Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Ле­ле, та це ж не при­вид­дя зовсім, ось, уже на лисій га­лявині, я розрізняю живі об­личчя лю­дей, дех­то мені навіть знай­омий, хоч би й отой сим­па­тич­ний глис­тюк з дов­же­лез­ни­ми ца­пини­ми ро­гами, яко­го я ще зовсім не­дав­но ба­чила шу­тим.

— А що, ца­пе, — засміяла­ся я нез­лости­во, — хіба не тобі бу­ло ка­зано, що ско­ро ма­тимеш ро­ги?

— Да­леко ба­чиш, — по­годив­ся він без най­мен­шої об­ра­зи і теж засміяв­ся своїм кри­вим ро­том, за­дово­лено по­ма цу­ючи ро­ги.

Усі су­нули до се­реди­ни гірсь­кої ли­сини, і я лиш те­пер уздріла там ста­ру си­ву відь­му, що сиділа нав­почіпки і ви­гуку­вала вже знай­оме мені зак­ли­нан­ня:

— Хар, хар, са­бат, айє!

Я та­кож підій­шла ближ­че, на­мага­ючись не нас­ту­пити на яко­го не­будь ву­жаку чи жа­бу, що чем­но пов­за­ли під но­гами, поб­лиску­ючи ціка­вими очи­цями.

Відь­ма бу­ла та­ка ста­ра, що на її лобі від змор­щок ут­во­рила­ся гар­мошка, а на за­пало­му лоб­кові во­лос­ся та­кож дав­но по­сивіло й ви­линя­ло, ніби й­ого по­била міль. В одній руці во­на три­мала за­пале­ну, як смо­лос­кип, мітлу, а дру­гу за­нури­ла в ча­шу ков­чег, схо­жу на цер­ковний дис­кос, яку во­на за­тис­ка­ла між кістля­вими, гос­три­ми, як лікті, колінь­ми.

— Ан­ци ан­ци бо­лот бо­лот, ай є є є! — ве­реща­ла во­на зовсім мо­лодим го­лосом. — Хар, хар, са­бат, са­райє Ле­онард!

— Ле­онард! Ле­онард! — підхо­пив на­товп. — Хар, хар, айє!

У відь­миній чаші ков­чезі спа­лах­ну­ло синє по­лум’я, і з нь­ого вис­ко­чила мет­ка чор­на вивірка, яка в усіх на очах по­чала швид­ко рос­ти в оре­олі бла­кит­но­го сяй­ва, ви­паро ву­ючи ди­вовиж­ний за­пах — гид­кий та жа­даний, бо­лот­но от­руй­ний, за­те драж­ли­во знад­ли­вий. І ось во­но, це шу­те ма­ле білче­ня, ви­рос­тає у ве­личез­но­го ро­гато­го ца­па, а між ти­ми ро­гами трем­тить си­ня си­нюща блис­ка­виця, зла­мана в геб­рей­ську літе­ру «шин». Те­пер уже ні в ко­го не­має сумніву, що це метр Ле­онард, й оса­танілий на ра­дощах на­товп во­лає аж до не­бес, дех­то навіть злітає вго­ру на ко­цюбі чи мітлі, а мо­лодень­ка «шваб­ра» так низь­ко зро­била ко­ло над мет­ром, що чер­кну­ла пісь­кою вог­ненний вер ше­чок літе­ри «шин», і в повітрі до всь­ого за­пах­ло ще й сма­леною вов­ною хти­вої вівці.

Тим ча­сом ца­пид­ло звівся на задні но­ги, і я по­бачи­ла, що це до­волі врод­ли­вий чо­ловік із чор­ною, зовсім не ца­пиною борідкою і тро­хи роз­ко­сими сіри­ми очи­ма, що так па­су­ють до смаг­ля­вого ли­ця. Він та­кож був го­лий, тіль­ки підпе­реза­ний ши­роким по­ясом, зши­тим із зміїної шкіри, з яко­го зви­сали зо­лоті дзво­нові ка­лата­ла як­раз та­кої дов­жи­ни, щоб тро­хи прик­ри­вати й­ого же­реб­чи­ка. Якоїсь миті зда­лося, що метр упізнав ме­не і навіть підмор­гнув, але то мог­ло бу­ти грою збуд­же­ної у­яви, бо вже за хви­лю він згідно з усіма міжна­род­ни­ми пра­вила­ми і ка­нона­ми ша­башу низь­ко схи­лив­ся, ніби вкло­ня­ючись добірно­му то­варис­тву, а нас­правді вис­та­вив свій анус для поцілунків.

Тут зно­ву про­луна­ли збуд­жені ви­гуки, зав­часні цмо кан­ня, плям­кання, сь­ор­бання, смо­ки, і по­зад мет­ра ут­во­рила­ся та­ка тісня­ва й штов­ха­нина, що не про­тов­пи­тися. Яки­мось ди­вом пер­шою біля й­ого ану­са опи­нила­ся дос­коць­ка сімнад­цятка з ку­мед­ною бо­родав­кою на крильці но­са, та, що при­летіла на швабрі (я зав­ва­жила, як во­на хвиц­ну­ла но­гою навіть ста­ру си­ву відь­му), і, прим­ру­жив­ши сту­манілі очі, при­пала гу­бами до от­во­ру. Отак, ли­бонь, са­рака й зомліла б, але її сер­ди­то відштов­хнув ли­сий жадібно­ротий чо­ловічок з ви­тату­юва­ним на гру­дях де­путатсь­ким знач­ком, на яко­му бу­ли ви­колені нав­хрест ви­дел­ка і лже­ця. «Шваб­ра» об­ли­зала­ся по ли­сячо­му, до­тягу­ючись кінчи­ком язи­ка аж до бо­родав­ки на носі, і я лиш те­пер до­диви­лася, що то не бо­родав­ка, а при­коль­на се­реж­ка.

Най­чудніше ж бу­ло спос­теріга­ти за моїм знай­омим ца­пом, у яко­го не­дав­но ви­рос­ли такі довгі ро­ги, що те­пер во­ни за­важа­ли й­ому при­пас­ти гу­бами до жа­дано­го місця, і він ку­мед­но ти­цяв­ся пис­ком не ту­ди, де тре­ба, як той би­чок біля вим’я, кот­ро­му на­чепи­ли «їжач­ка», аби не вис­сав ко­рову. Зреш­тою, по­тер­па­ючи, щоб не по­рани­ти мет­ра, він на­осліп цмок­нув мішеч­ка, який зви­сав тро­хи ниж­че мішені.

Я тер­пля­че пе­рече­кала не­насит­ну чер­гу і теж підій­шла, для зруч­ности опус­ти­лася на од­не коліно і тіль­ки но по­тяг­ла­ся вус­та­ми до бру­нат­ної цят­ки, як метр наг­нувся ще дуж­че в по­пере­ку, і й­ого по­вис­ла го­лова ак­ро­батич­но ви­гуль­кну­ла з поміж ніг, до­низу чо­лом, й по­дала­ся гу­бами мені на­зустріч. Це був один з най­ориґінальніших поцілун ків у моєму житті, жаль тіль­ки, що ніхто й не помітив, як він вирізнив ме­не з на­тов­пу.

Але все ще бу­ло по­пере­ду. Нас­та­вав час об­ра­ти ца­рицю ша­башу. Метр по­важ­но усівся на при­гото­ваний трон, і ро­таті цілуш­ки од­на по­перед од­ної заспіши­ли по­каза­ти й­ому всі свої при­нади. Во­ни го­тові бу­ли ви­вер­ну­ти се­бе аж до гландів, ці не­зай­мані ли­ше в од­но­му місці вер­тихвіст ки, ад­же ца­рицею мог­ла ста­ти лиш та, кот­ра ще не втра­тила цно­ту.

У «шваб­ри» вза­галі зда­ли нер­ви. Во­на паль­ця­ми роз­ту ли­ла се­бе пе­ред мет­ром, та він тіль­ки змор­щив но­са, тоді во­на по­вер­ну­лась до нь­ого за­дом й, роз­ста­вив­ши но­ги, наг­ну­лася, ніби те­пер уже він мав цілу­вати її в те місце, яке, я пев­на, теж дав­но бу­ло не діво­чим.

Та він ту­ди і не гля­нув, а, зій­шов­ши із тро­ну, прос­тягнув ру­ку й ру­шив пря­мо до ме­не.

— Отч… — зат­ну­лась я і роз­гу­била­ся вкрай. — Ви ж…

Я… я не дівчи­на.

— Ти пре­чис­та, — ска­зав він і взяв мою ру­ку.

Я со­ром’яз­ли­во на­хили­ла го­лову, на­пус­ка­ючи на об­лич чя во­лос­ся, щоб не вид­но бу­ло, що мені вже під трид­цять.

Але хто міг пе­речи­ти са­мому ди­яво­лу?

— Роз­по­чинаємо! — вро­чис­то ого­лосив він і підвів ме­не до чи­мало­го пря­мокут­но­го сто­лу, який пра­вив тут за жер­товник і вівтар вод­но­час. — Спер­шу ок­роплен­ня!

Ста­ра си­ва відь­ма прить­мом ви­рила ру­ками, схо­жими на ку­рячі грябці, ям­ку в землі.

Метр, под­зень­ку­ючи зо­лоти­ми ка­лата­лами сво­го опо­яс ка, ви­добув з поміж них та­ке са­ме, тіль­ки жи­ве, й оро­сив ту ям­ку зо­лотим до­щем. Після нь­ого вся відь­моб­ратія по­чала пус­ка­ти ту­ди ве­селі стру­мені — пружні, прямі, косі, ду­гасті, довгі й ко­роткі, чо­ловічі дзюр­касті й жіночі ши­пучі, аж ям­ка взя­лася та­ким пінис­тим шу­мовин­ням, на­че в неї ли­ли шам­пансь­ке.

Мій знай­омий ро­гань, нап­риклад, ро­бив це кри­во, як кас­тро­ваний бик, а «шваб­ра» сімнад­цятка чо­мусь підні ма­ла при ць­ому пра­ву но­гу, ніби бу­ла не су­кою, а дос­те­мен ним псом. Ли­сий чо­ловічок з ви­тав­ру­ваним на гру­дях де­путатсь­ким знач­ком (пе­рех­ре­щені ви­делоч­ка й лже­ця зігріва­ли й­ого сер­це) — той три­мав своє тон­ке кро­пил­но дво­ма паль­ця­ми, як ци­гар­ку, і на­магав­ся влу­чити не ли­ше в ям­ку, а й «швабрі» на но­гу.

У ста­рої си­вої відь­ми, кот­ра ро­била це, як му­жик, не присіда­ючи, вза­галі все тек­ло по об­вислих стег­нах і, сла­ва Й­ому, Де­мону Волі, не пот­рапля­ло в ям­ку, з якої відра­зу ж усі по­чали ок­роплю­вати­ся. Особ­ли­во зав­зя­тими тут бу­ли мо­лоді відь­моч­ки, котрі вмо­чали ру­ки по лікті, а потім тру­сили ни­ми над го­ловою, роз­бриз­ку­вали до­щик і, спраг­ло, по риб’ячо­му зіпа­ючи ро­тами, ло­вили й­ого краплі.

Але нас­та­ла й моя чер­га: те­пер він у всіх на очах мав здій­сни­ти наді мною таїнство пек­ла — деф­ло­рува­ти, тоб­то зро­бити жінкою. І тут — досі са­ма собі не вірю — ме­не впер­ше охо­пив страх. І со­ром. Я дівчи­ною ць­ого зовсім не бо­яла­ся і не со­роми­лась, а тут тіло моє аж корчі зве­ли від жа­ху, і я з усіх сил сту­лила но­ги. Ще й тоді, ко­ли він узяв ме­не напівпри­том­ну на ру­ки й пок­лав на жер­товний стіл, я не мог­ла повіри­ти, що за­раз відбу­деть­ся це… Та во­но відбу­лося.

Ме­не про­низав та­кий біль, ніби він за­сунув ту­ди роз­пе че­не зо­лоте ка­лата­ло, що теліпа­лося на й­ого опо­яс­ку. Ви­хо дить, я справді бу­ла дівчи­ною й те­пер про­щала­ся зі своєю цно­тою. З під моїх стис­ну­тих від бо­лю й со­рому повік по­коти­лися сль­ози. Тро­хи зго­дом я та­ки відчу­ла слас­не бла­женс­тво, та, роз­плю­щив­ши очі, зуміла­ся знов — із моїх ло­жесен стег­на­ми розтіка­лася моя свіжа, моя роз­по­чата кров.

Метр Ле­онард сто­яв уже біля сто­лу жер­товни­ка і жму­том тра­ви ви­тирав чер­воні пля­ми на зо­лотих ка­лата лах. Потім пож­бу­рив тим віхтем у на­товп, мир­ша­вий чо­ло вічок з ви­коле­ними біля сер­ця лже­цею і ви­дел­кою, хоч як це див­но, підско­чив ви­ще за всіх, пер­шим ухо­пив й­ого обіруч і став жадібно їсти, за­лиша­ючи на своїх трісну­тих заїдах чер­воні сліди.

— Дай­ся на стрим! — су­воро грим­нув на нь­ого метр. — Ти не на фур­шеті, до­чекай­ся чор­ної ме­си! Їдець при­сором­ле­но опус­тив трав’яно­го віхтя, але не ви­кинув.

— Несіть при­час­тя! — звелів Ле­онард.

По цій ко­манді всі ста­ли підхо­дити до сто­лу і клас­ти на ме­не хто зер­на, хто дикі груш­ки, хто пи­рога чи кор­жи­ка або й та­ке, чо­му я навіть не зна­ла наз­ви. «Шваб­ра», нап­рик лад, пок­ла­ла мені на ліву грудь ма­лень­ко­го за­суше­ного язич­ка — чи не жаб’ячо­го; знай­омий цап при­мос­тив на роз­бо­лене місце ря­бень­ке со­вине яєчко; ста­ра си­ва відь­ма, про­тив­но хи­хика­ючи, поцілу­вала ме­не в живіт й за­шам­ка­ла так, щоб ніхто не по­чув:

— Як­що вдасть­ся на­роди­ти, то наз­веш й­ого Ніку­бом.

Не за­будь, чу­ла? Нікуб. — І пок­ла­ла на живіт дов­гень­ко­го хвос­ти­ка чи то чор­ної редь­ки, чи, мо­же, й щу­ра.

Най­ориґінальнішим був, як зав­жди, ли­сий мир­ша­чок: він тіль­ки ткнув у ме­не по­рожнь­ою жме­нею і, впев­не­ний, що то­го ніхто не помітив, про­шепотів:

— Я був обо­ма ру­ками за вас, ца­рице.

— Базіка­ло! — зне­важ­ли­во ки­нув метр. — Ць­ого ра­зу не бу­ло ніяко­го го­лосу­ван­ня. Кра­ще ска­жи, де твоя по­жер­тва?

Пошук на сайті: