

— А знаєш, я теж інтер­натівсь­ка, — ска­зала я Івань­кові те, чо­го ніко­му не ка­зала після заміжжя.

— Ви и и???

— Я, я. Бать­ка зовсім не зна­ла, а ма­ти тяж­ко зах­воріла, ко­ли я хо­дила в шос­тий клас. Во­на не ви­ходи­ла з лікарні, і ме­не заб­ра­ли в інтер­нат. Так що ми з то­бою, Івань­ку, з од­но­го тіста.

— Щось не ду­же вірить­ся, — він по­дивив­ся на ме­не прискіпли­во і, як мені зда­лося, тро­хи насмішку­вато.

— Чо­му?

— Ви не та­ка.

— Яка ж я, Івань­ку?

— Не та­ка, — пов­то­рив він. — Ви… як на­маль­ова­на.

— Це доб­ре чи по­гано?

— Ко­му як.

— А тобі? — Івань­кові гар­но, — ска­зав він.

— А тоді, у­яви собі, я бу­ла та­ким брид­ким ка­ченям, що навіть ма­ти на­зива­ла ме­не не інак­ше, як ви­род­ком, і не мог­ла на ме­не ди­вити­ся.

— Мо­же, во­на бу­ла не спов­на ро­зуму? Або не­доба­чала.

— Не знаю. — Я по­диви­лася у вікно, яке темніло на очах.

Бу­ло та­ке відчут­тя, що та швид­ка осіння сутінь ля­гає навіть на сер­це і підто­чує й­ого, підми­ває, як мер­тва во­да. Мені не хотіло­ся за­ходи­ти в дім, хоч я бу­ла ще ос­лабле­ною і му­сила б дав­но при­ляг­ти. Од­нак щось ме­не стри­мува­ло, не відпус­ка­ло навіть тоді, ко­ли роз­мо­ва з Івань­ком роз’ят­ри­ла ду­шу до смер­тель­ної ту­ги. — Їдець же із вас, — з до­кором ска­зав він, при­бира­ючи зі сто­лу тарілку з ви­холо­лою юш­кою. — Ско­ро й самі ста­нете, як та щу­ка.

Я мірку­вала, що мені з ним ро­бити — зап­ро­сити но­чува­ти в дім чи не вар­то. Зреш­тою по­дяку­вала за ве­черю і вий­шла надвір. Щось див­не коїло­ся в при­роді. Сутінь то згу­щува­лася, то враз світліша­ла, на­бира­ючи жов­то­гаря­чого коль­ору, і мені спер­шу зда­лося, що це ґалю­цинація зо­ру або й поть­ма­рен­ня моз­ку. Але ні — то міни­лося роз­ко­лош ка­не не­бо; тут, уни­зу, ще сто­яла нап­ру­жена ти­ша, а ви­соко вгорі уже роз­гу­ляв­ся та­кий вітрю­ган, що шма­тував хма­ри на клоч­чя, віщу­ючи різку зміну по­годи. І ще ди­вина: не­поруш­но зав­мерлі де­рева якось так чуд­но гу­ли, ніби у їхніх дуп­лах осе­лили­ся осині рої. На­пев­но, у стов­бу­рах за­шум­котіли стом­лені осінні со­ки в пе­ред­чутті близь­кої гро­зи.

Я по­чека­ла, по­ки на ме­не впа­ли перші ріденькі краплі, та ко­ли над річкою ши­роко засвіти­лася блис­кавка, пішла в дім. Ніко­ли не бо­яла­ся ви­пад­ко­во заб­лу­калих осінніх гроз, що знічев’я по­лоха­ли нічне не­бо, а тут ме­не охо­пив який­ся млос­ний нес­покій. Відсвіт хо­лод­ної блис­кавки тор­кнув­ся са­мого сер­ця, як і та пер­ша рап­то­ва темінь, що підми­вала й­ого, на­че мер­тва во­да.

Ко­ли зай­шла до спальні, те не­щас­не сер­це зіщу­лило­ся в ма­кове зер­ня: я відчу­ла, що з по­тем­ку на ме­не хтось ди­вить­ся. Пер­шим по­ривом бу­ло — тіка­ти. І відра­зу тве­реза дум­ка: не вте­чеш. Від ць­ого не вте­чеш ніку­ди.

Я по­тяг­ла­ся ру­кою до ви­мика­ча, та, ще не засвітив­ши світло, по­бачи­ла біля ліжка двоє жов­тих очиць.

Світло, мов блис­кавка, ви­пов­ни­ло всю кімна­ту.

Фр р р р р!..

На­ляка­не рап­то­вим спа­лахом, во­но зня­лося з приліж ко­вої тум­бочки, шуг­ну­ло під сте­лю, а потім сліпо за­било­ся в ши­би роз­што­рено­го вікна, не пот­рапля­ючи у відчи­нену ква­тир­ку.

Ти влетів сю­ди, щоб заб­ра­ти ки­рика?

Я спер­шу бу­ла чо­мусь впев­не­на, що то одуд за­летів до спальні, щоб заб­ра­ти свій камінь чи, мо­же, й мою ду­шу, а потім та­ки роз­ди­вилась, що ні, — це був зви­чай­ний по­пеляс­тий го­луб з пур­пу­ровим блис­ком на шиї. Го­луб при­путень, який, і справді на­че прип­ну­тий на мо­туз­ку, без­по­рад­но фур­кав з кут­ка в ку­ток, не зна­ходя­чи ква­тир­ки, че­рез яку він так сприт­но про­ник до спальні. Од­нак від то­го, що це був не одуд, три­вога не по­пус­ти­ла ме­не, я зна­ла, що го­луб — зовсім не та­ка мир­на пташ­ка, якою її в нас ма­лю­ють. Не дар­ма в нор­маль­них країнах, де кож­на лю­дина має сво­го психіат­ра, го­луба на­зива­ють ле­тючим щу­ром і пас­куд ни­ком. І то не тіль­ки то­му, що він роз­но­сить за­разу й ги­дить на кож­но­му кроці, по­чина­ючи з пам’ят­ників вождів і закінчу­ючи на­шими да­хами та підвікон­ня­ми. Ні, го­луб зав­жди був вісни­ком смер­ти, по­жеж і роз­ру­хи.

На­решті, він при­мос­тився на кар­низі вікна, вту­пив­шись у ме­не на­хаб­ни­ми зіни­цями, об­ве­дени­ми жов­ти­ми обід ка­ми.

— Киш! — крик­ну­ла я, за­мах­нувшись на нь­ого ру­кою; го­луб злетів з кар­ни­за, ткнув­ся грудь­ми у дзер­ка­ло й за­ло потів криль­ми об своє відоб­ра­жен­ня. Я ки­нулась бу­ло й­ого спій­ма­ти, але зне­наць­ка в очах ста­ло зовсім тем­но, ніби я в од­ну мить осліпла, і з усіх сил наш­тов­хну­лась ру­ками на дзер­ка­ло. Там щось важ­ко схит­ну­лося, зру­шило­ся, і в тем­ряві заб­ряжча­ло роз­би­те скло.

Птах, як па­зурис­тий ка­жан, затріпотів у моєму во­лоссі, я вже й не ду­мала й­ого ло­вити, тіль­ки, пе­реля­кана в смерть, відма­хува­лася ру­ками, і ко­ли він, на­решті, зно­ву шуг­нув до вікна, за яким блідо блим­ну­ла блис­кавка, я зро­зуміла, що світло по­гас­ло че­рез пош­кодже­ну десь ме­режу (во­но час­то про­пада­ло в нас під час гроз і силь­них вітрів), про­те страх пог­нав ме­не вниз. Спо­тика­ючись на кру­тих східцях і чіпля­ючись за пе­рила, я збігла в хол, ще й тут нав­по­мац­ки клац­ну­ла ви­мика­чем, щоб пе­реко­нати­ся, що світло про­пало не тіль­ки в спальні, тоді вис­ко­чила надвір і ста­ла, як уко­пана.


Це вже бу­ло… Сіяв­ся та­кий же дрібний дощ, і я сто­яла під ним ось на ць­ому ж місці, щоп­равда, не прос­то­воло­са, а в чер­во­ному до­щови­ку з гос­тро­вер­хим, як у ка­та, ка­пюшо­ном. Сто­яла, по­ки Нес­тор ви­носив із фліґеля сіті…

Про що я ду­мала тоді, ко­ли злий фа­тум уже за­висав над на­ми, але все ще мож­на бу­ло зміни­ти? Н і п р о щ о… — Івань­ку! — пок­ли­кала я.

Спить на дощ, як і то­го ра­зу. Без задніх ніг. Теж мені охо­ронець оси­ковий. — Івань­ку!!!

Я поспіши­ла й­ого роз­бу­дити, щоб він мерщій до­поміг мені поз­бу­тися то­го пас­кудно­го пта­ха. Зай­шла до фліґеля, але… кар­ли­ка там не бу­ло. Мо­же, ка­пос­ний, за­ховав­ся десь у кут­ку? — Івань­ку, не смій, мені страш­но в цій тем­ряві! — гук­ну­ла я і не впізна­ла сво­го пе­ресох­ло­го го­лосу. І тут мені май­ну­ла дум­ка, що тут справді хтось при чаївся, але не Івань­ко. Я про­жогом вис­ко­чила надвір і зу­пини­лася на бе­тон­но­му хідни­кові, що вів у дім. Далі й­ти не на­важу­валась. Я бу­ла в пастці — не зна­ла, ку­ди і від ко­го тіка­ти, та й не ба­чила в то­му сен­су. Ме­не три­мали в об­лозі при­види, упирі і ті ж та­ки охо­ронці не­видим­ки, які сте­жили за кож­ним моїм кро­ком там, де не слід, і зовсім не поспіша­ли на до­помо­гу в най­скрутнішу хви­лину.

Мор­гну­ла ти­ха да­лека блис­кавка, ки­нула на подвір’я сліпу, мер­твот­но білу заг­ра­ву, в якій усе гу­било­ся, пе­релом­лю­вало­ся хи­жими тіня­ми. — Івань­ку, — вже зовсім ти­хо і яко­мога ніжніше пок­ли­кала я. — Іди д до ме­не.

Го­лос зірвав­ся, та, відок­ре­мив­шись од ме­не, по­вер­нувся вже десь від річки, чу­жий і мо­торош­но бла­галь­ний: — Ід ди д до м ме­не е е…

Він при­тягу­вав, той го­лос. Він гіпно­тизу­вав, ма­нив до се­бе, як ма­нить бе­зод­ня. І я й­ому підко­рила­ся. Так не мог­ло три­вати далі. Нас­тав час або відда­тися ць­ому го­лосу, або ти­хому бо­жевіллю.

Як сно­вида, я по­суну­ла до річки, не див­ля­чись під но­ги, вгля­да­ючись тіль­ки в мок­ру піть­му, що теж ма­нила ме­не і всмок­ту­вала в своє чор­не нут­ро.

Десь уже пе­ред східця­ми, що спус­ка­лися кру­чею до річки, я прик­ро пос­лизну­лася і впа­ла — роз­плас­та­лася так нез­граб­но, на­че мною ки­нула ли­ха го­дина, од­нак зовсім не відчу­ла бо­лю. Са­ме знов мор­гну­ла без­гучна блис­кавка, і в її мер­тво­му сяйві я ніби збо­ку по­бачи­ла свої довгі і неп­ри род­но білі но­ги; сук­ня за­дер­лась так ви­соко, що ого­лили­ся бла­китні стег­на — ви­тон­чені й хо­лодні, як у гіпсо­вої Га­латеї.

Я по­волі, ду­же по­волі ста­ла підво­дитись, та тіль­ки но зіп’ялась на коліна, як тверді хо­лодні ру­ки ляг­ли мені на плечі.

— Не тре­ба, — ти­хо, са­мими гу­бами мо­вила я. І знеп­ри­томніла.


 

11


 

Це бу­ла чуд­на неп­ри­тома. Я зовсім не во­лоділа своїм за­дерев’янілим тілом, од­нак доб­ре чу­ла, як гав­кав пес, як хтось узяв ме­не на ру­ки й заніс у дім. Потім, уже ле­жачи на ди­вані, відчу­ла крізь зап­лю­щені повіки, що в кімнаті за­горіло­ся світло.

На­пев­но, той хтось, замість то­го, щоб відра­зу за­души­ти не­щас­ну жер­тву чи по­волі, з на­соло­дою роз­чле­нува­ти її на дрібні шма­точ­ки, спер­шу гла­див ме­не від го­лови до ніг, пес­тив заціпеніле, непіддат­ли­ве тіло, лагідно тор­кався най­чут­ливішої плоті. Потім й­ого го­лова ляг­ла мені на роз­хрис­тані гру­ди, але він не цілу­вав їх, не шу­кав гу­бами сосків, він — я на­решті зро­зуміла — дос­лу­хав­ся до мо­го сер­ця: б’єть­ся во­но чи ні?

Ав­жеж, що то за втіха, як­що жер­тва ско­нала отак рап­то­во без тор­тур і мук? Сер­це моє, ску­те стра­хом, не би­лось, а мліло в че­канні невідво­рот­ної пом­сти. Краєчком свідо­мос­ти я ще ха­пала­ся за жит­тя, кво­ло сподіва­ючись на якусь слуш­ну мить, що дасть мені мож­ливість вир­ва­тися з цих жах­ли­вих ла­бет. Здо­гаду­ючись, що він пок­лав ме­не на ди­вані в холі, я навіть по­дума­ла про за­маш­ну ко­цюбу і сил­ку­вала­ся зга­дати, чи ле­жить во­на на призь­бочці біля каміна, чи я її десь приб­ра­ла чим­далі з очей.

Та ось ці хо­лодні ру­ки вже тяг­нуть­ся до моєї гор­лянки, за­раз во­ни поч­нуть ду­шити ме­не… ні, здаєть­ся, він по­ки що тіль­ки на­мацує пульс на шиї, тор­каєть­ся тієї бла­кит­ної жи­лоч­ки, яка так хви­люва­ла чо­ловіків у хви­лини моєї слаб­кости; ось і за­раз во­на зрад­ли­во ожи­ла й за­била­ся пер­шою в моєму заціпеніло­му тілі, і, вид­но, й­ого та­кож схви­люва­ла, бо я по­чула збуд­же­ний го­лос:

— Жи­ва а а!

Не віря­чи своїм ву­хам, я роз­плю­щила очі й по­бачи­ла над со­бою ко­нячу го­лову Івань­ка. Одвісив­ши ще­лепу, з якої ко­тила­ся сли­на, він світив на ме­не не­само­вито збуд же­ними очи­ма.

— Ти и и? — вра­жено спи­тала я.

— Й йа, — він знов, як тоді з пе­реля­ку, за­гово­рив про се­бе в першій особі.

— Як ти посмів?

— Що?

— Як ти міг отак зі мною по­вес­ти­ся?

— Й йа тіль­ки по­лапав, чи ви жи­ва, — роз­губле­но ска­зав кар­лик.

— Не бре­ши! Ти хотів ме­не… вби­ти.

Він так за­котив під лоб очі, що в них зас­тигли тіль­ки білки. Пе­рех­рестив­ся й ска­зав:

— Бог з ва­ми. Чо­го б й йа мав вас уби­вати?

— Не знаю. Тіль­ки ти спер­шу за­ховав­ся, ко­ли я те­бе гу­кала, а потім підкрав­ся зза­ду й на­пав.

— Бай­ка! — ска­зав він. — Чистісінь­ка бай­ка! Івань­ко не чув, ко­ли ви й­ого гу­кали, бо, як по­чала­ся гро­за, побіг ки­нути за­кидуш­ку на ко­ропа. У гро­зу ве­ликий ко­роп бе­ре.

А тоді за­гав­кав Тре­зор, й Івань­ко побіг по­диви­тися, чо­го це він гав­кає. Глядь — а ви ле­жите й не во­руши­тесь. Івань­ко не бо­ягуз, ви ж знаєте, а тут обімлів. Що зос­та­валось ро­бити? Взяв та й поніс вас у ха­ту. І, як на зло, ще й світло про­пало, хоч ґвалт кри­чи. А вам по­гано ста­ло чи як?

Мені тро­хи роз­видни­лося в го­лові, я зро­зуміла, що Івань­ко не бре­ше, але від то­го лег­ше не ста­ло.

— На ме­не хтось на­пав, — ска­зала я.

— Я а ак… на­пав?

— Підкрав­ся зза­ду й ухо­пив за плечі. Це був та­кий жах, що я знеп­ри­томніла. А потім… потім він, на­пев­но, по­чув, що хтось біжить од річки, і втік. Чи десь за­ховав­ся. Ти ж ніко­го не ба­чив, ко­ли біг на подвір’я?

— Ні, — Івань­ко ще дуж­че змінив­ся з ли­ця й озир­нувся на двері.

— Візь­ми на за­мок, — ска­зала я. — Й у ве­ранді та­кож.

Він так швид­ко зам­кнув зсе­реди­ни обоє две­рей, що я ще й по­дих не встиг­ла пе­ревес­ти.

— Те­пер ти зро­зумів, чо­му гав­кав Тре­зор? Не на ме­не ж… І рап­том зри­нула ще од­на дум­ка: але ж і на нь­ого со­бака не му­сив би гав­ка­ти… Нев­же він справді з’яв­ляєть­ся в іншій по­добі?

— А пе­ред тим до ме­не в спаль­ню за­летів го­луб, — ска­зала я.

— Який го­луб?

— Си­зий. Біжи й по­диви­ся, як­що не віриш. Він там і досі. Я хо­чу, щоб ти й­ого виг­нав чи ви­кинув у ква­тир­ку.

Зро­би це, по­ки я пе­рев­дягну­ся.

— Це як­би підса­ка, — зам’яв­ся Івань­ко. — А підса­ку я по­кинув на річці.

— Нічо­го, ви­женеш, — ска­зала я. — Він не ку­саєть­ся. Івань­ко зне­хотя по­дибав східця­ми на дру­гий по­верх.

Я зня­ла з се­бе ви­валя­ну в гря­зюці сук­ню й ки­нула її на крісло су­шити­ся. Потім зай­шла до ван­ної і ще не встиг­ла вми­тися, як кар­лик уже скрипів східця­ми вниз.

— Не­ма там ніяко­го го­луба, — май­же роз­ча­рова­но ска­зав він.

— Як не­має?

— Отак. Івань­ко об­ди­вив­ся по всіх за­кут­ках. Ні си­зого, ні біло­го го­луба там не­має.

— Ти хо­чеш ска­зати, що я й­ого ви­гада­ла?

— Ні, він, ма­буть, ви­летів сам. Як за­летів, так і ви­летів.

— А дзер­ка­ло? — спи­тала я і відчу­ла, як на­тягуєть­ся ко­жен мій нерв: як­що він ска­же, що й дзер­ка­ло ціле, тоді ти приїха­ла.

— Дзер­ка­ло роз­би­те, — ска­зав Івань­ко. — Хіба то го­луб й­ого роз­бив?

— Ні, то я са­ма.

— По­гано. Це ду­же ли­ха прик­ме­та, ко­ли розіб’єш дзер­ка­ло.

— Чи не за­бага­то в нас по­ганих прик­мет?

— Ов­ва! — рап­том ви­гук­нув Івань­ко. — А це що та­ке?

— Що там?

За дур­ною звич­кою я вис­ко­чила з ван­ної май­же го­ла, але ць­ого ра­зу, здаєть­ся, навіть кар­лик на те не зва­жив.

Він вра­жено ди­вив­ся на мою сук­ню, що сох­ла на спинці крісла.

— Дивіть­ся! Це вас не лю­дина ха­пала за плечі.

— А хто ж?

— Тва­рюка, ось хто!

Я підій­шла ближ­че й тіль­ки те­пер по­бачи­ла на сукні брудні сліди від лап ве­лико­го звіра. На­пев­но, мій ще напівшо­ковий стан не доз­во­лив мені знеп­ри­томніти зно­ву, і я лиш ску­лила­ся, як без­за­хис­не ще­ня, ко­ли по­чула ди­кий, не­людсь­кий регіт. Ми­нув який­сь час, по­ки я зро­зуміла, що то за­лив­ся нер­во­вим сміхом кар­лик, — та­ким я й­ого ще не ба­чила, і зда­лося, це сам са­тана ре­гоче наді мною, тря­сучи ве­летенсь­кою ко­нячою го­ловою з ви­ряч­ку­вати­ми біль ма­ми замість очей.

Я вже хотіла бу­ло ки­нутись до ко­цюби, але са­тана враз при­тих, по ди­тячо­му схлип­нув й ска­зав:

— То ж Тре­зорові ла­пи, хіба ви не ба­чите? То ж наш пся­юка пок­лав вам на плечі свої ла­пись­ка, а ви так зля­кали­ся.

— Він же на прив’язі. Лан­цюг не дістає аж ту­ди.

— Та на яко­му ж прив’язі, як Івань­ко дав­но вже спус­кає й­ого на ніч з лан­цю­га. От на ра­дощах він і стриб­нув на вас.

А ко­ли ви впа­ли, як не­жива, тоді й за­гав­кав.

— То, ви­ходить, ніко­го тут не бу­ло?


— Ви­ходить, ніко­го, — знов засміяв­ся Івань­ко, але вже не так: він засміяв­ся май­же по ан­гель­сько­му, і я теж усміхну­лась до нь­ого і вже не мог­ла зу­пини­ти ць­ого сміху, він тремтів і роз­ростав­ся в мені дзвінкою криш­та­левою ку­лею, ми обоє сміялись до сліз, за­зира­ючи од­не од­но­му в очі, аж по­ки я не відчу­ла, що та криш­та­лева ку­ля роз­си па­лася на дрібні скал­ки, і ме­не по­чали ду­шити сль­ози. Сміх пе­рей­шов у плач, я ниць­ма впа­ла на ди­ван і зат­рясла­ся в гірко­му нес­трим­но­му ри­данні. Я не зна­ла, за чим чи за ким я пла­чу, на­пев­но, то був жаль за всім світом, хоч я пов­то рю­вала без жод­ної дум­ки:

— За що? За що? Івань­ко ки­нув­ся ме­не втіша­ти, та я сер­ди­то відштовх ну­ла й­ого й за­голо­сила ще дуж­че, і пла­кала, по­ки геть ви­била­ся з сил. Отак, скімля­чи, як ще­ня, і зас­ну­ла, про­те ще дов­го здри­гала­ся від схли­пувань і су­дом­них зітхань.

То був сон на од­не око, бо я доб­ре чу­ла, як Івань­ко вкри­вав ме­не пле­дом і як, вим­кнув­ши світло, мос­тився спа­ти на ки­лим­ку біля каміна. Ме­не то ки­дало в хо­лод­ний піт, то об­си­пало жа­ром, тоді я зри­вала із се­бе плед, зми­нала й­ого но­гами, і кар­лик, улов­лю­ючи ко­жен мій рух, ни­щеч ком підво­див­ся, дбай­ли­во вку­тував ме­не, як ди­тину, і знов по со­бачо­му вмо­щував­ся на підлозі.

Але вранці, ко­ли я про­кину­лася, й­ого вже не бу­ло. В домі сто­яла вис­на­жена, мо­гиль­на ти­ша. Во­на тис­ла мені на скроні, очі, ля­гала на гру­ди, як віко тісної до­мови­ни. Я нез­рушно ле­жала до­ти, по­ки не зро­зуміла: ця болісна ти­ша — моя са­мота і моє мов­чання. Це ка­ят­тя, яке праг­не ви­ходу з то­го мов­чання. І як­що я не вис­повіда­юся, то за­дих­ну­ся в нь­ому.

Го­ту­ючись до ць­ого таїнства, ка­же Бо­жий За­кон, тре­ба зга­дати все, в чо­му ти про­вини­лася пе­ред своїми ближніми, чим згріши­ла суп­ро­ти лю­дей і світу, і поп­ро­сити про­щен­ня за скоєне. Я бу­ла го­това до ць­ого, але не зна­ла, до ко­го мені й­ти на сповідь, хто міг бу­ти моїм свідком пе­ред Все­вишнім у час по­кути. Нас­то­ятель хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва, во­чевидь, на цю роль не підхо­див, був бо моїм ко­хан­цем спо­кус ни­ком, й од­но­го ра­зу моє щи­ре по­риван­ня до сповіді закінчи­лося но­вим пе­релюбс­твом. Мож­ли­во, з особ­ли­вою ува­гою ме­не вис­лу­хав би стар­ший опе­рупов­но­важе­ний відділу кар­но­го роз­шу­ку При­тула, про­те ве­ликий слідець мав пов­но­важен­ня ли­ше на роз­крит­тя гріхів, а не на їх відпу­щен­ня.

За­гав­кав Тре­зор. Я вий­шла надвір і по­бачи­ла, що Івань­ко з со­бакою роз­гля­да­ють ве­личез­ну ри­бину, яка ле­жала на траві пе­ред фліґелем. Це був чи не пу­довий ко­роп — на­че ви­литий з чер­во­ної міді. Я здо­гада­лася, що Івань­ко ви­волік й­ого на свою нічну за­кидуш­ку і те­пер не міг прий­ти до тя­ми від ра­дос­ти. Вра­жена, я та­кож схи­ли ла­ся над ри­биною; ще жи­ва, во­на зіпа­ла круг­лим гу­батим ро­том, і з її нут­ра ви­рива­лося важ­ке, зовсім не риб’яче ди­хан­ня, схо­же на стогін.

Зне­наць­ка ко­роп підстриб­нув, я відсах­ну­лася, але ши­ро кий хвіст чер­кнув по щоці. Зля­кано зас­кавчав Тре­зор.

Ви­соло­пив­ши ро­жево­го язи­ка, він зад­ку­вав від то­го чу­довись­ка, та­му­ючи в собі зди­вова­не гар­чання. Я по­диви ла­ся в й­ого нес­покійні очі, й мені зда­лося, що він гар­чить на ме­не.

— А ба­чили? Ба­чили? — і далі радів кар­лик чи то спій­маній ри­бині, чи моєму зди­вуван­ню, чи нес­по­кою пса.

Я нічо­го не відповіла і швид­ко пішла в дім. День, мож­на ска­зати, по­чав­ся. Ні, я так біль­ше не вит­ри­маю. Як­що раніше тіль­ки но­чами десь у гли­бині мо­го єства з’яв­ля­лося це внутрішнє тремтіння, то те­пер во­но не по­лиша­ло ме­не і вдень. Сподіван­ням на те, що все ви­гоїть час, нас­тав кінець.

Це був той ви­падок, ко­ли час не лікує, а наб­ли­жає фа­таль­ну розв’яз­ку. Тре­ба бу­ло щось не­гай­но вирішу­вати, і во­но, це рішен­ня, вже визріва­ло, хоч як бу­ло тяж­ко із ним по­годи­тись. Для ць­ого не вис­та­чало ще якоїсь краплі, але й та крап­ля не за­бари­лася.

Ко­ли у ванній я на­мочи­ла во­лос­ся, щоб по­мити й­ого, і пе­рехи­лила на до­лоню пляш­ку з шам­пу­нем, з її ший­ки, жадібно плям­кнув­ши, ви­соло­пив­ся ро­жевий язик. Ні, я потім зро­зуміла, що то в’яз­ка ріди­на ви­тяг­ла­ся пер­ла­мут ро­во ро­жевою стрічкою, од­нак це не ма­ло зна­чен­ня — во­на при­муси­ла ме­не здриг­ну­тись, як жи­ва істо­та. Зреш­тою, я доб­ре зна­ла, що ко­жен не­живий пред­мет має свою стихій­ну си­лу, яка за пев­них об­ста­вин мо­же ви­яви­ти се­бе у най нес­подіваніший спосіб. Будь яка ма­терія при­ховує в собі енерґію, і не­має ве­ликої різниці в то­му, чи те­бе заг­ри­зе роз­лю­чений звір, чи роз­ча­вить зру­шений з місця камінь.

Ав­жеж, не­має різниці, ка­зала я собі, вми­ка­ючи фен, щоб про­суши­ти во­лос­ся. Твою кров мо­же на­зав­жди зу­пини­ти ось цей елек­трич­ний дріт, як­що й­ого ого­лити, і мо­же ви­пити упир; дім твій мо­же спа­лити блис­кавка і крихітний жа­рючок, при­несе­ний оду­дом; не­щас­тя мо­же нас­ла­ти ли­хе людсь­ке око і зви­чай­не дзер­ка­ло, як­що й­ого роз­би­ти, бо жод­на річ на сім світі не тер­пить свавілля… І ніхто так не мстить лю­дині, як зне­важені не­живі речі, бо ця лю­дина, влас­не ко­жен із нас, жи­ве за ра­хунок смер­ти іншо­го. Біль­ше то­го, сліпий же­реб ки­дає свій вибір на од­но­го, не ли­ша­ючи шан­су міль­йонам.

Я роз­че­сала своє жи­ве, неп­ри­род­но чер­во­не во­лос­ся вог­ненно­го ан­ге­ла і підій­шла до те­лефо­ну. Рішен­ня визріло ос­та­точ­но. Та я ще ва­гала­ся, як й­ого кра­ще про це ска­зати, щоб Г. С. не по­думав, що в ме­не вза­галі протікає дах.

Ша­нуваль­ниці оду­диних гнізд зовсім не хотіло­ся пот­рап ля­ти до гнізда зо­зулі.

Не наб­равши но­мер мобіль­ни­ка до кінця, я нер­во­во пок­ла­ла труб­ку. І знов за­ходи­лася че­пури­ти пір’я: зреш тою, мені тре­ба навіда­тися на Со­лом’ян­ку. Той, хто так не­обач­но за­лишив там уль­ти­матив­ну за­пис­ку, вже, ма­буть, мер­твий. Але я не віри­ла в те, що мертві не жа­да­ють пом­сти.

Че­рез дві го­дини я бу­ла вже в «Плу­тоні», де, як і го­ди ть­ся в та­кому царстві, все пах­ло тлінню і по­рохом. Відтоді, як я сю­ди навіду­вала­ся, нічо­го тут не зміни­лося, хіба що по­тов­щав шар пи­лу на пли­тах габ­ро, і те­пер на них мож­на бу­ло пи­сати паль­цем, без різця, які хоч епітафії. Нап­рик лад, об­лиш надію всяк, хто вхо­дить сю­ди…

На ди­во, в кімнатці для відпо­чин­ку ще пра­цював те­ле фон, я знов по­чала бу­ло на­бира­ти но­мер, який зна­ла на пам’ять, і знов по­волі пок­ла­ла труб­ку. Ав­жеж, са­ме тут, ось у цій кімна­тині, ко­лись по­мер­ла моя по­таємна надія. То­го дня я зас­та­ла ма­му в лікарні зовсім інак­шою, во­на не об­зи ва­ла ме­не «уродіною», а, нав­па­ки, при­гор­ну­ла до своїх в’я лих гру­дей і ска­зала, що я най­кра­ща дівчи­на в світі, що за мною вси­хати­муть усі хлопці і я бу­ду ду­же щас­ли­вою. Тіль ки не тре­ба силь­но лю­бити, ка­зала ма­ма, не тре­ба собі зав’язу­вати світ од­ним чо­ловіком, бо тоді мож­на швид­ко звих­ну­тися й пот­ра­пити ось у цю лікар­ню, де єди­на радість — це клеїти кон­верти, їх тут ліку­ють клеєнням ве­ликих ру­дих кон­вертів, тру­дова те­рапія на­зиваєть­ся, зовсім ти­хень­ко й роз­судли­во по­яс­ню­вала ма­ма, і після то­го я побігла до ліка­ря з чуд­ним прізви­щем Коркін, яко­го ніде й ніко­ли не мог­ла зас­та­ти, та­кий він був зай­ня­тий, та я роз­шу­кала й­ого і ска­зала, що ма­ма моя вже май­же здо­рова, чи змо­жу я зго­дом заб­ра­ти її звідсіля, а лікар — щуп­лень­кий, жва­вий, з рух­ли­вою, як у дят­ла, голівкою і чуд­ним прізви­щем Кор кін — ска­зав на хо­ду, ку­дись поспіша­ючи: а чо­го ж, за­бере­те, ко­ли ста­нете пов­нолітнь­ою і ма­тиме­те змо­гу її ут­ри­мува­ти, й на очі мені набігли сль­зи, бо я ніко­го так не лю­била, як свою «уродіну» ма­му з дво­ма щу­рячи­ми зу­бами під вер хнь­ою гу­бою. Але ще дур­на бу­ла, чо­мусь со­роми­лася то­го, що ма­ма моя в пси­хушці, і не поспіша­ла ка­зати про неї Нес­то­рові, хай, ду­мала, нас­та­не час, ма­ма підду­жає, і ко­ли ми од­ру­жимось, то за­бере­мо її до се­бе, тоді вже, хай там і що, я са­ма дог­ля­ну за нею. І от са­ме то­го дня, ко­ли та­ку надію по­дав мені й лікар із рух­ли­вою, як у дят­ла, голівкою і чу­дер­наць­ким прізви­щем Коркін, я не мог­ла до­чека­тися ве­чора, по­ки Нес­тор прий­де до­дому, і по­летіла на кри­лах до нь­ого в май­стер­ню, аби роз­повісти про ма­му й по­чути радісну зго­ду на те, щоб во­на жи­ла з на­ми, я ні на мить не сумніва­лася, що він з радістю сприй­ме цю звістку, ад­же так лю­бив ме­не, так леліяв, і ось я прим­ча­ла в май­стер­ню, а там… го­ла діву­ля циць­ки розвіси­ла, на­тур­ни­ця, звісно, — зніяковіло по­яс­ню­вав Нес­тор, — та мені вис­та­чило од­но­го пог­ля­ду в її без­со­ромні очі, аби зро­зуміти, що ні, хвой­да із хвойд, ляр­ва з ок­ружної до­роги, яка щой­но вис­ко­чила зі спо­чивальні, ще вку­тана за­пахом по­ту й ста­тевих виділень.

«Уб’ю!!!» — прос­тре­лила мо­зок пер­ша дум­ка, — але не те­пер, не те­пер, ви­беру слуш­ну хви­лину і спосіб, щоб ніхто й не здо­гадав­ся, що то я заб­рудни­ла ру­ки об шку­ру зрад­ни­ка.

Я про­жогом вис­ко­чила з май­стерні і, як не­само­вита, побігла че­рез усю Со­лом’ян­ку, на­че за мною хтось гнав­ся з со­кирою, та не бу­ло в мені ані стра­ху, ні відчаю, лиш од­на го­ла дум­ка: «Уб’ю». На­пев­но, са­ме во­на, ця дум­ка, не доз­во ли­ла мені забігти світ за очі чи нак­ласти на се­бе ру­ки, а зму­сила по­вер­ну­тись до Нес­то­ра й існу­вати далі, як існу­ють більшість жінок, зми­рив­ши­ся з невідво­ротністю зра­ди.

Тіль­ки наївні лю­ди ка­жуть, що час усе заліко­вує. Мож ли­во, це трап­ляєть­ся з ти­ми, хто має бе­гемо­тячу шкіру, але я знаю за­пев­не: все виліко­вує ли­ше смерть. Тіль­ки во­на ос­та­точ­но виліку­вала й мою ма­му, кот­ра, прий­шов­ши тро­хи до тя­ми, повіси­лася на сірій мо­тузці, якою зв’язу­вали па­ки ру­дих кон­вертів, — повіси­лася в за­гид­же­ному ту­алеті «павлівки», після чо­го, як роз­повів мені ско­ромов­кою лікар із див­ним прізви­щем Коркін, бу­ла кре­мова­на й по­хова­на на да­леко­му цвин­тарі під Ва­силь­ко­вом.

Мені зда­вало­ся, що роз­повідає він про якусь чу­жу жінку.

— На жаль, ми не змог­ли вам повідо­мити, — ска­зав на хо­ду, ку­дись поспіша­ючи, лікар Коркін. — Не ма­ли ва­шої ад­ре­си, але мож­на довіда­тися про точні ко­ор­ди­нати місця по­хован­ня.

— Навіщо? — спи­тала я.

— Як навіщо? Провіду­вати­мете.

— Ко­го — попіл?

Лікар із чуд­ним прізви­щем Коркін пок­ру­тив мет­кою, як у дят­ла, го­ловою, ніби за­зирю­чи мені то в од­не, то в дру­ге око.

— Ну, не знаю…


Я так нічо­го й не ска­зала Нес­то­рові про ма­му. Для чо­го?

Все втра­тило сенс, як і й­ого за­пев­нення в най­щирішо­му ко­ханні до ме­не. Най­смішніше те, що він справді ме­не лю­бив, мож­на навіть ска­зати, тремтів наді мною, але це бу­ло не ко­хан­ня. Не знаю, як це мож­на наз­ва­ти, про це тре­ба за­пита­ти в чо­ловіків, котрі но­сять своїх пе­щених дру­жин на ру­ках, але за пер­шої ж слуш­ної на­годи шу­ка­ють, ку­ди вмо­чити сво­го при­дур­ка. Де­які сек­со­пато­логи стверд жу­ють, що такі ви­пад­кові зв’яз­ки тіль­ки за­гос­трю­ють по­чут­тя і по­тяг до влас­ної дру­жини, але на те во­ни й сек­со па­толо­ги, щоб за­зира­ти в ца­рину збо­чень.

Що ж до ме­не, то я уник­ла ма­миної долі ли­ше зав­дя­ки її за­повіту: да­ла собі обітни­цю ніко­ли не лю­бити од­но­го чо­ловіка, і це пра­вило до­помог­ло мені при­мири­тися з Нес­то­ром і й­ого зра­дою. Мож­ли­во, це не скром­но бу­де ска­зано, але са­ме то­му я ста­ла жри­цею ко­хан­ня з усіма й­ого ри­ту­ала­ми й це­ремоніями. І, тре­ба зізна­тися, знай­шла в то­му не­аби­яку втіху. Без ць­ого у ме­не ніко­ли б не бу­ло, нап­риклад, Г. С., зав­жди го­тово­го прий­ти на до­помо­гу. Ось і за­раз у ме­не за­лишаєть­ся єди­ний вибір: або підпа­лити оцю май­стер­ню, де хтось ко­лись заз­нав миттєвої втіхи за ра­хунок чу­жого щас­тя, або на­решті под­зво­нити до Г. С. І я наб­ра­ла й­ого но­мер.

— Ал­ло!

— Го­рю, — спи­тала я теп­лим довірли­вим го­лосом. — Ти де?

— Щой­но вий­шов з ко­нюшні. Їду до фон­ду.

— Ти ще й ка­таєшся на ко­нях?

— Та ні, я був у Вер­ховній Раді. А що?

— Я згод­на з то­бою.

— У чо­му?

— Тіль­ки ти не ля­кай­ся, все нор­маль­но. Але мені, як і всім нор­маль­ним лю­дям, потрібний пси­хо­аналітик.


 

III. Зра­ди камінь 


 

1


 

При­ват­на клініка місти­лася на око­лиці Києва і на­гаду ва­ла швид­ше розкішну три­повер­хо­ву віллу, ніж лікар­ня­не приміщен­ня. Щоп­равда, прос­то­ре подвір’я, ви­сад­же­не ту­ями, схо­жими на мо­лоденькі ки­пари­си, бу­ло об­не­сене ви­соким суціль­ним шта­хетом, од­нак цей пар­кан, пев­на річ, відго­род­жу­вав не стіль­ки пацієнтів од світу, скіль­ки зас­ту вав ць­ому до всь­ого ціка­вому світові тих та­ки пацієнтів.

Утім, і хво­рих на ць­ому подвір’ї не бу­ло, ли­ше один жва вий чо­ловічок хтоз­на навіщо обмірю­вав скла­даним мет­ром клум­бу, на якій по осіннь­ому па­лали ай­стри.

Ми з Г. С. прой­шли ґравієвою доріжкою від сто­ян­ки ма­шин до білостінно­го бу­дин­ку, по­вито­го зе­леним плю щем, і підня­лися лаб­ра­доро­вими східця­ми в про­холод­ний вес­ти­буль, де в не­велич­ко­му де­кора­тив­но­му ба­сейні же бонів во­дог­рай.

Ав­жеж, вра­жен­ня бу­ло та­ке, ніби нас тут зустріне сам Зіґмунд Фройд, цей хит­рий австріяка, кот­рий, за­тума­нив ши мізки всь­ому світові, пе­реду­мав по­мер­ти під Лон­до­ном у Гемп­стеді і пе­реб­рався під Київ, май­же в Гле­ваху. Хо­ча Г. С. кіль­ка разів пов­то­рив мені, що й­ого (а от­же, й мо­го) пси­хо­аналіти­ка звуть Ле­онідом Бо­рисо­вичем Цу­ром, і ти, моя лю­ба, гар­нень­ко собі це за­пам’ятай, ка­зав Г. С., ад­же нез­ручно ви­ходить, ко­ли, приміром, Іва­на Ва­силь­ови­ча на­зива­ють Ва­силем Іва­нови­чем; а Цу­ра — Пе­ком, — до­дала я вже са­ма від се­бе, і яким же бу­ло моє зди­вуван­ня, ко­ли на­зустріч нам вий­шов став­ний сим­па­тич­ний муж­чи­на, як дві краплі во­ди, схо­жий на Пе­ка, який так лю­бень­ко прий няв ме­не в пеклі, — ну, бра­тик близ­нюк, та й годі. Тіль­ки Пек був май­же го­лий, а на Цу­рові іде­аль­но сидів світлий кос­тюм — щось се­реднє між фра­ком і лікарсь­ким ха­латом.

Він по­волі, ду­же по­волі по­дав ру­ку Г. С., потім спрок­во ла пе­ревів пог­ляд на ме­не і проспівав ліни­вим ре­чита­тивом:

— Даб­ро па­жа а ало­вать к нам! Как вєліча­ют та­кую красівую женщіну?

— Анас­тасія Ми­хайлівна, — відповів за ме­не Г. С.

— А тєб’я нікто нє спрашіваєт! — з уда­ваною су­ворістю ска­зав й­ому Бо­рис Ле­онідо­вич, чи то б пак, Ле­онід Бо­ри со­вич Цур. — Єслі на то паш­ло, то ти здєсь уже вопщє нє нужєн. Соз­вонімся. — Він лагідно взяв ме­не під ру­ку. — Ідь­омтє, Анас­тасія Філіпов­на, ой, ізвінітє, Анас­тасія Міхай­лов­на, в кабінєт, а дєпу­тати пусть своім дєлом зані ма­юц­ца. Іді іді, Го­ря, строй дєржа­ву, шоб за нєйо абідно нє би­ло, соз­вонімся. А ми здєсь ужє как нібудь самі…

Він завів ме­не в не­велич­кий кабінет, де, окрім го­лого сто­лу й двох од­на­кових стільців, вва­жай, не бу­ло нічо­го, по­садив май­же се­ред кімна­ти, ніби бо­яв­ся підхо­пити від ме­не якусь ба­цилу, а сам сів за сто­лом нав­про­ти й спи­тав, як у попіл то­рох­нув:

— Ви, конєчно, со Ль­во­ва?

— Чо­го це рап­том? — Я вже дав­но не ди­вува­лася ць­ому об­ридло­му за­питан­ню, але тра­дицій­но ро­била зди­вова­не ли­це.

— Ну, я всьо такі нємнож­ко псіхо­лог, — скром­но ска­зав він. — І віжу, шо ви раз­га­варіваєтє на щи­рой мовє. Ви всєгда так? Да ви нє вол­нуйтєсь, мнє нравіцца, ког­да люді правіль­но і красіво раз­га­варіва­ют на мовє.

— Зі мною, па­не Цур, всі чо­ловіки ду­же швид­ко пе­рехо дять на ук­раїнсь­ку, — з по­гор­дою ска­зала я. — Навіть ма­локан ці, ва­габісти, неґри й ви­соко­пос­тавлені чи­нов­ни­ки пек­ла.

— Чєво чєво? Пєкла? — ви­котив він свої і без то­го лу­паті очі, а потім ураз роз­сла­бив­ся. — Ах, да, пєкла, я понімаю…

Ну, здєсь нєт нічєво прєдо­судітєль­но­го, то єсть, я хотєл ска­зать, нічєво удівітєль­но­го. С та­кой красівой женщіной… Єслі паз­волітє, я тожє поп­ро­бую, а ког­да гдє то ошібусь, ви мєня поп­равітє, доб­ре?

— Га­разд, — по­годи­лась я.

— Та а ак, мав рацію Дос­тоєвсь­кий, — ска­зав він без най­мен­шо­го ак­центу. — Мо­ву вря­тує кра­са.

— Світ.

— Що?

— Федір Ми­хай­ло­вич ска­зав, що кра­са вря­тує світ.

— А а а, так так. Ми­хай­ло Фе­доро­вич го­ворив про світ.

Але це май­же все од­но. Який же світ без мо­ви, пані Анас тасіє? Все од­но, що пісня без ба­яна.

У нь­ого яв­но був зсув по фазі, як і в усіх психіатрів, та, мож­ли­во, са­ме це доз­во­ляє їм вес­ти цілком нор­мальні роз­мо­ви зі своїми на­маха­ними пацієнта­ми. При­най­мні пси­хо­аналітик Цур відра­зу зро­бив геніаль­ний вис­но­вок:

— От­же, я вже де­що зро­зумів з на­шої бесіди, пані Анас тасіє, — роз­важли­во по­чав він. — Вам час­то при­вид­жуєть­ся пек­ло, бо ви вва­жаєте се­бе ве­ликою грішни­цею. Звідси, відповідно, з’яв­ля­ють­ся стра­хи, видіння, кош­ма­ри, га­лю ци­нації, без­соння і та­ке інше. По­ки ми не з’ясуємо, в чо­му са­ме ви вба­чаєте свою найбіль­шу про­вину, до­ти не зру­шимо з місця ні на крок. Тож ви му­сите бу­ти зі мною аб­со­лют­но щи­рою, інак­ше жодні се­ан­си не да­дуть нам ба­жано­го ре­зуль­та­ту. Про це я вас по­перед­жаю відра­зу, аби ми да­рем­но не га­яли ча­су. Або ви роз­повідаєте мені все від по­чат­ку і до кінця, або ми за­раз же роз­про­щаємо­ся. Му­шу ска­зати вам, що будь який фальш чи не­щирість я розпіз наю без особ­ли­вих зу­силь, і тоді та­кож до­ведеть­ся все при­пини­ти. Я не бу­ду вас ні до чо­го си­лува­ти, не бу­ду під га­няти, і як­що ви хоч на крих­ту ва­гаєтесь, що ще не го­тові до та­кої сповіді, ми мо­жемо пе­ренес­ти на­шу роз­мо­ву на пізніше або відклас­ти вза­галі. — Він по­волі пе­ревів по­дих і за­гово­рив, ще біль­ше роз­тя­гу­ючи сло­ва. — Ма­буть, не тре­ба по­яс­ню­вати, що тут, як і в церкві, свя­то зберігаєть­ся таїна сповіді, ць­ого ви­мага­ють не ли­ше про­фесій­ний ети­кет та сумління док­то­ра…

— Ліка­ря, — поп­ра­вила я.

Він тро­хи зля­кано, але по­волі витріщив на ме­не лу­паті очі, а потім й­ого гу­би ви­тяг­ли­ся в скеп­тичну посмішку.

— Ні, пані Анас­тасіє. Дя­кую за підказ­ку, але в ць­ому разі й­деть­ся са­ме про док­то­ра. Це різні по­нят­тя. І про­шу ме­не на­зива­ти док­то­ром Цу­ром. До­мови­лись?

— Так, док­то­ре Цу­ре.

Він схваль­но кив­нув і, за­дово­лений, про­вадив далі:

— Отож збе­режен­ня таємниці сповіді ви­мага­ють не ли­ше про­фесій­ний ети­кет та сумління док­то­ра, але й за­коно­давс­тво, яке не бе­ре до ува­ги свідчень як пацієнтів психіат­ричних зак­ладів, так і їхнь­ого фа­хово­го пер­со­налу.

Я ро­зумію, що поп­ри ці ґарантії у вас мо­же ви­ника­ти пси­хологічний бар’єр пе­ред роз­мо­вою віч на віч, а то­му й тут де­що пе­ред­ба­чено.

Док­тор Цур на­тис­нув під стіль­ни­цею якусь кноп­ку, щось ме­лодій­но тень­кну­ло, і — ле­ле! — від стіни по­тяг­ла­ся впо­перек кабіне­ту чор­на шир­ма з цуп­кої ма­терії, яка наг­лу­хо відго­роди­ла ме­не від нь­ого, хо­ча на рівні об­личчя я по­бачи­ла в тій завісі дрібненькі, як у те­лефон­но­му мікро­фоні, діроч­ки.

— Вам так зручніше? — спи­тав док­тор Цур тро­хи спот­во­реним, але повіль­ним ви­раз­ним го­лосом.

— Так.

— Чи го­тові ви за­раз відкри­ти своє сер­це у сповіді, як пе­ред Гос­по­дом?

— Го­това.

— Тоді по­чинай­те.

Я за­мис­ли­лася, з чо­го, влас­не, по­чати, і мов­ча­ла так дов­го, що навіть док­тор Цур, який підніс повільність до куль­ту, не вит­ри­мав і ска­зав:

— Почніть із го­лов­но­го. Який ваш найбіль­ший гріх?

— Я вби­ла сво­го чо­ловіка… І я роз­повіла й­ому все. Вту­пив­шись у чор­ну шир­му, як у темні гли­бини влас­ної душі, я по­чала з то­го, як ще зе­леним дівчись­ком зустріла Нес­то­ра, як він повів ме­не до рес­то­рану, де я по кра­пельці пи­ла шам­пансь­ке і їла ри­совий гарнір по одній зер­нинці, щоб роз­тягну­ти своє щас­тя.

— Бра­во! — ви­гук­нув док­тор Цур. — Яка геніаль­на да­нина повіль­ності! Я ски­даю свій ка­пелюх пе­ред цим гли­боким ро­зумінням не­поспіху. Але… про­бач­те, пані Анас­тасіє. Я вас уваж­но слу­хаю. Про­дов­жуй­те.


Тоді, по­вагав­шись, я пішла далі і роз­повіла, що зовсім не пам’ятаю сво­го бать­ка, пам’ятаю ли­ше вітчи­ма, яко­го ма­ма ду­же лю­била. Во­на так ко­хала й­ого, що ко­ли той за­лишив нас… І тут я зат­ну­лася. Ад­же док­тор Цур, ко­ли дізнаєть­ся про ма­мину хво­робу, без жод­них сумнівів при­пише мені спад­ко­ву схильність до бо­жевілля й на­по ля­гати­ме на стаціонар­но­му ліку­ванні.

Шир­ма чорніла пе­реді мною, як ши­рокі двері у ніч.

— Во­на так ко­хала вітчи­ма, що рев­ну­вала й­ого і до вас? — спи­тав док­тор Цур.

— Так.

— А вітчим? Як він ста­вив­ся до вас?

— Ніяк.

— Не до­магав­ся… ва­шої при­хиль­нос­ти? — обе­реж­но спи­тав док­тор Цур.

— Ні.

— Але ко­ли він пішов, ма­ма по­чала зви­нува­чува­ти в ць­ому і вас? Так?

— Во­на прос­то бу­ла в без­тямі.

— Зро­зуміло. Про­дов­жуй­те.

Я нічо­го не бре­хала док­то­рові Цу­ру, тіль­ки про­пус­ка­ла ок­ремі под­ро­биці, які, на мій пог­ляд, не ма­ли суттєво­го зна­чен­ня. Од­нак і без то­го я го­вори­ла дов­го дов­го, док­тор Цур ме­не біль­ше не пе­реби­вав, і че­рез який­сь час мені зда­лося, що за шир­мою ніко­го не­має. Він мов­чав і тоді, ко­ли з моїх вуст ви­хопи­лося зізнан­ня в найбіль­шо­му зло­чині: це я, ко­ли Нес­тор став на кор­му, різко гой­дну­ла чов­ном, зна­ючи на­пев­но, що, впав­ши у во­ду, він не вип­ли­ве.

— Ви ме­не чуєте, док­то­ре Цу­ре? — май­же гук­ну­ла я в занімілу шир­му.

— Так, чую.

— Ви зро­зуміли, що я вби­ла й­ого свідо­мо?

— Не зовсім… Вам те­пер мо­же тіль­ки зда­вати­ся, що ви зу­мис­не гой­дну­ли чов­ном.

— Ні, ні, я точ­но пам’ятаю, як різко пе­рева­жила­ся всім тілом на бік чов­на. Це бу­ло вбивс­тво, док­то­ре Цу­ре. Як­що хо­чете… іде­аль­не вбивс­тво, ад­же я бу­ла впев­не­на на сто відсотків, що ніхто не до­веде тут моєї ви­ни.

— Ви хо­чете ска­зати, що дав­но ви­ношу­вали цей ли­хий намір? Ще після то­го, як зас­та­ли й­ого в май­стерні з іншою жінкою?

— Ав­жеж, я вже ка­зала про це. Ду­мала виб­ра­ти слуш­ний мо­мент й от­руїти й­ого чи ви­гада­ти щось із ма­шиною, аби він роз­бився… Сло­вом, я ще тоді мірку­вала са­ме над іде­аль ним убивс­твом. Хо­ча потім… потім це ми­нуло в мені…

— У вас щез­ло ба­жан­ня й­ого вби­вати?

— А навіщо? Я об­ра­ла собі інше жит­тя, ма­ла інших чо­ловіків і знай­шла в то­му пев­ну втіху. Нес­тор ме­не обож ню­вав, усім за­без­пе­чував і, як­би ще не був та­кий рев­ни­вий, то я вза­галі не ма­ла б жод­но­го кло­поту. А потім усе пішло шке­реберть. На­че за ди­мом усе пішло. Київсь­ка квар­ти­ра, фірма… Він осе­лив ме­не в глу­шині, де я вже не ма­ла ви­ходу… на лю­ди. До то­го ж нам заг­ро­жува­ла цілко­вита втра­та май­на че­рез й­ого бор­ги, яких він на­робив, як я підоз­рюю, та­кож не без до­помо­ги ко­хан­ки. І тоді… — І тоді у вас про­кину­лося те за­буте ба­жан­ня?

— Ні, твер­до­го наміру вже не бу­ло. Але я вза­галі чо­мусь ду­же час­то ду­мала про іде­аль­не вбивс­тво. Навіть не сто­сов­но сво­го чо­ловіка, а так, безвіднос­но. І чи­та­ючи де­тек­ти­ви чи див­ля­чись філь­ми, зав­жди ди­вува­лася не­до лу­гості тих, хто заз­да­легідь го­тував­ся до зло­чину… Ад­же є безліч спо­собів іде­аль­но­го вбивс­тва.

— Справді? Нап­риклад?

— Нап­риклад, ви й­де­те з ки­мось узим­ку повз трам­вай­ну колію. По­заду зовсім близь­ко дзе­лен­чить трам­вай. Ви пос­лизну­лися, па­даєте і не­наро­ком зби­ваєте то­го, хто й­де по­руч із ва­ми, як­раз на рей­ки… З чов­ном ще простіше. Тут вза­галі ніяких свідків, і, як­би я навіть зіпхну­ла й­ого у во­ду вес­лом чи й ру­ками, ніхто б ць­ого не довів. А в то­му, що я че­рез вітер не змог­ла й­ого вря­тува­ти… яка ж тут ви­на? Діти топ­лять­ся на очах у батьків, і не­ма на те ра­ди. Єди­на моя по­мил­ка в то­му, що я, роз­губле­на, невідо­мо навіщо збре­ха ла, що ме­не тоді вза­галі не бу­ло в човні. Са­ма собі все уск лад­ни­ла, бо слідчий, зро­зумівши, що тим чов­ном усе та­ки хтось прип­лив до бе­рега, по­рушив криміналь­ну спра­ву.

— Дур­ня на пісно­му маслі, — ска­зав док­тор Цур, і я, не ро­зуміючи, що він має на увазі, все та­ки вип­ра­вила:

— На олії. Хо­ча це фра­зе­ологізм, і й­ого кра­ще пе­рек­лас ти як сон ря­бої ко­били. Але я вам роз­повідаю не сни, док­то­ре Цу­ре. Знаю, що те­пер усі пси­холо­ги ста­ли за­пек ли­ми фрой­дис­та­ми і снам на­да­ють біль­шо­го зна­чен­ня, ніж ре­аль­ним подіям, од­нак я роз­повідаю тіль­ки те, що бу­ло нас­правді. Хо­ча ми дій­де­мо ще й до снів. Та я не впев­не­на, що моє пе­ребу­ван­ня на Лисій горі…

— Де е е?

— На Лисій горі. Я не впев­не­на, що моє пе­ребу­ван­ня там бу­ло всь­ого на всь­ого тіль­ки сном. І я роз­повіла й­ому про мазь от­ця Се­рафи­ма, про ша­баш на відь­омській горі і про зустріч з ди­яво­лом. Док­тор Цур біль­ше не ди­вував­ся. Нав­па­ки, він ска­зав, що все це має цілком логічне по­яс­нення. З давніх да­вен відь­ми, чак­лу­ни, чорні ма­ги ко­рис­ту­вали­ся спеціаль­ни­ми нар­ко­тич­ни­ми ма­зями і на­по­ями, які спри­яли їхнь­ому ас­траль­но­му ви­хо ду в хи­мер­ний світ поч­вар. Там во­ни ще з біль­шою си­лою, ніж на­яву, пе­режи­ва­ють вра­жен­ня від то­го, що раніше лиш не­вираз­но ма­люва­ла їхня бліда у­ява. Зро­зуміло, що са­ме та­ку нар­ко­тич­ну мазь дав мені, як снодій­не, й отець Се­ра фим.

— У ць­ому нічо­го страш­но­го не­має, — ска­зав док­тор Цур. — Як­що, зви­чай­но, ско­рис­та­тися нар­ко­тиком тіль­ки раз. По­гано хіба те, що до нар­ко­тич­но­го зілля, влас­не до екс­трак­ту гіосціаму­су, який у на­роді на­зива­ють бле­котою, чорні ма­ги час­то до­да­ють ще людсь­кий жир. Про­дов­жуй­те, пані Анас­тасіє, це ду­же ціка­во.

Мені на якусь хви­лю заціпи­ло (людсь­кий жир?), та, пе­ревівши по­дих, я про­дов­жи­ла свою роз­повідь далі і го­во ри­ла до­ти, по­ки чор­на завіса не об­сту­пила ме­не з усіх боків.

Я зля­кано роз­зирну­лася і, на­решті, зро­зуміла, що це вже стемніло над­ворі, нас­тав ранній осінній вечір, про­те док­тор Цур не вми­кає світло. Чи, мо­же, й­ого там уже вза­галі не­має? — знов май­ну­ла нас­тирли­ва дум­ка.

— Ви чуєте ме­не, док­то­ре Цу­ре? — нас­то­роже­но спи­тала я.

— Так так, я вас уваж­но слу­хаю, — глу­хо відповіло з за шир­ми. Й­ого го­лос ви­дав­ся настіль­ки спот­во­реним, що я роз­гу­била­ся зовсім і не мог­ла зга­дати, на чо­му обірва­ла роз­повідь.

— Не хви­люй­те­ся, про­дов­жуй­те, — ска­зав док­тор Цур уже не та­ким чу­жим го­лосом, та я ніяк не мог­ла зібра­тися з дум­ка­ми. Моє сум’ят­тя пе­рей­шло в знай­оме внутрішнє тремтіння.

— А на чо­му я закінчи­ла?

— На імпе­ратив­них го­лосах.

— Яких?

— Я про го­лос оду­да, го­лос, що кли­кав вас до річки.

— Ах, так, зга­дала. Ви мені віри­те?

— Зви­чай­но, вірю. Це ду­же по­шире­не яви­ще, ко­ли під час слу­хових га­люци­націй з’яв­ля­ють­ся імпе­ративні го­лоси.

Во­ни на­казу­ють щось ро­бити, спо­нука­ють до якоїсь дії, і як­що лю­дина їм не підко­ряєть­ся, то ще не­має нічо­го страш­но­го. Будь яке наймістичніше яви­ще, пані Анас­тасіє, має своє ре­алістич­не по­яс­нення. І ко­ли ми з ва­ми все роз­кла­демо на по­лич­ках, то ви самі зро­зумієте, що ваші стра­хи аб­со­лют­но без­при­чинні, що у вас все нор­маль­но.

— Без­при­чинні? А те, що я вби­ла чо­ловіка, теж нор маль­но?

— Ду­маю, що так, — нез­во­руш­но ска­зав док­тор Цур. — Тоб­то я пе­реко­наний, що ви й­ого не вби­вали.

Моєю спи­ною про­тяг­ли доріжку му­раш­ки.

— Ви хо­чете ска­зати, що він жи­вий?

— Я не знаю, жи­вий він чи ні. За­раз ме­не це ма­ло ціка­вить. Я тіль­ки хо­чу ска­зати, що ви самі собі навіяли, ніби­то зу­мис­не гой­дну­ли чов­ном. Так час­то бу­ває. Вас му­чить докір, що ви не змог­ли вря­тува­ти сво­го чо­ловіка, і цей внутрішній докір сумління постій­но за­гос­трюєть­ся.

Він спот­во­рює у­яву до то­го, що вам уви­жаєть­ся, ніби ви гой­дну­ли чов­ном. А тим ча­сом на вітрі той чо­вен і сам так гой­дав­ся, що ви, навіть як­би хотіли, не змог­ли б ць­ого зро­бити.

— У то­му то й річ, що змог­ла.

— Дур­ня на пісно­му… — по­чав бу­ло док­тор Цур із фра­зи, яку, во­чевидь, пов­то­рював усім пацієнтам, але спо­хопив­ся і сам се­бе вип­ра­вив. — Сон ря­бої ко­били! Гра за­пале­ної у­яви. Ось так мені твер­див ста­рий уже чо­ловік, що він убив сво­го то­вари­ша. Той теж уто­пив­ся, але взим­ку. Во­ни вдвох пе­рехо­дили по ль­оду за­мер­злу річку, то­вариш про­валив­ся, а цей бідо­лаха мерщій зняв із се­бе пас­ка й по­дав й­ому один кінець, щоб ви­тяг­ти. Той ухо­пив­ся за самісінь­кий кінчик, але він вис­лизнув із ру­ки, й то­вариш пішов під лід. І що ви ду­маєте? Цей не­щас­ний чо­ловік двад­цять літ до­коряв собі, що не по­дав й­ому пас­ка тим кінцем, на яко­му пряж­ка, бо тоді він, мов­ляв, не вис­лизнув би з ру­ки. До­коряв, до­коряв, по­ки не вирішив, що то він сам уто­пив то­вари­ша. А знаєте, чим усе закінчи­лося? Знай­шов­ся ще один па­сочок, на яко­му той бідо­лаха й за­чепив­ся.

— Повісив­ся?

— Атож, повісив­ся. Ви до ць­ого хо­чете се­бе до­вес­ти?

— Ні. То­му я до вас і прий­шла.

— А як­що прий­шли, то слу­хай­те, що я вам ка­жу. І не беріть на свою го­лову то­го, чо­го не бу­ло. Ви ні ко ли ні ко го не вби­вали, — май­же заспівав док­тор Цур. — Ви тіль­ки вби­ли в свою чарівну голівку, що зу­мис­не гой­дну­ли чов­ном, аби вто­пити чо­ловіка.

— Бо я ма­ла та­кий намір. Хіба це не підтвер­джує те, що я вчи­нила зло­чин?


— Ні, — рішу­че ска­зав док­тор Цур. — Ви знаєте, скіль­ки лю­дей є на світі, яких я з ве­ликим за­дово­лен­ням порішив би? Але ніко­ли ць­ого не зроб­лю, й ніхто ме­не за це не су­дить. Ма­ти своїй ди­тині тро­хи не щод­ня ка­же, що вб’є її, як­що во­на пе­ребіга­тиме до­рогу там, де не слід, чи не ми­ти ме ру­ки пе­ред тим, як сіда­ти до сто­лу.

— Це не зовсім од­не й те са­ме, — ска­зала я.

— Те! А як­що ви так за­тяли­ся, то да­вай­те підій­де­мо до ць­ого пи­тан­ня з іншо­го бо­ку. Хіба ви впев­нені, що ваш чо­ловік уто­пив­ся? — ніби вже не док­тор Цур, а слідчий При­тула оз­вався по той бік завіси.

— Не знаю, — ска­зала я.

— Ото ж бо й во­но. Навіщо ж тоді, ще нічо­го не зна­ючи, з’їда­ти се­бе жив­цем? Ви­кинь­те з го­лови всі дур­ниці і спо кій­но роз­повідай­те далі. Мені ду­же по­добаєть­ся ця ро­ман тич­на історія.

Що далі я го­вори­ла, то все густіша тем­ря­ва об­ля­гала ме­не зусібіч, а ко­ли за­мов­ка­ла, нас­та­вала якась во­руш­ка ти­ша, яка зби­рала­ся по той бік шир­ми і відлу­нюва­ла моїми ж сло­вами, але гуг­ня­вим, лам­ким го­лосом, який кри­шив­ся на кіль­ка дрібніших го­лосів, і від то­го зда­вало­ся, що там пе­решіптуєть­ся гурт лю­дей. Як­що раніше мені вви­жало­ся, що там не­має навіть док­то­ра Цу­ра, то те­пер я бу­ла впев не­на, що там при­ниш­кли всі й­ого асис­тенти, а мо­же, й здо ро­венні ге­вали саніта­ри, го­тові будь якої миті вприс­ну­ти в твою ве­ну якусь от­руй­ну ги­доту чи й зо­дяг­ну­ти на те­бе гамівну со­роч­ку…

Чо­му асис­тенти? Чо­му саніта­ри?

Там, за чор­ною завісою, міг при­чаїти­ся хто зав­годно.

Звісно, мені ще вис­та­чало глуз­ду, аби зав­ва­жити, що під час на­шої бесіди з док­то­ром Цу­ром ніхто не за­ходив до й­ого кабіне­ту, але ж там, за шир­мою, мог­ли бу­ти ще одні, по­таємні, двері, так са­мо за­мас­ко­вані, як і ця зібра­на гар­мошкою завіса, що геть нес­подіва­но ви­суну­лася зі стіни.

Зреш­тою, я знов по­чула, як щось ле­гень­ко тень­кну­ло, і док­тор Цур мо­вив по­шеп­ки:

— Да, здєсь всьо на ліцо… Нєт нікакіх сомнєній… Нємно го позжє…

Я вже бу­ла впев­не­на, що біля нь­ого хтось си­дить, мож­ли­во, навіть всю­дису­щий При­тула (чи є кра­щий спосіб роз­кри­ти іде­аль­не вбивс­тво?), мож­ли­во, мій душ­пастир отець Се­рафим… А що, ко­ли по­руч док­то­ра Цу­ра при­чаївся ще й Нес­тор?.. Що, ко­ли це і є апо­фе­оз ди­яволь­сько­го ек­спе­римен­ту над моєю ду­шею? І хто вже точ­но мав змо­гу за­зир­ну­ти в най­глибші за­камар­ки моєї душі зав­дя­ки при­ятель­ським взаєми­нам з док­то­ром Цу­ром, то це, зви­чай­но, Г. С. Доб­ре, що, відчу ва­ючи та­ку заг­ро­зу від са­мого по­чат­ку, я ні сло­вом не зга­дала Г. С. у своїй «ро­ман­тичній історії», хоч від ць­ого во­на де­що втра­чала, але що вдієш — чо­ловіки ку­ди більші базіки і пліткарі за жінок, особ­ли­во ко­ли й­деть­ся про найінтимніші тон­кощі, і хай то бу­де сам Зіґмунд Фройд чи патріарх всія Ук­раїни Ру­си, на­несе­ної на ґло­бус від Прип’яті до Ама­зон­ки, а не втри­має язи­ка за зу­бами, щоб не роз­повісти своєму при­яте­леві знач­но біль­ше, аніж бу­ло нас­правді. Ав­жеж, те­пер я не відки­дала мож­ли­вос­ти, що Г. С. са­ме для то­го й на­ра­яв мені пси­хо­аналіти­ка, щоб діз на­тися, чим я ди­хаю, ви­вер­ну­ти всю мою ду­шу на­виворіт. І, дій­шов­ши в ро­ман­тичній оповіді до то­го мо­мен­ту, ко­ли ца­риця ша­башу за­вагітніла, я вло­вила за­гос­тре­ним слу­хом, як у тій во­рушкій тиші за шир­мою нас­товбур чи­лося ба­гато вух. Во­ни аж за­шаруділи нап­ру­жени­ми хря­щами.

— Увімкніть світло! — зак­ри­чала я.

— Вам тем­ря­ва за­важає? — спи­тав док­тор Цур. — Чи ля­кає?

— Я ніко­го не бо­юсь, увімкніть світло! Я вас і так усіх ба­чу.

— Ко­го ви ба­чите?

— Самі знаєте. Ви при­вели ме­не сю­ди на до­пит!

Блис­ну­ло світло, і чор­на шир­ма важ­ко гой­дну­лася пе­ред очи­ма. Док­тор Цур від хви­люван­ня за­гово­рив швид­ше зви­чай­но­го:

— І те­пер та­кож ба­чите?

— Не тіль­ки ба­чу, а й чую. Я чу­ла, як ви пе­решіпту­ва лись.

— Я тіль­ки ска­зав два сло­ва по мобіль­но­му.

— Те­пер усі при­дур­ки роз­мовля­ють не віч на віч, а по мобіль­ни­ках, — відріза­ла я. — Сто­ять один до од­но­го спи­ною і те­реве­нять — самі не зна­ють про що.

— Пог­лянь­те, тут ніко­го не­має, крім ме­не, — ска­зав док­тор… Фройд. — І тут ваші стра­хи зно­ву ж та­ки, як і в по­передніх ви­пад­ках, марні, — ска­зав цей найбіль­ший сек­су­аль­ний маніяк, який за­бив ба­ки усь­ому світові.

Чор­не за­пина­ло по­суну­лось до стіни, і я по­бачи­ла, що пе­реді мною справді си­дить ли­ше один чо­ловік, але який!

На й­ого сим­па­тич­не об­личчя повіль­но на­пов­за­ла при ше­леп­ку­вата посмішка, ого­лю­ючи два крайні пе­редні зу­би — без­до­ган­но білі, але гострі, як ікла.

— Те­пер ви, пані Анас­тасіє, ро­зумієте, що ваш страх був да­рем­ним? — радісно спи­тав цей на­маха­ний Чи­кати­ло.

— А я ніко­го й не бо­юся. Мені прос­то прик­ро, що ви, док­то­ре Чи… чи то б пек… пак, про­бач­те, ви­корис­то­вуєте своє служ­бо­ве ста­нови­ще в інших цілях.

— Зро­зуміло. Тоді я вза­галі мов­чу й біль­ше нічо­го не за­питую, — і далі посміхав­ся дво­ма пе­редніми ікла­ми Чи­кати­ло. — З ва­шого доз­во­лу ще тіль­ки гля­ну на ваш язи­чок.

Він дістав із шух­ля­ди сто­лу не­велич­кий інстру­мент, схо­жий на срібну лже­цю, і ру­шив до ме­не.

— Роз­плющ­те ши­роко очі й відкрий­те ро­тик, — на­казав мені цей зовні без­не­вин­ний Онопрієнко, та­кий без­не­вин ний, що прикінчив де­сят­ки лю­дей і те­пер, замість то­го, щоб довічно по­пива­ти чефір десь там у жи­томирсь­ко­му ізо­ля торі, відкрив при­ват­ну психіат­ричну клініку.

— Не підходь­те до ме­не! — зак­ри­чала я. — Цур вам і пек! Мені тре­ба до­дому.

— Це вже серй­оз­но, — ска­зав він. — Я не мо­жу вас відпус­ти­ти в та­кому стані. Тим біль­ше за кер­мом.

— Ба­чу, ба­чу! Я дав­но про все здо­гада­лася!

— При­пиніть істе­рику.

— Ви не маєте пра­ва ме­не зат­ри­мува­ти!

Я ки­нула­ся до две­рей, за­шар­па­ла за руч­ку, але во­ни не підда­вали­ся. На­пев­но, бу­ли за­чинені на який­сь хит­рий за­мок. Тоді я чим­дуж за­гупа­ла в них ку­лака­ми і, на­ма га­ючись заг­лу­шити жас­ку мо­торош, що роз­роста­лася в мені з ну­дот­ним тремтінням, зак­ри­чала що­сили:

— Відчиніть! Гей, хто не­будь, відчиніть не­гай­но!

Отак я би­лася об ті двері всім тілом, з жа­хом че­ка­ючи, що він ось ось ухо­пить і скру­тить ме­не, во­лала невідо­мо до ко­го, шкреб­ла­ся нігтя­ми, — відчиніть, відчиніть! — аж по­ки ви­била­ся з сил і, скімля­чи, спов­зла по тих две­рях на підло­гу, зре­чено по­вер­ну­лася до нь­ого й, ми­моволі роз­су­ва­ючи коліна, ска­зала з яко­юсь упо­коре­ною радістю:

— На, бе­ри… Бе­ри ме­не…


 

2


 

Я про­кину­лася у нез­най­омій кімнаті, теж не пе­ре­об­тя женій зай­ви­ною, але це все та­ки був умебль­ова­ний покій, схо­жий на до­рогий го­тель­ний но­мер. Крізь заш­то­рене зе­леним єдва­бом вікно просіва­лося м’яке світло, од­нак важ­ко бу­ло вга­дати, вранішнє во­но чи вечірнє, і вза­галі я не мог­ла бо­дай приб­лизно при­кину­ти, скіль­ки прос­па­ла в оць­ому чу­жому ліжку.

Ма­буть, ме­не вже дав­но не брав та­кий гли­бокий сон, після яко­го, про­кинув­шись, я дов­го не мог­ла нічо­го зга­дати.

Ніби три­валий час пе­ребу­вала в ле­таргії. Про­те пам’ять ме­не до реш­ти не зра­дила. По­волі по­волі я все та­ки зга­дала док­то­ра Цу­ра і ша­лений на­пад істерії, тіль­ки не мог­ла те­пер точ­но ска­зати, ко­ли те відбу­лося. День, два то­му? Чи, мо­же, на­бага­то біль­ше?

У ць­ому по­кої, схо­же, бу­ла при­хова­на ка­мера внутріш нь­ого спос­те­режен­ня, бо, як тіль­ки я зве­лася на лікті й сіла в ліжку, ти­хень­ко пос­ту­кали в двері й до кімна­ти зай­шла чи то по­коївка, чи сес­тра жалібни­ця — щось се­реднє між чер­ни­цею і ва­лют­ною пу­таною, між ме­дич­ною сес­трою і кур­ти­зан­кою.

— Доб­ро­го ран­ку! — привіта­лася во­на і пос­та­вила на сто­лик та­цю з дієтич­ни­ми стра­вами й фрук­та­ми.

От­же, все та­ки ра­нок, заз­на­чила я про се­бе й спи­тала:

— Це клініка Бо­риса Ле­онідо­вича Цу­ра?

— Ле­оніда Бо­рисо­вича, — чем­но поп­ра­вила ме­не чер ни­ця з блуд­ли­вими, як у кро­лиці, очи­ма.

— Чо­му ме­не тут три­ма­ють?

— Три­ма­ють? — зди­вува­лась во­на. — А хто вас три­має?

Вам прос­то ста­ло по­гано, й Ле­онід Бо­рисо­вич звелів дог­ля да­ти за ва­ми до пов­но­го оду­жан­ня.

— Що зі мною?

— Нічо­го серй­оз­но­го. Анемія. Тоб­то не­дос­та­ча ге­мог­ло біну в крові. Вам потрібен ли­ше спокій і ка­лорій­не хар­чу ван­ня.

— Я… дав­но тут?

— Де? — не зро­зуміла во­на.

— У вас.

— З учо­рашнь­ого дня. Ви, ма­буть, ще не про­кину­лися, пані Анас­тасіє, — кваліфіко­вано всміхну­лась во­на. — До речі, ме­не звуть Вар­ва­рою. Ко­ли поснідаєте, будь лас­ка, на­тисніть отой ґуд­зик, що на стіні ліво­руч од вас.

— А ліки? — поціка­вилась я. — Ліки мені не да­вати­муть?

— Навіщо? Навіщо здо­ровій лю­дині ліки? Хіба що віта міни, але їх дос­татньо у ва­шому снідан­ку. Смач­но­го.

Во­на не вкло­нилась, а зле­гень­ка, ледь помітно присіла і вий­шла. Виб­равшись із ши­роко­го, да­лебі, не лікар­ня­ного ліжка, я по­бачи­ла на собі та­ку люк­созну ро­жеву піжа­му, що за­хотіло­ся пок­ру­тити­ся пе­ред дзер­ка­лом. Вид­но, у клініці док­то­ра Цу­ра підроб­ляв на півстав­ки і П’єр Кар­ден.


Ван­на кімна­та та­кож вра­жала блис­ком, ком­фортом і щедрістю ту­алет­но­го на­чин­ня. Я з вдячністю оціни­ла став лен­ня до ме­не Г. С. Навіть од­на до­ба пе­ребу­ван­ня в та­ких апар­та­мен­тах вліта­ла, без­пе­реч­но, в круг­лу копій­ку. Та ко­ли я за­ходи­лася шу­кати но­жиці й пи­лоч­ку, щоб до­вес­ти до пут­тя свої нігті (я зга­дала, як дер­ла­ся ни­ми, ду­репа, у двері), то не знай­шла. Тут вза­галі не бу­ло гос­трих і ко­лю чих пред­метів, що знаг­ла на­гада­ло про те, де ти є. Так, це не запль­ова­на, не зас­ра­на «павлівка», але все од­но пси­хуш ка, дур­ка. Це, хай і розкішне, але гніздо зо­зулі, з яко­го не кож­но­му вдаєть­ся ви­летіти.

Пригніче­на, я вий­шла з ван­ної кімна­ти й кри­тич­но ог­ля­нула та­цю з наїдка­ми. Сма­жена печінка, мор­квя­ний са­лат, кав’яр, ґра­нато­вий сік — усе справді свідчи­ло про не­докрів’я пацієнта, але апе­тит, який я відчу­ла бу­ло, ко­ли Вар­ва­ра при­нес­ла сніда­нок, щез.

Я відчи­нила ша­фу і з по­дивом по­бачи­ла, що там на пліч ках аку­рат­нень­ко ви­сить твідо­вий сірий кос­тюм (май­же уніфор­ма бізнес леді), в яко­му я з’яви­лася на світлі очі док­то­ра Цу­ра. От­же, ме­не тут справді ніхто не зби­рав­ся зат­ри­мува­ти. Над­то до­роге за­дово­лен­ня, сум­но всміхну ла­ся я, од­нак настрій тро­хи поліпшив­ся, і помітив­ши, що тут та­ки, на бо­ковій по­лиці ша­фи, ле­жить моя жіно­ча су­моч­ка, я взя­ла її, відкри­ла і, ніби знічев’я, ста­ла пе­реби ра­ти речі. Все бу­ло на місці, ли­ше не вис­та­чало… манікюр но­го при­лад­дя — пи­лоч­ки, но­жиців, щип­чиків.

Я брид­ли­во ки­нула су­моч­ку на­зад на по­лицю й ще раз об­ве­ла очи­ма покій. Тіль­ки те­пер поміти­ла, що з ць­ого фе­шене­бель­но­го но­мера мож­на зніма­ти що­най­мен­ше три зірки: тут не бу­ло те­лефо­ну. Я рішу­че на­тис­ну­ла кноп­ку вик­ли­ку.

Чер­ни­ця з го­лод­ни­ми очи­ма ще не кітної кро­лиці на й­мен­ня Вар­ва­ра з’яви­лась не­гай­но.

— Так швид­ко? — наліпи­ла на се­бе фа­хову посмішку.

— Я не вас вик­ли­кала. Мені потрібний док­тор Цур.

— Ле­онід Бо­рисо­вич зай­ня­тий. У нь­ого за­раз прий­ом, — ска­зало щось се­реднє між Вар­ва­рою Ве­лико­муче­ницею і Марією Маг­да­линою — ще до її ка­ят­тя, зви­чай­но. — Як тіль­ки звіль­нить­ся, я й­ому пе­редам.

— Чо­му тут не­ма те­лефо­ну?

— Як то не­ма? — во­на діста­ла з ки­шені ха­лата слу­хав­ку з ви­сув­ною ан­те­ною. — Будь лас­ка.

Я ма­шиналь­но взя­ла те­лефон, але, що з ним ро­бити далі, не зна­ла. Тур­бу­вати Г. С. бу­ло ще за­рано. Щоб не вик­ли ка­ти підоз­ри, наб­ра­ла но­мер сво­го до­машнь­ого те­лефо­ну, зна­ючи, що там ніхто не відповість. Івань­ко не мав клю­ча від бу­дин­ку. Я тіль­ки те­пер зга­дала про кар­ли­ка — він ли­шив­ся вдо­ма сам і не знає, де я поділа­ся. На­пев­но, від хви­люван­ня і стра­ху вже не зна­ходить собі місця. Я пос­лу ха­ла довгі гуд­ки, що ози­вали­ся в моєму домі, ніби з них мог­ла дізна­тися бо­дай де­щицю з то­го, що там коїть­ся.

Зви­чай­но, мог­ла. Як­би, нап­риклад, дім згорів, то в слу­хавці бу­ла б німа глу­хота. Або як­би рап­том там… хтось підняв труб­ку, то…

— Дя­кую, пані Вар­ва­ро.

Во­на взя­ла те­лефон і знов на­малю­вала на своєму об­личчі посмішку. Ць­ого ра­зу не та­ку вже обов’яз­ко­ву.

— Ко­ли ма­тиме­те ба­жан­ня под­зво­нити, ска­жете. А Ле­онід Бо­рисо­вич не­одмінно зай­де до вас, — по­обіця­ла во­на. — Тіль­ки, як­що ви не бу­дете їсти, він вас ніко­ли звідси не ви­пус­тить.

Вар­ва­ра щіль­но при­чини­ла за со­бою двері.

Ніко­ли не ви­пус­тить? Та од­но­го мо­го дзвінка дос­татньо, щоб че­рез го­дину вже сидіти в офісі фон­ду «Ди­тяче сер­це».

Або на прес­толі… хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва.

Я підій­шла до вікна і відхи­лила зе­лений єдваб. Кімна­та моя бу­ла на пер­шо­му по­версі, не­заґра­това­не вікно ви­ходи­ло на те чу­дове подвір’я, че­рез яке вчо­ра (так, учо­ра) вів ме­не Г. С. на зустріч з пси­хо­аналіти­ком.

Так са­мо зе­леніли туї, схожі на мо­лоді ки­пари­си, так са­мо па­лали ай­стри на клумбі — фіоле­тово, синьо, ро­жево, і дов­ко­ла тієї клум­би по­ход­жав, як і вчо­ра, жва­вий чо­ло вічок зі скла­даним мет­ром. Час від ча­су він на­гинав­ся, прик­ла­дав то­го мет­ра до землі, ніби обмірю­вав дов­жи­ну квітни­ка по ко­лу, але скіль­ки ж й­ого мож­на обмірю­вати?

Ось він знов розігнув­ся, різко по­вер­нув го­лову в бік вікна й ве­село, як давній знай­омій, по­махав мені ру­кою. Я теж хотіла й­ому по­маха­ти, уже зве­ла ру­ку, та він швид­ко наг­нувся до землі й узяв­ся за своє.

А далі ґравієва доріжка ве­ла до ав­тосто­ян­ки, і там, на то­му ж са­мому місці, де я й­ого за­лиши­ла, на ме­не че­кав… мій «форд».

Настрій зно­ву підняв­ся, навіть з’явив­ся апе­тит. Я сіла до сто­лу, без відра­зи з’їла шмат підхо­лолої печінки, тро­хи си­рува­тої, май­же з кров’ю, та, ма­буть, са­ме та­кою її і тре­ба спо­жива­ти тим, у чиїй крові бра­кує ге­мог­лобіну. За­люб­ки з’їла свіжо­соле­ний кав’яр, тер­ту мор­кву, потім, ви­пив­ши ґра­нато­вий сік, вик­ли­кала Вар­ва­ру, аби во­на приб­ра­ла зі сто­лу.

— О, то вам ніщо не заг­ро­жує, пані Анас­тасіє! — ска­зала Вар­ва­ра, але я не зро­зуміла, ра­да во­на чи нев­до­воле­на з то­го.

— А що б мені ма­ло заг­ро­жува­ти?

— Хіба я вам не ка­зала? Ле­онід Бо­рисо­вич не ви­пус­тить вас звідси, по­ки не на­бере­теся сил.

Во­на ще тро­хи прис­то­яла з та­цею в ру­ках, ніби хотіла щось до­дати, але я спи­тала про інше:

— Вар­ва­ро, — звер­ну­лась до неї май­же по дружнь­ому. — Хто отой чо­ловік, що весь час хо­дить дов­ко­ла клум­би?

Садівник?

— Отой зі скла­даним мет­ром? — чуд­но всміхну­лась во­на. — То наш давній пацієнт. Він тут відко­ли й клініка.

— А що він ро­бить?

— Обмірює клум­бу, хіба ви не ба­чили?

— Для чо­го?

— Хво­рий страж­дає на манію запізнен­ня. Він так скрізь поспішав, що й до нас прибіг ще май­же здо­ровим, бо ду­же бо­яв­ся, що не встиг­не. Поспіх — вза­галі хво­роба на­шого ча­су. Я маю на увазі не ли­ше па­тологічну квап­ливість лю дей, а й сам час. Лю­ди за­нес­ли в нь­ого вірус поспішнос­ти, і він те­пер спли­ває з на­бага­то біль­шою швидкістю, ніж, скажімо, в дев’ят­надця­тому сторіччі. Це вже до­веде­но на­укою.

— Так, я чи­тала про це.

— Тож Ле­онід Бо­рисо­вич лікує ць­ого пацієнта ко­лоте­рапією. Він звелів й­ому хо­дити не доріжка­ми, а дов­ко­ла клум­би, по ко­лу, щоб той на­решті зро­зумів, що пов­сякчас сту­пає у свої сліди і поспіша­ти не­має ку­ди. Од­нак бідо­лаха і там не вга­мовуєть­ся. Він постій­но обмірює клум­бу скла да­ним мет­ром і підра­ховує, скіль­ки вже прой­шов і скіль­ки ще за­лиши­лося…

— А що, є якась виз­на­чена відстань, скіль­ки й­ому тре­ба прой­ти? — зди­вова­но спи­тала я.

— Кож­но­му з нас відве­дена пев­на відстань, — гли­боко дум­но зітхну­ла Вар­ва­ра.

— Отут, у клініці?

— В житті, — знов по філо­софсь­ко­му зітхну­ла Вар­ва­ра, і те зітхан­ня бу­ло про­мовистішим за її по­яс­нення.

Ко­ли во­на ви­ходи­ла з моєї… па­лати, зда­лося, що Вар ва­ра відмірює кро­ками цю приз­на­чену звер­ху відстань, але відмірює ду­же бо­яз­ко, обе­реж­но, хоч мог­ла сту­пати своїми дов­ги­ми, як у ло­шиці, но­гами відра­зу на са­жень.

Я теж по­волі, май­же скрад­ли­во підій­шла до вікна, щоб знов виг­ля­нути на подвір’я, аж тут з’явив­ся док­тор Цур.

— Ну, як тут на­ша но­вень­ка? — спи­тав він.

Мені не спо­доба­лося сло­во «но­вень­ка», що на­тяка­ло на моє пе­ребу­ван­ня в стаціонарі. Щоб по­каза­ти, що я здо­рова і при добрій пам’яті, навіть поп­ро­сила в док­то­ра Цу­ра ви­бачен­ня за свою вчо­раш­ню істе­рику.

— Пус­те, — ска­зав він. — Врод­ли­вим жінкам це ли­чить.

Ме­не біль­ше хви­лює ва­ше не­докрів’я. Знімай­те піжа­му, я вас пос­лу­хаю.

Я роз­дягла­ся до по­яса, док­тор Цур зняв зі своєї шиї змій­ку фо­нен­доско­па й уваж­но вис­лу­хав ме­не зі спи­ни, потім спе­реду, після чо­го об­хо­пив од­ну мою грудь твер ди­ми про­холод­ни­ми паль­ця­ми й бо­ляче при­тис. Із сос­ка вис­ту­пила біла крап­ля.

— Зро­зуміло, — ска­зав він. — Не­дав­но ви зро­били запізнілий аборт. Ду­же запізнілий, тоді, як плід уже май­же дозрів і по­чало ви­роб­ля­тися ма­теринсь­ке мо­локо. Я не по­миля­юся?

— Ні, — ска­зала я.

— Звідси нес­та­ча не ли­ше ге­мог­лобіну, але й кро­ви вза­галі. Де вам це ро­били?

— В гіне­кології, де ж іще.

— Чо­му так пізно звер­ну­лися? Вам що, три­над­цять років?

— Спер­шу хотіла за­лиши­ти ди­тину, а потім… пе­реду ма­ла.

— Ви­бач­те за не­так­товне за­питан­ня, пані Анас­тасіє, але ж ми з ва­ми до­мови­лися про цілко­виту відвертість…

Ди­тина від ва­шого чо­ловіка?

— Так.

— То те­пер ви ро­зумієте, що не мог­ли й­ого вби­ти? Ви ж не мог­ли вби­ти бать­ка ва­шої ди­тини. А навіяли собі каз­на що. Щоб я ць­ого біль­ше не чув од вас, зро­зуміло?

— Мог­ла, — ска­зала я. — Як­що я вби­ла свою вже жи­ву ди­тину, то чо­ловіка й по­готів поріши­ла.

— Доб­ре, поріши­ли й поріза­ли на дрібні шма­точ­ки. Але ж він ць­ого зас­лу­гову­вав? — з ро­зумінням посміхнув­ся до ме­не док­тор Цур. У нь­ого бу­ли гарні зу­би, щоп­равда, два крайні вгорі справді тро­хи за­гос­трені, але во­ни зовсім не псу­вали й­ого білої посмішки.

— Так, зас­лу­гову­вав, — ска­зала я.

— То й ви­кинь­те це з го­лови. А те­пер зніміть штанці і ляж­те. Я по­див­лю­ся, чи нічо­го не нат­во­рили вам ці ве­тери на­ри.

Я роз­дягла­ся зовсім й покірно ляг­ла в ліжко.


Док­тор Цур дістав із нак­ладної ки­шені світло­го піджа­ка (щось се­реднє між сур­ду­том і цер­ковним фе­лоном) той са­мий, схо­жий на лже­цю, інстру­мент, з до­помо­гою яко­го хотів ог­ля­нути мій язик.

— Так, но­ги… Шир­ше… Ще шир­ше… Ні, кро­вотечі не­має.

Тут як­раз усе га­разд, що не­мало ва­жить для та­кої розкішної пан­ни. Зо­дягай­те­ся.

Я взя­ла піжамні штанці і за­вага­лася.

— Док­то­ре Цу­ре… Мені тре­ба до­дому.

— Навіщо?

— Як навіщо? Там за мною хви­лю­ють­ся. Я не по­пере ди­ла, що зат­ри­ма­юся.

— Хто хви­люєть­ся? — Івань­ко. Він же мені як брат.

— А, так, пам’ятаю, — зга­дав мою сповідь док­тор Цур. — Й­ому пе­река­жуть, що ви ляг­ли підліку­ватись.

— Я все од­но не п’ю ліків, не про­ход­жу ніяких про­цедур, щоб тут за­лиша­тися.

— В їжі, яку вам да­ють, є все не­обхідне для ва­шого ор­ганізму, пані Анас­тасіє. До то­го ж, як мені здаєть­ся, за­раз вам як­раз не­обхідно по­бути далі від до­му, відій­ти від отих кош­марів, які вас там пе­ресліду­ють. Я ще раз ка­жу, що ви аб­со­лют­но здо­рова лю­дина. Не ба­чу пот­ре­би в жод­них ра­дикаль­них за­собах чи впли­вах, од­нак на­поля­гаю на профілак­тично­му курсі ліку­ван­ня. Ми­не ще день дру­гий, і ви самі не за­хоче­те від нас іти. Вва­жай­те, що ви в са­наторії.

— А як­що я за­хочу…

— Бу­де так, як ви за­хоче­те. Он ваш одяг, он ав­то­мобіль, хоч за­раз мо­жете їха­ти. Але я б вам не ра­див.

— Скіль­ки три­вати­ме цей ваш курс?

— Тиж­день, ну, мо­же, два. У нас є не­пога­на бібліоте­ка, є ба­сейн, кіно­зал… Не за­нудь­гуєте. До то­го ж Гри­горій Се­мено­вич та­кож про­сив, щоб ви по­були тут, по­ки на­бе ре­теся сил.

— Ге еС про­сив?..

— Так, він уже по­ривав­ся провіда­ти вас, але я су­воро за­боро­няю ці те­лячі ніжності. Вам потрібен аб­со­лют­ний спокій.

Як­би док­тор Цур си­ломіць при­мушу­вав ме­не за­лиши тись, я, на­пев­но, вид­ря­пала б й­ому очі, а так — не хотіло­ся зав­да­вати ніко­му прик­рощів і, тим біль­ше, зас­му­чува­ти Г.

С. Як­що хтось із й­ого лю­дей делікат­но по­яс­нить Івань­кові, що я тиж­день по­буду в лікарні, то мені не­має чо­го поспіша ти до­дому. Не­хай там усе пе­реме­леть­ся, вля­жеть­ся, вти­хо ми­рить­ся. Не­хай тро­хи пох­ви­люєть­ся май­бутній патріарх за свою не­путя­щу ма­туш­ку, яку він не вберіг і довів до анемії. Не­хай і ве­ликий слідець При­тула вку­сить се­бе за од­не місце, зла­мав­ши мізки в сто­над­цять­ох версіях, ку­ди я мог­ла подіти­ся, ад­же клініка док­то­ра Цу­ра дот­ри­муєть­ся най­су­ворішої конфіденцій­нос­ти що­до своїх пацієнтів. І хо­ча во­лода­реві чарівної люль­ки бо­руль­ки за­боро­нили стром­ля­ти но­са в мої спра­ви, він все од­но хоч бо­ком та зда­леку, а ню­шить тим но­сом де тре­ба й не тре­ба.

Чо­го ж мені ще оги­нати­ся, як­що це най­кра­щий вихід із мо­го ста­нови­ща — щез­ну­ти, за­хова­тися від усь­ого світу, від отих при­видів, кікімор, упирів, зловіщих ле­тючих щурів… Му­шу тіль­ки ни­зень­ко вкло­нити­ся Г. С. і док­то­рові Цу­ру, котрі так шля­хет­но под­ба­ли про ме­не…

За цей час навіть оду­ди відле­тять у теплі краї!

Одуд!!! Одуд…

Я ки­нула­ся до ша­фи, вхо­пила свою су­моч­ку, з якої вже зник­ло манікюр­не при­лад­дя, хап­ли­во пор­па­лася в ній, а потім не­тер­пля­че пе­ревер­ну­ла до­гори дном й затіпа­ла так, як тіпа­лося моє сер­це. На підло­гу все по­сипа­лось га­музом — га­манець, кос­ме­тика, ключі, всіля­кий дрібний не­потріб і — тук! — білий круг­лий камінчик з без­до­ган­ною діроч­кою по­сере­дині.

Ки­рик… Мій ки­рик… Мій чарівний камінчик…

Я взя­ла камінь зра­ди на до­лоню, дов­го не мог­ла відір ва­ти від нь­ого очей. Потім міцно за­тис­ла й­ого в ку­лаку й го­лос­но засміяла­ся.


 

3


 

Те­пер я з ним не роз­лу­чала­ся. Ля­гала і про­кида­лася з ки­риком, три­ма­ючи й­ого під по­душ­кою, а ко­ли десь ішла, то не­одмінно бра­ла з со­бою.

До ме­не по­вер­нувся сон. Не знаю, чи то в стра­вах бу­ли домішані якісь зас­покій­ливі ліки, чи ць­ому спри­яла са­ма ат­мосфе­ра клініки док­то­ра Цу­ра, чи, мо­же, так бла­годій­но впли­нула відда­леність від до­му, від лю­дей, з яки­ми бу­ли пов’язані мої три­воги. На­пев­но, все ра­зом.

Нас­та­ла та­ка ду­шев­на рівно­вага, що вже ніщо не віщу­вало біди. У ме­не з’явив­ся апе­тит, то біль­ше, що я са­ма заз­да­легідь за­мов­ля­ла ме­ню, і не бу­ло та­кого ви­пад­ку, аби мені в чо­мусь відмо­вили. Я по­дов­гу без будь яко­го конт ро­лю про­гулю­вала­ся на подвір’ї, по кіль­ка разів на день ку­пала­ся в ба­сейні, чи­тала, по­ки од­но­го ра­зу не поп­ро­сила Вар­ва­ру при­нес­ти мені папір і руч­ку й са­ма спро­бува­ла за­ноту­вати де­що зі сво­го не та­кого вже й пісно­го жит­тя.

Мені бу­ло ціка­во самій із со­бою, що, як свідчать пси­холо­ги, вка­зує на дос­татній роз­ви­ток інте­лек­ту, зовсім не хотіло­ся ні з ким спілку­вати­ся, навіть до Г. С. под­зво ни­ла всь­ого один раз, та й то зро­зуміла, що мені не­має про що з ним го­вори­ти.

Г. С., звісно, зрадів, поціка­вив­ся моїм здо­ров’ям і навіть за­питав, чи не час ме­не за­бира­ти з клініки, од­нак я ска­зала, що док­то­рові Цу­ру видніше, що я ніку­ди не поспішаю, ад­же поспіх — оз­на­ка слаб­ких та убо­гих.

— Мені тут доб­ре. І ти не у­яв­ляєш, яка я вдяч­на тобі за тур­бо­ту. Твоєму став­ленню до ме­не я ніко­ли не скла­ду ціни.

— Об­лиш, — ска­зав він. — Ду­же хо­чу те­бе провіда­ти, Нас­ту­ню. Але Ле­онід Бо­рисо­вич про­сить по­терпіти.

— То й по­тер­пи, — засміяла­ся я. — За­те потім… Ду­маєш, я не хо­чу?

— Без­со­ром­ни­ця, — засміяв­ся і він.

— Тобі ж це по­добаєть­ся?

— Я чув, ти навіть книж­ку пи­шеш. Про ме­не там ча­сом не бу­де?

— Бу­де, ти ж мій ан­гел охо­ронець.

Ми теп­ло поцілу­вали­ся по те­лефо­ну.

Я не ра­хува­ла днів, про­веде­них мною в клініці, та, ма­буть, не ми­нуло й тиж­ня, як я по­годи­лася з док­то­ром Цу­ром, що не вби­вала сво­го чо­ловіка. Ні, я, зви­чай­но, доб­ре пам’ята­ла, як нав­мисне гой­дну­ла чов­ном, зна­ючи, що в бот­фортах і ва­тянці цей зрад­ник ніко­ли не вип­ли­ве, але який те­пер був сенс пе­реко­нува­ти в ць­ому мо­го пси­хо­аналіти­ка, як­що він хотів до­мог­ти­ся від ме­не про­тилеж­но­го?

Го­лов­не, що ме­не біль­ше не му­чили кош­ма­ри, не гриз­ла ніяка мо­торош, я бу­ла впев­не­на, що ще до то­го, як річка вкриєть­ся ль­одом, десь ви­ще чи ниж­че за течією спли­ве тіло, і все на то­му за­вер­шить­ся ос­та­точ­но. Я от­ри­маю стра­хов­ку, увій­ду в спа­док і поч­ну жит­тя з но­вого відліку.

Жи­тиму так, як ніко­му й не сни­лося.

Мож­ли­во, це ще кра­ще за ме­не знав док­тор Цур, ад­же в й­ого обов’яз­ки вхо­дило ліку­ван­ня не ли­ше людсь­кої психіки, але й сумління, і він ро­бив це зі знан­ням спра­ви.

Ли­ше однієї гру­бої, а то й фа­таль­ної по­мил­ки при­пус тив­ся док­тор Цур. Од­но­го ра­зу він зай­шов до ме­не в кімна­ту і під час мир­ної бесіди, в якій, пев­на річ, був при­хо ва­ний тест, ні сіло ні впа­ло спи­тав:

— А що то за камінчик ви постій­но з со­бою но­сите?

У ме­не щось як обірва­лося все­редині.

— Який камінчик?

— Білий, із діроч­кою, — посміхнув­ся док­тор Цур ли­ше дво­ма за­гос­тре­ними зу­бами. — Он він і за­раз схо­ваний у вашій руці.

— Звідки ви про нь­ого знаєте? — хо­лод­но спи­тала я.

— Знаю. Бо ви зав­жди но­сите й­ого з со­бою.

— Так, но­шу. Але ніко­му не по­казую.

— Вам так тіль­ки здаєть­ся. Всі зна­ють про цей камінчик.

— Хто — всі?

— Ну, я, Вар­ва­ра, нап­риклад…

— Хіба в то­му є щось по­гане?

— Ні, по­гано­го тут нічо­го не­має, — ска­зав док­тор Цур. — Як­що це який­сь аму­лет, прик­ра­са чи прос­то пам’ят­ка. Що там у вас?

— Ку­рячий бог, — відповіла я.

— По­кажіть, — він прос­тяг ру­ку, а я свою мерщій схо­вала за спи­ну.

— Ні.

— Чо­му?

— Бо це для ме­не до­рога пам’ят­ка.

— Я вже ка­зав вам, пані Анас­тасіє, — стом­ле­но посміх нув­ся док­тор Цур. — Ка­зав, що в пам’ят­ках, аму­летах нічо­го по­гано­го не­має. Нав­па­ки, це доб­ре, ко­ли лю­дина бе­реже пам’ять про щось їй до­роге чи вірить у доб­рий знак. Але як­що це прос­то сліпий фе­тиш, тоді він мо­же вас за­напас ти­ти.

— Який ще фе­тиш?

— Річ, окрім якої, для лю­дини біль­ше нічо­го не існує.

Ви ж ба­чили то­го чо­ловіка зі скла­даним мет­ром? Увесь сенс жит­тя для нь­ого зам­кнув­ся в то­му метрі. Ось що та­ке фе­тиш.

— Хіба не ви при­дума­ли для нь­ого ко­лову те­рапію?

— Я. Але він сю­ди прий­шов уже з па­тологічним пос піхом і влас­ним мет­ром. А ви, пані Анас­тасіє, — з ку­рячим бо­гом. Як­що не віддас­те мені й­ого за­раз же, то це ду­же по­гано скінчить­ся.

— Ви підгля­дали за мною в ка­меру! Як ви сміли?! — у ме­не знов по­чина­лась істе­рика.

Док­тор Цур, зви­чай­но, зро­зумів це раніше за ме­не й по­волень­ки по­зад­ку­вав до две­рей.

— Ну, доб­ре, доб­ре, — він підняв обидві ру­ки, по­ка зу­ючи, що здаєть­ся. — Робіть як знаєте. За­раз я не хо­чу втра­чати бо­дай то­го, чо­го ми з ва­ми до­мог­ли­ся. Але за­тям те: фе­тиш — це вам не нер­вові роз­ла­ди, з нь­ого по­чинаєть­ся бо­жевілля.


Ко­ли він вий­шов, я дов­го ди­вила­ся на ки­рика, аж по­ки в мені не вляг­ло­ся тремтіння. Цей камінь вип­роміню­вав і да­вав спокій. Усе бу­ло б доб­ре, як­би не ще од­на ли­ха при го­да, яка спітка­ла ме­не в ба­сейні.

По­чало­ся з то­го, що там я по­бачи­ла щуп­лень­ко­го мет ко­го чо­ловічка, кот­рий боб­лявся у воді, вимірю­ючи її скла­даним мет­ром. На якусь мить він одірвав­ся від сізі фо­вої праці і по­махав мені ру­кою як давній знай­омій. Я теж й­ому по­маха­ла, відчу­ва­ючи, що не тіль­ки на подвір’ї клініки, а на­бага­то раніше ба­чила ць­ого чо­ловічка з вер тля­вою, як у дят­ла, голівкою.

— Коркін! — нес­подіва­но гук­ну­ла Вар­ва­ра, яка наг­ля­да ла і за ба­сей­ном. — Ану ви­лазь­те з во­ди! Ви вже пе­реку­па ли­ся.

Чо­ловічок із чуд­ним прізви­щем Коркін слух­ня­но виліз дра­бин­кою на ках­ля­ний поміст і, міря­ючи й­ого мет­ром, пішов нав­при­сяд­ки до Вар­ва­ри. Від дов­го­го ку­пан­ня й­ого би­ли дри­жаки, дят­ля­ча голівка так тремтіла, ніби Коркін дзь­обав ко­ру. Ме­не він, зви­чай­но, не впізнав, але, про­хо дя­чи по­руч, шеп­нув:

— Ви­бач­те, я зай­ня­тий.

Я швид­ко спус­ти­лась дра­бин­кою в про­зоро бла­кит­ну во­ду, тро­хи проп­ливла й відчу­ла, як у мені знов про­ки даєть­ся отой брид­кий внутрішній трем. Про­холод­на во­да не бадь­ори­ла, во­на відго­нила ліка­ми, до гор­ла підсту­пала ну­дота.

Вий­шов­ши з ба­сей­ну, я на­кину­ла ха­лат, відра­зу шур хну­ла ру­кою в пра­ву ки­шеню, на­мацу­ючи рятівний камін чик. В очах по­темніло. Й­ого не бу­ло. Ки­рик щез.

Я, мов тиг­ри­ця, по­вела очи­ма дов­ко­ла. Окрім Вар­ва­ри, ніко­го поб­ли­зу не бу­ло.

— Де ки­рик? — ти­хо і страш­но спи­тала я.

— Який ки­рик?

— Знаєш, який! Віддай! — я пішла пря­мо на неї. — Не­гай­но віддай мій камінь!

— Я не ба­чила ніяко­го ка­меня.

— Ба­чила, су­ко! Ти всім про нь­ого роз­ля­пала, а те­пер ще й свис­ну­ла! — гли­бока ди­тяча об­ра­за ви­рива­лася з ме­не ще інтер­натівсь­ки­ми слівця­ми. — Віддай, бля­дюго, бо я тобі й мат­ку ви­вер­ну!

Вар­ва­ра, по­точив­шись на­зад, ки­нула­ся тіка­ти, та я од­ним ско­ком наз­догна­ла її, вхо­пила за ко­си й по­волок­ла до ба­сей­ну.

— Втоп­лю кур­ву! Роз­дя­гай­ся, по­казуй усе на­виворіт ра­зом зі своєю бля­гуз­ни­цею!

Чи я справді наб­ра­лася вже стіль­ки си­ли в клініці док­то­ра Цу­ра, чи Вар­ва­ра бо­яла­ся чи­нити опір анемічній пацієнтці, але я мет­ля­ла цією по­родис­тою ко­билою, як ганчір’яною ляль­кою, по­ки не здер­ла з неї весь одяг, а тоді, так і не вит­ру­сив­ши з нь­ого ки­рика, спе­ресер­дя піхор­ну­ла її у во­ду й са­ма шу­бов­сну­ла вслід.

— Нас­тасья, уймісь, бо будєт хужєє! — за­вере­щала во­на з пе­реля­ку щу­рячим го­лосом, який на­гадав мені «павлів сь­кий» сур­жик, від чо­го я ос­ка­женіла ще дуж­че і теж за­гово­рила вже зовсім по інтер­натівсь­ко­му:

— Заткнісь, уродіна! Я тя щас, бля, утоп­лю! Буш знать, как піздіть чужіє вєщі! Ти жє знаш, шо мнє утопіть чєловєка нічьо нє стоіт.

Я по­тяг­ла її за ко­си під во­ду, са­ма теж пірну­ла з го­ловою, аж за­буль­котіло у ву­хах: «у ро ді на, у ро ді на», та я ще сяг­ну­ла ру­кою в її міжніжжя, сподіва­ючись хоч там знай­ти ки­рика. А, не знай­шов­ши, так зак­ри­чала, що в рот по­лила­ся во­да…


 

4


 

Кри­за бу­ла за­тяж­ною.

Я не ви­ходи­ла з кімна­ти, май­же не підво­дила­ся з ліжка, ні з ким не хотіла роз­мовля­ти. Від їжі та­кож дов­го відмов ля­лася, тоді мені ста­вили кра­пель­ни­цю, і я по­год­жу­вала­ся на неї тіль­ки то­му, що відчу­вала де­далі біль­ший за­непад сил, а по­мира­ти бу­ло ще ра­но. Му­сила роз­га­дати таємни­цю, яка гриз­ла мою ду­шу і, врешті решт, до­вела до клініки док­то­ра Цу­ра. Ще до­недав­на я пле­кала сподіван­ку, що від га­дати за­гад­ку мені до­помо­же ки­рик, але те­пер я не ма­ла й ць­ого чарівно­го камінчи­ка, який грів ме­не спо­коєм і на дією.

Після то­го, що ста­лося в ба­сейні, я біль­ше не ба­чила Вар­ва­ру, за мною дог­ля­дала інша дівчи­на, та­ка ж по­родис­та і врод­ли­ва, тіль­ки тихіша за са­му ти­шу — Маґда­лина, яка вже по­ка­яла­ся. І їй, і док­то­рові Цу­ру я час від ча­су по вто­рюва­ла ли­ше од­ну фра­зу:

— По­верніть мені камінь.

Маґда­лина тіль­ки роз­во­дила ру­ками, зво­дячи біблійні очі до не­ба, ніби во­на ще й досі ка­яла­ся, а док­тор Цур ка­зав:

— Ми не відби­рали й­ого у вас, пані Анас­тасіє. Вар­ва­ру по­кара­но, але я впев­не­ний, що й во­на не прис­воїла ва­шого ку­рячо­го бо­га, бо він не має ніякої ціннос­ти. Ко­ли ви за­бу де­те про цю втра­ту, то відра­зу оду­жаєте. А з ка­менем — ніко­ли.

Я мов­чки ди­вила­ся в сте­лю, а док­тор Цур вів далі:

— Тож ра­но чи пізно вам, пані Анас­тасіє, до­вело­ся б ро­бити вибір між фе­тишем і нор­маль­ним жит­тям. Але пізно — во­но і є пізно.

Так, по­дума­ла я, Вар­ва­ра не прис­воїла камінь. Це ти на­казав їй вик­расти й­ого в ме­не.

— Спра­ва не в ка­мені, — я впер­ше всту­пила з ним у роз­мо­ву і по­бачи­ла, як він зрадів, що на­решті щось зру­шило­ся з мер­твої точ­ки.

— А в чо­му? — спи­тав обе­реж­но.

— У то­му, що я вби­ла сво­го чо­ловіка.

— Ви знов за своє. Я до­веду вам, що це не так.

— Я вто­пила й­ого, — ска­зала я. — І хо­чу зро­бити зізнан­ня. Вик­личте до ме­не стар­шо­го упов­но­важе­ного відділу кар­но­го роз­шу­ку При­тулу. Гри­горій Се­мено­вич знає, як й­ого знай­ти. Цей слідчий уже май­же до­копав­ся до роз­крит­тя зло­чину, а потім й­ого відсто­рони­ли від спра­ви. Те­пер я го­това все й­ому роз­повісти.

— Ваші по­кази ніхто не візь­ме до ува­ги, — ска­зав док­тор Цур. — Ви ж знаєте, де ви є і в яко­му стані.

— Це потрібно мені. Нач­ха­ти на те, візь­муть чи не візь муть до ува­ги. Я му­шу звіль­ни­тися від ць­ого. Хто ж, як не ви, док­то­ре Цу­ре, по­винні це ро­зуміти.

Він пох­ню­пив­ся, усвідом­лю­ючи спра­вед­ливість мо­го до­кору.

— Доб­ре, — на­решті по­годив­ся. — Як­що ви так на­поля гаєте, ми вик­ли­чемо вам ць­ого За­тулю.

— При­тулу.

— Ав­жеж, При­тулу, За­тулю, Шму­лю, яка різни­ця, — чуд­но всміхнув­ся док­тор Цур дво­ма за­гос­тре­ними зу­бами. — Я пе­редам Гри­горію Се­мено­вичу ва­ше про­хан­ня.

Але він, зви­чай­но, збре­хав і тут, бо відтоді не за­ходив до моєї кімна­ти, і я лиш до­питу­вала­ся в Маг­да­лини, чо­го це від ме­не хо­ваєть­ся док­тор Цур. І ко­ли, врешті решт, вик­ли­чуть стар­шо­го упов­но­важе­ного кар­но­го роз­шу­ку При­тулу?

Маг­да­лина роз­во­дила ру­ками, пус­ка­ла під лоб свої по­ка­янні очі, і я бу­ла впев­не­на, що ко­ли не­будь їх ви­колю.

Нез­ва­жа­ючи на відсутність ко­лючих пред­метів.

Та й чо­го зволіка­ти, ось за­раз, як тіль­ки во­на при­несе обід, візь­му ви­дел­ку, прис­тавлю Маг­да­лині до во­лово­го ока й, по­ки сю­ди не при­пов­зе на колінах цей Чи­кати­ло, не відступ­лю­ся.

Я вста­ла з ліжка і підій­шла до вікна. Бо­яз­ко відхи­лила што­ру. Ні, чо­ловічка зі скла­даним мет­ром і рух­ли­вою, як у дят­ла, голівкою біля клум­би не вид­но. Я вза­галі не знаю, як міг тут опи­нити­ся лікар із чу­дер­наць­ким прізви­щем Коркін. У то­му, що він по­сунув­ся глуз­дом, нічо­го див­но­го не бу­ло, та­ка ро­бота, але як він міг пот­ра­пити до та­кої до­ро гої клініки зі своєю мізер­ною зар­плат­нею ліка­ря? Ма­буть, у док­то­ра Цу­ра спра­цюва­ло по­чут­тя про­фесій­ної солідар нос­ти. Або лікар Коркін ви­явив­ся ду­же цінним ек­зем­пля ром для на­уко­вих спос­те­режень, нап­риклад, для на­писан­ня ди­сер­тації «Син­дром маніякаль­ної поспішнос­ти». І рап­том я поміти­ла, що на клумбі вже відцвіли ай­стри.

Во­ни покірно схи­лили свої всохлі голівки пе­ред нас­ту­пом пізньої осе­ни. Ли­ше вічно­зелені туї не підда­вали­ся хо­ло дам і гор­до ціли­лися в не­бо.

Скіль­ки ж я тут про­була? Тижнів зо три? Місяць? Чи, мо­же, й біль­ше? Не­заба­ром річка візь­меть­ся ль­одом… Втім, хо­лодів ще не­має. Не­бо зах­ма­рене, але ти­хої осінньої дни­ни са­ме хма­ри зас­ту­ють хо­лод, який осідає з не­бес. Ген на лаві під ту­ями си­дить ще зовсім по літнь­ому зо­дяг­ну­тий чо­ло вік — на но­гах сан­далі, бла­гень­кий кос­тюмчик, прос­то­воло­сий… Нев­же лікар Коркін та­ки вга­мував­ся, сів на ла­ву й за­мис­лився над мар­нотною швид­коплинністю бут­тя?

Від гли­боких ду­мок пок­ругліша­ла й­ого дят­ля­ча го­лова, ніс дзь­обик при­тупив­ся, став зовсім кир­па­тим… Ні, це не Коркін, не Коркін. Це ж… Я навіть по­дум­ки бо­яла­ся ви­мо ви­ти ім’я чо­ловіка, яко­го ніби­то так хотіла по­бачи­ти і чия нес­подіва­на з’ява так ме­не ос­ту­дила. Нев­же то бу­ла тіль­ки гра з мо­го бо­ку пе­ред док­то­ром Цу­ром, нев­же я тіль­ки хотіла пом­сти­тися й­ому за ки­рика, що, пе­рек­реслив­ши й­ого успіх у ліку­ванні, знов зізна­лась у вбивстві й по­чала до­мага­тись, аби вик­ли­кали слідчо­го При­тулу? Ось він, будь лас­ка! Іди зізна­вай­ся…

Я швид­ко зап­ну­ла што­ру. Зда­лося, він за­раз по­махає мені ру­кою. Потім по дят­ля­чому пок­ру­тила го­ловою, відга­ня­ючи ма­ну, ледь ледь відхи­лила што­ру й при­пала од­ним оком до ву­зень­кої щіли­ни. Жод­но­го сумніву. Це був При­тула. По­руч нь­ого на лавці навіть ле­жала дер­ма­тино­ва теч­ка.

Ко­ли відчи­нили­ся двері, я відсах­ну­лася од вікна й замість Маг­да­лини по­бачи­ла док­то­ра Цу­ра. Він шкірив­ся до ме­не дво­ма крайніми пе­редніми зу­бами, на­мага­ючись зоб­ра­зити доб­ро­зич­ли­ву посмішку.

— О, то ви вже на но­гах, пані Анас­тасіє! Чу­дово. А я тут як­раз уво­лив ва­шу во­лю. Слідчий При­тула до ва­ших пос луг. Ви го­тові до роз­мо­ви?

Мож­ли­во, я по­миля­юся, але, здаєть­ся, в очах док­то­ра Цу­ра май­ну­ли зловтішні біси­ки: «Ну, як я те­бе? Мо­же, пе­реду­маєш?»

На­пев­но, са­ме то­му я відповіла з та­ким же чор­том у го­лосі:


— Так. І вже дав­но.

— Де б ви ба­жали з ним зустріти­ся? Я го­товий на­дати вам свій кабінет, мо­жете по­гово­рити тут, у кімнаті.

— Як­що ви не про­ти, то я хотіла б зро­бити це над­ворі, — ска­зала я і, не че­ка­ючи й­ого зго­ди, відчи­нила ша­фу й зня­ла з плічок свій твідо­вий сірий кос­тюм бізнес леді. — Сь­огодні го­жий день, а я, знаєте, дав­но не ви­ходи­ла на свіже повітря.

— Го­жий день? — зди­вував­ся він. — Де ви й­ого ба­чите?

Над­ворі пох­му­ро й вог­ко.

— А я люб­лю, ко­ли пох­му­ро і вог­ко. Та­ке, ніби не ра­нок і не вечір, не вес­на і не осінь, — ска­зала я з тим же чор­том у го­лосі, на­че пе­реді мною був справжній Цур, отой, що хотів ме­не відби­ти у сво­го бра­тика Пе­ка.

Як­що по правді, то мені бу­ло тро­хи жаль док­то­ра Цу­ра: він стіль­ки док­лав зу­силь, щоб виліку­вати цю навіже­ну леді, а во­на навіть не за­лиша­ла й­ому шан­су за­писа­ти на плівку та­ку важ­ли­ву роз­мо­ву. Зізнан­ня!

Я, мов ос­тання хвой­да, крут­ну­ла пе­ред ним го­лою сідни­цею (лікар же, він заг­ля­дав мені ще й не ту­ди), потім, перш ніж зо­дяг­ти спідни­цю, вій­ну­ла нею пе­ред самісінь­ким й­ого но­сом, а ко­ли ще й озу­ла каб­лу­ки де­цимет­ри, то вже зовсім ди­вила­ся на док­то­ра Цу­ра з ви­соко­го не­ба.

— Ну як? — спи­тала я. — Нічо­го?

— Нічо­го, — ска­зав він. — Мо­же бу­ти.

Тоді я ще для пов­но­го па­раду повіси­ла на пле­че свою чор­ну су­моч­ку і, як давнь­ому знай­омо­му, по­маха­ла й­ому на про­щан­ня руч­кою.

— Пані Анас­тасіє! Пані Анас­тасіє! — я впер­ше по­чула, як він за­гово­рив швид­ко і го­лос­но, не при­хову­ючи хви­лю ван­ня. — Ви ж до нас по­вер­не­теся? Ви ж не ду­маєте?..

— Зви­чай­но, по­вер­ну­ся, — ска­зала я. — Ну, не сіда­ти ж мені в тюр­му.

Над­ворі я відчу­ла лег­ке за­памо­рочен­ня. Але то тіль­ки від то­го, що дав­но не ви­ходи­ла на свіже повітря.


 

5


 

— Ра­дий вас ба­чити, Анас­тасіє Ми­хайлівно! — підвівся мені на­зустріч ве­ликий слідець і мій давній знай­омий При­тула. — Моє ша­нуван­нячко!

Він з цікавістю об­ма­цував ме­не з ніг до го­лови своїми во­дяви­ми оч­ка­ми, а я, оскіль­ки бу­ла ви­ща на де­цимет­ро­вих об­ца­сах, ог­ля­дала й­ого, нав­па­ки, з го­лови до ніг, тоб­то до й­ого за­поро­шених сан­далів ско­роходів, яки­ми При­тула по­долав неб­лизь­кий шлях од сво­го провінцій­но­го містеч­ка до схо­ваної від усь­ого світу клініки док­то­ра Цу­ра, збу­до ва­ної, сла­ва Бо­гу, не під Лон­до­ном, де спо­чиває й­ого ко­леґа Фройд, а під Києвом, май­же біля Гле­вахи.

— То во­ни вас та­ки знай­шли? — спи­тала я.

— Еге ж! — відка­зав При­тула, прип­ро­шу­ючи ме­не сісти по­руч, і ко­ли я, прий­няв­ши й­ого зап­ро­шен­ня, опус­ти­лася на лав­ку під зе­лени­ми ту­ями, пе­репи­тав: — Хто ко­го знай­шов?

— Та ці ж… із клініки. Дов­го во­ни вас шу­кали.

— Ніхто ме­не не шу­кав, — ска­зав При­тула. — Це я, Анас­тасіє Ми­хайлівно, як той ка­зав, із ніг збив­ся, по­ки вас тут знай­шов.

— Я а ак?

— А так. Ро­бота та­ка, як же. Як тіль­ки ви щез­ли, я відра­зу запідоз­рив, що тут щось не­чис­те. Івань­ко ка­же, ви ляг­ли в лікар­ню. Я обд­зво­нив усі довідкові ліка­рень — не­ма вас. До­вело­ся, як той ка­зав, бра­ти слід і шу­кати. Місяць вга­тив на це діло, знай­шов, а тут не пус­ка­ють до вас.

— То вас не вик­ли­кали сю­ди?

— Яке там вик­ли­кали! До воріт не підпус­ти­ли, по­ки я не по­яс­нив, яку но­вину вам приніс. А як по­чули, в чім спра­ва, то й пус­ти­ли. Бо, по­ки я вас роз­шу­кував, роз­ко­пав ще од­не діль­це.

— Яку но­вину? — на­тяг­ла­ся я, мов тя­тива.

— По­гану, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Ду­же по­гану. Збе ріть­ся із си­лами.

— Кажіть.

— Не­ма ва­шого чо­ловіка жи­вого. — …?

— Не­ма й­ого, не по­вер­неть­ся, — із щи­рим співчут­тям ска­зав При­тула.

— Тіло сплив­ло… і й­ого знай­шли? — здо­гада­лася я.

— Ні, не сплив­ло. Ва­шого чо­ловіка вби­то. Він не вто пив­ся.

Я не мог­ла вто­ропа­ти, що він го­ворить. Мені зда­вало­ся, що При­тула пе­реп­лу­тав свої кримінальні спра­ви й роз­повідає про якусь нез­най­ому лю­дину.

— Нічо­го не ро­зумію. Він що, не впав у во­ду? — дур­ну­вато спи­тала я.

— Упав, Анас­тасіє Ми­хайлівно. У то­му то й річ, що впав.

Ви ж самі це ба­чили.

— Я а а а?..

— Ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ви. Я, зро­зумівши, що чо­вен приг­на­ла до бе­рега лю­дина і по­бачив­ши ва­ше сум’ят­тя — не го­ре, а сум’ят­тя, — відра­зу грішним ділом по­думав бу­ло на вас. — І пра­виль­но по­дума­ли, — ска­зала я.

— Пра­виль­но, то пра­виль­но, але ж тро­хи не так.

— От бач­те, що та­ке іде­аль­не вбивс­тво. Я са­ма в нь­ому зізна­юся, а ви не віри­те. Чи, мо­же, вас… — Ціка­вий здо­гад прий­шов на дум­ку, аж мною зат­ру­сив хо­лод­ний сміх. — Чи, мо­же, док­тор Цур вас на­мовив пе­реко­нати ме­не, що все бу­ло зовсім не так. Зізна­вай­те­ся. Він са­ме то­му пус­тив вас до ме­не, щоб ви зня­ли тя­гар із моєї душі?

— Не знаю, — спокій­но мо­вив При­тула. — Мо­же, в ць­ому і є який­сь й­ого інте­рес, бо як­би за­хотів, то мав пра­во й не пус­ти­ти. А як­що вам не ціка­во, то я мо­жу, як той ка­зав, уза­галі три­мати язи­ка за зу­бами.

Він узяв свою теч­ку, ніби зібрав­ся й­ти.

— Ні, чо­му ж, роз­повідай­те, — поп­ро­сила я.

— Ду­маю, що після всь­ого, що я вам ска­жу, — знов по­чав При­тула, — у вас не ви­ник­не жод­них сумнівів що­до прав ди­вос­ти по­чуто­го. Ду­маю та­кож, що у вас з’явить­ся до ме­не чи­мало за­питань, і відповіді на них ос­та­точ­но розсіють тем­ря­ву в цій історії. Вам, Анас­тасіє Ми­хайлівно, навіть не бу­де пот­ре­би ліку­вати­ся в цій за­галом прис­тойній ліка ренці, — ска­зав він, оче­видяч­ки, на­тяка­ючи на те, що я хит­ро при­лаш­ту­вала­ся са­ме в психіат­ричній клініці, щоб убез­пе­чити се­бе від в’яз­ниці. — Але факт за­лишаєть­ся фак­том: ви не вби­вали сво­го чо­ловіка, бо тієї ночі на річці бу­ла ще од­на лю­дина, яка це зро­била…

При­тула швид­ко звів на ме­не без­барвні оч­ка, на­ма га­ючись зас­те­рег­ти мою ре­акцію. Але якою мог­ла бу­ти та ре­акція? Своєю три­валою мов­чанкою він прос­то тяг із ме­не жи­ли. Я та­кож мов­ча­ла, і він зму­шений був про­дов­жи­ти роз­повідь побічни­ми шля­хами за всіма за­кона­ми інтриґи:

— Ця лю­дина бу­ла на бе­резі, Анас­тасіє Ми­хайлівно, хо­вала­ся десь у вер­бах, ко­ли ви з чо­ловіком вип­ливли на річку. А ко­ли ви по­вер­ну­лися, бу­дучи впев­не­ною, що він уто­пив­ся, і нев­довзі пішли до­дому, ста­лося зовсім не­перед ба­чува­не. Важ­ко ска­зати, як во­но ста­лося. Чи то ваш чо­ловік був та­ким уже силь­ним плав­цем, чи ви­пав з чов­на не­дале­ко від міли­ни, — вночі вид­но по­гано, а тут ще дощ, вітер, — але він вип­лив. Як там уже, не знаю, та він дістав­ся до міли­ни і май­же нав­ка­рач­ки виб­рався на бе­рег. Од­нак це не спо­доба­лося то­му, хто тут хо­вав­ся. Хо­вав­ся десь по бли­зу ва­шої аль­тан­ки, біля манґала, бо в ру­ках у нь­ого опи­нила­ся ме­тале­ва ко­цюба, якою розгріба­ють жар у манґалі. Ду­же схо­жа, між іншим, на ту, що ле­жить у вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, біля каміна. А мо­же, й та­ка са­мо. — І знов цей швид­кий по­зирк во­дянис­тих очей, що так нас­тирли­во на­мацу­ють боль­ові точ­ки. — Убив­ця, не дов­го ду­ма­ючи, б’є цією ко­цюбою чо­ловіка по го­лові, б’є аб­со лют­но вис­на­жену лю­дину, яка тіль­ки но вилізла з мо­гили і ще не встиг­ла роз­ди­вити­ся, на яко­му во­на світі. Та що там роз­ди­вити­ся, не встиг­ла ще й по­дих пе­ревес­ти. Ду­шо губ уби­ває жер­тву фак­тично од­ним уда­ром, а потім за­кидає ко­цюбу да­леко в річку і ще­зає в пітьмі.

Мож­на бу­ло по­дума­ти, що При­тула, нап­ру­жу­ючи свою вбо­гу фан­тазію, мо­делює жах­ли­ву криміналь­ну історію.

При­най­мні мені у­яв­лявся не наш до­машній пля­жик, навіть не бе­рег, а якась невідо­ма, вку­тана мо­роком місь­ка на­береж­на, де ве­летенсь­кий го­ломо­зий ду­шогуб га­тить залізя­кою ле­жачо­го, напівжи­вого по­топель­ни­ка.

— Ба­чу, ба­чу ва­ше зди­вуван­ня, Анас­тасіє Ми­хайлівно, звідки, мов­ляв, він узяв такі под­ро­биці вбивс­тва, ніби сам тоді був на то­му бе­реж­ку, при­чаївся десь за ку­щем. По­яс­нюю: був! Тіль­ки не я, а інша осо­ба ви­пад­ко­во ста­ла свід ком тієї роз­пра­ви.

— Хто? — див­ля­чись по той бік й­ого во­дявих очей, спи­тала я.

— Хто ви­пад­ко­во пот­ра­пив у свідки?

О, Бо­же, ко­го замість ме­не тре­ба бу­ло зап­ха­ти в пси­хуш ку, то це При­тулу. Тіль­ки не в елітну клініку док­то­ра Цу­ра, а в «павлівку». Хай би пок­леїв кон­верти чи по­рив­ся в лайні, яко­го там по самісінькі ву­ха.

— Хто вбив мо­го чо­ловіка? — спи­тала я.

— А ви не здо­гадуєте­ся?

— Ні.

— Ваш… при­ятель, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — ба­гато знач­но ска­зав При­тула.

— У ме­не не­має при­ятелів.

— А ви по­думай­те. Мо­же, ко­гось зга­даєте.

— У ме­не не­має при­ятелів, — пов­то­рила я.

— Ну, тоді й не знаю, як й­ого наз­ва­ти. Той, що день у день про­повідує: не убий.

— Ви хо­чете ска­зати, що Нес­то­ра вбив отець Се­рафим?

— Са­ме так, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Нас­то­ятель хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва. Хіба ви по­гано й­ого знаєте?

— Ну, знаю, зви­чай­но. Нес­тор зап­ро­шував й­ого вис­вя­тити наш дім.


— На свою по­гибель, — до­дав При­тула. — І, як ви самі ра­дили, я відвіду­вала цер­кву в селі Гос­тра Мо­гила. Але я не мо­жу зро­зуміти: навіщо ць­ому свя­ще ни­кові бу­ло вби­вати Нес­то­ра?

— Ви не мо­жете зро­зуміти мо­тиву? То я вам ска­жу.

Лю­бов, Анас­тасіє Ми­хайлівно, лю­бов! При­чому са­танин сь­ка.

— Яка лю­бов?

— До вас, яка ж іще!

— Ціка­во.

— Як­що вам ціка­во, — знов підку­сив ме­не При­тула, — то не бу­демо гра­тися в піжмур­ки й су­шити го­лови над мо­тива­ми. Отець Се­рафим, а в ми­ру Сергій Ки­ричен­ко, бу­дучи вже під ареш­том, сам зро­бив зізнан­ня. Він ка­же, що вбив Нес­то­ра Яро­вого з рев­нощів до й­ого дру­жини, з якою мав тісні інтимні взаєми­ни, а са­ме — пе­релюб. Ка­же, що го­товий був ра­ди неї зап­ро­дати ду­шу ди­яво­лу і не мав ні хви­лини спо­кою, ко­ли її не бу­ло по­руч, — делікат­но го­ворив про ме­не При­тула в третій особі, ніби й­шло­ся про ма­туш­ку, яка на­кива­ла п’ята­ми від от­ця Се­рафи­ма по до­розі від Та­ращі до Гос­трої Мо­гили. — Ка­же, що но­чами хо­див попід її вікна­ми, страж­да­ючи від то­го, що во­на з іншим чо­ловіком. Але зло­го наміру, тоб­то за­думу вбивс­тва, не но­сив у собі, це най­шло на нь­ого рап­то­во, як са­танинсь­ке об­ма­рен­ня. Тієї ночі він та­кож не мав ні сну, ні спо­кою, хо­ча ще вдень зустрічав­ся зі своєю ко­ханою, і поїхав ту­ди, де во­на жи­ве. Ма­шину, зви­чай­но, пос­та­вив, як зав­жди, в лісі, а сам приб­лу­кав до бу­дин­ку. Потім окіль вий­шов до річки, ку­рив там біля аль­тан­ки, а за­чув­ши, як Нес­тор Яро­вий з дру­жиною й­дуть до річки, по­гасив сиґаре­ту, щоб не ви­каза­ти се­бе.

При­тула ти­хень­ко шмор­гнув ма­лень­ким но­сом ва­ля ноч­ком, на­че при­нюху­ючи­ся до чо­гось, а я по­дума­ла: ну от, і тут, зви­чай­но, не обій­шло­ся без не­допал­ка. Кла­сика!

Скіль­ки вже го­воре­но жо­вано про ці не­допал­ки, ґуд­зи­ки, а ду­шогу­би, ніби змо­вили­ся, прос­то сіють ни­ми на місці зло­чину. Хви­лю­ють­ся все та­ки, то­му й ку­рять там, де го­ди ло­ся б по­терпіти. Я вже ви­разніше ба­чила наш бе­режок, чітко у­яв­ля­ла цю кла­сич­ну кар­тинку, як біля аль­тан­ки При­тула підби­рає пінце­том не­допа­лок «ке­мелу», обе­реж­но кла­де той ре­човий до­каз у це­лофа­новий міше­чок, і й­ого роз­повідь уже не зда­вала­ся та­кою ефе­мер­ною.

— А ко­ли жінка, че­рез яку отець Се­рафим, як той ка­зав, посіяв свій ро­зум, — тут При­тула наз­вав й­ого по цер­ковно­му, підкрес­лю­ючи, що не ли­чить свя­щени­кові так по мирсь­ко­му за­коху­вати­ся, — ко­ли ця жінка по­вер­ну­лася до бе­рега са­ма в човні, то й­ого й геть об­ма­рило. Отець Се­рафим чув, як пе­ред тим во­на кри­чала в тем­ряві, і й­ому зда­лося, що між под­ружжям ви­ник­ла якась свар­ка чи, мо­же, й су­тич­ка. Він навіть по­думав, що рев­ни­вий чо­ловік, дізнав­шись про зра­ду, хо­че вто­пити свою не­щас­ну дру жи­ну. Тієї хви­лини отець Се­рафим го­товий був за­души­ти й­ого влас­ни­ми ру­ками, а ко­ли ко­хана прип­ливла до бе­рега са­ма, то в го­лові й­ому ко­поши­лася ли­ше од­на дум­ка: чо­ловік хотів її вто­пити, а во­на яки­мось ди­вом вир­ва­лася з й­ого па­зурів, виш­тов­хну­ла й­ого з чов­на і втек­ла.

При­голом­ше­ний, отець Се­рафим не знав, що й ро­бити, так і ціпенів у тем­ряві, аж рап­том по­бачив, як із во­ди рач­кує якась пот­во­ра. Він, звісно, здо­гадав­ся, хто то був, і не мав ні най­мен­шо­го сумніву, що за­раз ця роз­лю­чена поч­ва­ра наз­до­жене свою дру­жину й роз­де­ре на шмат­ки. Що ро­бити? Май­ор спец­на­зу міг зу­пини­ти ко­го зав­годно голіруч, але ру­ка не­самохіть на­маца­ла якусь залізя­ку, і він уда­рив нею рев­нивця по го­лові. Май­ор… тоб­то отець Се­ра фим ка­же, що не зби­рав­ся й­ого вби­вати, хотів тіль­ки приг­лу­шити, але це, ма­буть, єди­ний мо­мент, де він бре­ше, — на­голо­сив При­тула. — Бо як­би хотів приг­лу­шити, то зро­бив би це ру­ками, а не залізя­кою. Хіба ні?

Стар­ший упов­но­важе­ний відділу кар­но­го роз­шу­ку че­кав мо­го підтвер­джен­ня версії що­до єди­ного мо­мен­ту, де отець Се­рафим ка­зав неп­равду, але що я мог­ла підтвер ди­ти, як тут усе ски­дало­ся на виплід хво­рої фан­тазії? Та от ди­вина: поп­ри всю аб­сурдність цієї історії, я не мог­ла знай­ти жод­ної зачіпки, аби в чо­мусь за­пере­чити При­тулі, до­вес­ти, що та­кого не бу­ло чи не мог­ло бу­ти. І ось на­решті та­ка зачіпка з’яви­лася.

— Після то­го, як отець Се­рафим зав­дав смер­тель­но­го уда­ру, — вів далі При­тула, — він зай­шов по коліна у во­ду й що­сили пож­бу­рив ко­цюбу в річку. Потім умив ру­ки і, щоб не за­лиша­ти слідів, хоч їх і так зми­вав дощ, во­дою побрів уз­довж бе­рега чим­далі від місця зло­чину.

— А труп? — спи­тала я. — Він що, заб­рав й­ого з со­бою?

На пле­чах поніс чи як?

— Труп? — пе­репи­тав При­тула, не при­хову­ючи за­дово ле­ної посмішки. Бу­ло вид­но, що він дав­но очіку­вав це за­питан­ня. — Ні, труп отець Се­рафим за­лишив на то­му ж са­мому місці.

— То де ж він подівся?

— А то вже, як той ка­зав, інша історія, — ра­день­ко мо­вив При­тула. — Але, щоб ви ні в чо­му не ма­ли сумніву, я хотів би до­дати до пер­шої те, що во­дола­зи знай­шли ту ко­цюб­ку на дні. Прав­да, вже після то­го, як отець Се­рафим під час слідства сам по­казав, де він її за­кинув. Раніше во­дола­зи на неї прос­то не звер­ну­ли ува­ги, бо шу­кали інше. Хіба те­пер ма­ло залізяч­чя та всіля­кого мот­ло­ху ва­ляєть­ся на дні річок? А но­ва історія, Анас­тасіє Ми­хайлівно, по­чинаєть­ся з то­го свідка, який тієї ночі та­кож ви­пад­ко­во опи­нив­ся на бе­резі. А мо­же, й не зовсім ви­пад­ко­во, бо ви, на­пев­но, поміти­ли, що ваш сто­рож Івань­ко вель­ми ціка­вий до всь­ого чо­ловічок. Він ба­чить і знає знач­но біль­ше, ніж де­кому мо­же ви­датись. Так, трош­ки бо­ягуз­ли­вий, трош­ки за­бо бон­ний, схиль­ний до вся­ких пе­ребіль­шень, але са­ме це по­роди­ло в нь­ому… як би тут кра­ще ска­зати… — не міг дібра­ти сло­ва При­тула. — Ну, та ви самі знаєте, що кар­лик вдає із се­бе лед­ве не ма­га, має по­тяг до всіля­ких хи­мерій і навіть до нек­ро­манії, так? — з на­тяком посміхнув­ся він.

— Тут не­має нічо­го смішно­го, — ска­зала я. — Ко­лись він спав на мо­гилі вчи­тель­ки, єди­ної лю­дини, яка й­ого лю­била.

Ось та­ка нек­ро­манія.

— Ро­зумію… Психічне відхи­лен­ня де­терміно­вано, як то здебіль­шо­го і бу­ває, вра­жен­ня­ми тяж­ко­го ди­тинс­тва і фізич­ною не­пов­ноцінністю, — підсу­мував ще один Зіґмунд Фройд. — Але мен­ше з тим, цей кар­лик до­сить кмітли­вий му­жичок і сумлінний сто­рож, ба навіть охо­ронець. Ду­маю, що навіть до лісу він хо­див на­зирці за ва­ми не для то­го, аби щось там підгледіти, а вда­вав із се­бе надій­но­го охо­рон­ця, кот­рий мо­же вас за­хис­ти­ти від будь яких нес­по діва­нок. Од­нак нес­подіван­кою для нь­ого ста­ли хіба що зустрічі й­ого гос­по­дині з по­пом. Кар­ли­ка, пев­на річ, гли­бо ко вра­зило це відкрит­тя, тим біль­ше, що він з особ­ли­вою ша­ною ста­вив­ся до гос­по­даря, кот­рий підібрав й­ого на ву­лиці і дав за­тиш­ний при­тулок. Мож­ли­во, Івань­ко лю­бив й­ого так са­мо, як і ту свою вчи­тель­ку, що навіть спав на її мо­гилі. Але що він міг зро­бити в цій си­ту­ації? Нічо­го.

Роз­повісти про все гос­по­дареві? Ні. Хто зна, чим усе це обер­неть­ся. А то­го дня він теж вас ба­чив у ліщині…

При­тула пря­мо ска­зав: вас, — і від й­ого пог­ля­ду повіяло про­тягом, який про­низав ме­не наскрізь. Я вже точ­но зна­ла, що в й­ого роз­повіді не­має ані крих­ти ви­гад­ки. То­го дня…

Ко­ли я при­нес­ла з лісу до­дому змію…

— Кар­лик чув, як ваш чо­ловік ви­носив з фліґеля сіті, — він са­ме від то­го й про­кинув­ся, — як ви спус­ка­лися до річки. І біль­ше й­ому не спа­лося, як це час­то бу­ває, ко­ли пе­реб’ють пер­ший сон. Не­важ­ко здо­гада­тися, яким бу­ло й­ого зди­вуван­ня, ко­ли по­бачив, що від річки ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, по­вер­ну­лася са­ма. Він ще тро­хи підож­дав, ду­ма­ючи, що ваш чо­ловік десь там іде по­заду, а потім не ви­терпів і теж спус­тився до річки. Та не встиг наб­ли­зити­ся до аль­тан­ки, не­подалік якої при­пинаєть­ся чо­вен, як тут розігра­лася та кри­вава сце­на. Кар­лик від стра­ху не по­дав і зву­ку. І доб­ре зро­бив: на до­помо­гу ніхто б не підоспів, а вбив­ця й­ого та­кож не по­щадив би. Хо­ча бу­ло тем­но, Івань­ко впізнав чо­ловіка, яко­го ба­чив не раз, ба­чив навіть то­го ж та­ки дня у ліщині. Ко­ли той побрів во­дою у тем­ря­ву, кар­лик ки­нув­ся до гос­по­даря, підняв й­ому го­лову, але він був уже мер­твий. З роз­тро­щеної го­лови кров тек­ла аж по Івань­ко­вих ліктях. Він не знав, що ро­бити, спер­шу ки­нув­ся бу­ло пок­ли­кати на до­помо­гу вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, а потім й­ому стрель­ну­ла дум­ка, що ви за­од­но з убив­цею.

Ад­же, по пер­ше, він знав, у яких ви сто­сун­ках з от­цем Се­рафи­мом, а по дру­ге, підоз­ру вик­ли­кало ще й те, що ви са­ма по­вер­ну­лася до­дому. Івань­ко, зви­чай­но, не міг здо­гаду­вати­ся про та­кий фа­таль­ний збіг об­ста­вин: після нев­да­лої спро­би іде­аль­но­го вбивс­тва, спро­би, якої ніхто не змо­же до­вес­ти, ста­лося вбивс­тво зви­чай­не. Без будь якої змо­ви. Ад­же спла­нува­ти та­ке не­мож­ли­во. Тож я ро­зу мію вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ро­зумію ваш те­перішній шо­ковий стан. Од­нак маю надію, що він вам за­раз на ко­ристь, клин кли­ном, як той ка­зав. Цей ме­тод існує і в психіатрії, ду­маю, що са­ме то­му док­тор Цур доз­во­лив мені зустріти­ся з ва­ми. Я ж ка­жу, ко­ли він дізнав­ся, з якою звіст кою я прий­шов, то ме­не відра­зу сю­ди про­пус­ти­ли.

— Ви так хи­зуєте­ся, ніби самі все роз­кри­ли, — ос­ту­дила я ць­ого са­мов­певне­ного за­нуду, який аж зах­ли­нав­ся у влас­но­му крас­но­мовстві. — А де б ви бу­ли і що ро­били, як­би не бідний бо­ягуз­ли­вий кар­лик? Ско­рис­та­лися тим, що ме­не не­ма вдо­ма, і вик­ру­тили й­ому ру­ки?

— Да­рем­но ви так, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Ви не­до­оці нюєте на­шу скром­ну пра­цю. Так, во­на бруд­на, зго­ден, але я ще ні на ко­го не впли­вав си­лови­ми ме­тода­ми. Тож охо­че роз­ка­жу вам, як я роз­га­дав цю ди­яволь­ську го­лово­лом­ку, бо ду­маю, що кар­лик сам ніко­ли про це не роз­повів би. У нь­ого теж бу­ли серй­озні підста­ви три­мати язи­ка за зу­бами, ад­же Івань­ко фак­тично був співу­час­ни­ком зло­чину.

— Хто о о? Івань­ко?


— Атож, са­ме він. Ще ко­ли я приїхав до вас пер­шо­го ра­зу, за ва­шим же вик­ли­ком, і роз­мовляв з ним на бе­резі річки, то помітив, що кар­лик ду­же на­ляка­ний. При­чому, як тоді мені ви­дало­ся, не тіль­ки щез­ненням гос­по­даря. В й­ого очах тремтів та­кий жах, що я по­думав: він уже ба­чив смерть. Бу­ла навіть не­долу­га підоз­ра, чи не він уко­кошив ва­шого чо­ловіка? Ад­же той, іду­чи ки­дати сіті, міг поп­ро си­ти Івань­ка, щоб він сів на вес­ла. Але й версія втоп­лення не три­мала­ся ку­пи. По пер­ше, як­би це справді бу­ло так, то во­дола­зи швид­ко знай­шли б тіло. Течія там ду­же сла­бень­ка, а під час по­переч­но­го вітру її фак­тично не­має.

Плив­ти боз­на ку­ди за то­го ж та­ки силь­но­го по­переч­но­го вітру ваш чо­ловік не зміг би, як­би й хотів. І ко­ли б він уто­пив­ся, то хви­ля й­ого тіло, швид­ше за все, не віднес­ла б чорті й ку­ди, а при­била ближ­че до бе­рега. Бу­ла й ще од­на дрібнич­ка, яка, до речі, зніма­ла пев­ною мірою підоз­ру з вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Ще там, на бе­резі, ко­ли я роз­мовляв з Івань­ком, то помітив у нь­ого за ву­хом при­сох­лу пля­мину кро­ви. Я так і ска­зав й­ому: «У те­бе за ву­хом кров. Ти що, ко­мара там убив?». «Еге ж», — відка­зав він, мац­нувши се­бе за ву­хо. «Тут у вас біля річки, ма­буть, ду­же ба­гато ко­марів?», — спи­тав я. «Ть­ма ть­му­ща», — ска­зав Івань­ко. Тоді я зовсім не на­дав зна­чен­ня тій ба­лачці, бо ще тіль­ки но над’їха­ли во­дола­зи і бу­ла цілко­вита впев­не ність, що чо­ловік уто­пив­ся. А зго­дом, як ця впев­неність щез­ла, зга­дав. Якось, роз­мовля­ючи з Івань­ком, ко­ли ви їзди­ли до Києва, я ніби жар­то­ма за­питав, навіщо він ме­не ля­кав ко­мара­ми, як­що о цій порі їх тут вза­галі май­же не­має. І від ць­ого не­вин­но­го за­питан­нячка кар­лик аж зат­ремтів.

Тоді я по­радив й­ому ре­тельніше ми­ти за ву­хами, ко­ли уми­ваєть­ся. Й­ого охо­пив та­кий страх, як тоді на бе­резі.

Щось тут бу­ло не те, а що са­ме — я му­сив ще тро­хи поміз ку­вати. І ось тут, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ме­не усу­нули від цієї спра­ви.

При­тула ди­вив­ся на ме­не без осу­ду, з ве­селою іскрин кою в без­бар­вних очах.

— Ви ж пам’ятаєте?

— Що?

— Що ме­не відсто­рони­ли від спра­ви, як пар­ши­вого ко­та.

— Не знаю, — ска­зала я. — Мені ціка­во, як це Івань­ко міг ста­ти співу­час­ни­ком зло­чину?

— А, так так. Отож, ко­ли він пе­реду­мав кли­кати вас на до­помо­гу, то геть роз­гу­бив­ся. Та й що й­ому бідно­му бу­ло ро­бити? По­думай­те, став­ши на й­ого місце. Бігти се­ред ночі за три­дев’ять зе­мель у райвідділ міліції? А там, чо­го доб ро­го, ще при­чеп­лять­ся, чо­го це ти, чо­ловіче, весь у крові, чи не ти ча­сом і порішив сво­го гос­по­даря? Це од­не. Дру­ге те, що як­би до ць­ого вбивс­тва бу­ли при­четні ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — а кар­лик мав та­ку підоз­ру, — і вас по­сади­ли в тюр­му, то він знов, як той ка­зав, опи­нив­ся б на ву­лиці.

Навіть як­би вас не по­сади­ли, й­ому тут біль­ше жит­тя не бу­ло б. На­пев­но, десь отакі ду­моч­ки роїли­ся тоді в кар­ли ковій го­лові, а мо­же, й на­бага­то глибші, в чу­жу го­лову не заг­ля­неш. Бо він зро­бив те, що іншо­му й на гад­ку не спа­ло б. Хіба що са­мому вбивці. Ви, ма­буть, уже самі здо­гада­лися: кар­лик по­ховав небіжчи­ка. Він й­ого за­копав. Че­рез те дов­го ніхто не міг узя­ти в тям­ки, що ста­лося. Ні ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ні отець Се­рафим, ні ваш покірний слу­га При­тула… І тим біль­ше не мог­ла ць­ого зна­ти ва­ша… гм… — він делікат­но про­каш­лявся у ку­лак, — ва­ша ко­лиш­ня бух­галтер­ка, яку ви грішним ділом бу­ли запідоз­ри­ли…

Лю­тинсь­ка, здаєть­ся?

Я про­мов­ча­ла, і При­тула підтак­нув собі сам:

— Атож, Аніта Лю­тинсь­ка. Во­на, як ви те­пер ро­зумієте, як­що й бу­ла до чо­гось при­чет­на, то тіль­ки не до щез­нення ва­шого чо­ловіка. Таємни­цю зна­ла од­на лю­дина. Кар­лик.

— Де ж він й­ого за­копав?

— Те­пер, ко­ли вже все відо­мо, я ду­маю собі, що він по­ховав тіло не ли­ше з яки­хось мер­кантиль­них мірку­вань, а ще й че­рез свою схильність до нек­ро­манії, про яку ми вже го­вори­ли. Мож­ли­во, са­ме це відігра­ло тут го­лов­ну роль. Ціка­во, що ця й­ого схильність як по­роди­ла таємни­цю, так са­мо її і ви­каза­ла. Далі за північ, ко­ли хви­ля тро­хи при­тих­ла, Івань­ко пішов узяв ло­пату, пе­ретяг сво­го мер­тво­го гос­по­даря в чо­вен і поп­лив на той бе­рег. Там, як ви знаєте, місци­на глу­ха, хіба зрідка заб­ре­де кот­рий­сь із ри­балок, але в ту не­году ніко­го не бу­ло й близь­ко.

Поміж ста­рих вільх у м’яко­му піща­ному ґрунті він швид­ко ви­рив нег­ли­боку яму, пе­ретяг у неї небіжчи­ка, нак­рив й­ому ли­це, на­че ки­тай­кою, своєю чер­во­ною від кро­ви со­рочи­ною і за­сипав мо­гилу. Ще й гор­би­ка не­велич ко­го на­гор­нув — так, аби лиш місци­ну поз­на­чити. Потім, прик­ривши мо­гил­ку віль­хо­вими гілка­ми та бур’яном, поп­лив на дру­гий бе­рег. Пе­ред досвітком, ко­ли ста­ло тро­хи видніше, приб­рав тут сліди від кро­ви, поз­ми­вав усе, що дощ не зміг, во­дою. Та й сам умив­ся, ото лиш за ву­хами не мав звич­ки ви­мива­ти.

При­тула прим­ру­жив очі, пок­ру­тив го­ловою, про­га ня­ючи кош­марне видіння. Потім мер­зля­кува­то сте­нув пле­чима і чи то гмик­нув, чи, мо­же, гик­нув од хо­лоду. Ска зав він зовсім дур­не:

— Там ще не вис­та­чало от­ця Се­рафи­ма, щоб опе­чатав мо­гилу та відспівав па­нахи­ду.

— Га­разд, — оз­ва­лася я. — А як ви пот­ра­пили на цей по­хорон?

— На по­хорон я не пот­ра­пив, Анас­тасіє Ми­хайлівно. А от мо­гил­ку знай­шов. Після то­го, як ме­не усу­нули від цієї спра­ви, еге ж, відлу­чили, як пар­ши­вого ко­та, — я вже не мав сумніву, що тут пах­не убивс­твом. І не був би я слідчим, як­би на все мах­нув ру­кою, як­би во­но ме­не не пек­ло й не гріло. Не ма­ючи мож­ли­вос­ти пря­мо про­води­ти слідство, я око­ляса хо­див біля вас і ва­шого до­му, біля то­го бе­рега й річки, де бу­ло скоєно, скоєно, скоєно, ка­зав я собі трис­та разів, зло­чин. Я навіть прид­бав бінокль, щоб спос­теріга­ти за ва­шим бу­дин­ком зда­леку, щоб мож­на бу­ло спокій­нень­ко сісти на про­тилеж­но­му бе­резі річки і звідти ог­ля­дати ваш ми­лий до­машній пля­жик з аль­тан­кою. Мій нюх підка­зував, що ра­но чи пізно я роз­га­даю цю са­танинсь­ку го­лово­лом­ку, нат­раплю на який­сь слід, бо, як ви знаєте, Анас­тасіє Ми­хайлівно, слідів не ли­ша­ють тіль­ки при­види, а я в них не вірю. І от од­но­го дня, ко­ли ви вже ляг­ли в лікар­ню, роз­гадка са­ма поп­ливла мені в ру­ки. Му­шу виз­на­ти: це істот­но при­мен­шує мою зас­лу­гу в роз­критті зло­чину, бо до­сяг я ць­ого не так кмітливістю, як ви­сидів, про­бач­те, тим місцем, що ним не ду­ма­ють. Так от, са­ме си­дячи з бінок­лем на про­тилеж­но­му бе­резі, я по­бачив, що до ме­не наб­ли жаєть­ся чо­вен, а вес­лує ним та­кий ни­зень­кий чов­няр, що вид­но тіль­ки й­ого ве­лику, як у ко­ня, го­лову. Чи тре­ба роз­повіда­ти далі?

— Тут мені все зро­зуміло, — ска­зала я. — Івань­ко провіду­вав мо­гилу, а ви й­ого вис­те­жили, знай­шли труп, і кар­ли­кові не за­лиша­лося нічо­го іншо­го, як про все роз­ка­зати.

— Так, — по­годив­ся При­тула. — Ви­яви­лося, що він приїжджав чов­ном ту­ди не раз. Ди­вив­ся, чи ніхто не нат­ра­пив на по­хован­ня, чи ніяка звіри­на й­ого не роз­ри­ла.

Хо­ча я не ду­маю, що це був той ви­падок, ко­ли… зло­чин­ця, як той ка­зав, тяг­не на місце зло­чину. Здаєть­ся мені, що кар­лик пов’язу­вав з цією мо­гилою якісь по­таємні, швид­ше за все, магічні за­думи.

— Магічні за­думи?..

— Бач­те, такі лю­ди, як він, лю­ди, котрі опи­нили­ся фак­тично по­за суспіль­ством, іноді шу­ка­ють своєї зна­чу щос­ти в то­му, чо­го це праг­ма­тич­не суспіль­ство не сприй має. Нап­риклад, у магії, в чак­лунстві, у всілякій чортівні.

Я впев­не­ний, що кар­лик, навіть як­би цей зло­чин не бу­ло роз­кри­то, не дав би й­ому за­рос­ти тра­вою за­бут­тя.

— Мож­на простіше? — ска­зала я, дра­ту­ючись й­ого за­нуд­ли­вим крас­но­мовс­твом і ма­нерою хо­дити око­ляса не тіль­ки в своїх геніаль­них розсліду­ван­нях, але й у ба­лачці.

— Простіше ка­жучи, Анас­тасіє Ми­хайлівно, він ви­но шу­вав за­дум пом­сти. І ця історія мог­ла ма­ти про­дов­ження.

Не знаю, ко­го раніше він хотів звес­ти зі світу — от­ця Се­ра фи­ма чи вас, але те, що кар­лик мав такі наміри, не підля­гає сумніву.

— Неп­равда, — ска­зала я. — Івань­ко ме­не лю­бив.

— Вірю. Але ва­шого чо­ловіка він лю­бив не мен­ше. Так лю­бив, що після то­го, як ви пот­ра­пили сю­ди, спав на й­ого мо­гилі. А пот­ра­пили ви до клініки док­то­ра Цу­ра знач­ною мірою зав­дя­ки Івань­кові.

— А це вже дур­ня на пісно­му… — за­гово­рила я сленґом док­то­ра Цу­ра, та відра­зу се­бе вип­ра­вила: — Це вже сон ря­бої ко­били.

— Атож, схо­же, — за­дово­лено ска­зав При­тула. — Схо­же на сон і ма­рен­ня. Ко­ли я по­бачив на ко­цюбі, що ле­жала біля каміна, сліди кро­ви, то, самі ро­зумієте, про що тоді по­думав. Ко­цюб­ка, тре­ба ска­зати, важ­кень­ка і за­маш­на. Іде­аль­не зна­ряд­дя для вбивс­тва. А ще я тоді зга­дав пля­му кро­ви за ву­хом у кар­ли­ка. Це істот­но зміню­вало спра­ву. Я зішкрібнув собі під ніготь тієї за­сох­лої крівці для про­би, шко­ду­ючи, що не зро­бив так са­мо з пля­миною, яку не змив за ву­хом не­чупа­ра Івань­ко. Зви­чай­но, як­що то був роз­ду ше­ний ко­марик, то він міг на­пити­ся чиєї зав­годно крові, навіть ва­шої, Анас­тасіє Ми­хайлівно, але в на­шому ділі кож­на дрібнич­ка ва­жить ба­гато, тут не­має нічо­го дру­горяд но­го. Од­нак я про ко­цюб­ку. Ла­бора­тор­ний аналіз по­казав, що на ній справді бу­ла кров.

Я, ма­буть, побіліла як стіна, бо При­тула ніяко­во відвів очі і по­тяг­ся до своєї дер­ма­тино­вої теч­ки, ніби хотів діста­ти звідти офіцій­ний вис­но­вок ек­спер­ти­зи. Але пе­реду­мав.

— Кров, — пов­то­рив він. — Тіль­ки не лю­дини. У ла­бо ра­торії спер­шу не мог­ли навіть точ­но виз­на­чити, яко­му жи­вому створінню во­на на­лежить. Те­пер ми вже знаємо, що це бу­ла кров ди­кого го­луба, влас­не, гор­лиці, яких чи­ма ло во­дить­ся там біля вас у лісі. Кар­лик це та­кож підтвер­див.

— То це Івань­ко?… — вра­жено за­пита­ла я.

— А хто ж іще! Са­мов­да­вані чак­лу­ни, віду­ни, во­рож­би­ти нічо­го так не по­люб­ля­ють, як усілякі містифікації та за­гад­кові інтриґи. То­му, в ко­го вже по­хит­ну­лася нер­во­ва сис­те­ма, во­ни так за­милять очі, навіша­ють та­ких блах­ма нів, що не­щас­ний повірить у що зав­годно. Хо­ча в кар­ли­ка тут бу­ла своя логіка. По­бачив­ши зго­дом, що з манґала зник­ла ко­цюба, він здо­гадав­ся, чим отець Се­рафим роз­тро­щив го­лову ва­шому чо­ловікові. А оскіль­ки мав підоз­ру що­до ва­шої співу­час­ти у за­думі ць­ого вбивс­тва, то га­дав, що вам відо­мо і про зна­ряд­дя, яким й­ого бу­ло скоєно.

Зна­ючи, що в холі біля каміна ле­жить та­ка самісінь­ка ко­цюба, цей чор­тись­ко вирішив ут­ну­ти вам злу шту­ку. Він упій­мав десь ди­кого го­луба, відрізав й­ому го­лову й на­пус тив у бля­шаноч­ку кро­ви. А потім ви­бирав зруч­ну хви­лину, ко­ли ви відхо­дили десь від до­му, не за­мика­ючи две­рей, забігав у хол і мас­тив ко­цюбу вмо­ченою в кров ганчіркою.

Кар­лик знав, що ні ви, ні отець Се­рафим не здо­гадуєте­ся, ку­ди подівся небіжчик, і вирішив й­ого ожи­вити. Хай там в об­разі упи­ря чи ще яко­гось при­вида мер­ця, але цей при­вид постій­но му­сив на­гаду­вати про се­бе. А по­за­як ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, не ду­же віри­ли в упирів, то та­ка містифікація вас ля­кала ще дуж­че. Бо це на­води­ло на дум­ку, що чо­ловік ваш жи­вий і сам витіває оті хи­мерні шту­ки, жа­да­ючи пом­сти. Ад­же так? Чи, мо­же, я щось пе­ребіль­шую?

Я не ма­ла що й­ому відповісти. Я спи­тала вго­лос са­ма у се­бе:

— А одуд?.. Нев­же то й справді бу­ли імпе­ративні го­лоси?..

— Не знаю, які го­лоси ви чу­ли, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — ска­зав При­тула, роз­гля­да­ючи свої сан­далі ско­рохо­ди, — вид­но, зби­рав­ся уже в до­рогу. — Але по оду­дячо­му, як­що хо­чете зна­ти, ду­дукав теж кар­лик. Знай­шов десь на смітни­ку кри­ву лій­ку й ду­дукав у неї. І груш­ки у ва­ше вікно ки­дав він.

— Це Івань­ко сам вам ска­зав?

— Му­сив ска­зати. Ко­ли взя­ли під арешт. І знаєте, що ціка­во? Він роз­повідав про ці свої витівки без най­мен­шо­го стра­ху. Навіть із гордістю.

Я опус­ти­ла го­лову й зак­ри­ла об­личчя до­лоня­ми.

— Хо­ча мені здаєть­ся, що він вас лю­бить і досі, — до­дав При­тула.

— Ви не віри­те в місти­ку? — спи­тала я.

— Ні.

— А я знай­шла й­ого, знай­шла! Навіть кар­лик про це не знає.

— Ко­го?

— Ки­рика.

— Я не чув ні про яко­го ки­рика, — ска­зав При­тула. І з ви­разу й­ого об­личчя я зро­зуміла, що він справді нічо­го не чув про камінь зра­ди. Та й звідки він міг чу­ти про нь­ого, як­що ць­ого не знав навіть Івань­ко. Про магічну си­лу ки­рика мені роз­повів отець Се­рафим.

— Він і те­пер під ареш­том? — спи­тала я.

— Хто — кар­лик? Ні, я й­ого відпус­тив. Він без­не­вин­ний і не ста­новить заг­ро­зи для суспіль­ства. Що з нь­ого спи­таєш? Так, як і з вас, до речі. Він несвідо­мо пішов на про­тип­равні дії.

— То він знов жи­ве у на­шому фліґелі?

— Ні, — по­хитав го­ловою При­тула. — Зій­шов з ва­шого дво­ру. Зібрав у вуз­лик свої речі, одв’язав Тре­зора і пішов світ за очі з тим, з чим прий­шов.

Ме­не так зда­вило у гру­дях, що ду­мала, за­раз пом­ру.

Я чітко по­бачи­ла Івань­ка, як він з Тре­зором ішов без­межним по­лем у сіру да­лечінь. Че­рез й­ого пле­че бу­ла пе­реки­нута па­лиця, на якій по­гой­ду­вав­ся ле­гень­кий вуз­лик, і кар­лик по­хить­ки, але ква­пом ко­виляв до вкри­того мо­роком обрію.

— Слу­хай, ти, су­ко ля­гава! — я підве­лася і вхо­пила При­тулу за бар­ки. — По­вер­ни мені Івань­ка! Знай­ди й­ого і по­вер­ни на­зад, бо я те­бе, блядь, за­душу своїми ру­ками!

Цей мир­ша­вий чо­ловічок настіль­ки був спан­те­личе­ний, що навіть не ви­ривав­ся. Він не чи­нив мені жод­но­го опо­ру, і я тру­сила ним, як сно­пом.

— Ти чуєш!? — кри­чала я й­ому в ли­це. — По­вер­ни мені Івань­ка, він мій брат! Ми з од­но­го тіста, з однієї кістки, ми по­кидь­ки, ми обоє з ним інтер­натівські!

Я, ма­буть, справді вит­рясла б з нь­ого ду­шу, та спам’ята ла­ся пер­шою, бо рап­том по­дума­ла, що за­раз із клініки док­то­ра Цу­ра вибіжать ге­вали саніта­ри, скру­тять ме­не, вштрик­нуть якоїсь за­рази і не да­дуть до­мови­тися з При ту­лою про те, щоб він знай­шов мені Івань­ка. То­му я відпус ти­ла й­ого і ска­зала:

— Про­бач­те, я тро­хи пе­рех­ви­люва­лася. Усе це так нес­по діва­но… Ви ме­не по­винні зро­зуміти. Я в шо­ково­му стані.

Ще раз про­шу про­бачен­ня, — чем­но ска­зала я. — Ви ж не гніваєте­ся на ме­не, прав­да ж?

— Ні, я вас доб­ре ро­зумію, — відповів він, ос­ми­ку­ючи на собі прим’ято­го піджач­ка.

— Тоді пос­лу­хай­те ме­не уваж­но. Мені ніко­ли не знай­ти де­тек­ти­ва кра­щого за вас. Ви геніаль­ний слідець, яко­му під си­лу роз­кри­ти будь який зло­чин, навіть іде­аль­не вбив ство. Знайдіть і по­верніть мені Івань­ка. Я зап­ла­чу вам скіль­ки ска­жете, я зовсім не бідна жінка і змо­жу роз­ра­ху ва­тися з ва­ми спов­на. Не мовчіть, по­обіцяй­те, що ви це зро­бите.

— Тіль­ки як­що він сам за­хоче по­вер­ну­тися, — нез­во­руш но ска­зав При­тула.

— За­хоче. Скажіть, що я й­ого ду­же люб­лю. Не­хай він з Тре­зором по­вер­таєть­ся до­дому. Так і скажіть: до­дому.

— Доб­ре, — ска­зав він і взяв із ла­ви дер­ма­тино­ву теч­ку. — Я знай­ду й­ого, хоч би чо­го мені це кош­ту­вало, і пе­редам ваші сло­ва. А далі хай вирішує сам. До по­бачен­ня.


 

6


 

Я знов сіла на лав­ку, ди­ву­ючись, чо­му по ме­не й досі не прий­шли. Ад­же не бу­ло сумніву, що за мною сте­жили не ли­ше в ка­меру зовнішнь­ого спос­те­режен­ня, але й у вікно.

Сте­жили й, бе­зумов­но, ба­чили мій нер­во­вий зрив, який ледь не закінчив­ся чер­го­вим на­падом істерії. Мо­же, й справді з ме­не ви­бива­ли клин кли­ном. Док­тор Цур не міг підпус­ти­ти до ме­не При­тулу, не дізнав­шись, з якою звіст кою він прий­шов, і вирішив, що це піде мені тіль­ки на ко­ристь. Шок пог­ли­нув шок. Мо­же, я вже здо­рова?

Ав­жеж, за­раз цей стрес ми­неть­ся, і я поїду до­дому.

Зреш­тою ме­не тут ніхто й не три­мав си­ломіць, я са­ма втек­ла сю­ди від до­му й від світу. Я віль­на і мо­жу й­ти собі ку­ди хо­чу. Мо­жу й­ти, навіть не поп­ро­щав­шись із док­то­ром Цу­ром, не по­вер­та­ючись до цієї розкішної вілли, ад­же все моє зі мною. Я зо­дяг­ну­та з гол­ки, ось при мені й су­моч­ка з клю­чами від до­му і від ма­шини.

Ген на сто­янці твій чор­ний «форд», мо­жеш хоч за­раз сіда­ти і їха­ти. А біля нь­ого… до­потоп­ний дра­ний «мос квич».

Він що, й досі тут?

Я роз­зирну­лася й по­бачи­ла При­тулу всь­ого за кіль­ка кроків од ме­не. Він зат­ри­мав­ся, бо нек­ва­пом роз­ку­рював свою люль­ку бо­руль­ку. Потім глип­нув на ме­не, і та лю­леч ка, якось не­наро­ком ви­пав­ши з й­ого ро­та, за­коти­лася аж під мо­лодень­ку тую, об­си­пану при ко­рені білим пісоч­ком.

При­тула наг­нувся по неї, підібрав, вип­ростав­ся, а потім знов швид­ко присів і підхо­пив на біло­му піску ще якусь річ.

— Гм… А це що та­ке? Ку­рячий бог? На щас­тя.

Я відра­зу впізна­ла й­ого. Це був ки­рик. Круг­лень­кий білий камінчик з без­до­ган­ною діроч­кою по­сере­дині.

— Віддай­те, це мій! — ки­нулась я до нь­ого. — Я й­ого за­губи­ла!

— Ваш, то й ваш, — ска­зав При­тула. — Три­май­те.

Він по­вер­нувся й пішов, так і не роз­ку­рив­ши свою чарів ну люль­ку бо­руль­ку. Це та­ки був геніаль­ний слідець, який, прос­то гра­ючись, без най­мен­ших зу­силь віднай­шов мо­го ки­рика в од­ну мить. Ніби й­ого хтось ту­ди підки­нув.

Я три­мала в руці цей камінчик і чу­ла, як із нь­ого стру­мує у ме­не теп­ло. Теп­ло і спокій.

— Дя­кую! — зак­ри­чала я вслід При­тулі, а ко­ли він ог­ля нув­ся, по­маха­ла на про­щан­ня ру­кою, як давнь­ому при­яте леві.

Він зу­пинив­ся, все ще мірку­ючи своєю аб­со­лют­но круг лою голівкою, роз­ку­рюва­ти й­ому лю­леч­ку чи ні, потім, як щось зга­дав, підняв уго­ру вказівний па­лець.

— О! Що я ще хотів пос­пи­тати, Анас­тасіє Ми­хайлівно…

Він по­вер­нувся й по­волень­ки підій­шов до ме­не.

— Не знаю, чи це вам ціка­во бу­де, чи ні, та хотів ска­зати ще ось яку шту­ку. Ду­же вже по­тай­ний цей отець Се­рафим.

Ко­ли й­ого ареш­то­вува­ли, то ви­яви­лося, що з ним жи­ве ще хлоп­чик, си­нок й­ого. Ду­же див­не хлоп­ча, яко­го ніхто ніко­ли не ба­чив, хоч во­но вже чи­малень­ке, років на сім по­казує. І ні мет­ри­ки на нь­ого не­має, нічо­го. При­вез­ли в інтер­нат, а во­но зовсім ди­ке. Ще й атавізм у нь­ого: хвос­тик на куп­ри­ку. І май­же не го­ворить. Пи­та­ють у нь­ого, як звуть, ка­же: «Нікуб». То я хотів пос­пи­тати у вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, чи не до­води­лося вам щось чу­вати про цю ди­тину?

— Нікуб?..

Я тіль­ки ро­та роз­кри­ла, та При­тула ме­не вже не слу­хав.

Там, де він щой­но сто­яв, у повітрі ли­ше тремтіла хмар­ка си­зого ди­му від й­ого люль­ки бо­руль­ки, але й во­на швид­ко роз­та­нула.