Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Я віднос­но швид­ко доїха­ла до Со­лом’ян­ки, за­вер­ну­ла на Ба­тиєву го­ру і нев­довзі при­пар­ку­вала­ся на подвір’ї ста­рої по­рох­ня­вої спо­руди. Як­що в ній і бу­ло щось доб­рот не, то хіба що прос­то­ре напівпідваль­не приміщен­ня, дав­но при­вати­зова­не Нес­то­ром під скуль­пторсь­ку робітню.

Ключі від важ­ких ме­тале­вих две­рей ле­жали в то­му ж міні баґаж­ничку, обид­ва зам­ки підда­лися мені на ди­во лег­ко, і я пе­рес­ту­пила поріг май­стерні, до якої ко­лись упер ше зай­шла та­кож не­мов до хра­му, під німи­ми пог­ля­дами ба­гать­ох ба­гать­ох об­лич — брон­зо­вих, кам’яних, гли­няних, мар­му­рових, мідно зе­лених… та зго­дом тут з’яви­лося найбіль­ше голівок моїх — голівок, торсів, гру­дей, сідниць, сте­гон… Він, як­би міг, то й жи­ву ме­не пос­та­вив би отут по­руч з хо­лод­ни­ми по­доба­ми, в оць­ому мер­тво­му царстві Плу­тона, і за­микав би сімо­ма зам­ка­ми, ще й на­писав би на пан­церних две­рях… як там ка­зав При­тула чи Дан­те: об­лиш те вся­ку надію ті, хто вхо­дить сю­ди.

Те­пер тут бу­ло зовсім інак­ше. Попід стіна­ми і на по­ли цях ще си­рот­ли­во ту­лили­ся ок­ремі скуль­птурні ро­боти, але чо­лову пло­щу зай­ма­ли громіздкі ка­менорізні і шліфу­валь ні вер­ста­ти, пох­мурі бри­ли чор­но­го габ­ро, які, зда­вало­ся, ле­жать уже на мо­гилах, зос­та­лося тіль­ки вирізь­би­ти епітафії, хо­ча б оту фра­зу При­тули і Дан­те — епітафію са­мому Аїду Плу­тону. Об­лиште вся­ку надію!..

Далі, за робітнею, бу­ла ще од­на за­тиш­на кімнат­ка для відпо­чин­ку, я її теж об­ди­вила­ся, про­те нічо­го підозріло­го не поміти­ла, нічо­го та­кого, що мог­ло бо­дай на­тяк­ну­ти на те, що ста­лося. Так, на сто­лику біля ди­вана сто­яла по­рож­ня пляш­ка з під конь­яку (по­гана звич­ка за­лиша­ти по­рожній по­суд на столі), так, попіль­нич­ка, пе­репов­не­на не­допал ка­ми, але на жод­но­му з них не вид­но слідів губ­ної по­мади.

То тіль­ки в кінах, ска­зав би При­тула, на місці зло­чину ва­ля­ють­ся не­допал­ки в губній по­маді, а по­руч, відповідно, ґуд­зи­ки від ширінь­ки, а в житті ні, в житті хоч не хоч му сиш баб­ра­тися в лайні, од­нак я пташ­ка трош­ки іншо­го поль­оту, тож не ста­ла ри­тися навіть у шафі з ганчір’ям, тіль­ки ще раз усе оки­нула оком і, навіть тро­хи роз­ча­рова­на тим, що не знай­шла жіно­чого сліду, по­дала­ся до ви­ходу, але в ос­танній мо­мент, уже за по­рогом, мій пог­ляд спітк нув­ся об те, за що му­сив би за­чепи­тись на са­мому по­чат­ку…

Це був дрібний ар­ку­шик па­перу, скла­дений учет­ве­ро, завбіль­шки з сірни­кову ко­роб­ку, який ле­жав біля вхо­ду в май­стер­ню, — оче­вид­но, й­ого встро­мили у двері, і, відми ка­ючи їх, я не поміти­ла, як він ви­пав. Те­пер же не те що впав у око, — він прос­то при­маґнітив ме­не ли­хим віщу ван­ням.

Я підня­ла й­ого, роз­горну­ла і дов­го вчи­тува­лася в єди­ний ря­док комп’ютер­но­го тек­сту.

«Від нас не схо­ваєшся. Ос­танній строк — 18 ве­рес­ня».

Та ніч бу­ла з вісімнад­ця­того на дев’ят­надця­те… Якась чортівня. Все бу­ло б аб­со­лют­но логічно, як­би ста­лося не на моїх очах. Тоді б ця за­пис­ка ба­гато чо­го по­яс­ню­вала.

Чи, мо­же, навіть усе. А так… чортівня, чортівня, чортівня!..

Я сіла в ма­шину і че­рез п’ят­надцять хви­лин бу­ла вже біля опер­но­го те­ат­ру, де на верхівці фа­саду тран­спа­ран­тна афіша сповіща­ла про бе­нефіс Марії Стеф’юк (Гос­по­ди, лю­ди ще хо­дять до те­ат­ру, на кон­церти, а тут…), потім по­вер­ну­ла на Во­лоди­мирсь­ку, внутрішні дво­ри якої ки­шать усіля­кими фірма­ми, кон­то­рами, офіса­ми, при­то на­ми, влас­не, як і все осер­дя столь­но­го гра­ду, оку­пова­не пе­реваж­но по­кидь­ка­ми, й ось в од­но­му та­кому дво­рику при­тулив­ся фонд «Ди­тяче сер­це», але не шу­кай­те та­кої вивіски, звер­ху її не­має, ви прос­то на­тис­каєте кно­поч­ку біля две­рей, які ав­то­матич­но відчи­нять­ся, як­що вас тут, зви­чай­но, че­ка­ють, а потім вас зустріне… ні, не без­шия го­рила, вас зустріне чем­но усміхне­на, як ка­зав один мій «ви­пад­ко­вий» жур­наліст, племінни­ця Смок­ту­новсь­ко­го чи ро­дич­ка Со­сюри, чи прап­равнуч­ка Да­вида Са­сунсь­ко­го (те­пер, щоб знай­ти гар­ну ро­боту, ба­жані добрі ро­дин­но кла­нові зв’яз­ки), і во­на, ця сим­па­тич­на ка­вовар­ка із со­ром’яз­ли­вими гу­бами, про­веде вас до інших две­рей, де оги­на­ють­ся ті, що ви спер­шу по­дума­ли, потім на две­рях до нас­тупно­го ко­ридо­ру ви не без за­хоп­лення все та­ки зав ва­жите таб­личку — Бла­годій­ний фонд «Ди­тяче сер­це» — і нев­довзі пот­ра­пите до прий­мальні, де ще од­на со­ром’яз ли­вогу­ба па­сер­би­ця зна­мени­того політи­ка Сос­ковця відра­зу про­пус­тить вас до кабіне­ту Гри­горія Се­мено­вича, бо такі лю­ди не при­мушу­ють ніко­го че­кати, во­ни або прий­ма­ють те­бе, або не підпус­ка­ють на гар­матний, чи то б пак, пісто­лет­ний постріл. Во­ни й у Вер­ховній Раді ги­ду­ють сидіти че­рез дрібну ме­туш­ню піґмеїв, кот­рим здаєть­ся, що від них щось за­лежить, окрім влас­но­го шлун­ка, — ви тіль­ки вслу­хай­те­ся в ці прізви­ща: Пе­реїден­ко, Бор­щевсь­кий, Гли­тай­чук, Мас­лов, Олій­ник, Жир, Жи­ри…нов-сь­кий… ох, пе­реп­ро­шую, цей не наш, цей спер­му гли­тає гран­ча­ками пря­мо на ек­рані те­левізо­ра, а наші ні, наші на весь світ ого­лоси­ли, що во­ни за їдло, і я не зди­ву­юся, як­що на фа­саді Вер­ховної Ра­ди замість три­зуба з’явить­ся чо­тири­зуба ви­делоч­ка або й ве­летенсь­ка лже­ця з ви­дел­кою нав­хрест, як серп і мо­лот.

Не знаю, як до цієї лу­кавої ком­панії за­тесав­ся Гри­горій Се­мено­вич, — ще й те­пер струн­кий, ху­дор­ля­вий, су­хо ок­реслені ви­лиці, ви­раз­ний бор­лак, — він сто­яв се­ред прос­то­рого кабіне­ту і слу­хав бо­жес­твен­ну му­зику, що ли­нула з маґніто­фон­них сте­ре­око­лонок, він слу­хав «Ave, Maria» Шу­бер­та, та ко­ли я зай­шла, вим­кнув маґніто­фон, провів ме­не до ку­точ­ка відпо­чин­ку, де ми сіли в чорні крісла з на­тураль­ної шкіри, і навіть зніяковів, шля­хет­но відво­дячи очі, бо в та­кий гли­бокий фо­тель аж ніяк не опус­тишся, щоб не по­каза­ти свій смоківний лис­ток, і я схо­вала той опо­ясок, плав­но пок­лавши но­гу на но­гу.

На ни­зень­ко­му сто­лику сто­яла ва­за з ве­лики­ми чер­во ни­ми яб­лу­ками (ніякої тобі ба­наль­щи­ни з ба­нана­ми і ви­ног­ра­дом), ще од­на ва­зоч­ка ківшик бу­ла з ви­луще­ними зер­на­ми фун­ду­ка (май­же ліскові горішки), і він за­питав так, ніби ми з ним ще вчо­ра ба­чили­ся:

— Чо­гось вип’єш?

— Я за кер­мом, — ска­зала я. — Хіба що гра­мину конь­яку.

Він дістав із ба­ру пляш­ку «Мар­те­ля», ке­лиш­ки, на­лив нам обом, і я відпи­ла для хо­роб­рости — роз­мо­ва справді бу­ла серй­оз­на.

— Я те­бе уваж­но слу­хаю, — ска­зав він.

— Не знаю, з чо­го й по­чати…

— Поч­ни з кінця.

— Я вдо­ва, Го­рю.

— Сподіва­юсь, не чор­на?

Я взя­ла чер­во­не яб­лу­ко й хотіла пос­та­вити й­ого собі на го­лову, але пе­реду­мала.

— Май­же.

— Тоді да­вай по по­ряд­ку. І я роз­повіла й­ому все. Навіть те, що так по дур­но­му при­хова­ла від При­тули. Що тієї ночі все ста­лося на моїх очах, що я нічим не змог­ла до­помог­ти своєму чо­ловікові, а то­му справді по­чува­юся май­же чор­ною вдо­вою, при­чет­ною до й­ого смер­ти.

— Але ж ти не впев­не­на в й­ого смерті? — ска­зав він.

— Ні. Хо­ча… — Я діста­ла із су­моч­ки знай­де­ну біля две­рей май­стерні за­пис­ку і по­дала й­ому.

Про наїзди го­ломо­зих, пог­ро­зи й ос­танній візит «шу­того ца­па» він слу­хав, здаєть­ся, ще з біль­шою цікавістю, ніж про хи­мер­не щез­нення по­топель­ни­ка.

— Боргів ба­гато бу­ло? — спи­тав, пок­лавши за­пис­ку на сто­лик.

— Мені важ­ко ска­зати. Не я їх ро­била. Але як­що во­ни серй­оз­но сподіва­лися їх ви­бити, то ду­маю, не ду­же ба­гато.

Ти не знаєш, хто та­кий цей Су­хий?

— Ні, — по­вагав­шись, ска­зав він.

— На­пев­но, він кон­тро­лює Со­лом’ян­ку.

— Не знаю, але те­пер я зро­зумів, що тобі від ме­не потрібно.

Він підвівся, підій­шов до ме­не і, не­виму­шено присівши на боківни­цю крісла, відібрав яб­лу­ко, яке я досі кру­тила в ру­ках. Підніс до ро­та, але тіль­ки жадібно вдих­нув й­ого аро мат. Твер­да до­лоня ляг­ла мені на коліно.

— По пер­ше, — він жорс­тко ди­вив­ся мені в очі, — із ць­ого Су­хого тре­ба зро­бити мок­ро­го, щоб він за­був, де ти жи­веш, так? А по дру­ге… — й­ого ру­ка по­волі по­поз­ла стег­ном до мо­го смоківно­го лис­тка, я зня­ла но­гу з но­ги і трішеч­ки їх роз­су­нула, — а по дру­ге, тре­ба дізна­тися, чи ніде не з’яв­лявся чо­ловік, схо­жий на тво­го, так?

— Ти про що? — я вда­ла зди­вуван­ня, хо­ча на­сам­пе­ред са­ме в ць­ому сподіва­лася на й­ого до­помо­гу.

— Лю­ди ще­за­ють, але не ви­паро­ву­ють­ся.

Він був збіса ро­зум­ний, цей пре­зидент бла­годій­но­го фон­ду «Ди­тяче сер­це», і про­пону­вав знач­но біль­ше, ніж я хотіла про­сити. Мені приємна бу­ла й­ого жорс­тка ру­ка на смоківно­му опо­яс­ку, я відчу­ла, як нес­хибний па­лець, що так упев­не­но спус­кав ку­рок, те­пер ков­знув під фіґовий лис­ток і тор­кнув­ся мо­го, теж уже сту­жавіло­го кур­ка, ви­добу­ва­ючи смоківну во­логу.

Пошук на сайті: