Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3825
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3292
Отак зав­жди: Івань­ко сам щось ви­гадає на свою го­лову, навіє, а потім трем­тить від влас­них фа­наберій. Усі й­ого поб­ре­хень­ки зав­жди пов’язані з яки­мись ль­оха­ми, скле па­ми, мер­ця­ми, гроб­ни­цями, — де він їх тіль­ки ба­чив? — ну прос­то який­сь нек­ро­ман, що вдає із се­бе за­лед­ве не чак­лу­на. Не дар­ма ж десь ви­дивив­ся й ото­го жур­наль­чи­ка зі стат­тею про… чу­додій­ну си­лу от­ця Се­рафи­ма.

— А крім При­тули, до нас біль­ше ніхто не приїжджав? — спи­тала я.

— Ні, ніхто. — Івань­ко вже за­тис в обох ру­ках по бля­шан ці пи­ва і ду­мав, як й­ому швид­ше чкур­ну­ти.

— Мо­же, ти десь хо­див із до­му?

Він по­хитав го­ловою.

— Тіль­ки до річки. Але звідти чу­ти, як хтось приїде.

Я зро­зуміла, що він досі виг­ля­дає Нес­то­ра. На річці.

Ми уни­кали роз­мов про нь­ого, але це постій­но бу­ло між на­ми, во­но прос­то висіло в повітрі. Мені зда­вало­ся, Івань ко по­бо­ював­ся, що ко­ли не­будь я на­думаю й­ого зди­хатись, а то­му так за­тято пе­реко­нував се­бе (і не тіль­ки се­бе), що Нес­тор жи­вий і не­заба­ром по­вер­неть­ся.

Узяв­ши ще де­що із їжі для се­бе й Тре­зора, він пішов у фліґель, а я ввімкну­ла ґазо­ву ко­лон­ку й при­готу­вала ван­ну.

Се­ред сто­над­ця­ти пля­шечок, слоїків, тю­биків з пар­фу ма­ми, що под­во­юва­лися на дзер­кальній по­личці, в око чо­мусь упа­ла ма­лень­ка пор­це­ляно­ва ба­ноч­ка без жод­но­го на­пису, яку не­щодав­но, під час однієї зустрічі в лісі, дав мені отець Се­рафим. При­гадую, я пос­каржи­лася й­ому на без­соння, і че­рез день дру­гий він зап­ро­пону­вав мені сно дій­не, яке сам зго­тував на цілю­щих тра­вах.

— Зас­неш сном пра­вед­ни­ка. І, мож­ли­во, по­бачиш ме­не уві сні, — ска­зав він.

Я тоді ще відра­зу відкру­тила нак­ривку і зди­вува­лася: це бу­ла не ріди­на, не по­рошок, а гус­та жов­то зе­лена мазь, схо­жа на фіток­рем.

— Як же й­ого пи­ти? — спи­тала я.

— А навіщо пи­ти? — він був за­дово­лений моїм зди­вуван ням. — Перш ніж ляг­ти в ліжко, ти ви­мас­тиш усе тіло, гар­но розітреш, як роз­ти­раєш зви­чай­ний крем, і — люлі.

Я по­нюха­ла мазь — пах­ла во­на приємно, хоч тро­хи со­лод­ка­во ну­дот­но, як пах­нуть східні олійні пар­фу­ми.

— Але спа­ти тре­ба самій, — ска­зав він.

— Я й так пе­реваж­но сплю са­ма. І вже дав­но.

Це бу­ла прав­да, од­нак я дов­го не на­важу­вала­ся ско­рис та­тися цією маз­зю, по­бо­юючись под­разнен­ня шкіри, якоїсь алергії або й чо­гось гіршо­го. Ко­ли маєш спра­ву з та­ким скар­бом, як влас­не тіло, то ліпше не ри­зику­вати. Од­но­го ра­зу отець Се­рафим поціка­вив­ся, чи я вже вип­ро­бува­ла й­ого снодій­не, і я, щоб не об­ра­зити й­ого, ска­зала, що сон мій те­пер на­лаго­див­ся, оче­вид­но, зав­дя­ки… со­няч­ним ван­нам на ліщи­новій га­лявині. Він за­лишив­ся за­дово ле­ним, але поп­ро­сив за пер­шої ж на­годи не­одмінно ско­рис та­тися ліка­ми, в які він ук­лав усю ду­шу.

По­ки я ніжи­лась у га­рячій ванні, кіль­ка разів дзво­нив те­лефон. Про вов­ка по­мов­ка… Не­хай тро­хи по­нер­вує.

Відвер­то ка­жучи, мені не хотіло­ся ні з ким го­вори­ти. Бу­ло не до то­го. Тим біль­ше після та­кої зустрічі з опіку­ном ди­тя чих сер­дець. У ме­не та­кож ди­тяче сер­це. Для всіх відкри­те і не­захи­щене. Во­но зовсім не дос­лу­хаєть­ся го­лосу ро­зуму, і тут уже нічим не за­радиш. Во­но постій­но хо­че каз­ки, а цей пісно прісний світ підсу­ває й­ому таб­ли­цю мно­жен­ня…

Ось і те­пер, ко­ли те­лефон знов оз­вався ви­мог­ли­вими про­тяж­ни­ми дзвінка­ми, це сер­це лед­ве не за­дих­ну­лося від рап­то­вої гад­ки: а що, ко­ли це дзво­нить зовсім не той, про ко­го ти спер­шу по­дума­ла? А що, ко­ли це дзво­нить в і н?..

Я вис­ко­чила з ван­ни і, за­лиша­ючи за со­бою мокрі пать­оки та сліди бо­сих ніг, ки­нула­ся че­рез хол до те­лефо­ну, вхо­пила труб­ку, але там уже чу­лися тіль­ки ко­роткі гуд­ки, як це й бу­ває здебіль­шо­го, ко­ли поспішаєш на запізніло по­чуті дзвінки, по­тер­па­ючи, аби во­ни не за­мов­кли. Я пок­ла­ла труб­ку й так і сто­яла го­ла над те­лефо­ном, че­ка­ючи, що він знов обізветь­ся, і вод­но­час бо­ячись то­го дзвінка, який не віщу­вав нічо­го доб­ро­го. Але — ні. Той, хто так дов­го сю­ди до­бивав­ся, здаєть­ся, втра­тив уся­ку надію…

Я зо­дяг­ла мах­ро­вий ха­лат і, пе­ревірив­ши, чи зам­кнені вхідні двері, підня­лася на дру­гий по­верх у спаль­ню, де на приліжковій тум­бочці сто­яв па­ралель­ний те­лефон. Од­нак він мов­чав. А я відчу­вала, що те­пер не зас­ну ще дов­го.

Осо­бис­то для ме­не най­кра­щим снодій­ним є те­левізор, і, вже ле­жачи в ліжку, я взя­ла на тій же тум­бочці з те­лефо­ном пульт.

На­ше те­леба­чен­ня ціка­ве тим, що вечірньої по­ри, за мість «на доб­раніч дітям», кру­тить со­роміцькі філь­ми з відвер­тим міньєтом і ма­тюч­нею, а нічні прог­ра­ми наш­пи го­вує муль­ти­ками і політи­кою. Щоп­равда, ць­ого ра­зу аб­со лют­но всі ка­нали в нічних ви­пус­ках но­вин сма­кува­ли пе­дофілією аме­рикансь­ких ка­толиць­ких пас­тирів, які пе­ре тра­хали чи не всіх своїх семіна­ристів і слу­жок, а та­кож — тро­хи мен­ше — пош­пе­тили по­па мос­ковсь­ко­го патріар­ха­ту, кот­рий під шир­мою доб­ро­чин­ности зби­рав без­при­туль­них діток сиріт на­чеб­то для відправ­лення за кор­дон на ліку­ван ня, а нас­правді для ви­корис­тання їх як до­норів у транс план­тацій­них опе­раціях. От ць­ому піде­рові я б і са­ма відкру­тила яй­ця.

Порівня­но з ге­ро­ями ос­танніх те­лено­вин мій душ­пастир отець Се­рафим — не свавіль­ний са­моп­ра­вець, а свя­тий ве­лико­муче­ник і чу­дот­во­рець, чиє пре­подоб­не сер­це спов не­не віри, лю­бови й сми­ренс­тва. А ці піде­ри, цей дітоп­ро да­вець з мос­ковсь­ко­го патріар­ха­ту так роз­три­вожи­ли мою ду­шу, що зве­ли нанівець снодій­ну си­лу те­левізо­ра, мо­го єди­ного за­коли­сува­ча.

Я й­ого вим­кну­ла, про­те у спальні так і за­вис­ло якесь мер­тве го­лубе світло — трем­тли­ве й хо­лод­не, во­но тис­ло навіть на зап­лю­щені повіки і не підпус­ка­ло сну, за­те ще дуж­че роз’ят­рю­вало дум­ки, які те­пер обсіда­ли ме­не ден­но і нощ­но, але вночі особ­ли­во, бо я не звик­ла за­лиша­тися но­чами са­ма в ць­ому за­хова­ному між лісом і річкою бу дин­ку. А тут ще та­ка три­вога при­видом блу­кає услід за то­бою, і він, цей при­вид, ля­гає навіть, не­наче ко­ханець, у твою постіль, та замість лю­бови, як той імпо­тент рев­ни вець, по­чинає дурні роз­пи­туван­ня: як? чо­му? навіщо? для чо­го? ко­ли?

Ми­нув ще який­сь час, по­ки я, на­решті, зро­зуміла, що те мер­тве світло про­никає крізь відсу­нуту што­ру вікна, і ко­ли підве­лася, щоб зап­ну­ти її, то по­бачи­ла в небі срібну літе­ру «С». Тро­хи за­тем­не­ний усе­редині, ста­рий місяць був на спаді у своїй ос­танній чверті, але світив ще ду­жо й зав­зя­то, й­ого про­мені про­ника­ли в ме­не, як на­маґнічені нер­вові во­лок­на, во­ни прос­то всо­тува­лися в мою кров, і рап­том про­кину­лася якась не­вираз­на, ще нев­ло­вима, але гос­тра до бо­лю дум­ка, пов’яза­на з оцим ста­рим міся­цем чет­вер та­ком.

Що? Що?

Я наг­лу­хо відго­роди­лася від нь­ого што­рою, зно­ву ляг­ла в ліжко, про­те зна­ла, що не зас­ну. Го­лубе мер­тве світло зник­ло, але живі про­мені во­лок­на і далі про­ника­ли в мою кров, за­палю­вали її нес­покій­ним, го­лод­ним вог­нем. І тут я по­чула, як за тією тем­ною што­рою щось глу­хо вда­рилось у вікно. Так, ніби хто пуч­кою паль­ця стук­нув у шиб­ку. Страх підсту­пив аж до гор­ла, а ко­ханець при­вид міцно об­няв ме­не хо­лод­ни­ми, мок­ри­ми ма­цака­ми.

Що? Що?

Я пе­реко­нува­ла се­бе, що то мені прос­то при­виділо­ся чи сліпа нічна пташ­ка за­чепи­ла шиб­ку в по­шуках та­ких же сліпих ко­мах, які куп­чать­ся біля вікон, про­те це був той ви­падок, ко­ли тве­резі зас­по­ко­юван­ня ще біль­ше за­гост рю­ють страх, ко­ли сер­це не слу­хає ро­зуму. І тоді я на­важи­лася… Опус­ти­лася скри­пучи­ми східця­ми вниз, зай­шла до ван­ної кімна­ти і взя­ла з по­лич­ки пор­це ля­нову ба­ноч­ку. Потім швид­ко збігла на­гору.

Я жадібно бра­ла ту жов­то зе­лену мазь на пальці, до­лоні і роз­ти­рала все тіло — шию, гру­ди, живіт, стег­на, мас­ти­ла під гла­день­ко ви­голе­ними пах­ва­ми, гли­боко вди­ха­ючи той со­лод­ка­во ну­дот­ний за­пах, діста­вала до спи­ни, ло­паток, залізла ма­ло не в дуп­ку, потім знов на­хиля­лася і роз­ти­рала лит­ки, ступні, гу­ляла до­лоня­ми по всіх тіле­сах до­ти, по­ки в то­му дур­манно­му аро­маті спер­шу роз­чи­нив­ся мій при­вид ко­ханець, а тоді я й са­ма поп­ливла у п’ян­ко­му за­памо­роченні. Лед­ве встиг­ла залізти го­ла під ков­дру, щоб не впас­ти від со­лод­кої змо­ри… й відра­зу про­вали­лася в чор­ну бе­зод­ню.

Та ось я знов у ліжку, ба­чу се­бе не­наче збо­ку, мов­би в ас­траль­но­му світлі, ба­чу, як лег­ко вис­ли­заю з пос­телі і м’якою хо­дою спус­ка­юся східця­ми, які ані рип­нуть, униз, пе­рети­наю хол і зав­ми­раю біля каміна. Потім рішу­че бе­ру ко­цюбу, встром­ляю між но­ги і, три­ма­ючи­ся за неї обо­ма ру­ками, ви­гукую досі невідомі мені сло­ва:

— Хар, хар, са­бат, айє! Звий­ся вго­ру!

Прой­ма каміна, мов па­ща невідо­мого звіра, па­шить во­логим ди­ким теп­лом, і враз ця па­щека ков­тає ме­не з го­ловою, я знов ле­чу в чор­не про­вал­ля, над яким угорі смієть­ся дво­рогий місяць, і при­ход­жу до тя­ми ли­ше на лисій гірській га­лявині, освітленій тим же міся­цем, що біснуєть­ся в ос­танній чверті сво­го спа­ду.

Де я?!

Ще мить — і з за ча­гарів, що об­сту­па­ють га­ляви­ну, ви­дибу­ють поч­ва­ри, по­торочі, су­не всіля­ке при­вид­дя, чор­то­вин­ня, з’яв­ля­ють­ся такі ж голі, як і я, жінки з роз­пу ще­ним во­лос­сям, справжнісінькі ляр­ви — хто на мітлі, хто на ко­цюбі, од­на, здаєть­ся, на швабрі, а та, ди­вися, вер­хи на кру­торо­гому ца­пові, в яко­го зе­леним вог­нем світять­ся очі.

Ви­ходять чак­лу­ни, віду­ни, во­рож­би­ти — ставні і гор­баті, ґраційні й криві, за ни­ми ди­буля­ють кар­ли­ки, ку­цаки, кор­дуплі, а далі по­суну­ла вся­ка не­чисть — хвос­таті жа­би, па­цюки, ву­хаті їжа­ки, кро­ти, чорні ко­тяри, ка­жани, сичі із півня­чими гре­беня­ми…

Пошук на сайті: