Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Нас­ту­ню… — дорікнув він.

Я бу­ла у відчаї. То по­тира­ла скроні, то раз по раз пе­реки­дала но­гу на но­гу, не­самохіть де­монс­тру­ючи й­ому те, що він і так знав як свої п’ять пальців. Тоді нер­во­во підве­лася, на­тяка­ючи, що мені час іти.

— Я та­ку ніку­ди те­бе не відпу­щу, — ска­зав він. — Тобі не мож­на сіда­ти за кер­мо. — І те… та­кож не мож­на. У ме­не місячні.

— Я зовсім не те мав на увазі. Ти ме­не об­ра­жаєш.

— Що, не по­доба­юся біль­ше?

— Ти са­ма не своя.

— Хіба не ти мені щой­но ка­зав, що я тобі не по­доба­юсь? — у ме­не по­чина­лась істе­рика.

— Нас­ту­ню, сядь. Ти ба­гато чо­го са­ма ви­гадуєш. Ти навіюєш собі та­ке, що не три­маєть­ся ку­пи. Я за­раз же до­мов­лю­ся, щоб те­бе прий­няв мій пси­хо­аналітик.

— Наб­ридла? — ви­муче­но всміхну­лася я. — Хо­чеш ме­не зда­ти в дур­ку?

— Тут нічо­го та­кого не­має. Я сам ход­жу до нь­ого що­тиж­ня. Це той же ма­саж, тіль­ки не тіла, а нас­трою. Він розвіє усі твої стра­хи й підоз­ри.

— У ме­не вже є пси­хо­аналітик, — ска­зала я. — Та­кого силь­но­го і надій­но­го ліка­ря не­має біль­ше ні в ко­го.

— Навіть так? І хто це, як­що не сек­рет?

Я підій­шла до Г. С. впри­тул і встро­мила ру­ки й­ому під пах­ви, тор­ка­ючись теп­лої ко­бури.

— Ти, — ска­зала я. — Ти та­кий муд­рий і силь­ний, що тіль­ки це ме­не і три­має на світі. Сам Бог пос­лав мені та­кого силь­но­го муж­чи­ну.

Кра­щого комплімен­ту для чо­ловіків не існує. У нь­ого не бу­ло слів, аби щось ска­зати.

— Про­бач, будь лас­ка, цей драж­ли­вий мій настрій, Го­рю.

Це тим­ча­сове, — ви­нува­то за­пев­ни­ла я. — Зав­жди, як тіль­ки по­чина­ють­ся… ці жіночі діла, на ме­не на­ходить ось та­кий сплін. Я навіть не мо­жу по­бути з то­бою так, як мені хотіло­ся б. Ти ме­не ро­зумієш?

— Дур­нень­ка, — ска­зав він. — Не це го­лов­не.

— Я слаб­ка жінка. Не гнівай­ся.

— Гніва­тися? Мо­же, са­ме за це я те­бе і люб­лю най­дуж­че.

Моя ти, місяч­на жінко.

— Ти чу­до, — ска­зала я і, зат­ри­му­ючи ди­хан­ня, підста­ви ла й­ому гу­би для поцілун­ку. Ні, у ме­не не бу­ло аж та­кої відра­зи. Але… Так іноді цілуєш сво­го улюб­ле­ного ко­та, по бо­юючись, аби він не позіхнув на те­бе своїми нут­ро­щами.

— Не хо­четь­ся мені те­бе відпус­ка­ти, — ска­зав він. — Будь обе­реж­ною.

— За днів три чо­тири по­бачи­мося. Ти не про­ти? — спи­тала я ба­гатоз­начно.

— До­жити б, — усміхнув­ся Г. С.

Він, як і я, не здо­гаду­вав­ся, якою бу­де та зустріч.

За кер­мом я бу­ла обе­реж­ною. Біля опе­ри зу­пини­лася і зас­ко­чила в цен­траль­ну ап­те­ку нав­про­ти, де ку­пила п’ять циліндрич­них ко­робо­чок до­нормілу. Ко­лись до­пома­гав.

Ки­даєш у склян­ку во­ди ко­лесо, завбіль­шки та­ке, як ки­рик, во­но з шипінням роз­чи­няєть­ся, ви­пиваєш — і спиш як після маківок. Не знаю, як бу­де те­пер.

На фа­саді те­ат­ру досі кра­сува­лася ве­летенсь­ка афіша, зап­ро­шу­ючи на бе­нефіс Марії Стеф’юк. Я на­силу ви­раху ва­ла, яке те­пер чис­ло, і по­дума­ла, що як доб­ре бу­ло б схо­дити на кон­церт при­мадон­ни ра­зом з Г. С. Як нор­мальні лю­ди, котрі замість то­го, щоб хо­дити до пси­хо­аналіти­ка, відвіду­ють кон­церти.

А чо­го ж, — мірку­вала я, вип­лу­ту­ючись із зап­рудже­ної ма­шина­ми ву­лиці, яка но­сить ім’я п’яно­го геть­ма­на з п’я ним прізви­щем Хмель. — VIP пер­со­ни іноді хо­дять в опе­ру, це їм ве­лить навіть реґла­мент. П’яний Хмель та­кож лю­бив спів і са­ме то­му спеціаль­ним універ­са­лом ска­сував смер­тну ка­ру Ма­русі Чу­рай, кот­ра от­руїла зрад­ни­ка Гри­ця. Г. С. та­кож Гриць і ко­хаєть­ся в му­зиці, слу­хає її навіть у своєму ро­бочо­му кабінеті, при­чому слу­хає «Ave Maria», а не оце бум трум, що до­линає із джи­па, який май­же цілує мо­го «фор­да» у задній бам­пер.

Вни­зу я по­вер­ну­ла пра­воруч і Хре­щати­ком ру­шила далі, ма­нев­ру­ючи «на відстані фар­би» між ота­рою ба­ранів, які ку­дись поспіша­ли, так і не зас­воївши найбіль­шої істи­ни в ць­ому житті: ніхто вас, па­нове, ніде не че­кає аж так, щоб у поспіху псу­вати собі нер­ви, а зав­тра шу­кати пси­хо­ана літи­ка.

Я по­лег­ше­но зітхну­ла тіль­ки за Вис­тавкою. Та потім, прос­ко­чив­ши Ча­бани і пе­рехо­дячи в лівий ряд, поміти­ла в дзер­кальці заднь­ого ог­ля­ду то­го ж та­ки чор­но­го джи­па.

Чо­му са­ме то­го? У те­бе, моя до­рога, вже па­раноя. Ну, приїжджав точнісінь­ко та­кий від Су­хого, але де вже той Су­хий і де той джип, яко­го ти на власні очі ба­чила про діряв­ле­ним?

Ну от, й­ого вже не­має. А та­ких джипів у Києві біль­ше, ніж у Нью Й­ор­ку і Токіо ра­зом узя­тих. Вга­муй­ся, бо та­ки пот­ра­пиш до психіат­ра, і по­може він тобі чи ні, а на­гадає про те, що ти вик­ресли­ла зі сво­го жит­тя на­зав­жди. Ти по­няла ілі нєт?

Ме­не пе­рес­микну­ло. Не тре­ба, не зга­дуй. Але вже бу­ло пізно…

«Ну шо, оп’ять явілась, уродіна? — щу­рячим го­лосом кри­чала до ме­не без­зу­ба жінка в запль­ова­ному ко­ридорі «павлівки», ку­ди я прибіга­ла з інтер­на­ту в надії, що ма­ма вже ста­ла та­кою, як бу­ла раніше. Але все пов­то­рюва­лося. — Чєво пріпь­ор­лась, уродіна? Ухаді, нє ха­чу тіб’я відєть! Ето он із за тіб’я мєня бросіл. Ти во­зомніла, шо ти кра­савіца?

Вот тєбє, вот тєбє! — прис­тавля­ла во­на реб­ро до­лоні до зігну­тої ру­ки. — Паш­ла вон атсєдо­ва! Ето он із за тіб’я!..

Почєму я, ду­ра, нє сдєла­ла аборт!»

Я різко вда­рила по галь­мах, з вис­ком з’їха­ла на узбіччя і зу­пини­лася. Го­лова моя впа­ла на кер­мо. Не бу­ло, ма­тусю ріднень­ка, при­сяга­юся Бо­гом, що між на­ми нічо­го не бу­ло!

Я та­кого і в думці не ма­ла. Не знаю, чо­го він пішов од те­бе.

Вче­пив­шись обо­ма ру­ками в кер­мо, я пла­кала вго­лос, як тоді, в запль­ова­ному ко­ридорі психлікарні, й кри­чала:

«Цить! Цить!» — на­мага­ючись уга­мува­ти се­бе і ту без­зу­бу жінку, яку лю­била ко­лись біль­ше за все на світі.

Ко­ли підве­ла го­лову, то за сль­оза­ми по­бачи­ла чор­но­го джи­па, що бов­ванів на трасі уже да­леко по­пере­ду.

Який там у біса Су­хий! Со­лом’яний Бик спо­чиває у царстві Аїда. Це дбай­ли­вий Г. С. пос­лав за мною своїх лю­дей, пос­лав суп­ровід, аби прос­те­жили, чи я нор­маль­но доїду до­дому. Суп­ровід чи охо­рону?

Па­раноя… Я по­вер­ну­ла пра­воруч, а со­лом’яні бич­ки поїха­ли далі.

Вдо­ма Івань­ко ска­зав, що ме­не ніхто не пи­тав­ся, окрім…

При­тули. Я вки­нула в склян­ку з во­дою два ко­леса до­нор мілу, ви­пила ту ши­пуч­ку й зас­ну­ла. І спа­ла, по­ки ме­не не роз­бу­див те­лефон.

— Я го­товий, — ска­зав він. — А ти?

— Пи­таєш.

— Тоді взав­тра все й зро­бимо.


 

9


 

Це відбу­лося в по­ко­ях от­ця Се­рафи­ма.

Він дав мені ви­пити тем­но бру­нат­но­го трун­ку, — я не вслу­хала­ся в й­ого відраз­ли­вий смак, про­ков­тну­ла од­ним ду­хом, зап­лю­щив­ши очі, як ков­та­ють більшість брид­ких ліків, — потім ре­тель­но ви­голив ме­не, хоч там темніла ли­ше ву­зень­ка сму­жеч­ка во­лос­ся, і по­садив у га­рячу ван­ну, во­да в якій та­кож бу­ла ко­рич­не­ва.

Він щось го­ворив і го­ворив, та я не мог­ла розібра­ти жод но­го сло­ва, повіки зли­пали­ся, на­че на­мазані ме­дом, я за­сина­ла від міцно­го нар­ко­зу й ос­таннє, що змог­ла відчу­ти, — це те, як він узяв ме­не на ру­ки й пок­лав у хо­лод­не крісло.

А далі я опи­нила­ся в іншо­му світі. Спер­шу ста­ла зовсім ма­лень­кою і про­лази­ла в чор­ну но­ру — та­ку, в якій змос­тив собі гніздо одуд, тіль­ки во­на бу­ла ду­же гли­бокою, ду­же дов­гою бу­ла та но­ра і де­далі ста­вала шир­шою. Десь там уда­лині ме­рехтіло світло й тяг­ну­ло до се­бе, як тяг­не будь який просвіток у кінці ту­нелю, я пов­зла до нь­ого й пов­зла і ро­била­ся біль­шою, по­ки не ста­ла та­кою, як є. Тоді кінець но­ри роз­ши­рив­ся гла­день­ким роз­тру­бом, я звіль­на ков­зну­ла вниз, на­че з ди­тячої гірки, й сту­пила на твердь.

Це бу­ло по­тойбіччя.

Це був той світ.

Див­на по­ра тут сто­яла: не день і не ніч, не ра­нок, не вечір, а так — якась сіра без­межна імла чи зас­тигла у прос­торі вічність. Не да­леко й не близь­ко бов­ваніли хи­мерні тіні де­рев, вай­лу­ваті об­ри­си гір, але ніде не вид­но бу­ло чо­гось та­кого, за що б за­чепи­лося око, ку­ди хотіло­ся б відра­зу піти, роз­ди­вити­ся, вта­мува­ти кво­лу, по­ки що сон­ну цікавість.

Не знаю, скіль­ки я сто­яла отак ні в тих ні в сих, ад­же й час протікав там зовсім інак­ший, не цей, та от по­бачи­ла врешті, як із драг­листої сутіні ви­ок­ре­мив­ся людсь­кий си­лу­ет і по­волі ру­шив до ме­не. Він ішов так по­вагом і нек­ва­пом, ніби вип­ро­бову­вав мій тер­пець, і я здо­гада­лася, що це якесь ве­лике ца­бе звер­ну­ло ува­гу на мою скром­ну пер­со­ну.

Ди­вува­ло хіба те, що ца­бе бу­ло го­ле голісінь­ке, лиш зо­ло тий обідок об­ви­вав й­ого стан, а з то­го обідка зви­сало не смоківне лис­тя, а низ­ка мобіль­них те­лефонів. Втім, це був до­волі сим­па­тич­ний муж­чи­на з дог­ля­нутим тілом і приємною, хо­ча й ліни­вою усмішкою. Та­кий собі Й­осип Прек­расний.

— Новєнь­кая? — гук­нув він ще зда­леку. — Даб­ро па­жа ло­вать!

— Ку­ди? — спи­тала я.

— Как ку­да? Ту­да, ку­да вам і па­ложе­но. В ад.

— Яке ж це пек­ло? — роз­зирну­лася я дов­ко­ла. — Щось не схо­же.

— Пєкло, пєкло, шоб ви нє сомнєвалісь. З вашєго паз­во лєнія разрєшітє прєдставіть­ся: замєстітєль гла­ви адміні страції Пек.

Пошук на сайті: