Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Ро­зумію, але це ду­же серй­оз­но.

— Ми ж на світан­ку тіль­ки розбігли­ся. Хіба ні?

— Так, але як­що те­бе ну­дить, то зволіка­ти не тре­ба. Це не аборт, який мож­на ро­бити на чет­верто­му місяці.

Мені ста­ло зовсім по­гано. Він що, серй­оз­но? Чет­вертий місяць… Чверть міся­ця… чет­вер… чет­вертак… Чортівня!

— Я ще не впев­не­на, — ска­зала я. — Мо­же, ме­не ну­дить від тієї мазі.

— Ні, не мо­же бу­ти. Ти вчо­ра біль­ше нічо­го… та­кого не вжи­вала?

— А що я мог­ла вжи­вати? — зди­вува­лася я. Ну, не бу­ду ж й­ому роз­повіда­ти, що вчо­ра не тіль­ки обіда­ла, а й ве­черя­ла з на­род­ним де­пута­том, кот­рий кіль­ка разів ме­не зґвал­ту­вав, тоб­то при­силу­вав ви­пити конь­яку.

— Тоді я не знаю, — ска­зав він. — Тоді все мож­ли­ве.

— Як усе? — я аж зас­крипіла зу­бами. — Хіба че­рез кіль­ка го­дин про щось мож­на го­вори­ти?

— Мож­на, — твер­до ска­зав він. — Як­що рап­том з’яв ляєть­ся без­при­чин­на ну­дота… Ти тут на лю­дей не рівняй­ся, вже не дівчин­ка. Тут усе знач­но швид­ше.

— Ну, тоді на­род­жу тобі Ніку­ба! — роз­дра­това­но ска­зала я.

— Мені? — зди­вував­ся він.

— А ко­му ж? Івань­кові?

— Собі. Ця істо­та мо­же на­лежа­ти тіль­ки ко­мусь од­но­му.

— Доб­ре, собі, — уже в роз­пачі ска­зала я і ки­нула труб­ку.

Сівши біля каміна, яко­го ніхто не за­палю­вав після тієї ночі, я відсь­ор­бну­ла підхо­лолої ка­ви.

Нікуб то й Нікуб, сер­ди­то по­дума­ла я. Чим він гірший за тих зас­ра­них дітей, які день і ніч ве­рещать, як не­дорізані підсвин­ки, і виц­му­лю­ють твої гру­ди, пе­рет­во­рю­ючи їх на ву­ха спанієля?

Нес­подіва­но ме­не огор­ну­ла ніжність. Я у­яви­ла ма­ле сень­ке, ще шу­те, без­по­рад­не чор­те­ня, яке ти­каєть­ся теп­лим риль­цем до моєї циці. На ло­бику в нь­ого вже мож­на на­ма ца­ти дві тверді гуль­ки, але ріжок іще не­має, ра­тич­ки та­кож м’якенькі й ро­жеві, як нігти­ки, а хвос­тик мізин­чик та­кий же, як і цю­цюр­ка, тіль­ки з ки­тич­кою на кінці… Мо­локо він не цму­лить, як підсви­нок, а ле­гень­ко так п’є, мов нек­тар, і не ро­бить під се­бе. То чим же він гірший за отих со­бак, котів, хом’яків, морсь­ких сви­ней і навіть усіля­ких гадів, яких лю­ди три­ма­ють біля се­бе в осе­лях, обціло­ву­ють їх з ніг до го­лови, хоч во­ни шко­дять їм під самісінь­кий ніс, со­баки вже зас­ра­ли Київ по ву­ха, я пе­ред па­лацом пре­зи ден­та всту­пила ко­лись у гівно, але хай, я не про­ти, я обо­ма ру­ками за доб­ро­бут і за­хист тва­рин, я не від то­го навіть, щоб очо­лити фонд «Со­баче сер­це» чи там… ко­тяче, ми­шаче, хом’яче, але спер­шу по­ясніть мені щи­ро, чим гірший за них мій Нікуб?

Так, доб­ре, ша­новні, а те­пер ще скажіть по правді, чим гірше моє чор­те­ня за отих людсь­ких пуцьвірінків, що підрос­туть і зґвал­ту­ють свою ви­хова­тель­ку чи хай навіть вчи­тель­ку, а потім ухоп­лять­ся за ножі і поч­нуть різа­ти од­не од­но­го і всіх, хто тра­пить­ся під п’яну ру­ку, а тоді підуть у тюр­му і вий­дуть звідти ще гірши­ми. Так, пішли далі й візьмімо отих го­лопу­пенків, отих збіль­ше­них у міль­ярд разів спер­ма­тозоїдів, що доп­ха­лися до вла­ди, а те­пер кра дуть, гра­бу­ють, відстрілю­ють од­не од­но­го й тих, хто по­каже на них паль­цем, а після то­го ідуть до цер­кви би­ти пок­ло­ни, обвішу­ють попів ор­де­нами, ніби в попівській волі про­щати гріхи… Доб­ре, мов­чу, і занімію навіки, як­що хоч од­на ду­ша до­веде, що мій Нікуб гірший за всіх отих ви­родків.

Зреш­тою, ма­тусю Ніку­ба, ти та­кож доб­рень­ка, і го­лова твоя на­чине­на вітром, як­що заз­да­легідь чіпляєш своїй ди­тині хвос­та й по­рося­че риль­це, ти, як за­тур­ка­на сіль­ська ба­ба, у­яв­ляєш й­ого ро­гатим, тоді як це мо­же бу­ти ду­же сим­па­тич­ний хлоп­чик з кра­сивим ко­ротень­ким но­сиком, та­ким, як у те­бе, — з круг­ли­ми й трош­ки відкри­тими ніздря­ми, — з неп­ри­род­но чер­во­ним во­лос­сям і зе­лени­ми очи­ма. Він ви­рос­те в сим­па­тич­но­го муж­чи­ну, до яко­го да­леко бра­тися всім отим ви­род­кам, котрі на­пус­ка­ють на лю­дей та­ку чор­тя­чу ма­ну, що ці темні лю­ди самі підно­сять їх на прес­тол. То чо­му ж мій Нікуб не змо­же зій­ти на трон, як ото й­ого тат­ко на Лисій горі, щоб на­решті по­вес­ти цих тем­них лю­дей до жит­тя ве­селішо­го й кра­щого…

Ох, я б іще не та­ке ска­зала, та знов роз­ри­ваєть­ся те­лефон.

— Ал­ло!

— Про­бач, — ка­же Нікубів тат­ко, який уже май­же відмо вив­ся від ди­тини. — Я був за­над­то відвер­тий з то­бою. А то­му зарізкий. Про­бач, будь лас­ка. Я прос­то не зна­ход­жу собі місця без те­бе, то­му та­кий гру­бий і злий.

— Пус­те. І ти мені ви­бач, що ки­нула труб­ку.

— Я ко­хаю те­бе.

— Справді?

— Я те­бе так ко­хаю, що про­вод­жу крізь царські во­рота у свя­тая свя­тих, потім роб­лю ца­рицею, а сам зне­магаю.

Чуєш? Я зне­магаю без те­бе. Ска­жи що не­будь.

— Як­що він на­родить­ся, то я лю­бити­му й­ого.

— Не хви­люй­ся пе­ред­часно. Я прос­то хотів те­бе по­пере ди­ти. А мо­же, шу­кав при­чину, щоб ви­мани­ти з до­му. Про бач мені ці ма­ленькі хит­рощі. Все бу­де доб­ре.

— За пер­шої ж на­годи я зустріну­ся з то­бою і без при чи­ни.

— Все бу­де доб­ре, нічо­го не бій­ся, — пов­то­рив він.

— Мені не страш­но, — ска­зала я. — Тоб­то як­що я чо­гось і бо­юся най­дуж­че, то не то­го.

— Що те­бе не­покоїть?

— Невідомість.

— Во­на розсієть­ся, — ска­зав він.

Та по­ки що во­на тіль­ки згу­щува­лася й темніла, як роз­шарпа­на хма­ра, що не мо­же роз­ро­дити­ся до­щем і тіль­ки час від ча­су чми­хає від злос­ти су­хими блис­ка­виця­ми.

Чер­го­ва блис­кавка вда­рила вже за хви­лину після то­го, як ми закінчи­ли роз­мо­ву.

Зовсім не ма­ючи та­кої звич­ки, я якось ми­моволі, ніби хто підштов­хнув за ру­ку, вих­люпну­ла реш­тки хо­лод­ної ка­ви в камін і тут по­бачи­ла ме­тале­ву ко­цюб­ку, яка ле­жала пря­мо в по­пелі, тоді як раніше її місце бу­ло на зовнішній призь­бочці. Я дов­го ди­вилась на неї не­видю­щими очи­ма, мов­би хотіла щось при­гада­ти, але це не вда­вало­ся, ди­ви лась, ди­вилась, по­ки, на­решті, взя­ла її, пос­ту­кала об стінку каміна, щоб стру­сити попіл, і вже хотіла пок­ласти на місце, аж тут зап­риміти­ла на ній підозрілі пля­ми. Спер­шу по­ду ма­ла, що то я на ко­цюб­ку ли­нула ка­ву, але ні — по кра­ях на­лип­ло­го по­пелу чітко видніли чер­воні роз­пли­ви іншої ріди­ни. Мож­на бу­ло по­дума­ти, що то фар­ба чи, скажімо, гус­те чер­во­не ви­но, яке хтось про­лив тут, го­ту­ючи шаш­ли ки, од­нак мені ще вис­та­чало глуз­ду до­пет­ра­ти, що то кров.

Бо не бу­ло звідкіля тут узя­тися ні баг­ряній фарбі, ні чер­во­ному ви­ну, ні якій­сь іншій таємничій рідині, окрім кро­ви.

Пля­мини темніли по­сере­дині дер­жална, як­раз на то­му місці, що опи­нило­ся б між моїми стег­на­ми, як­би я за­раз осідла­ла ко­цюбу. Нев­же на ній справді при­летіла ца­риця після то­го, як у неї відібра­ли цно­ту і на її ло­жес­нах ще за­лиша­лася по­чата кров?

Та­му­ючи хви­лю но­вого, ще не спізна­ного досі стра­ху, я зле­гень­ка тор­кну­лася паль­цем чер­во­ного сліду. Він уже за­шерх, од­нак до пуч­ки при­лип­ла во­лога ця­точ­ка. Я навіть її по­нюха­ла, і хоч нічо­го та­кого не вло­вила на за­пах, сумніву не ли­шило­ся. Це бу­ла кров.


 

II. Оду­да го­лос 


 

1


 

Спер­шу по­чуло­ся то­рохтіння ав­то­мобіля — ніби він їздив без глуш­ни­ка, потім за­гав­кав Тре­зор, і я, май­же зас­ко­чена на га­рячо­му, за­мету­шила­ся, не зна­ючи, що ро­би ти — чи ки­нути ко­цюб­ку на­зад у попіл, чи пок­ласти на призь­боч­ку, чи за­хова­ти геть, щоб її очі не ба­чили.

Зреш­тою ки­нула­ся до ван­ної, відкру­тила кран і підста ви­ла під нь­ого ко­цюб­ку, ди­ву­ючись, що з кіль­кох пля­мин побігла та­ка чер­во­на во­да. Во­на роз­текла­ся по всь­ому дну ван­ни, я роз­гу­била­ся, вхо­пила руш­ник і мерщій ви­тер­ла мок­рий ме­тал. Тоді швид­ко пок­ла­ла ко­цюб­ку на призь боч­ку і, не пе­рев­дя­га­ючись, у ку­паль­но­му ха­латі поспіши­ла на­зустріч гос­теві.

А гість був та­кий час­тий, що вже й ле­дащо Тре­зор гав­кав ли­ше на й­ого де­рен­чли­ве ав­то, — до са­мого ж водія цей дур­ний пес ма­ло не ла­щив­ся, при­най­мні підпус­тив й­ого аж до по­рога.

При­тула лю­бень­ко всміхав­ся до ме­не, ви­тира­ючи об ки ли­мок не­зугарні літні сан­далі, ніби я й­ого зап­ро­сила в дім.

Але ку­ди бу­ло подіти­ся, як чо­ловік ви­тер підош­ви й од нією но­гою вже був у ве­ранді, — про­ходь­те, будь лас­ка, — а він по­чим­чи­кував аж у хол, об­лю­бував тут собі місци­ну в кріслі, — я тіль­ки на хви­лин­ку, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — знаємо ва­шу хви­лин­ку, по­дума­ла я, та все та­ки зап­ро­сила й­ого сісти.

— Я і вчо­ра до вас заїжджав, — ска­зав ве­ликий слідець, яко­му б сидіти десь на Бей­кер-стріт (чи де там у біса бу­ло по­меш­кання Хол­мса), по­тягу­вати лю­леч­ку та на скри­почці гра­ти, а він тут пор­паєть­ся у лайні і грає мені на нер­вах. — Десь ви­бира­лись у спра­вах?

— А що, не мож­на?

— Мож­на, чо­го ж. Тіль­ки ваш сто­рож ска­зав, що ви на мітлі по­летіли.

— Прав­ду ска­зав. — І ку­ди, як­що не сек­рет?

— Це що — до­пит?

— Бо­ронь Бо­же! Прос­то ціка­во, ку­ди літа­ють на та­кому тран­спорті.

— Ви ж самі ска­зали, що в Києві є дві Ли­сих го­ри. Я бу­ла на тій, що ближ­че до Со­лом’ян­ки.

— У вас хо­роший сто­рож, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Все до­повів сло­во в сло­во.

— Хо­роший, — по­годи­лась я. — А у вас якісь но­вини для ме­не?

Пошук на сайті: