Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Не­подалік від аль­тан­ки сидів на де­рев’яно­му місточ­ку біля за­кину­тих ву­док Івань­ко й пиль­ну­вав поп­лавків. Він що­вес­ни май­стру­вав собі но­ве сідель­це (ста­ре зно­сила кри­га), щоб за­кида­ти вуд­ки де глиб­ше, і справді був та­ким удат­ним ри­бал­кою, що й нас пос­та­чав свіжою ри­бою. Не знаю, навіщо Нес­тор ча­сом во­зив­ся з ти­ми сітка­ми — хіба так, для роз­ва­ги й дур­но­го азар­ту, че­рез який що­року топ­лять­ся сотні лю­дей.

— Ну як?! — гук­ну­ла я до Івань­ка, аж він стре­пенув­ся. — Ло­вить­ся?

Кар­лик обер­нувся і прик­лав до губів паль­ця: т с с…

Потім ви­тяг з во­ди ве­личез­но­го, за­лига­ного на мо­тузок ля­ща, який не вліз у са­док, і знов опус­тив й­ого у во­ду.

Хоч що ка­жи, а цей Івань­ко не звик висіти в ко­гось на шиї і, як­би рап­том при­пек­ло, то міг би про­году­вати се­бе і пса навіть ри­бою, про­да­ючи її на ближніх да­чах та ку­пу­ючи хліб і до хліба, а то й улюб­ле­не пив­це. З рідних чи бо­дай дальніх ро­дичів Івань­ко ніко­го не мав, ка­зав, що й­ого по­кину­ли ще ма­лим і виріс він в інтер­наті, ту­теч­ки, в містеч­ку, потім й­ого, ще па­руб­ка, офор­ми­ли в но­вий пат­ро­нат, але вже для дідів і бабів, ка­зав Івань­ко, тут та­ки, на око­лиці ць­ого ж містеч­ка, де він знудь­гу­вав­ся ук­рай і, взяв­ши на кухні кіль­ка су­харів, пішов світ за очі. Скіль­ки він ти­няв­ся отак са­моти­ною, Івань­ко не знав, бо час для нь­ого спли­вав не так, як для інших лю­дей.

За ці ос­танні ро­ки я так звик­ла до кар­ли­ка, що не зна­ла, як й­ого бу­ти, ко­ли до­ведеть­ся про­дати дім і знов по­вер ну­тись до Києва. Ну, не сидіти ж мені самій у цій глу­шині, ку­ди Нес­тор схо­вав ме­не від лю­дей, а сам… — що? що? — я б і сь­огодні все про­дала і по­дала­ся, як Івань­ко, світ за очі від ць­ого жа­ху, що нас­ту­пає мені на п’яти, але як ти це зро биш, як­що нічо­го ще не з’ясо­вано, нічо­го по­ки що не відо­мо і хтоз­на, ко­ли во­но все роз­виднить­ся.

Гар­но бу­ло над­ворі, але якось так… на­че погідно­го дня на цвин­тарі, де зав­жди здаєть­ся, що сон­це світить на­бага­то ясніше, ніж десь, во­но ніби зу­мис­не світить на цвин­тарі так яс­кра­во, щоб на­гада­ти про вічну тем­ря­ву там, уни­зу.

Аби розігна­ти, розвіяти цей ги­дот­ний настрій, я зай­шла по коліна у во­ду, що ха­пала хо­лодом за лит­ки, потім зня­ла ха­лат, ки­нула й­ого на бе­рег і під осуд­ли­вим пог­ля­дом Івань­ка (не то­му, що бу­ла зовсім го­лою, а че­рез те, що роз ля­кува­ла й­ому ри­бу) шу­бов­сну­ла в річку і поп­ливла. За мить мені вже бу­ло не хо­лод­но, во­да бадь­ори­ла й кли­кала далі, далі, я охо­че їй підда­вала­ся й ко­ли озир­ну­лася на бе­рег, то Івань­ка на містку не бу­ло. Кар­лик не вит­ри­мав та­кої на­руги, плю­нув на роз­гой­дані поп­лавки й десь за­хо вав­ся у вер­бах. Мо­же, пішов по­ласу­вати ди­кими груш­ка­ми.

А я собі плив­ла і плив­ла, як навіже­на, по­ки знов не зро­било­ся хо­лод­но. На­раз відчу­ла під со­бою всю гли­бину, тут справді бу­ло ду­же гли­боко, бо я доп­ливла до рус­ла, тіло нес­подіва­но об­важніло, на­лило­ся стра­хом, і я мерщій ки­нула­ся до бе­рега. Про­те дов­го й нез­граб­но боб­ля­лася на місці, ніби ме­не хто ха­пав за но­ги, ніби мої бідні ніжень­ки зап­лу­тали­ся в яко­мусь ла­татті, схо­жому на липкі хо­лодні до­лоні, і тіль­ки на те, щоб роз­верну­тися, я відда­ла всі свої си­ли й не знаю, чиєю во­лею діста­лась до міли­ни.

Зне­може­на і на­ляка­на, ле­жала ниць­ма на бе­резі й цо­котіла зу­бами, як від про­пас­ниці.

— Знай­шли, ко­ли зас­ма­гати. Зас­ту­дитесь.

Я підве­ла го­лову і не­видю­щими очи­ма дов­го ди­вила­ся на ць­ого ни­зень­ко­го чо­ловічка, який невідь звідки взяв­ся.

А ко­ли й­ого дов­гасте ли­це, на­решті, ок­ресли­лося в хис­тко­му ма­реві, ска­зала:

— Я те­бе люб­лю, Івань­ку.

Він зди­вова­но ди­вив­ся на ме­не.

— Я люб­лю те­бе. Ти що, не віриш? — зак­ри­чала я, аж на очі набігли сль­ози. — Ідіть до ха­ти, — ска­зав він. — Вам тре­ба зігріти­ся.

— Ти ж ду­маєш, що я по­кину те­бе! — Ідіть до ха­ти, — пов­то­рив кар­лик.

— Чо­му мені ніхто не вірить? — зак­ри­чала я не своїм го­лосом.

Він ди­вив­ся на ме­не мов­чки і зля­кано. Потім підняв ха­лат, що ва­ляв­ся по­руч, і прос­тяг мені.

Я взя­ла й­ого, щоб знов жбур­ну­ти на зем­лю, та ос­танньої миті при­пала до нь­ого об­личчям. Нер­ви, які так хотіло­ся зміцни­ти в хо­лодній воді, зра­дили ме­не ос­та­точ­но, і я го­лос­но за­рида­ла.


 

2


 

Цілий день я не зна­ходи­ла собі місця і вже шко­дува­ла, що відмо­вила­ся від зустрічі з от­цем Се­рафи­мом. Тоді, як дзво­нив, не ду­же хотіло­ся й­ого ба­чити, якась тінь та­ки пе­ребігла між на­ми, та й бу­ла ще при­чина, че­рез яку не хотіло­ся ви­ходи­ти з до­му… А потім, ко­ли три­вога в’їла­ся в кож­ну мою во­лоси­ну, я вже лад­на бу­ла зустріти­ся з ким зав­годно, аби лиш за­гово­рив ме­не, роз­ва­жив, од­волік від мер­зенних ду­мок.

Я лед­ве стри­мала­ся, щоб не под­зво­нити до нь­ого самій.

Го­това бу­ла навіть поїха­ти до от­ця Се­рафи­ма до­дому, ку­ди він час­то ме­не зап­ро­шував, та я все відмов­ля­лася. Хоч не знаю чо­му. Він жив сам, ма­туш­ка ще по до­розі з Та­ращі до Гос­трої Мо­гили звітри­лась невідо­мо ку­ди, пос­та­вив­ши під заг­ро­зу й­ого кар’єру. Од­нак отець Се­рафим поїхав до са­мого патріар­ха і все влад­нав. Те­пер я охо­че завіта­ла б у й­ого по­кої: хай би чи­тав чи мо­лит­ву, чи прос­то був по­руч замість оць­ого при­вида, що блу­кає за мною вдень і вночі, наз­догнав навіть там, біля рус­ла. Ця при­мара навіть вкла даєть­ся в моє ліжко, хоч нічо­го біль­шо­го не до­магаєть­ся.

Якесь без­ста­теве створіння чи кікімо­ра, кот­ра, як­що віри­ти давнім пе­река­зам, не ро­бить ніякої шко­ди в оселі, за­те на­ганяє без­при­чин­ний страх.

Та­кою бу­ла на­ша ко­лиш­ня бух­галтер­ка в «Плу­тоні» — ти­ха і скром­на дівчи­на, яку Нес­тор на­питав десь се­ред своїх знай­омих. На вро­ду, тре­ба зізна­тися, бу­ла не­пога­на, мо­же, для чо­ловіків навіть кра­сива, що якось і не па­сува­ло до її ти­хої вдачі, але ж здав­на відо­мо, що во­дить­ся в ти­хому бо­лоті. Тим біль­ше са­ма бу­ла та­ка ху­дюща, що крізь живіт про­мацаєш хре­бет, а циць­ки відрос­ти­ла як ґло­буси.

Ні, я не рев­ну­вала до неї Нес­то­ра, я вже тоді й­ого ні до ко­го не рев­ну­вала, про­те її догідли­во ви­нува­тий, напівпри том­ний пог­ляд зав­жди ме­не нас­то­рожу­вав і навіть ля­кав.

Од­но­го ра­зу Аніта (так її зва­ли — Аніта!) при­вез­ла мені до­дому підпи­сати якісь ра­хун­ки, — я тоді се­ред літа десь зас­ту­дила­ся й ле­жала вдо­ма з тем­пе­рату­рою, — ми з нею, ви­пив­ши га­рячо­го чаю з ро­мом, мо­же, впер­ше роз­го­вори ли­ся ні про що, а потім во­на нап­ро­сила­ся на­тер­ти ме­не від зас­ту­ди оде­коло­ном. Спер­шу гар­нень­ко розім’яла спи­ну, по­чина­ючи від ший­них хребців і закінчу­ючи сідни­цями, я відчу­ла приємний лоскіт у куп­ри­ку, й ме­не так со­лод­ко роз­мо­рило, що тут же по­обіця­ла собі постій­но відвіду­вати ма­саж­ний са­лон.

— Ти профі, Аніто, — пох­ва­лила її щи­ро. — Та­кий ма­саж до­рого кош­тує. Так що я твоя бор­жни­ця.

— Мені це при­носить втіху, — ска­зала во­на. — Я люб­лю, ко­ли в жінки усе на місці.

— Справді? — я по­вер­ну­лася горіче­рева.

— Що?

— Ти вва­жаєш, що в ме­не усе на місці?

— Жо­ден чо­ловік вас так не оцінить, як я.

Аніта ста­ла на­тира­ти мені груд­ну клітку, її вже сухі до­лоні відвер­то пес­ти­ли мої пер­са. Спер­шу во­на гла­дила їх зни­зу, тоді її до­лоні по­волі плив­ли вго­ру, і мені ста­ло так приємно, що я за­мур­котіла. Потім, ле­гень­ко пос­тог ну­ючи від на­соло­ди, за­диха­ла гли­боко і трем­тли­во. Її прудкі пальці за­хоп­лю­вали сос­ки, то ніжно стис­ка­ли їх, то пок­ру­чува­ли, і я по­бачи­ла, що її догідли­во ви­нуваті, напівпри­томні очі вже геть ка­ламутні.

— Візь­ми там у ванній гель, — ска­зала я. — Цей оде­колон су­шить шкіру.

Во­на ме­не зро­зуміла з півсло­ва, швид­ко по­вер­ну­лася з уль­тра­мари­новим фла­коном.

— Ви­мас­ти ме­не всю, — поп­ро­сила я. І зап­лю­щила очі від бла­женс­тва, — шов­ко­ва ріди­на приємно хо­лоди­ла шкіру, трем­тливі ру­ки де­далі впев­не ніше ман­дру­вали моїм тілом, во­ни, її не­наситні ру­ки, прос то не зна­ли вто­ми, та ко­ли я роз­ту­лила об­важнілі повіки, то по­бачи­ла на Аніти­ному чолі рясні кра­пель­ки по­ту.

— Роз­дягни­ся, — ска­зала я. — Тут та­ка ду­хота.

Во­на зня­ла ле­гень­кий блу­зон, хап­ли­во ски­нула спіднич ку, вивіль­ни­ла з тісно­го ліфчи­ка ан­желіки важкі дорідні гру­ди, на вер­ши­нах яких нап’яли­ся неп­ро­порцій­но ма­лень кі, за­гос­трені пип­ки. Зустрівши­ся зі мною очи­ма, Аніта вже повіль­но, без поспіху стяг­ла з се­бе підмокрілі тру­сики.

— Ви мо­жете по­вер­ну­ти мені борг, — ска­зала во­на. — Я потім зо­дяг­ну ваші.

Я на знак зго­ди знов опус­ти­ла важкі повіки, схвильо ва­но вслу­ха­ючись, як з ме­не спов­за­ють тру­сики.

Аніта бу­ла жінкою, то­му зна­ла, що ва­жать для жінки ву­ха. Во­на цілу­вала ме­не не міцно, без вульґар­них смок тань, але я чу­ла збуд­ливі зву­ки цілунків. Во­на ду­же швид­ко зна­ходи­ла мої най­враз­ливіші місця і місцин­ки, її язик, як і пальці, не знав ні вто­ми, ні спо­кою…

Я не відчу­ла жод­ної оги­ди, ко­ли після то­го ми зли­лися гу­бами, жа­лячи од­на од­ну кінчи­ками язиків, змішу­ючи лип­ку на­шу сли­ну в гри­мучу суміш слас­то­люб­ної от­ру­ти.

Біль­ше то­го, потім я віддя­чила їй ти­ми ж пес­то­щами, по­чина­ючи з ма­лень­ких гос­трих брунь­ок на гру­дях, — я гра­лася ни­ми дов­го дов­го, об­ли­зува­ла і сса­ла, як не­мов­ля, не так, як це роб­лять поспішливі чо­ловіки, які жадібно при­пада­ють до на­ших най­чут­ливіших, най­со­лод­ших місць і гри­зуть їх, як уз­бецькі дині.

Од­не сло­во, ми розій­шли­ся кви­ти, хо­ча на­бага­то пізніше я зро­зумію, що це зовсім не так, що я зап­ла­тила за той ма­саж, поп­ри фран­цузькі тру­сики, не­помірно ве­лику ціну.


 

Пошук на сайті: