Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Не по­добаєть­ся мені ця історія, ось що, — ска­зав Г. С. — Усе мо­же з’ясу­вати­ся ду­же прос­то. Як­що це імітація за­гибелі тіль­ки для кре­диторів, то він ду­же швид­ко з’явить­ся до те­бе з по­вин­ною, бо кре­диторів уже…гм…

— Я знаю, — ска­зала я. — Ба­чила.

— А як­що це з іншої при­чини, то ти й­ого або більш ніко­ли не по­бачиш, або…

— Або що? — стис­ла я з усіх сил труб­ку.

— Або… три­май ніс за вітром.

— Не ро­зумію.

— Він до те­бе ще прий­де.

Гос­по­ди, навіть від роз­мо­ви з цим силь­ним і впев­не­ним чо­ловіком повіяло хо­лодом. Він це відчув. Відчув, бо рап­том зап­ро­пону­вав:

— Мо­же, тобі да­ти охо­рону?

— Ти не знаєш Нес­то­ра. Він за все жит­тя му­хи не вбив.

— Я теж не б’ю мух.

— Пе­рес­тань. Він за ме­не швид­ше своє жит­тя віддасть.

— Чу­дово, — тро­хи об­ра­жено ска­зав Г. С. — Тоді я за те­бе аб­со­лют­но спокій­ний. По­шуки мож­на при­пиня­ти?

— А що ця Аніта?

— Нічо­го. Сим­патія між ни­ми якась бу­ла, — ніби між іншим, але тро­хи зловтішно підкрес­лив він. — Од­нак за­раз їй відо­мо не біль­ше, ніж по­чула від те­бе по мобіль­но­му.

Мо­жеш мені повіри­ти, її до­пита­ли не ли­ше офіцій­но… То як?

— Ти все кра­ще за ме­не знаєш.

— Не ду­маю, — ска­зав він.

— Ро­би так, як вва­жаєш за потрібне. Я цілком пок­ла да­юсь на те­бе. На твою си­лу і мудрість. І він відта­нув.

— Я хотів зап­ро­пону­вати тобі по­жити в Києві. А потім по­думав, що ти не по­годиш­ся.

— Як я мо­жу те­пер?.. Ме­не щод­ня шар­пає слідчий. Ти сам усе ро­зумієш, і я тобі вдяч­на за це.

— Слідчо­го мож­на відши­ти. Цілком за­кон­но.

— Не вар­то. Спра­ва навіть не в нь­ому. Я му­шу зна­ти, що відбу­ваєть­ся, — ска­зала я. — Му­шу до­чека­тися якоїсь розв’яз­ки, інак­ше здурію.

— Нас­та­сю…

— Я тобі под­зво­ню, Го­рю.

— Як­що тіль­ки з по­чут­тя вдяч­ности, то не тре­ба, — ска­зав він. — Дзво­ни, ко­ли я тобі справді бу­ду потрібний.

— Я тобі под­зво­ню прос­то так, — по­обіця­ла я.

— Як доб­ре… — ска­зав він. — Як доб­ре, ко­ли тобі дзво­нять прос­то так. І де де, а тут я ро­зуміла й­ого, як ніхто.

«Прос­то так, прос­то так», — лед­ве не наспіву­вала я, спус­ка­ючись східця­ми вниз, і во­ни підта­кува­ли мені своїм ри­пом скри­пом.

Настрій тро­хи підняв­ся. Що мені те при­вид­дя і що мені якась кікімо­ра, ко­ли я маю лю­дину, здат­ну що­миті прий­ти на до­помо­гу і за­хис­ти­ти. Від ко­го зав­годно. Прос­то так.

Хви­лин де­сять я по­лежа­ла в теплій ванні, потім пос то­яла під хо­лод­ним ду­шем і, збадь­орив­шись, навіть нак ла­ла лег­кий макіяж. Чо­мусь за­кортіло на­фар­бу­вати­ся до пов­но­го блис­ку, од­нак ні з то­го ні з сь­ого відчу­ла алерґію на за­пах кос­ме­тики. Пар­фу­ми вик­ли­кали лег­кий ток­си­коз, і до­вело­ся при­чепу­рити­ся наш­видку­руч. Жи­виль­ним кре мом змас­ти­ла під очи­ма тіні без­сонної ночі, підве­ла по­ма дою гу­би, зле­гень­ка при­пуд­ри­ла но­са — а рап­том хтось завітає в гості, хоч би й ве­ликий слідець При­тула, від чий­ого ока не схо­ваєш жод­ної во­лоси­ни на го­лові. Усе там у нь­ого поліче­но, все дав­но схоп­ле­но, зва­жено й оціне­но.

Чи не так, Анас­тасіє Ми­хайлівно? То ку­ди ви, як той ка­зав, літа­ли?

В п…от­ку! Ку­ди літа­ла. Вам усе ска­жи.

Еге ж, еге ж, я так і ду­мав. Звідти ж і кров на ко­цюбі.

На кухні я зне­хотя посніда­ла си­ром із ме­дом, ви­пила зе­лено­го чаю і вий­шла надвір по­диха­ти свіжим повітрям.

Но­ги самі за­нес­ли ме­не по той бік бу­дин­ку, на який ви­ходи­ло вікно спальні, я дов­го приг­ля­дала­ся до то­го вікна, роз­зи­рала­ся до­окіл, вдив­ля­лася під но­ги, про­те нічо­го та­кого не поміти­ла, крім ди­кої груш­ки, яка за­коти­лася сю­ди невідь звідки, мож­ли­во, навіть з якоїсь чуд­ної вер­би.

І все-та­ки во­на схви­люва­ла ме­не, та дрібна дич­ка. Я підня­ла її і ста­ла шу­кати дру­гу, а, не знай­шов­ши, хотіла вже гу­кати Івань­ка — чи не ки­дав­ся він тут груш­ка­ми? — та пе­реду­мала. Так мож­на са­му се­бе до­пек­ти і з’їсти жив­цем.

Мо­же, ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ще й гніздо оду­да по­шукаєте?

Не­одмінно!

По­шукай­те, по­шукай­те, оду­ди як­раз і мос­тять гнізда біля річки в дуп­лах ста­рих верб, на яких ро­дять дикі груш­ки.

У ме­не що­до ць­ого є кра­щий по­рад­ник.

Я пішла в дім, оки­да­ючи оком подвір’я, чи ніде не вид­но Івань­ка (він, ма­буть, гибів на своєму ри­баль­сько­му сідалі), і хотіла бу­ло под­зво­нити, але враз прис­то­яла і бо­яз­ко гля­нула на камін. Ні, ко­цюб­ка ле­жала на місці. Але… що це?

У ме­не по­темніло в очах. Я підій­шла і взя­ла її в ру­ки.

Ні!!!

Ме­не лед­ве не ви­вер­ну­ло. На ній бу­ла кров. На то­му са­мому місці прос­ту­пила кров. При­чому ще чер­воніша й свіжіша. Я по­чула її ну­дот­но со­лоний дух.

Ко­цюба ви­пала з моїх рук, я лед­ве встиг­ла до ту­але­ту, і по­темнілий у зе­лено­му чаї сир став виліта­ти з ме­не, як чор­не зер­но з ан­ци­боло­та. Я лед­ве не пор­ва­ла киш­ки. Уже й­шла са­ма жовч, а нут­рощі зво­дило спаз­ма­ми.

Ко­ли ви­диба­ла з ту­але­ту, в очах ме­рехтіли жовті ме­тели­ки.

Ні, це не при­вид. При­вид не ли­шає слідів. Тут хтось є.

Хтось блу­кає у ць­ому домі, жа­да­ючи кро­ви.

По­зад ме­не про­лунав різкий ви­ляск.

— Хто ти?! Ви­ходь! — зак­ри­чала я. — Чо­го тобі тре­ба від ме­не?! Ви­ходь! — я озир­ну­лася, го­това до всь­ого, і, мов ди­тина, що бле­фує, гра­ючи в піжмур­ки, за­вола­ла: — Я те­бе ба­чу!

Огор­ну­та на­жаха­ним відлун­ням влас­но­го го­лосу, я все та­ки зро­зуміла, на­решті, що то ляс­ну­ла підня­та пе­ред тим нак­ривка уніта­зу, але страх не по­пус­кав. Я вис­ко­чила надвір і не зна­ла, в який ку­ток за­бити­ся. Річка ме­не ля­кала, а з про­тилеж­но­го бо­ку був ліс.

«Геть!.. Геть звідси!» — пуль­су­вала панічна дум­ка, невідо­мо до ко­го звер­ну­та — чи до то­го, ко­го я не ба­чила, кож­ним нер­вом відчу­ва­ючи й­ого при­сутність, чи до се­бе са­мої.

Врешті решт зга­дала про ма­шину. Геть!.. Сісти за кер­мо, розігна­тися, скіль­ки доз­во­лить спідо­метр, на пов­ну гуч ність вру­бати му­зику і ні про що не ду­мати. До­ганяй! Оце тобі і мітла, і ко­цюба, і тра­хана шваб­ра ра­зом!!! Оце тобі підер при­вид і кікімо­ра лесбіян­ка! … Я відімкну­ла ґараж, де зас­то­яв­ся дух бен­зи­ну, і ме­не знов зну­дило. Де­яких спе­цифічних за­пахів я вже прос­то не зно­сила.

Чи тут теж хтось на ме­не ча­тує?..

Я за­зир­ну­ла в май­стер­ню і, стри­му­ючи но­вий на­пад блю­воти, зігнув­шись у три по­гибелі, май­же по­рач­ку­вала в ку­ток, де бу­ло на­гор­ну­то ку­пу зе­леної гли­ни. Се­ред су­хого груд­дя біліли шма­точ­ки крей­ди. Я впа­ла на коліна, по­чала їх ви­бира­ти і жадібно їсти ра­зом із гли­ною.


 

4


 

— Тут не­має нічо­го див­но­го, — ска­зав отець Се­рафим. — Під час ток­си­козу лю­ди час­то їдять крей­ду чи білу гли­ну.

Ми сиділи в й­ого по­ко­ях нас­тупно­го дня після то­го, як я заз­на­ла не­вимов­но­го жа­ху й ток­сично­го на­паду. Сиділи по­важ­но й прис­той­но, як доб­ро­чесні отець із ма­туш­кою, і мені зда­вало­ся, що ко­ли не­будь я змог­ла б з ним поб­ра­тися, тіль­ки б поз­бу­тися тих на­пас­тей, що опосіли ме­не ос­таннім ча­сом. Я бу­ла б зраз­ко­вою по­падею, від ме­не він дідь­ка ли­сого стри­бав би у греч­ку і теж був би слав­ним слу­гою Бо­жим, дос­лу­жив­ся б до архієрея, а там ви­ще, я б й­ого поз­най­оми­ла з Г. С., ди­вись, ко­ли не­будь став би і пат ріар­хом всія… те­пер во­ни всі всія… всіяні ор­де­нами… та по­ки що він си­дить у по­ко­ях нас­то­яте­ля хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва — теж прис­той­них, тре­ба ска­зати, — і втішає сво­го вог­ненно­го ан­ге­ла, тро­хи грішно­го, тро­хи свя­того, але ду­же кра­сиво­го і на­ляка­ного.

— Жінки в ць­ому стані їдять тісто, — вів далі отець Се­рафим, — гли­ну, од­на тут у нас об­ли­зала всі стіни…

— Ви­бач­те, от­че, — пе­реби­ла я. — В яко­му та­кому стані?

— Як — у яко­му? — зди­вував­ся він. — Ко­ли жінка за­ходить у тяж, в яко­му ж іще.

— То ви га­даєте, що я та­ки вагітна? — зди­вува­лась і я.

— По­ки що ми го­вори­мо ли­ше про сим­пто­ми вагітнос­ти, — ска­зав май­бутній патріарх Ук­раїни і всія Ру­си і поп­ра­вив між но­гами па­тери­цю, себ­то поп­ра­вив між коліна­ми по­сох, який от­ри­му­ють свя­щен­нослу­жителі за особ­ливі зас­лу­ги як ду­хов­ний меч для бо­роть­би зі злом. Но­сять й­ого підві ше­ним до пле­ча, і че­рез те цей по­сох па­тери­ця зви­сає до колін. — А сим­пто­ми ще не є підста­вою для ос­та­точ­но­го вис­новку, — тро­хи роз­дра­това­но ска­зав зав­трашній архієрей.

То я й­ому підпсу­вала настрій. Як тіль­ки приїха­ла, він од­ра­зу по­тяг ме­не в од­по­чиваль­ню, але я й­ого делікат­но відтру­тила. Не до то­го. Щоб зовсім не об­ра­жати от­ця Се­рафи­ма, я не зізна­лася, що в те­перішнь­ому стані на дух не зно­шу чо­ловіків, як пар­фу­ми, їжу, бен­зин.

Тож він трішки на­дув­ся, і ми сіли в світлиці на ве­люро вій ка­напі, дот­ри­му­ючись шля­хет­ної дис­танції, мов­би ста­росвітські ба­тюш­ка й ма­туш­ка. І те­пер я спи­тала наївно:

— То що ж це та­ке, от­че? Що ж це зі мною за прик­лючка? — спи­тала я, на­че ма­туш­ка цілка, закліпав­ши очи­ма.

Пошук на сайті: