Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Зго­дом, ко­ли вся бух­галтерія «Плу­тона» за­пах­не ли­повим цвітом, ко­ли ви­явить­ся, що ця хвой­да кру­тила Нес­то­ром дов­ко­ла сво­го вправ­но­го паль­ця, як хотіла, тіль­ки тоді до ме­не прий­де запізнілий здо­гад: ця ти­ха суч­ка з догідли­во ви­нува­тими очи­ма не бу­ла лесбіян­кою, — во­на влаш­ту­вала той спек­такль, щоб відвер­ну­ти мою підоз­ру від їхніх сто­сунків з Нес­то­ром. І ко­ли вчо­ра за діло­вим обідом у до­рого­му рес­то­рані пре­зидент бла­годій­но­го фон­ду «Ди­тяче сер­це» роз­пи­тував про місця, де бу­вав мій чо­ловік, про лю­дей, з яки­ми він міг зустріча­тися чи ма­ти який­сь кон­такт, я поміж інших на­сам­пе­ред наз­ва­ла Аніту Лю­тинсь­ку.

— Ду­маєш, во­на мог­ла бу­ти й­ого ко­хан­кою? — спи­тав Г. С.

— Не знаю, — ска­зала я. — Але як­що дзво­нить до нь­ого, та ще й так пре­тензій­но…

— Як­що дзво­нить, то, ви­ходить, нічо­го не знає?

— Спер­шу я теж так по­дума­ла. А потім… потім змірку ва­ла інак­ше. Як­що між ни­ми є змо­ва, то во­на зу­мис­не мог­ла дзво­нити, аби відвес­ти підоз­ру. Ніби нічо­го не знає.

— Слуш­но, — пох­ва­лив ме­не Г. С., відрізав но­жиком ма­лесень­кий шма­точок сь­ом­ги і пок­лав й­ого десь під язик, на­че валідол. Він справ­ляв вра­жен­ня аб­со­лют­ної відсут нос­ти го­лоду — рідкісна ри­са в чо­ловіків, яка ме­не прос­то зво­рушує.

— Це хит­ра відь­ма з очи­ма чер­ниці, — ска­зала я. — Ча­сом мені здаєть­ся, що як­би не во­на, то ми не втра­тили б свій бізнес.

— А ти мо­жеш й­ого підня­ти, — Г. С. пок­лав у рот ще якусь крих­ту. — За­раз тобі ніхто не за­важає.

— У ме­не не­має до ць­ого ке­бети.

— Ну, для по­чат­ку я міг би тобі тро­хи до­помог­ти. Ду­маю, жод­на жінка са­ма тут не впо­раєть­ся, як­що пок­ла­дати­меть­ся ли­ше на свою ке­бету, — делікат­но всміхнув­ся Г. С. — Тут потрібна чо­ловіча си­ла. Знаєш, що та­ке бізнес? — Він відпив крап­лю конь­яку. — Ще в ди­тинстві ба­гать­ом із нас спа­дає наївна ду­моч­ка. От, мов­ляв, як­би кож­на лю­дина в країні роз­щедри­лась і да­ла мені од­ну копієчку. Ніхто б від то­го не збіднів, навіть не помітив би, а в ме­не бу­ла б ціла ку­па гро­шей, прав­да ж? Але ніхто не дає, і зго­дом більшість за­буває про цю ди­тячу мрію. А в де­кого во­на, нав­па­ки, до­рослішає і міцнішає.

— То й що? — я наївно, як та ди­тина, котрій ніхто не дає ні копієчки, закліпа­ла віями.

— Тоді до­водить­ся са­мому відби­рати, — зітхнув Г. С. — Де хитрістю, а де й си­ломіць. Спер­шу по копієчці, потім по дві, ну, і так далі, за­леж­но від твоєї підприємли­вос­ти.

Чи, як ти ка­жеш, ке­бети.

— Не знаю, мені ще ра­но про це го­вори­ти, — ска­зала я.

— Як­що на­думаєш, то я до твоїх пос­луг. А по­ки що хотів би, щоб ти за­лиши­ла мені до тієї за­писоч­ки ще й мобілку тво­го чо­ловіка.

— Ти теж хо­чеш й­ому под­зво­нити?

— Не но­мер. Сам те­лефон, — тон­ко всміхнув­ся Г. С.

Ми до­мови­лися, що він сам под­зво­нить мені, ко­ли ма­тиме що ска­зати, а то б я і за­раз охо­че зустріла­ся з цим чо­ловіком, від яко­го віяло не хитрістю, а та­ки си­лою. З ним мені бу­ло за­тиш­но і спокій­но, бо до Г. С. не підхо­дять на пісто­лет­ний постріл навіть при­види і кікімо­ри. Та я му­шу че­кати й­ого дзвінка і че­рез те відмо­вила­ся від зустрічі з от­цем Се­рафи­мом. Знаю, що все це так швид­ко не ро­бить­ся, що тре­ба наб­ра­тися терпіння й че­кати то­го дзвінка не день і не два, але щось три­має ме­не за по­ли вдо­ма, підка­зу­ючи, що все роз­виднить­ся не деінде, а тіль­ки тут. І ось на од­не своє за­питан­ня про­хан­ня я от­ри­мала відповідь уже то­го ж дня, щоп­равда, пізно вве­чері, ко­ли вже ляг­ла спа­ти. Яке там спа­ти — сну не бу­ло ні в од­но­му оці, і моя кікімо­ра лесбіян­ка та­кож не спа­ла, хо­ча й не ро­била жод­них по­сягань на мою жіно­чу при­хильність.

Уже десь пе­ред північчю знов щось глу­хо стук­ну­ло у вікно, я підій­шла, відхи­лила щіль­но зап­ну­ту што­ру, од­нак ніко­го не по­бачи­ла. Не вид­но бу­ло й нічних пта­шок, тіль­ки місяць, що вже по­сунув­ся зі своєї чвер­ти, світив­ся ла­тун­ним сер­пом.

«Уд-уд, уд-уд» — та­ки до­линув го­лос якоїсь пташ­ки з над бе­рега, але тут, біля нас, це ніко­ли не бу­ло ди­вом. Тут зав­жди кри­чали со­ви, дер­качі, бу­гай­чи­ки — жмень­ка тої пта­шини, а ре­ве, як бу­гай, і ми тіши­лися з то­го ба­гатс­тва при­роди, се­ред якої, влас­не, і знай­шли свій за­тиш­ний ку­точок.

«Уд-уд, уд-уд» — я на­решті впізна­ла го­лос оду­да, яко­го чу­ла ду­же час­то, а ба­чила, мо­же, раз — і то зод­да­леки, та­ким обе­реж­ним удав­ся цей сму­гас­тий птах із жов­тим, як у півни­ка, гре­бенем, тіль­ки чуб­чик у нь­ого теж із пір’я.

«Уд-уд, уд-уд».

Стри­вай, але ж одуд на­чеб­то не нічна пташ­ка, та й не чу­ти й­ого во­сени, — са­ма собі підда­вала я стра­ху, на­че ба­гато тя­мила в по­веденції всіх пер­на­тих, по­чина­ючи з відь­омсь­ких півнів і закінчу­ючи су­мир­ни­ми оду­дами.

Я ще раз гля­нула на хо­лод­ний ла­тун­ний серп і швид­ко зап­ну­ла што­ру. Залізши під ков­дру, взя­ла те­лепульт, знов увімкну­ла ко­лись та­кого надій­но­го за­коли­сува­ча, аби він бо­дай приг­лу­шив оті сту­ки по­гуки за вікном. І відра­зу нас­ко­чила на повідом­лення, яке до­ходи­ло до ме­не повіль­но, як до ад­вентис­тки сь­омо­го дня. Жва­вень­ка дик­торка блю­вала сло­вами, як ан­ци­болот зчорнілим зер ном, і я, аби щось уто­ропа­ти, ло­вила по одній зер­нині і вже потім скла­дала до­купи.

— Сь­огодні в Києві вби­то… підприємця… ав­то­ри те­та… відо­мого в криміналь­них ко­лах під прізвись­ком Су­хий… Й­ого розстріля­ли невідомі осо­би… ра­зом з охо­роною у влас­но­му джипі біля під’їзду бу­дин­ку, де жив небіжчик…

Мені спо­доба­лося сло­вос­по­лучен­ня «жив небіжчик» — ви­ходи­ло, що він міг собі спокій­нень­ко жи­ти там і далі.

Щоп­равда, пев­ний сумнів у ць­ому вик­ли­кали суп­ровідні кад­ри — чор­ний джип, весь подіряв­ле­ний ку­лями, пот­ро ще­не скло, тем­на ка­люжа кро­ви.

— За да­ними МВС… Су­хий три­валий час кон­тро лю­вав дрібний і се­редній бізнес у рай­оні Со­лом’ян­ки, і то­му й­ого на­зива­ли ще Со­лом’яним Би­ком…

Теж ціка­во, по­дума­ла я. Во­ни там усі ро­гаті. Жаль, що не по­каза­ли трупів, мені кортіло по­диви­тися, чи та­ки ви­рос­ли ро­ги в шу­того ца­па.

Я на­мага­лася потіши­тися та­ким блис­ка­вич­ним вирі шен­ням од­но­го мо­го пи­тан­нячка, роз­ва­жала се­бе бру­таль ни­ми жар­та­ми, але в то­му єхидстві ве­село­го бу­ло ма­ло.

Во­но бу­ло хіба що бла­гень­кою обо­лон­кою стра­ху, який ріс у мені і роз­ви­вав­ся, мов гріхов­ний плід, ґвал­товно за­чатий всу­переч моєму ба­жан­ню. Навіть крив­ля­ка кікімо­ра, ко­ли я їй зух­ва­ло підмор­гну­ла, зро­била та­ке об­личчя, на­че тих бан­дюг поріши­ли не десь там у Києві, а пря­мо в оць­ому те­ле­ящи­ку в неї на очах.

Ста­ло зро­зуміло, що пи­тан­нячко, яке я пос­та­вила пе­ред Г. С. на пер­шо­му місці, бу­ло зовсім дру­горяд­ним. Так, ли­ше при­водом для на­бага­то серй­ознішої роз­мо­ви про те, що за­чаїло в собі не відкри­ту, а при­хова­ну не­без­пе­ку.


 

3


 

Вдосвіта я задріма­ла. Це був сон, який не при­носив спо­чин­ку. Ще біль­ше вис­на­жував. Не пам’ятаю видінь, але ко­ли я про­кину­лася, зібга­на ков­дра ле­жала на підлозі, а по­душ­ка ва­ляла­ся в но­гах.

Мені ще вис­та­чало глуз­ду не спи­хати цей без­лад на витівки кікімо­ри. Я зро­зуміла, що ки­далась уві сні.

Настінний елек­трон­ний го­дин­ник по­казу­вав оди­над ця­ту ран­ку, а в спальні так і сто­яла досвітко­ва сутінь — щіль­но заш­то­рене вікно май­же не про­пус­ка­ло світла.

Важкість бу­ла в го­лові, в усь­ому тілі, особ­ли­во вни­зу жи­вота. Як­що це прав­да, то я ди­ву­юся тим сен­ти­мен таль­ним са­мицям, котрі ка­жуть, що но­сять дітей під сер цем. Ні, під сер­цем гу­ляє хо­лод­ний вітер, а во­но, виїда­ючи твоє ло­но, на­бирає ва­гу і відтя­гує нир­ки.

Я відсу­нула што­ру, — світло гу­нуло в спаль­ню, аж за­боліли очі, — підій­шла до дзер­ка­ла і ви­соко підня­ла нічну ко­шулю. Ду­репа, ти прос­то собі навіюєш. Твій живіт іде­аль­но опук­лий, ніжно і стро­го ок­ресле­ний, як і має бу­ти, ко­ли в те­бе іде­аль­на фігу­ра, іде­аль­не тіло… Іде­аль­на… Іде­аль­не… Що? Іде­аль­не вбивс­тво. Ви­яв­ляєть­ся, іде­аль­ни­ми мо­жуть бу­ти вбивс­тво і смерть, а не тіль­ки кра­са, не тіль­ки ось ці без­до­ган­но на­пов­нені, ніким ще не ви­питі гру­ди, які зав­жди на­лива­ють­ся до бо­лю пе­ред тим, як ма­ють по­чати­ся місяч ні. Ось тобі, навіже­на, й уся при­чина: не сь­огодні зав­тра поч­неть­ся, тож, виїжджа­ючи з до­му, не за­будь при­хопи­ти там­пакс.

Я здриг­ну­лася від те­лефон­но­го дзво­ника. Чорті й що, че­каєш цих дзвінків — не до­чекаєшся, вже тіль­ки й жи­веш із те­лефо­ном, а ко­ли він обізветь­ся, то­бою аж тіпає.

— Ал­ло!

— Ти са­ма? — спи­тав Г. С.

— А з ким я маю бу­ти?

— Ну… мо­же, навіть зі своїм чо­ловіком.

— Глу­зуєш?

— Ні, — ска­зав він. — Не до жартів. Я справді не відки­дав мож­ли­вос­ти, що твій чо­ловік уже біля те­бе. При­най­мні в Києві й­ого слідів по­ки що не вид­но. І от ди­вина: й­ого сло­ва вліта­ли в од­не моє ву­хо, а в дру­ге виліта­ли. Я не реаґува­ла на них і не зна­ла, як би му­сила реаґува­ти. Не віда­ла — доб­ре це чи по­гано, що ніде не вид­но й­ого слідів.

— Ти стур­бо­вана? — спи­тав Г. С.

— Не знаю, що й ду­мати. Ви­ходить, прав­да бу­ла за мною від са­мого по­чат­ку. Во­дола­зи прос­то й­ого не знай­шли.

— Бу­ває й та­ке. Але й тут й­ого мог­ли не знай­ти. Твоє дру­ге про­хан­ня знач­но складніше за пер­ше. Бо як­що лю­дина заз­да­легідь го­туєть­ся до та­кого… ви­бач, розігра­шу, то їй мо­жуть спас­ти на дум­ку зовсім не­перед­ба­чувані ідеї.

— Що ти маєш на увазі?

Пошук на сайті: