Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Я тут про­ходи­ла трис­та разів, але впер­ше по­бачи­ла, що з ру­дого об­ри­ву на ме­не ди­вить­ся чор­на діра. Завбіль­шки із мій ку­лак, во­на бу­ла без­до­ган­но круг­ла, і, ли­бонь, че­рез те, що зя­яла як­раз нав­про­ти моїх очей, теж зда­вала­ся напівжи­вим оком яко­гось за­кам’яніло­го звіра.

— Ходімо, — по­шеп­ки ска­зав Івань­ко. — Ніякий птах не лю­бить, ко­ли кру­тять­ся біля й­ого гнізда.

Я слух­ня­но пішла за цим обач­ним тат­ком Кар­лом, кот рий замість то­го, щоб вис­тру­гати мені сим­па­тич­но­го Бу­ратіно, поспішав до­теса­ти оси­ково­го кілка.

Мож­ли­во, він не та­кий уже й бо­ягуз, ду­мала я. І но­ра над­то ви­соко для кар­ли­ково­го зрос­ту, і ру­ка й­ого в неї не влізе. А моя?

Моя, на­пев­но, як­раз…

Ко­ли він дос­тру­гав сво­го кілоч­ка, я ска­зала:

— Од­но­го за­мало.

— Чо­му?

— За­мало. Це все од­но, що ніщо. Він мо­же зла­мати­ся. Івань­ко з не­довірою по­дивив­ся на ме­не.

— Зла­мати­ся?

— Ав­жеж. І до то­го ж й­ого тре­ба ли­шати у гру­дях упи­ря. Інак­ше ожи­ве. А як­що він бу­де не один?

— Знов тре­ба чим­чи­кува­ти аж ку­ди, — зітхнув кар­лик. — Осик біля нас не­має.

— А тре­ба, — ска­зала я.

Пе­реки­нув­ши че­рез пле­че со­киру, він пе­реваль­цем пішов до лісу. Я при­чаїла­ся за воріть­ми і до­чека­лася, по­ки Івань­ко геть схо­ваєть­ся за де­рева­ми. А тоді, як навіже­на, ки­нула­ся до кручі і лед­ве не по­лама­ла но­ги на щер­ба­тих цег­ля­них східцях. Зу­пини­лася тіль­ки біля самісінь­кої стіни з чор­ним оком.

«Уд уд, уд уд…» — сер­це вис­ка­кува­ло з гру­дей.

Я теж, як Івань­ко, роз­зирну­лася на всі бо­ки, пог­ляд побіг по вер­бах і віль­хах, аж за­рябіло в очах.

Але ру­ка не підніма­лась. Я бо­яла­ся не тіль­ки й­ого. В норі мог­ла бу­ти га­дюка, міг бу­ти щур, ка­жан чи ще пот­вор ніша не­чисть, якої я ніко­ли не ба­чила, як не ба­чила ць­ого без­до­ган­но круг­ло­го от­во­ру в інший, май­же по­тойбічний світ.

Од­нак ви­бору я не ма­ла. Мені зда­вало­ся, що са­ме в цій чорній дірі мій по­ряту­нок і ви­бав­лення, са­ме ця чор­на діра відкри­ває мій шанс…

Гос­по­ди, прос­ти і відве­ди!

Я скла­ла до­лоню чов­ни­ком, май­же так, як скла­да­ють її тоді, ко­ли осіня­ють се­бе хрес­том, і по­волі про­суну­ла в но­ру.

Во­на, моя до­лоня зі скла­дени­ми в єди­ну пуч­ку паль­ця­ми, як­раз уп­ри­тул про­ходи­ла в цей чор­ний отвір. Я про­сува­ла і про­сува­ла ру­ку по сан­ти­мет­ру, та чу­ла під паль­ця­ми ли­ше гла­день­ку зем­лю. Ру­ка вже зай­шла по кисть, по лікоть…

Гос­по­ди, їй, цій норі, не бу­ло кінця. Вви­жало­ся, що за­раз у ру­ку мою вгри­зуть­ся дрібненькі от­руйні зу­би, за­раз у неї за­жене свої жовті різці па­цюк, увіп’єть­ся па­зура­ми сліпий ка­жан, чия кров за­палить крівцю мою бо­жевіллям, або ру­ку вхо­пить ще страшніша поч­ва­ра і втяг­не з го­ловою в цей отвір, що ве­де на той світ…

Але ру­ка, зай­шов­ши уже по пле­че, рап­том впер­ла­ся в стінку — во­на тор­кну­лася дна но­ри і не знай­шла ніяко­го гнізда. Моя до­лоня, скла­дена чов­ни­ком, зви­вала­ся, мов плес­ка­та го­лова коб­ри, ру­ка зігну­лася в кисті, а пальці на­маца­ли в заг­ли­бині, що звер­ну­ла вбік, у такій собі ма­ленькій пта­шиній келії… не гніздо, а тіль­ки ніжне шов­ко­ве пір’яч­ко, дрібне­сенькі трісоч­ки, пу­чеч­ки вов­ни, тра­ву… і що це?

Що о о о о о це е е е е е?

Твер­дий камінчик, круг­лий, як ґуд­зик, мо­же, трішеч­ки мен­ший за п’ятак, але тов­щий і… я за­тис­ла й­ого ве­ликим і вказівним паль­ця­ми й ви­тяг­ла на сей світ. Вра­жено ди­вила­ся на білий білісінь­кий круг­ля­чок, у центрі яко­го бу­ла без­до­ган­но круг­лень­ка діроч­ка: ко­ло до ко­ла, ко­ло до ко­ла. Але це був не ку­рячий бог, ця чарівна діроч­ка віщу­вала вихід.

Бо це був к и р и к!!!

Я знай­шла й­ого, знай­шла цей камінь зра­ди, яко­го мож­на прик­ласти то­му, хто спить, до го­лови і ви­пита­ти всі таєм ниці. Те­пер я прой­ду і вий­ду крізь оцей крихітний отвір, мов крізь вуш­ко гол­ки…

Ко­ли ки­нула­ся на­зад попід кру­чею, рап­том сер­це та­ки вир­ва­лося з гру­дей, і ми­нув ще який­сь час, по­ки я здо­га да­лася, що то не сер­це, то пташ­ка пур­хну­ла з поміж вер бо­вого гілля — пістря­ва пта­шина з яс­кра­во жов­тою голівкою і зо­лотим гребінцем. Во­на так стру­сону­ла тим гіллям, що з вер­би до­долу по­сипа­лися груш­ки, та ко­ли я вгледіла її вже в повітрі — мій пе­реляк пе­рет­во­рив­ся на нес­тер­пну радість. Бо те­пер я зна­ла на­пев­но: це ки­рик.


 

7


 

І то­го ж дня до воріт підко­тила жов­та, круг­лень­ка, мов бо­жа корівка, іно­мар­ка, а з неї вий­шла та­ка по­важ­на па­ва, що мож­на бу­ло по­дума­ти, ніби в цю глу­шину за­била­ся від па­параці са­ма прин­це­са Діана. Про­те мені вис­та­чило од­но­го пог­ля­ду на її по­родисті ґло­буси, щоб упізна­ти Аніту Лю­тинсь­ку.

Ко­ли во­на зня­ла до­рогі про­тисо­нячні оку­ляри і сіпну ла­ся ме­не поцілу­вати, як дав­ню при­ятель­ку, я го­норо­во вит­ри­мала дис­танцію, відвер­то на­тяка­ючи, що ніко­ли не пас­ла з нею сви­ней.

— Не че­кала? — Аніта згор­ну­ла свої по­рожні обій­ми, зовсім не знітив­шись. Як з гус­ки во­да.

— Че­кала, — ска­зала я.

Ціка­во, що ме­не справді не зди­вува­ла її по­ява, хоч Аніта ніко­ли до нас сю­ди не приїжджа­ла і, я бу­ла пев­на, — не зна­ла й до­роги. Але вже після то­го дзвінка на мобіль­ний я відчу­вала, що наші стеж­ки ще пе­рех­рестять­ся.

— Не повірю.

У її ко­лись догідли­во ви­нува­тих очах те­пер з’яви­лися впев­неність і зух­валь­ство. Ну, звісно ж: но­ва іно­мар­ка, розкішна бе­жева сук­ня від… від ко­го ж во­на? Бо­же, як я відста­ла від жит­тя в цій дірі!

— За­ходь, ко­ли приїха­ла, — ска­зала я і під зас­те­реж ли­вий гавкіт Тре­зора про­вела Аніту аж у віталь­ню — не­хай ба­чить, що в нас тут теж не се­ло.

Ми присіли з нею у м’яко­му ку­точ­ку.

— Мо­же, чо­гось вип’єш?

— Охо­че, — ска­зала во­на. — Як­що з то­бою.

— Осо­бис­то ме­не тяг­не на кис­ле. Ти бу­деш су­хе ви­но?

— Як­раз те, що тре­ба. А чо­му це те­бе тяг­не на кис­ле? — прим­ру­жила во­на свої без­со­ромні очись­ка.

— Я вагітна.

— Ти и и и? — во­на так зди­вува­лася, ніби я бу­ла лесбіян­кою і за­вагітніла від неї.

— Я, Аніто, я.

— Від ко­го? — та­ки спи­тала во­на.

— Від Нес­то­ра, від ко­го ж іще.

— Але ж він… — Аніта зат­ну­лася. — Й­ого ж не­має.

— Га­даєш, вагітніють на дру­гий день після то­го, як про пав чо­ловік?

Я пос­та­вила на кок­тей­льний сто­лик по­чату пляш­ку і на­лила у дві склян­ки світло зе­лено­го шар­до­не.

— Я влас­не то­му й приїха­ла, — ска­зала прин­це­са, яка втек­ла до ме­не від па­параці, від сво­го Чарлі Чапліна ро­гонос­ця і від аф­ри­кансь­ко­го бу­гая. Ну геть тобі як Ко­лобок. На ра­дощах во­на відпи­ла доб­рий ков­ток шар до­не. — Мені все це не дає спо­кою. Спер­шу ти при­голом ши­ла по те­лефо­ну… Потім… при­ходить ля­гавий і роз­пи­тує, ко­ли я вос­таннє ба­чила Нес­то­ра. Далі з’яв­ля­ють­ся якісь ти­пи і вже влаш­то­ву­ють мені до­пит, як у ґес­та­по… Що відбу­ваєть­ся, Нас­те? Я нічо­го не ро­зумію. Ви­ходить, Нес тор жи­вий?

Я ди­вилась у її напівпри­томні очі й мов­ча­ла.

— Ска­жи мені прав­ду, Нас­те, що це все оз­на­чає?

Це ти мені ска­жи прав­ду, по­дума­ла я. І спи­тала:

— А чо­му во­ни рап­том по­пер­ли всі до те­бе? Хіба ти й­ому хто? Сес­тра чи ма­ти?

— То­му, що пов’язу­ють й­ого щез­нення з проб­ле­мами «Плу­тона», — ска­зала во­на.

— І тіль­ки?

— А що ж іще! Хіба ти ме­не не знаєш? — Аніта ба­гатоз­начно по­диви­лася на ме­не, і її напівпри­томні очі сту­маніли зовсім.

— Як ти знай­шла наш дім? — спи­тала я в лоб.

— Як? Ду­же прос­то, — нітро­хи не зніяковіла во­на. — Мені по­яс­нив, як сю­ди їха­ти, ще один слідчий. Він за­час­тив до ме­не вже після тих ґес­тапівців.

Г. С. не за­був про ме­не, по­дума­ла я. Й­ого лю­ди до­ко па­ють­ся до істи­ни, навіть як­що до­ведеть­ся роз­горну­ти Ані тині ґло­буси в настінну кар­ту.

— До речі, ду­же чем­ний і ро­зум­ний чо­ловік, — ска­зала во­на.

— Хто?

— Цей слідчий. Тіль­ки на­докуч­ли­вий.

Я відчу­ла, як на моєму чолі прос­ту­па­ють кра­пель­ки по­ту. Це лю­дина не Г. С.

— Та­кий з во­дяви­ми очи­ма і но­сиком ґуд­зи­ком? — спи­тала я.

— Так.

— При­тула?

— Ні, на­чеб­то не При­тула. Чи то Дуд­ник, чи Дуд­ни чен­ко…

Я вза­галі роз­гу­била­ся. Дуд­ник… Дуд­ник… Де я чу­ла це прізви­ще? Ага, від са­мого ж При­тули і чу­ла. Так зва­ли то­го ря­туваль­ни­ка, що вто­пив­ся на нашій річці під час ри­бо ловлі вночі. Тіль­ки й ус­тиг стяг­ну­ти до по­лови­ни од­но­го чо­бота.

— Дуд­ник чи Дуд­ни­чен­ко, — пов­то­рила Аніта. — Хіба це має якесь зна­чен­ня? Мож­ли­во, навіть Оду­ден­ко чи Одуд­ченко, — вда­рила ме­не обу­хом по го­лові лесбіян­ка в розкішній бе­жевій сукні від яко­гось го­мика.

— У те­бе що — ам­незія? — спи­тала я роз­дра­това­но.

— На де­які речі — так.

Пошук на сайті: