Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303

— Усе логічно, — ска­зав мій чо­ловік, який на ко­жен ви­падок мав свою ок­ре­му дум­ку. — Але за­над­то пох­му­ро. — І логічно, і ду­же до­реч­но, — без­засте­реж­но став на мій бік наш ком­пань­йон — Я не знаю ніяко­го бо­га, окрім то­го, під яким ми хо­димо, але знаю, що є навіть пла­нета Плу­тон. І ду­маю, що во­на бу­де для вас щас­ли­вою. Лю­ди зав­жди вми­рати­муть, уби­вати­муть од­не од­но­го, от­же, цей бізнес вічний, — до­дав він ра­день­ко, не здо­гаду­ючись, що і й­ого знай­дуть у полісь­ко­му кар’єрі з прос­тре­леною го­ло вою. — Тож бу­демо вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, вва­жати хре­щеною ма­мою фірми. Да­вай­те вип’ємо за на­шу ма­му, — збуд­же­но ска­зав він, ніби сла­бував на ком­плекс Едіпа і сприй­мав за ма­тусь навіть ут­ричі мо­лод­ших за се­бе жінок.

Спер­шу справді усе «пішло й поїха­ло», як по пи­сано­му: бу­ли мар­мур і габ­ро, бу­ло ба­гато за­мов­лень і но­ве прос­то­ре приміщен­ня, бу­ли най­мані май­стри і мій ко­ротень­кий, побіжний ро­ман зі збо­чен­цем Едіпом, кот­рий навіть у ліжку на­зивав ме­не ма­моч­кою. Нес­тор уже нічо­го сам не ліпив, не те­сав, тіль­ки зай­мав­ся кре­дита­ми, но­вими про­ек­та­ми, та якось вод­но­час з’яви­лися кон­ку­рен­ти, по­дорож­чав ут­ричі камінь, прий­шли по­датківці, наїхав ре­кет, у полісь­ко­му кар’єрі про­луна­ли постріли, які спро­вади­ли в царс­тво мер­твих мо­го си­ноч­ка Едіпа, і по­ки Нес­то­ра тя­гали по до­питах, ви­яви­лося, що ра­хун­ки наші там за­моро­жені, там під ареш­том, а там уза­галі лус­ну­ли ра­зом із бан­ком. Щоб уря­тува­ти фірму, він заліз у бор­ги, але поїзд пішов: усе по­летіло за вітром, Нес­тор теж по­летів, як фа­нера над Па­рижем, а при­зем­лився у своїй старій май­стерні, де зос­та­лося ли­ше кіль­ка чор­них кам’яних брил, які мог­ли слу­гува­ти вже пам’ят­ни­ками на мо­гилах уби­тих надій.

А на­жити… на­жити ми ли­ше й ус­тигли ось цей бу­динок, до яко­го втек­ли від мар­нот ве­лико­го міста, од­нак не втек­ли від й­ого і своїх гріхів. Нес­тор і далі три­мав­ся за фірму, все ро­бив уже сам влас­но­руч, про­те й­ого за­робітки пок­ри­вали хіба що вит­ра­ти на бен­зин, який він ви­палю­вав до міста й на­зад. Хоч як це див­но, але я швид­ше за нь­ого при­жилась і знай­шла собі за­тишок се­ред при­роди, — мо­же, то­му, що ніко­ли не об­тя­жува­ла се­бе ро­ботою (Нес­тор був про­ти, щоб я пра­цюва­ла), ніко­ли не ма­ла близь­ких под­ру­жок, від яких, я пев­на, мож­на че­кати лиш підсту­пу й заз­дро­го пог­лу­му.

Нес­тор сам відго­род­жу­вав ме­не від усь­ого світу, від лю­дей і кло­потів, від дітей (а ко­ли за­хотів, щоб я на­роди­ла, то вже бу­ло пізно), від ви­пад­ко­вих знай­омств і друзів, од ме­не са­мої, а відтак… і від се­бе. Він узяв ме­не п’ят­надця­ти річною дівчи­ною, ко­ли я ще нічо­го не зна­ла й не ба­чила… і рап­том сим­па­тич­ний муж­чи­на са­довить те­бе у своє ав­то й ве­зе до рес­то­рану, ти бо­яз­ки­ми ков­точка­ми п’єш шам пансь­ке — не че­рез те, що боїшся сп’яніти, а то­му, що не хо­чеш, аби цей вечір скінчив­ся, ти їси свій гарнір по одній ри­синці, та він… кінчаєть­ся, він кінчаєть­ся, а потім вогні вечірнь­ого міста роз­пли­ва­ють­ся у твоїх очах, як виш­неві пля­ми на біло­му прос­ти­радлі, хоч не бу­ло ніяко­го прос­ти рад­ла, а бу­ло затісне ав­то, в яко­му він те­бе взяв, ба ні, нас­правді ж узя­ла й­ого ти, о, наївна чо­ловіча леґен­да про те, що бе­руть во­ни, леґен­да, ви­гада­на від без­силля ти­ми, хто не вит­ри­мав вип­ро­буван­ня спо­кусою, хто не знає, що та­ке справжнє ба­жан­ня, яке роз­ри­ває те­бе, як надмірна до­за по­роху роз­ри­ває руш­ни­цю.

Упер­ше я й­ому зра­дила, ко­ли пішла сфо­тог­ра­фува­тися на пас­порт (ми жи­ли вже ра­зом, він поспішав за­реєстру­вати шлюб, та я ще не ма­ла пас­порта), — спус­ти­лась у під валь­чик ма­лень­ко­го за­поро­шено­го фо­то­ательє, де сидів за сто­ликом та­кий же ма­лень­кий не­показ­ний чо­ловічок — весь у корінь, — і там… там він мені ска­зав, що та­ких врод ли­виць тре­ба зніма­ти не на пас­порт, а на об­кла­дин­ки еро­тич­них жур­налів, — чи не ба­жала б я сфо­тог­ра­фува­тися у всій красі?

— А що ви ще вмієте? — з насмішкою спи­тала я, див ля­чись у й­ого хтиві очиці.

— Усе.

— Так та­ки й усе? — не повіри­ла я.

— Аб­со­лют­но. Про­ходь­те за шир­му. І як­що ви не про­ти, то… зро­бимо про­би.

Він де­монс­тра­тив­но прим­кнув на за­сув­ку вхідні скляні двері, спос­теріга­ючи за моєю ре­акцією на цей про­мовис­тий жест, і я хотіла бу­ло за­пере­чити, але тут який­сь здо­ровен ний чо­лов’яга став дер­ти­ся в двері, по­казу­ючи паль­цем на свій на­руч­ний го­дин­ник. Мій фо­томай­стер чем­но й­ому відчи­нив і ска­зав, що за­раз він зай­ня­тий, при­ходь­те пізніше, од­нак су­ворий чо­лов’яга в су­воро­му кос­тюмі (теж зби­рав­ся зніма­тись на пас­порт?) роз­кри­чав­ся, що він зай­ня­тий у сто разів біль­ше, що май­стер навіть не здо­га дуєть­ся, хто він та­кий, і що він за­раз уза­галі зак­риє це ательє і зро­бить із нь­ого пив­ничку. І тоді ста­лося те, на що я ніко­ли не сподіва­лася. Мій щуп­лень­кий май­стер рап­том звівся нав­шпинь­ки, доп’яв­ся до кра­ват­ки здо­рова­ня, згріб її у ку­лак і на заш­морзі при­тяг­нув й­ого го­лову на рівень сво­го зрос­ту.

— За­пам’ятай на­зав­жди, — ти­хо і влад­но ска­зав він, — тобі не­ма ку­ди поспіша­ти. Те­бе ніхто і ніде не жде. Але ти ще про це не знаєш.

Він роз­вернув здо­рови­ла об­личчям до ви­ходу й од­ним пош­товхом ви­кинув за двері. Потім по­вер­нув до ме­не та­ке ве­селе об­личчя, ніби щой­но виг­нав із кімна­ти му­ху:

— За моєю шир­мою — як на сповіді, — ска­зав він. — Таїна цілко­вита. Ви знаєте, що та­ке таємни­ця сповіді? І що та­ке про­фесій­на ети­ка? У моєму ділі це на­сам­пе­ред конфіденційність. За її по­рушен­ня я відповідаю пе­ред за­коном. Ви це знаєте? — він так до­питу­вав­ся, ніби пе­ред за­коном ма­ла відповіда­ти я.

Так, я зна­ла. Зна­ла, що в ме­не тіль­ки но закінчи­лися місячні і ще тро­хи ма­жеть­ся, але цей за­гад­ко­вий чо­ловічок мені рап­том по­чав по­доба­тися. Він не ся­яв, не ва­бив своєю зовнішністю, не на­магав­ся щось уда­вати із се­бе, про­те, ма­буть, і сам то­го не віда­ючи, чи­мось при­воро­жував, бо… по­ки він на­лагод­жу­вав апа­рату­ру, міняв об’єктив, я вже бу­ла в чім на­роди­ла ма­туся.

— Аб­со­лют­но все? — пе­репи­тала я. — Тоді… звіль­ни ме­не.

— Від ко­го? — зди­вував­ся він.

— Уга­дай.

— Від нас­тирли­вого ко­хан­ця?

— Ні.

— Ну, виз­во­ляти те­бе від чо­ловіка ніби­то ра­но, ще й пас­порта не маєш.

— Ніко­ли не вга­даєш, — ска­зала я. — Від діво­чос­ти.

На якусь мить він зав­мер, не віря­чи своїм ву­хам, а потім підій­шов до ме­не й по­волі опус­тився на коліна.

— Дівчин­ко… Моя ма­лень­ка дівчин­ко! Ан­ге­ле ти мій…

Ць­ого ра­зу на ста­рому роз­товче­ному ди­вані десь узя­лося біле прос­ти­рад­ло, і тро­хи зго­дом він цілу­вав на нь­ому руді пас­му­ги, плу­та­ючи місячні виділен­ня з діво­чою крівцею, й при­мов­ляв так са­мо роз­чу­лено:

— Дівчин­ка… Моя со­лод­ка дівчин­ка…

На й­ого ос­лабло­му, але ще пов­но­му, жи­лаво­му ко­рені теж бу­ли ос­лизлі чер­во­но руді сліди моєї місяч­ної «цно­ти», я ви­тер­ла їх тим же прос­ти­рад­лом і взя­ла й­ого… ще га­ря чо­го, дуріючи від змішан­ня чу­жого і сво­го влас­но­го за­паху.

Відчут­тя млос­ної на­пов­не­нос­ти пой­ня­ло усе моє тіло, але хотіло­ся ще і ще, все єство моє праг­ло вий­ти за власні межі, праг­ло до­конеч­ної нес­тер­пнос­ти й ви­буху, для яко­го не вис­та­чало якоїсь крап­ли­ни, і ко­ли я відчу­ла піднебінням, як збіль­шуєть­ся і ту­жавіє твердь, то заскімли­ла від на­со ло­ди, а потім за­вила, як су­ка, а тоді… ось во­на, та до­конеч­на на­пов­неність, ко­ли чу­жа, най­по­таємніша жа­га нес­трим­но те­че у те­бе і ти, на­решті, ви­ходиш із своїх бе­регів з не­само­витим, уже по­тойбічним кри­ком. Утім, усе це тодіш ні, ще підліткові реф­лексії, ко­ли зви­чайнісінь­ку ста­теву свер­бляч­ку хотіло­ся вип­равда­ти са­мою при­родою, а не куль­том чо­ловічо­го пер­ла­мут­ро­вого… реб­ра, з яко­го од­но­го ра­зу ти ви­пад­ко­во вис­ко­чила на цей світ.

Со­ром­но зізна­тись, але то­го май­стра, то­го не­показ­но­го чо­ловічка, що зро­бив мені шість фо­тог­рафій «три на чо­тири», я май­же не об­ду­рила — тоді я справді впер­ше відчу­ла се­бе жінкою і навіть че­рез ро­ки, ко­ли роз­горта­ла свій пас­порт, із ма­лень­ко­го фо­то за­гад­ко­во ди­вила­ся та «со­лод­ка дівчин­ка» і, зда­валось, ось ось мені підмор­гне.


 

3


 

Над­вечір зіпсу­вала­ся по­года: по­дув хо­лод­ний північний вітер, потім при­пус­тив дрібний, уже осінній дощ.

Нес­тор приїхав пізно; як зав­жди, не в гу­морі, і від то­го, що на­магав­ся це при­хова­ти, виг­ля­дав іще жа­люгідніше. Я навіть не хотіла й­ому ка­зати про візит го­ломо­зих, та зреш­тою виріши­ла, що так бу­де кра­ще.

— Я знаю, — ска­зав він. — Во­ни знай­шли ме­не й там…

Але то все пус­те. Сь­огодні я хо­чу з то­бою по­сидіти. Ти зас­лу­жила, прав­да ж? — Об­личчя в нь­ого бу­ло ху­де, й усмішка теж ви­дава­лася ху­дою.

— Ти про що?

— Він роз­повів, як ти й­ого відши­ла. А тут як­раз пішов дощ. У­яв­ляєш, як бідо­лаха пе­реля­кав­ся? Я ж був без па­расолі і міг при­хопи­ти не­жить, — він ви­муше­но засміяв ся.

Потім вик­лав з па­кета літро­ву пляш­ку мартіні, пляш­ку віскі і стіль­ки наїдків, що я бу­ла пев­на: знов пе­рехо­пив у ко­гось сот­ню баксів.

— Сь­огодні гу­ляємо, — ска­зав він. — Я роз­топлю камін.

— А що, є при­чина?

— І не од­на. По пер­ше, я зас­тра­хував своє жит­тя на та­ку круг­лу су­му, що сам зди­вував­ся, як ба­гато я кош­тую.

— Ти здурів, — ска­зала я. — Чи ти… чи ти справді ду­маєш, що це так серй­оз­но?

— Ні, я ду­маю про те­бе. І хо­чу ви­пити з то­бою без будь якої при­чини. Хо­ча, крім то­го, що я вже ска­зав, є ще один привід. Сь­огодні я от­ри­мав ду­же солідне за­мов­лення.

Пошук на сайті: