Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Я не­тер­пля­че по­тяг­ла­ся до ґуд­зиків, до тих ре­чових до­казів, що їх зна­ходять у філь­мах кмітливі слідці ра­зом з не­допал­ка­ми в губній по­маді, але яко­го ще тре­ба бу­ло слідця поліцая, як у мо­го бла­годій­ни­ка, в мо­го опіку­на ди­тячих сер­дець я по­бачи­ла під пах­вою, ко­ли він зняв піджак, ко­рич­не­ву ко­буру, з якої стир­ча­ло руків’я вог­не паль­но­го кра­сеня, цілком мож­ли­во, імен­но­го, цілком мож ли­во, по­даро­вано­го са­мим пре­зиден­том за особ­ли­вий вне­сок у роз­ви­ток бла­годій­ниц­тва, за жер­товну опіку над сер­це­во хво­рими дітла­хами, кот­рих де­які по­кидь­ки про да­ють за кор­дон яло­вим аме­рикан­цям, та­ким безплідним, як я, хоч відне­дав­на відчу­ваю в своєму тілі див­не на­пов нен­ня, відчу­ваю після то­го, як по­бува­ла в раю й зустріла­ся там із са­таною, тож цілком мож­ли­во, що в моєму лоні те­пер визріває чор­те­ня, що я за­чала ма­лень­ко­го сим­па­тич­но­го ро­гонос­ця, — ле­ле, ти за­душиш й­ого, ти знов бе­реш ме­не рвуч­ко і гру­бо, як ос­танню кур­ву, пря­мо у ць­ому кріслі, і не­щас­не чор­те­ня зви­ваєть­ся від бо­лю під твоїми різки­ми пош­товха­ми, во­но скімлить і згор­таєть­ся в щем­ли­вий клу­бочок, аж мені на очі на­вер­та­ють­ся сль­ози, мій стогін за­раз вих­люпнеть­ся в не­само­витий ве­реск, але твер­да до­лоня ля­гає на мій ши­роко роз­кри­тий рот, сти­ра­ючи реш­тки по­мади, і крик по­вер­таєть­ся в моє ло­но, пуль­сує там ра­зом із клу­боч­ком чор­те­няти, яке змен­шуєть­ся до ма­кової зер­ни­ни, а потім ураз роз­ди­маєть­ся ку­лею, на­пов­не­ною га­рячою ріди­ною, і лус­кає, розтіка­ючись усім єством…

Він до­пома­гає мені, як ди­тині, зо­дяг­ну­тися, на­шилю­ючи тру­сики на од­ну, потім на дру­гу но­гу, тоді при­падає що­кою до мо­го вагітно­го, але без­до­ган­но плас­ко­го жи­вота і ка­же:

— Про­бач. Сам не знаю, як це вий­шло.

— Я те­бе зґвал­ту­вала, — ска­зала я.

— Ти и и?

— Чо­му ви, чо­ловіки, зав­жди ду­маєте, що все відбу ваєть­ся з ва­шої волі? Жо­ден ге­ракл не зґвал­тує навіть дюй­мо­воч­ку, як­що во­на са­ма то­го не за­хоче.

— Це так, — ска­зав він. — Але ти, на­пев­но, по­чува­лася зо­бов’яза­ною мені. Так би мо­вити, з по­чут­тя вдяч­ности…

Хо­ча я ще нічо­го для те­бе не зро­бив.

— Об­лиш. Ти прос­то нап­ро­шуєшся на комплімент, прав­да ж?

— Ні, я знаю, що тобі не спо­доба­лося, — він узяв свій ке­лишок з конь­яком. — У ць­ому… я тобі ніко­ли не по­добав­ся. Зізнай­ся, я не об­ра­жуся.

— Ска­зати чес­но? Од­но­го ра­зу я та­ки по­бува­ла з то­бою на не­бесах. Знаєш ко­ли? — я знов узя­ла з ва­зи яб­лу­ко.

— Здо­гаду­юсь. — І сь­огодні та­кож, — ска­зала я. — Хіба ти не відчув?

— Жінки час­то іміту­ють вдо­волен­ня.

— Це прав­да. Але сь­огодні все бу­ло більш, ніж нас­правді. І потім… ти та­ки нап­ро­сив­ся на комплімент, — я по­дару­вала й­ому од­ну з най­за­гад­ковіших усмішок. — Літа ма­ють і свої пе­рева­ги, Го­рю. Ти став не та­ким швид­ким.

Він ме­не зро­зумів, але не знітив­ся.

— Я лю­бив те­бе.

— При­рода ду­же час­то бу­ває нес­пра­вед­ли­вою, — ска­зала я. — Особ­ли­во з ти­ми, хто лю­бить. Але ти мені ніко­ли про це не ка­зав.

— А навіщо?

— Ну… не знаю. Більшість поспіша­ють ска­зати про це. — Я діста­ла із су­моч­ки кос­ме­тич­ку і ста­ла че­пури­тися.

— Я ніко­ли ніку­ди не поспішав.

— Ти не хотів од­ру­жити­ся зі мною? — спи­тала я нес­по діва­но навіть для се­бе.

— Ні, — ска­зав він. — Ти не ство­рена для сімей­но­го жит­тя. І я та­кож.

— Я ду­мала, що всі де­пута­ти — зраз­кові бать­ки сімей­ств.

При­най­мні так во­ни пи­шуть про се­бе у пе­ред­ви­бор­чих аґітках. Хіба ні?

— Не смій­ся, я маю гар­ну дру­жину.

— Це оз­на­чає, що мені по­ра й­ти? — я са­ме на­вела на гу­бах тем­ний кон­тур.

— Ні, це оз­на­чає, що я су­мую за то­бою, — ска­зав він. — Мо­же, десь по­обідаємо ра­зом?

— Після ць­ого… за­люб­ки.

— А ця за­пис­ка, — він ніби ви­пад­ко­во зга­дав про папірець, що так і ле­жав на сто­лику, — як­що ти не про­ти, хай за­лишить­ся в ме­не. Мен­там про неї кра­ще вза­галі нічо­го не ка­зати. Во­на тіль­ки зіб’є їх з пан­те­лику.

— А про пог­ро­зи?..

— Мож­на. Тіль­ки про Су­хого ти, звісно, та­кож нічо­го не чу­ла.

Він підвівся, по­дав мені ру­ку, і ко­ли я та­кож зве­лася з крісла, то опи­нила­ся в й­ого обій­мах.

— Нас­та­сю… Я бо­жеволію від те­бе.

— Ти та­кий силь­ний.

— Тіль­ки не з то­бою.

— По­мада. Ти знов зли­жеш мою по­маду, — зле­гень­ка пру­ча­ючись, я впер­ла­ся ру­ками й­ому в гру­ди, потім сяг­ну­ла до­лоня­ми під пах­ви й тор­кну­лася ме­талу. Руків’я пісто­лета бу­ло нап­ро­чуд теп­лим.


 

8


 

До­дому я по­вер­ну­лася пізнь­ого ве­чора. Пе­ред воріть­ми по­сиґна­лила, Івань­ко, мру­жачись у світлі фар, їх відчи­нив, потім одімкнув бра­му ґара­жа. Вму­рова­ний у ви­сокі підва ли­ни бу­дин­ку, він сусіду­вав з іще однією, вже до­машнь­ою май­стер­нею Нес­то­ра, до якої пе­реко­чува­ли із Со­лом’ян­ки більшість й­ого скуль­птур, але чо­гось но­вого тут так і не бу­ло зроб­ле­но. Щоп­равда, в кут­ку ле­жала ку­па якоїсь особ­ли­вої зе­лен­ку­ватої гли­ни, що її Нес­тор знай­шов тут не­далеч­ко, під піща­ними ша­рами на­шого бе­рега, і при­пас до слуш­но­го мо­мен­ту.

Пос­та­вив­ши ма­шину в ґараж, я не­самохіть заг­ля­нула ще й до цієї май­стерні, ніби сподіва­лася нат­ра­пити тут на щось нез­ви­чай­не, який­сь по­таємний знак, слід або­що, про­те нічо­го та­кого не поміти­ла, тим біль­ше, що вже й не пам’ята­ла, ко­ли за­ходи­ла сю­ди вос­таннє, аби те­пер зас­те­рег­ти яку не­будь зміну. Хіба що моя влас­на голівка, відли­та в бронзі, поть­мяніла ще дуж­че, по­деку­ди взя­лася про­зелен­цем і так при­пала пи­люкою, що на лобі мож­на пи­сати паль­цем. А он я у по­вен зріст — із біло­го мар­му­ру, ну хай по­ки що з ґіпсу, але ж біле­сень­ка, як лебідка, тіль­ки без пір’яч­ка, в чім на­роди­ла ма­туся свічу­ся розкішни­ми тіле­сами, на які не вис­та­чить усіх чо­ловічих ре­бер.

Я вим­кну­ла світло і вий­шла надвір, де біля ґараж­ної бра­ми сто­яв мій вірний ключ­ник Івань­ко.

— У ме­не для те­бе є щось смач­нень­ке, — я три­мала в руці плас­ти­ковий па­кет з про­дук­та­ми, об який уже ти­кав­ся но­сом Тре­зор. — Івань­ко не го­лод­ний, — ска­зав кар­лик.

— Хіба я ка­жу про їжу?

— А про що? — й­ого очі під бри­лас­ти­ми, кру­то на­вис ли­ми надбрів’ями зак­ру­тили­ся, мов за­ведені коліщат­ка.

— Зай­деш, то й по­бачиш.

— Приїжджав При­тула! — гук­нув уже мені нав­здогін Івань­ко. — І що він хотів?

— Вас.

— А ти що ска­зав?

— Що ви сіли на мітлу й по­летіли.

— А він?

— Повірив од­ра­зу. Це, ка­же, на неї схо­же. У Києві, ка­же, як­раз і є Ли­са го­ра, при­чому не од­на, ка­же, а дві. Од­на на По­долі, а дру­га там, де Ба­тиєва го­ра, на Со­лом’янці. Але ти впев­не­ний, пи­тає При­тула, що во­на по­летіла не на ко­цюбі, а на мітлі? Впев­не­ний, ка­же Івань­ко, ота­ко дер­жа­ка встро­мила між но­ги, і тіль­ки сму­га за нею ляг­ла.

— Ку­ди ку­ди встро­мила дер­жа­ка? — засміяла­ся я.

— Ну, ку­ди ж… — роз­гу­бив­ся кар­лик. Він уже зам­кнув ґара­жа і ко­виляв за мною. — Івань­ко ж не ба­чив, бо во­но не бу­ло так нас­правді.

— Але ж При­тула повірив?

— Од­ра­зу! Він, ма­буть, той… — кар­лик прик­лав вказів но­го паль­ця до скроні і так пок­ру­тив, на­че заґвин­чу­вав нігтем шу­рупа.

Я відімкну­ла вхідні двері (цих ключів ми не до­руча­ли Івань­кові) і, зай­шов­ши до ве­ран­ди, вис­та­вила на стіл дві бля­шан­ки обо­лонсь­ко­го пи­ва.

Й­ого очі роз­кру­тили­ся в інший бік, аж за­миготіли білки.

— Це обидві Івань­кові?

— Ну, Тре­зор же, здаєть­ся, пи­ва не п’є?

— Бо ніхто не дає, — ска­зав кар­лик.

— Тіль­ки ди­вись не сп’яній. Бо ще й нас тут з то­бою вночі пок­ра­дуть.

— Ко­го — Івань­ка? — аж стре­пенув­ся він. — Та Івань­ко… ви ще по­гано знаєте Івань­ка! Він їм знаєте… що? — й­ого ру­ка пірну­ла в ки­шеню ши­роких штанів, і кар­лик ви­хопив звідти тон­ке дов­же­лез­не ши­ло. Я не встиг­ла й кліпну­ти, як він, змах­нувши ру­кою, миттєво прис­та­вив й­ого мені до жи­вота.

Чор­те­ня, що сиділо під сер­цем, по­холо­ло й зат­ру­сило моїми жиж­ка­ми: ще б тро­хи — і вістря про­низа­ло б й­ому тім’я.

Кар­лик хрип­ко і ляч­но за­рего­тав.

— Ти що, здурів? — сер­ди­то спи­тала я.

— Страш­но, еге? А ви ка­жете, вкра­дуть… Та Івань­ко не з то­го де­сят­ка, щоб ко­гось бо­яти­ся. Івань­ко їм як дасть!

— Да­вай ко­му зав­годно, тіль­ки на мені не по­казуй. Бо віддам пи­во Тре­зорові. — Івань­ко біль­ше не бу­де, — пох­ню­пив­ся він і схо­вав ши­ло на­зад у ки­шеню.

— Ти там собі нічо­го не про­колеш? — пом’як­ша­ла я.

— Ні… — він ще ниж­че опус­тив очі.

— Ди­вись мені, бо ще сам за­колеш­ся.

Пошук на сайті: