Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Скна­ра зніяковіло по­чухав на гру­дях ви­делоч­ку й лже­цю, а потім ураз зрадів і дістав із ву­ха ко­мари­ка, що са­ме заліз ту­ди не­обач­но. Він одірвав й­ому криль­ця, щоб не втік, і пок­лав ко­мари­ка мені на пу­пик, а криль­ця за­лишив собі.

— Не­наже­ра, — скри­вив­ся метр. — Ти не міг при­нес­ти хоч ма­кове зер­ня?

— З ма­ком те­пер су­туга, — мир­ша­чок відкаш­лявся в ку­лак і по­яс­нив: — За­боро­нено й­ого ви­рощу­вати на імпле­мен­таціях… ой, на план­таціях.

— Усі за­кони під се­бе шиєте? Нічо’, я вам, бля­дям, при­шию, — ска­зав метр і взяв­ся до ме­си.

Спер­шу він усіх при­час­тив: брав яй­це, кор­жи­ка чи пиріжок, вмо­чав й­ого в мою кров — кров жер­товної цно­ти — і роз­да­вав кож­но­му й­ого час­тку. Всі їли, аж ля­щало за ву­хами, і тіль­ки «шваб­ра» ос­комно скри­вила­ся й про­мим ри­ла са­ма до се­бе:

— Во­на та­ка дівчи­на, як я по­падя.

Су­ка хотіла бу­ло вип­лю­нути при­час­тя, але наш­товх ну­лася на про­низ­ли­вий пог­ляд мет­ра й про­ков­тну­ла й­ого, як вуж жа­бу. Я по­дум­ки за­ап­ло­дува­ла.

Ко­ли на прес­толі, за яко­го пра­вив тут мій живіт, нічо­го не ли­шило­ся, метр відпра­вив ко­рот­ку літургію, зве­дену до про­халь­ної єктинії:

— Ти єси Ве­ликий Дух Землі, що чи­ниш найбільші жни ва на світі, зас­ту­пи, сох­ра­ни й по­рятуй нас своєю безмірною си­лою. Па­ки і па­ки вкло­няємо­ся Тобі ми­ром, Зем­ний Ду­ше, і бла­гаємо ми­луван­ня Тво­го та вділен­ня моці й утіх на нескінченні літа…

Тим ча­сом якесь ди­ке двос­та­теве створіння піднес­ло й­ому сапфіро­ву сулію, ста­ра відь­ма по­дала ча­шу ков­чег, з якої во­на вик­ли­кала ан­ци­боло­та, і метр Ле­онард, прав­ля­чи літургію, по­чав час­ту­вати кож­но­го тем­ним на­поєм, схо­жим на кров ка­жана, після чо­го всі впа­ли в ша­ленс­тво й ото­чили жер­товний стіл, на яко­му я, ца­риця, по­волі при­ходи­ла до тя­ми, потім ста­ли в ко­ло спи­ною од­не до од­но­го і роз­по­чали бо­жевіль­ний та­нок. — І і іх, са­райє!

То прос­то якась ли­хоман­ка тіпа­ла цим поріддям, ска­же ний ви­хор роз­кру­тив їх у суціль­ну відь­омсь­ку ка­русель, що вже й не розрізниш жод­ної по­доби, лиш про­май­не чиєсь го­ле озад­дя, мов про­пелер на вітрі, ски­нуть­ся вго­ру вим’яс ті циць­ки чи роз­гнуз­да­ний хо­бот.

Зчи­нив­ся та­кий ле­мент і ґвалт, що від нь­ого кущі по­за ли­синою ви­ляга­ли, на­че від смер­чу, тріща­ли ча­гарі і де­рева, хма­рами здій­ма­лася та­ка гус­та ку­рява, що за нею не вид­но бу­ло вже міся­ця, і тоді про­котив­ся влад­ний го­лос:

— Помстіть­ся за се­бе, або ви пом­ре­те!!!

Шу­ря бу­ря волі по­волі втих­ла, та на­коти­лася вже но­ва хви­ля бе­зуму: роз­пашілі тіла наліта­ли од­не на од­но­го, зби­вали з ніг — хар, хар, са­бат! — і зля­гали­ся, куб­ли­лися, ве­реща­ли, як бе­рез­неві ко­ти, — айє, са­райє, — зах­ли на­ючись від пе­релю­бу, — спер мою се­реж­ку, ти спер мою се­реж­ку! — рап­том по­чув­ся при­душе­ний го­лос «шваб­ри», кот­ра в лю­бощах не­обач­но довіри­лася ли­сому скнарі, і той схру­мав чи про­ков­тнув зне­обач­ки її до­рогу при­коль­ну прик­ра­су.

Ко­ли око моє ви­хопи­ло з тієї оргії знай­омо­го ца­па, я по­дума­ла, що до­коти­лася до га­люників, — це був уже не цап, а ро­гата ко­за, в якої зви­сала чи­мала пруг­кень­ка дій­ка, і ста­ра си­ва відь­ма по­чер­го­во її то доїла, то смок­та­ла без­зу­бим ро­том, роз­ми­на­ючи не­велич­ке змор­шку­вате вим’я.

— Пом­сти­ся ж і ти за се­бе! — знов підій­шов до ме­не метр Ле­онард.

— За що я му­шу пом­сти­тися? І ко­му?

— За зра­ду. Хіба ти не знаєш, що всі отут у пе­релюбі мстять тим, хто їх ко­ли не­будь зра­див? — ан­ци­болот міцно при­тис­нув ме­не до се­бе.

Та він да­рем­но сподівав­ся на мою пох­ва­лу й­ого нев­га мовній силі.

— Ти не­насит­ний са­мець, — ска­зала я, і з моїх вуст вир­ва ла­ся та­ка неп­ристой­на лай­ка, що в нь­ого зів’яли ву­ха.

— За­мов­кни!

— Ти злої бучі отець, — роз­па­люва­ла се­бе сло­вами, і мені ста­вало так приємно, що я лад­на бу­ла зно­ву прий­ня­ти й­ого за цим же чи на ць­ому столі.

Але він зовсім не ро­зумів ме­не, ніби не знав, що та­ке ву­ха для жінки, й зне­наць­ка й­ого вхо­пили корчі, він наг­нувся і став блю­вати вже по­чорнілим зер­ном, яке їв із моїх зак­ри­вав­ле­них ло­жесен.

Що це? Во­но, те зер­но, по­чало роз­ду­ватись і во­ру ши­тися, во­но… ожи­вало!!! — у нь­ого відрос­та­ли ви­сокі ла­мані лап­ки, і вже чорні па­вуки підпов­за­ли до ме­не.

Ка­ракурт, чор­на вдо­ва, зі смер­тель­ним уку­сом якої не зрівняєть­ся жод­на змія! І ось я вже мов­би збо­ку ба­чила, як ця гор­да ца­риця, кот­ра щой­но спізна­ла таїнство пек­ла, бігла із роз­чахну­тими від жа­ху очи­ма до ча­гар­ни­ка, за вер­ше­чок яко­го от от мав схо­вати­ся місяць чет­вертак, і тіль­ки це, тіль­ки це ря­тува­ло ца­рицю, що не пом­сти­лася за се­бе і му­сила вмер­ти.

За мною ще ко­тив­ся са­танинсь­кий регіт, та він роз­та­вав, роз­та­вав у першім промінні світан­ку, і, по­ки пе­рет­во рю­вав­ся на півня­че ку­курікан­ня, я поміти­ла у своїй руці ко­цюбу, прить­мом стро­мила її між но­ги і… по­летіла в чор­ну бе­зод­ню.

— Ку-у-ку-у-у!


 

9


 

Вранці я, вим’ята й хво­ра, знов од­ле­жува­лась у ванні, зми­ва­ючи з се­бе за­лиш­ки жов­то зе­леної мазі.

Нез­ва­жа­ючи на вто­му, не поліну­вала­ся зро­бити собі кос­ме­тич­ну купіль з роз­ма­рином і по­лином, яка не ли­ше піднімає то­нус, а й про­ганяє не­доречні за­пахи, не по­ру шу­ючи при ць­ому при­род­но­го аро­мату тіла. За­пах відь­ом сь­кої мазі вже вивітрив­ся, про­те ме­не досі від нь­ого піднуд жу­вало, як ко­лись пе­ред пер­шим й ос­таннім абор­том.

«Як­що вдасть­ся на­роди­ти, то наз­веш й­ого Ніку­бом…»

Схиб­ну­тися мож­на. Хтось мо­же наз­ва­ти це нісеніт ни­цею, ма­яч­нею, ав­жеж, всяк, хто жи­ве в ць­ому світі ли­ше пісною бух­галтерією, ска­же, що це сон ря­бої ко­били чи виплід нез­до­рової психіки, але для ме­не це та­ка ж прав­да, як он та лам­почка, що світить­ся на стіні в го­лубо­му пла­фоні (от чо­го вже ніко­ли не збаг­ну своїм мис­тец­твоз­навчим ро­зумом, то це таємни­цю елек­три­ки), як маґне­тич­на си­ла, що з’яв­ляєть­ся під час нак­ла­дан­ня рук і яку ще ста­родавні ма­ги та­кож на­зива­ли елек­три­кою; як той вуж, що ні сіло ні впа­ло рап­том за­лазить у сум­ку з жіно­чою білиз­ною.

Тож і пос­тук у моє нічне вікно, і при­годи на Лисій горі бу­ли на­бага­то ре­альніши­ми за сіру бу­ден­щи­ну, і хай те діяло­ся в ас­тралі чи уві сні — не має зна­чен­ня, ад­же во­но бу­ло, бу­ло, це невід’ємний ури­вок тво­го жит­тя, ць­ого ко­рот­ко­час­но­го про­буван­ня на землі, яке та­кож мо­же ви­яви­тися всь­ого на всь­ого сном, епізо­дом чо­гось на­бага­то біль­шо­го і серй­ознішо­го. Тож мож­ли­во, цілком мож­ли­во, що, по­мира­ючи, ми не за­синаємо вічним сном, а тіль­ки про­кидаємо­ся, по­вер­та­ючись до сво­го справжнь­ого бут­тя.

Гос­по­ди, знов дзе­лен­чить те­лефон. Ос­таннім ча­сом хтось тіль­ки й підстерігає, ко­ли я залізу у ван­ну, щоб дра ту­вати ме­не. Ось він кла­де вже труб­ку, а потім, вип­ро бо­ву­ючи мої нер­ви, знов по­силає довгі, про­тяжні сиґна­ли.

Я не вит­ри­мала, вис­ко­чила з ку­пелі в хол і… нас­ко­чила на Івань­ка.

— Альо! — він уже три­мав труб­ку біля ву­ха і сер­ди­то у неї дму­хав. — Альо! Альо!

— Дай мені, — я не­тер­пля­че прос­тягла ру­ку, але Івань­ко ви­нува­то по­дивив­ся на ме­не:

— Пок­ла­ло… — І ніхто не обізвав­ся?

— Ні. Ма­буть, десь ізда­леку. Мо­же, це Нес­тор?.. — ска­зав він з надією, вга­ду­ючи мою бісну­вату дум­ку, й зат­нувся. — Ви не підхо­дили до те­лефо­ну, а Івань­ко по­чув аж знад­во­ру й прибіг. Ду­мав… — він знов со­ром’яз­ли­во опус­тив ве­лику, як у ко­ня, го­лову, хоч я й­ого не со­ро ми­лась, і кар­лик ба­чив ме­не та­кою не впер­ше.

— Нічо­го страш­но­го, — ска­зала я. — Ко­му ду­же тре­ба, той пе­ред­зво­нить.

— Я ж ду­мав…

— Ну, доб­ре, й­ди. Як­що под­зво­нять, я са­ма візь­му труб­ку.

Він пе­реваль­цем по­кови­ляв до две­рей, а я зай­шла до ван­ної, гар­но ви­тер­ла­ся руш­ни­ком і, ко­ли при­тули­лася но­сом до пле­ча, то вже не відчу­ла ну­дот­но со­лод­ка­вого за­паху, — шкіра пах­ла чис­тим тілом — тим аро­матом жінки, який най­дуж­че збуд­жує чо­ловіків і яко­го не підміниш жод­ни­ми пар­фу­мами.

Ли­ше все­редині ще за­лиша­лася нуд­ну­вата млість, і я виріши­ла для по­чат­ку ви­пити ка­ви. Її па­хощ уже гу­ляла хо­лом, ко­ли знов зад­зво­нив те­лефон.

— Де ти про­пада­ла? — спи­тав він. — Ніяк не мо­жу те­бе впій­ма­ти.

— На Лисій горі, хіба ти не ба­чив?

— Так. На­решті на­важи­лась? А де ти бу­ла цілий день пе­ред тим?

— Ти не знаєш моїх гри­зот?

— Ви­бач, — ска­зав він. І, чем­но по­мов­чавши, за­питав: — Тобі спо­доба­лося?

— Кайф. Але…

— Я відчу­ваю, що не ду­же, — об­ра­жено ска­зав він.

— Ме­не на­лякав ка­ракурт.

— Бо не мож­на так кри­чати на са­мого… Там усі ви­гуку­ють лай­ки, але не на нь­ого.

— Ме­не піднуд­жує, — пос­каржи­лась я.

— Піднуд­жує?

— Так, я бо­юся, що в ме­не все­лив­ся біс.

— Не бій­ся, ми й­ого ви­жене­мо. Ти ж знаєш, що я вмію це ро­бити?

— Як­би тіль­ки це… — ска­зала я.

— Ба­чу, що ти не в дусі. Хотів би з то­бою зустріти­ся.

— Я вся у кло­потах.

Пошук на сайті: