Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3812
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3283
— От ба­чите, — вдо­воле­но ска­зав Пек. — Ко­жен за­буває на­сам­пе­ред те, на що сам сла­бує. Ми в чу­жому оці ос­тю­ка ба­чимо, а в своєму і скир­ти не помічаємо. Та вже на дру го­му місці, пані Анас­тасіє, стоїть х…

— Хтивість! — ви­пере­дила я й­ого.

— Бра­во! Ав­жеж, хтивість. Оче­вид­но, са­ме до цієї партії чи при­най­мні до її сим­па­тиків на­лежа­тиме­те й ви, — ска­зав Пек, і на й­ого зо­лото­му опо­яс­ку підозріло за­вору­шили­ся мобіль­ни­ки.

— Це ще як ска­зати, — по­вела я пле­чима. — А яка у вас партія прав­ля­ча?

— Об­жерли­вос­ти, — ска­зав Пек.

— Фе! Як не­гар­но. І грішни­ки за неї го­лосу­ють?

— На те во­ни й грішни­ки, щоб го­лосу­вати за гріхи. Хіба там, на землі, чо­му лю­ди оби­ра­ють злодіїв, каз­нокрадів, убивць, бре­хунів, не­нажер?.. Бо во­ни самі такі. Чи ви маєте інше по­яс­нення?

Ска­зати й­ому, що лю­дей прос­то об­ду­рю­ють, не по­вер тав­ся язик, бо тоді ви­ходи­ло б так, що ці пи­хаті, хтиві, гнівні, ле­дачі, жадібні, заздрісні, не­нажер­ливі лю­ди до всь­ого ще й дурні, як сто пудів ди­му.

— Чо­го за­дума­лися, пані Анас­тасіє? Вам щось не по­до баєть­ся в нашій партійній сис­темі? Тоді ор­ганізо­вуй­те свою партію. Жіно­чу. Нап­риклад, «Жінки за рай у пеклі».

Але про­паґува­ти вам усе од­но до­ведеть­ся один із смер­тних гріхів, інак­ше ва­шу партію не за­реєстру­ють. Та й ніхто її не підтри­має.

— Мені ближчі пи­тан­ня ду­хов­ности, — ска­зала я. — Чи, приміром, релігії. Сам Бог велів кон­соліду­вати грішників дов­ко­ла віри…

— А що тут про­паґува­ти? — пе­ребив ме­не Пек. — Хто сю­ди пот­рапляє, той уже й так вірить. Це як­би вда­лося об’єдна­ти всі кон­фесії в єди­ну помісну цер­кву, ото бу­ло б діло!

— Га­разд, — ска­зала я. — При­пус­ти­мо, що ме­не оби­ра­ють до раю, хо­ча, чес­но ка­жучи, я не у­яв­ляю, як мож­на вес­ти ви­бор­чу кам­панію там, де не хо­дять гроші. Але ж потім, відбув­ши пев­ний термін, я знов му­шу по­вер­та­тися до пек­ла?

— А от і ні. Той, хто пот­рапляє до раю, за­лишаєть­ся там на­зав­жди. Хай уже й не об­ранцем, не з усіма піль­га­ми й по­чес­тя­ми, але вип­ха­ти й­ого звідти прак­тично не­мож­ли­во.

У раю, знаєте, є ма­са по­сад і теп­лень­ких місць для найбіль ших грішників. Але ми з ва­ми, пані Анас­тасіє, забігаємо да­леко впе­ред. Спер­шу нам тре­ба виз­на­читись, чим ви зай­ме­теся тут. І му­шу вам ска­зати, що та­ка пан­на, як ви, змо­же нагріти собі не­пога­не місце і в пеклі.

— Я ма­тиму пра­во ви­бору?

— Зви­чай­но. Але за умо­ви, як­що по­води­тиме­теся… е е е… — й­ого ру­ка ков­зну­ла вниз на мою сіднич­ку. — Ну, ви самі ро­зумієте.

— А чим іще зай­ма­ють­ся грішни­ки, окрім поль­ових робіт? — спи­тала я.

— Ви що, мо­жете при­дума­ти їм тяж­чу ка­ру? — зди­ву вав­ся Пек. — Тоді про­понуй­те, і як­що вам це вдасть­ся, то ста­нете на­шим найбіль­шим ре­фор­ма­тором. Але я сумні ва­юся. Ще в пер­шу світо­ву вій­ну, ко­ли німці прий­шли в Ук­раїну і ваші вільні ко­заки за­хопи­ли їх у по­лон, то що зро­били? Ду­маєте, би­ли їх шом­по­лами чи за­ганя­ли в ґазові ка­мери? Дзусь­ки! При­муси­ли са­пати бу­ряки. Біль­шої ка­ри й при­нижен­ня німець­кий сол­дат не заз­на­вав ні до то­го, ні після.

На опо­яс­ку в Пе­ка за­телень­кав мобіль­ник, він сприт­но відстібнув й­ого і підніс до ву­ха.

— Пек на про­водє… Да… Да, новєнь­кая, очєнь дажє нічєво… Во­лоси, бля, огнєнниє, глазіща зєль­ониє, гу­би пухлєнькіє, а внізу вопшє, бля, ко­роль­ок. Шо? Пря­мо к тєбє? Ну, Цур, ти хо­тя би раз пос­тупілся. Чьо ето я обор зєл? Лад­но, вєду. Как ето бєгом, как бєгом, єслі бєгать дажє на­ша констітуція запрєщаєт? Вот правєдь­ом рєфєрєндум на план­таціях, тог­да по­жалус­та.

— Пос­лу­хай­те, — звер­ну­лася я до Пе­ка, ко­ли він по­чепив мобіль­ни­ка на зо­лотий обідок. — У вас тут вза­галі яка мо­ва держ… м м м… пе­кель­на?

— Ніяка, — ска­зав він. — Тут політич­на нація, хто як хо­че, той так і пиз… ба­лакає. Та чи по­вин­но це хви­люва­ти та­ких врод­ли­вих жінок? — Він по­вер­нув ме­не об­личчям до се­бе. — От­ку­да ето у вас? От­ку­да ето нєздо­ровоє пріс трастіє к мовє?

— Я да­ла обітни­цю. Са­ма собі при­сяг­ла­ся не ро­бити дві речі.

— Какіє?

— Не лю­бити од­ним од­но­го чо­ловіка…

— Ну, ето вам здєсь і нє свєтіт. А шо вто­роє?

— Не роз­мовля­ти щу­рячим го­лосом.

— Развє рускій язик щу­рячій?

— Ні, — ска­зала я. — Але ви росій­ської мо­ви ніко­ли й не чу­ли.

— Бросьтє, нє ето глав­ноє.

— А що го­лов­не?

— Що? — він узяв ме­не за стан і так при­тис­нув до се­бе, що я не мог­ла дих­ну­ти. — Ось що!

У ме­не ввій­шло не тіло, а роз­пе­чений шворінь. Оце він і був, той пе­кель­ний во­гонь. Я за­вила від бо­лю, але ще встиг­ла по­бачи­ти, як на­соло­да спот­во­рює й­ого кра­сиве об­личчя. Во­но старіло й ро­било­ся баб’ячим, і врешті-решт, я роз­гледіла, що це та­ки Ба­ба Яга нас­тро­мила ме­не на дер­жак мітли і ре­гоче без­зу­бим ро­том пря­мо в об­личчя.

Ли­ше два кри­вих жов­тих пень­ки по щу­рячо­му стир­ча­ли в її пащі, і з то­го чор­но­го дуп­ла ви­рива­лося кар­кання:

— Ур р родіна! Ур р родіна! Ур р родіна!!! Ето он із за тіб’я мєня бросіл…

Ста­лося. Пек­ло мо­го жит­тя наз­догна­ло ме­не і тут. Я зак­ри­чала що­сили, але в мені вже не бу­ло ні сил, ні ду­ху, ні го­лосу. Усе те про­ков­тнув пе­кель­ний жах. Ме­не з го­ловою пог­ли­нула й­ого чор­на па­ща, і, зне­мага­ючи в її ле­щатах, я тіль­ки чу­ла, як десь да­леко да­леко глу­хо зум­рить сур­ма.

Мо­же, то біля воріт раю сур­мив три­вогу ан­гел Хе­рувим, за­бачив­ши, що до жит­ли­ща свя­тих наб­ли­жаєть­ся хтось із грішників.


 

10


 

Я прий­шла до тя­ми на твер­до­му ор­то­педич­но­му ліжку.

Наді мною по­гой­ду­вала­ся роз­плив­часто біла, як у лікар няній па­латі, сте­ля, все тіло ви­пов­ню­вала су­ха, обез­водне­на по­рож­не­ча.

Й­ого об­личчя та­кож бу­ло роз­плив­частим, зда­вало­ся, що в повітрі за­вис­ли тіль­ки роз­косі ор­динські очі.

— Як ти? — спи­тав він.

— Жи­ва.

— Ти кри­чала. Тобі бу­ло бо­ляче?

— Ні. Я ба­чила страш­не видіння.

— Це нор­маль­но. Навіть у клініці, ко­ли це роб­лять під дією стис­ну­того повітря, жінки ба­чать космічні при­мари.

— Хто то був… у ме­не? — спи­тала я.

— Як хто?

— Хлоп­чик чи дівчин­ка?

Він дов­го мов­чав.

— Хлоп­чик, — ска­зав на­решті.

— Я так і зна­ла.

— За­чатий у церкві. У нас міг бу­ти ду­же гар­ний син.

— Не тре­ба, мов­чи.

— Про­бач. — Дов­ко­ла й­ого сірих очей прос­ту­пили інші ри­си об­личчя — різко ок­реслені ви­лиці, тон­кий про­дов­гу ва­тий ніс, жорс­тко стис­ну­тий рот. Тем­не во­лос­ся бу­ло ту­го зібра­не на­зад у ко­сич­ку.

— Сядь біля ме­не, — поп­ро­сила я.

Він обе­реж­но присів на край ліжка і взяв мою ру­ку.

— Все га­разд. Усе вже по­заду.

— Ти ду­же зас­му­чений.

— Ні, тобі так здаєть­ся. Мо­же, тро­хи стом­ле­ний. Як­що по правді, то це ду­же тяж­ко ро­бити ко­ханій жінці. Ти ж знаєш, що навіть хірур­ги не опе­ру­ють своїх близь­ких ро­дичів.

— Ти шко­дуєш? — спи­тала я.

— Ні.

— Я ж ба­чу. Ти сам не свій.

— Я ко­хаю те­бе, — ска­зав він. — І шко­дую, що зав­дав тобі цих неп­риємнос­тей. — І тіль­ки?

— Так, мені прик­ро і со­ром­но, що я те­бе не вберіг.

— Хіба ти не хотів би, щоб я на­роди­ла тобі хлоп­чи­ка?

— Мені потрібна тіль­ки ти. Я рев­ну­вав би те­бе навіть до нь­ого.

— Тоді не бе­ри це так близь­ко до сер­ця. Ад­же я са­ма ска­зала тобі, що зі мною не тре­ба нічо­го ос­теріга­тися.

— Я му­сив усе пе­ред­ба­чити.

— Це ста­лося то­му, що ми лю­били­ся в церкві?

— Це ста­лося то­му, що я ду­же те­бе люб­лю.

— Тоді тобі не тре­ба ні за чим шко­дува­ти. Це я дур­на…

Мож­ли­во, у ме­не був ос­танній шанс.

— Неп­равда, — ска­зав він. — У те­бе там все га­разд. І як­що ти за­хочеш…

— Сергію, — ска­зала я. — Мені тре­ба до­дому.

— Не­ма проб­лем. Ще тро­хи відпо­чинеш і мо­жеш їха­ти.

Жод­них ус­клад­нень. Це три­вало яки­хось п’ят­надцять хви­лин.

— У ме­не та­ке вра­жен­ня, що я спа­ла цілу вічність.

— Те­бе не ну­дить?

— Ні. Тіль­ки тро­хи па­моро­чить­ся в го­лові.

— Це швид­ко ми­неть­ся. Мо­же, я ся­ду за кер­мо? Відве­зу те­бе хо­ча б до лісу, а там на трасі упій­маю якусь ма­шину і по­вер­ну­ся до­дому.

— Не вар­то. До­рога тут по­рож­ня, я спокій­но доїду са­ма.

— Мож­на, я те­бе поцілую?

— Ав­жеж.

Він при­хилив­ся до ме­не і ши­роко поцілу­вав у гу­би.

— Не ну­дить? — зно­ву спи­тав з ви­нува­тою усмішкою.

Пошук на сайті: