Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Ні, но­вин ніяких. Тоб­то де­що є, але ви про те знаєте, — він за­гос­трив сво­го круг­ло­го пис­ка і хит­ро по­дивив­ся на ме­не.

— Що я знаю?

— Що у ва­шого чо­ловіка бу­ли бор­ги і й­ому постій­но пог­ро­жува­ли.

— Про це вам та­кож ска­зав наш сто­рож? — спи­тала я і тут же пош­ко­дува­ла: те­пер цей за­нуда поч­не те­рори­зува­ти ще й Івань­ка.

— Ні, у нас є свої ка­нали. А ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ча­сом не з ць­ого при­воду літа­ли на Ба­тиєву го­ру?

Ця без­це­ремонність ме­не нас­то­рожи­ла. Нев­же він знає так ба­гато? І що са­ме?

— То моя при­ват­на спра­ва, — хо­лод­но ска­зала я.

— Без­пе­реч­но. Але за при­ватні спра­ви теж уби­ва­ють.

— Так, я бу­ла в нашій май­стерні. Ду­мала, мо­же…

— Що?

— Ну, мо­же, на щось нат­раплю. Але там усе, як і бу­ло.

— То ви те­пер серй­оз­но ста­витесь до моїх версій?

— Я ду­маю, що мій чо­ловік за­гинув. Але в моєму стані… що вже тіль­ки не лізе в го­лову. Звих­ну­тися мож­на.

— Ць­ого не вар­то ро­бити, — ска­зав він. — Нав­па­ки, тре­ба зібра­тися з дум­ка­ми й зга­дати, хто міг пог­ро­жува­ти ва­шому чо­ловікові. Мо­же, при­гадаєте якесь ім’я, прізвись­ко…

Мо­же, сю­ди хтось до вас приїжджав.

Він та­ки щось знає, по­дума­ла я. Ниш­порка, який ко­пир­саєть­ся у ви­корис­та­ному ту­алет­но­му па­пері, міг бу­ти і на Лисій горі, див­но, як я й­ого там не по­бачи­ла.

— Хтось приїжджав, хтось — ні. Але то не до ме­не.

— Ну, ви їх усе та­ки ба­чили?

— Во­ни ж те­пер усі на од­не ли­це. Ма­шини у них од­на­кові, го­лови ма­кого­ни, ба­лач­ки.

— Що прав­да, то прав­да, — зітхнув При­тула.

— Ну, бу­ли тут одні не­дав­но, на джипі приїха­ли. Чор­ний та­кий джип, мар­ки не знаю. Вий­шов один з ма­шини, Нес­то­ра пи­тав.

— А сам не наз­вався?

— Во­но мені тре­ба? Я ж не зна­ла, чим усе скінчить­ся. — І но­мер ма­шини, зви­чай­но, теж не за­пам’ята­ли.

— Ні, я те­пер у та­кому стані, що не зга­даю нічо­го. Не знаю, на яко­му світі жи­ву.

— Я вас ро­зумію, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — кив­нув він. — Але що тут по­радиш. Хіба… як той ка­зав, до цер­кви схо ди­ти. Де­кому по­магає. Тут, у на­шому рай­оні, в од­но­му селі є гар­на цер­ква. Прав­да, наз­ва в то­го се­ла… Гос­тра Мо­гила, не чу­ли?

Су­ка ти ля­гава, — по­дума­ла я. — І свя­щеник там слав­ний, до то­го ж на­род­ний ціли­тель, мож­на ска­зати, чу­дот­во­рець.

Вку­си се­бе за хвос­та, су­чаро, — по­ради­ла я й­ому по дум­ки, а вго­лос ска­зала:

— Я ад­вентис­тка сь­омо­го дня. Те, що ви ка­жете, мені до­ходить на сь­омий день.

До пев­ної міри це бу­ла прав­да. Ося­ян­ня прий­де до ме­не пізніше, та по­ки що прос­то скла­дало­ся див­не вра­жен­ня про ці й­ого роз­пи­ти і по­ради. Так ніби чо­ловіка ціка­вило од­не, а доскіпу­вав­ся він зовсім до іншо­го. Зда­вало­ся, що й­ому або дав­но все відо­мо, або він вза­галі нічо­го не хо­че зна­ти і пра­вить ці те­ревені як­що не для влас­ної роз­ва­ги, то ли­ше для імітації ве­ден­ня слідства.

— Ви­бач­те, Анас­тасіє Ми­хайлівно, у вас тут ку­рять?

Я зди­вова­но по­диви­лась на нь­ого. Нев­же поч­не шу­кати не­допал­ки?

— Ку­рять, а що?

— Тоді я з ва­шого доз­во­лу, як той ка­зав, по­дим­лю трош­ки. — Він шмор­гнув «блис­кавкою» на своїй дер­ма­ти новій течці і — матінко рідна! — дістав звідти люль­ку бо­руль­ку й це­лофа­нову па­пуш­ку тю­тюну. — Я, знаєте, іноді злов­жи­ваю, — ска­зав ви­нува­то і став на­топ­ту­вати бо­руль ку, та ко­ли роз­пихкав її від сірни­ка і, не за­тягу­ючись, ви­пус­тив з ро­та клу­бень ди­му, ме­не взяв сумнів, що При ту­ла ку­рить по справжнь­ому. Й­ого во­дяві оч­ка просльо зи­лися, він підвівся з крісла і, роз­га­ня­ючи ру­кою дим, підій­шов до каміна й присів нав­почіпки.

— Я диміти­му сю­ди, — ска­зав він і вту­пив­ся очи­ма в ко­цюб­ку.

Я бу­ла впев­не­на, що са­ме з цією ме­тою При­тула й роз­дму­хав лю­леч­ку, яку но­сив із со­бою для та­ких ось ви­падків.

— То ко­ли, ви ка­жете, во­ни приїжджа­ли до вас вос таннє?

— Та ко­ли ж… Як­раз пе­ред тим і приїжджа­ли.

— Пе­ред чим? — ве­ликий слідець ди­вив­ся на ме­не те­пер уже зни­зу, спідло­ба.

— Як він… як й­ого не ста­ло.

— От бач­те. Ба­чите, Анас­тасіє Ми­хайлівно, як тут ба­гато чо­го збігаєть­ся. Приїжджа­ють якісь підозрілі людці, шу ка­ють ва­шого чо­ловіка, пог­ро­жу­ють, а він тут од­ра­зу й ще­зає. І після то­го во­ни біль­ше не з’яв­ля­ють­ся. Не з’яв ля­лися ж?

— Ні.

— А той один який був із се­бе?

— Шу­тий, — ска­зала я.

— Який-який?

— Без ріг.

— Зро­зуміло. Ну, що ж, без ріг, то й без ріг. Але ми й­ого знай­де­мо. Чи й­ого, чи ко­гось іншо­го. І знаєте, чо­му, Анас тасіє Ми­хайлівно? Ні? То­му що іде­аль­них убивств не бу­ває, — ска­зав він за­дово­лено і, як­би в й­ого руці не бу­ло бо­руль­ки, то по­тер би до­лонь­ка­ми. — Так, ви мо­жете мені за­пере­чити, що де­яких убивць не зна­ходять, особ­ли­во там, на­горі, але то не че­рез те, що не мо­жуть знай­ти. Убив­ця зав­жди за­лишає слід. Зав­жди. І знаєте, чо­му, Анас­тасіє Ми­хайлівно? — знов за­питу­вав і сам собі відповідав ве­ликий слідець. — То­му що слідів не за­лиша­ють тіль­ки при­види. При ви ди. Та й то не то­му, що во­ни безтілесні.

А знаєте — чо­му?

Він при­мовк і відповів на своє за­питан­ня лиш після то­го, як, пос­ту­ку­ючи бо­руль­кою об внутрішню стінку каміна, вит­ру­сив з неї попіл.

— То­му, що у при­видів не­має мо­тивів.

При­тула на­магав­ся впій­ма­ти те вра­жен­ня, яке спра­вили на ме­не й­ого сло­ва, і я б не зди­вува­лася, як­би за­раз дістав зі своєї теч­ки ма­лень­ку скри­поч­ку й заг­рав. Од­нак ве­ликий слідець схо­вав ту­ди люль­ку бо­руль­ку і дістав не скри поч­ку, а… рап­том по­тяг­нувся ру­кою до призь­боч­ки і взяв ко­цюб­ку.

— Це що? — при­кинув­ся дур­ни­ком. — Жар розгріба­ти?

— Мож­на й жар, — ска­зала я. — А мож­на підво­рушу­вати дро­ва.

— Гм… — він зву­зив оч­ка в щілин­ки, оскіль­ки прим­ру же­ним очам зав­жди видніше. Та й у щіли­ни лю­ди ба­чать біль­ше, ніж на відкри­тому прос­торі. — Ціка­во…

При­тула по­вер­нув ко­цюб­ку дру­гим бо­ком, і я не пові ри­ла своїм ши­роко відкри­тим очам: навіть звіддалік на ній бу­ло вид­но тем­но руді пля­ми — са­ме на то­му місці, яке бу­ло між ло­жес­на­ми зґвал­то­ваної ца­риці і яке я щой­но по­мила й ви­тер­ла руш­ни­ком. По­мила, та в поспіху не мог­ла й по­дума­ти, що це лиш на мок­ро­му ме­талі нічо­го не вид­но, а ко­ли він підсох­не, пля­мини зно­ву прос­туплять. Так прос­ту­пає іржа на од­но­му і то­му ж місці, як­що не зітреш її до ос­танньої гра­мини.

При­тула так і ска­зав: — Іржа чи що? — і нігтем мізин­ця став шкря­бати тем­но ру­ду ли­шаїну.

Ні, це тре­ба справді бу­ти або при­шелеп­ку­ватим на­ха бою, або геніаль­ним слідцем, щоб отак прий­ти в чу­жий дім і шкреб­ти­ся бруд­ни­ми нігтя­ми в усь­ому, що тра­пить­ся під ру­ку.

— На­чеб­то свіжа. Протріть су­хою ганчіркою, — ска­зав цей геніаль­ний на­хаба і во­лодар унікаль­ної люль­ки бо руль­ки, зав­дя­ки якій він та­ки дістав­ся до ко­цюб­ки, кот­ра му­ляла й­ому око дав­но.

— Ра­ди Бо­га, навіщо? — зни­зала я пле­чима. — То не та­ка до­рога річ, щоб ще ру­ки об неї бруд­ни­ти.

— Вам видніше, — ска­зав він. — Ви як собі хоч­те, а мені по­ра бігти, — ска­зав цей ве­ликий дбай­ли­вець чу­жого май­на і во­лодар роз­топта­них сан­далів ско­роходів, у яких він справді май­же побіг до две­рей, рап­то­во втра­тив­ши до ме­не будь яку цікавість.

Я не встиг­ла вий­ти і за поріг, як й­ого по­шар­па­ний «мос квич» то­рохтів уже лісом, за­лишив­ши біля воріт хма­ру чор­но­го ди­му.

По­вер­нувшись на­зад, я взя­ла ко­цюб­ку, підій­шла до вікна і роз­ди­вилась її зблизь­ка. Так, це бу­ла кров — верхній свіжіший шар змив­ся ра­зом із по­пелом, а нижній при­сох.

Я знов ре­тель­но ви­мила ко­цюб­ку, ць­ого ра­зу вже ма­чул­кою з ми­лом, а тоді пош­креб­ла ще й пем­зою, бо в кіль­кох місцях крівця прис­та­ла до залізя­ки дос­то­ту, як та іржа.

За­вер­шивши про­цеду­ру, я ще який­сь час по­вага­лася, ку­ди ліпше пок­ласти ко­цюб­ку — чи на її звич­не місце, чи за­хова­ти десь у ко­мору, — й пок­ла­ла все та­ки знов на призь­боч­ку каміна. Хай ле­жить там до кра­щих часів.

А мені… мені після цієї відь­омсь­кої ночі, дур­манних за­пахів і та­ких же ба­лачок з геніаль­ним, а то­му бо­жевіль ним слідцем… час по­диха­ти свіжим повітрям.

Я вий­шла надвір і спус­ти­лась до річки. Бу­ла го­жа дни­на теп­ло­го ве­рес­ня, з лас­ка­вим сон­цем і про­зорим повітрям, з гус­то синім не­бом, яке на­бирає та­кого гли­боко­го коль­ору ли­ше ранньої осе­ни. На вер­бах де не де жовтіло лис­тячко, але ще не па­дало на лагідно­му безвітрі. Па­дали тіль­ки дрібні груш­ки із ста­рої дич­ки, що яки­мось ди­вом завіяла­ся сю­ди з лісу і при­чаїла­ся поміж верб. Во­на так ряс­но на­сипа­ла на зем­лю тих гни­личок, що мож­на бу­ло по­дума­ти, ніби й на вер­бах рос­туть груші.

Пошук на сайті: