Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3827
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3297
— Нав­па­ки, — ска­зала я. — Бадь­орить. А ти помітив, що до ць­ого ме­не ну­дило навіть?..

— Навіть від моєї при­сут­ности. То­му я й зро­бив це без най­мен­шо­го жа­лю.

— Поцілуй ме­не ще, — поп­ро­сила я.

Це справді бу­ло приємно. Й­ого жорс­ткий рот м’яко ла­щив­ся до моїх роз­ту­лених вуст, і я відчу­вала, як у моє тіло пе­ретікає цілю­ще теп­ло, як во­но ви­пов­нює ту обез­вод не­ну по­рож­ни­ну, що су­шила ме­не зсе­реди­ни.

— Ще… ще… Ти та­кий силь­ний.

Він ліку­вав ме­не нак­ла­дан­ням губ, і нев­довзі я відчу­ла в собі ди­вовиж­ну на­пов­неність — не тяж­ку й ну­дот­ну, яку зна­ла раніше, а ту при­род­ну пов­но­ту влас­но­го тіла, що жи­вить­ся хви­люван­ням здо­рової кро­ви. Я вже бу­ла май­же здо­рова, але ще доз­во­лила й­ому се­бе зо­дяг­ну­ти, і ко­ли сіда­ла в ма­шину, на про­щан­ня спи­тала відда­но й ніжно:

— А ко­ли я за­хочу, ти мені… зро­биш?

— Що?

— Ди­тину, — ска­зала я.

Й­ого вуст тор­кну­лася досі не­роз­га­дана мною посмішка.

— На все бу­де твоя во­ля.

Не знаю, що то бу­ло — пе­чаль чи за­чаєна радість, але ме­не вра­зило те, що він, не до­чекав­ши­ся навіть, по­ки моє ав­то щез­не за по­воро­том, швид­ко пішов у свої по­кої. Ніби там й­ого хтось че­кав. Мені навіть спа­ла хво­роб­ли­ва дум­ка, що отець Се­рафим зро­бив не аборт… Він прий­няв пе­ред­часні ро­ди… Ад­же я доб­ре чу­ла, що во­но вже во­руши­лося. І при­ховав од ме­не то­го не­дороз­ви­нено­го хлоп­чи­ка, який був за­чатий… зовсім не в церкві. Щоб не ля­кати ме­не, при­ховав на­шого, ще жи­вого, си­на, до яко­го те­пер поспішав. То­му й відпус­тив ме­не так швид­ко до­дому, то­му й побіг у по­кої, як тіль­ки я від’їха­ла…

Ціка­во, що він зро­бить із ним? По­ховає чи спа­лить, як спа­лили оте чор­те­ня з ріжка­ми й ра­тич­ка­ми, що й­ого на­ро ди­ла не­щас­на сіль­ська жінка? Чи мо­же… Хо­лод­на крап­ля по­ту ско­тила­ся моєю спи­ною аж до куп­ри­ка. Чи, мо­же, ви­годує й­ого цілю­щими нас­то­ями і по­тай­ки від усіх, — навіть від ме­не! — ви­рос­тить. Я ще доб­ре пам’ята­ла на­шу те­лефон­ну роз­мо­ву, ко­ли ска­зала й­ому роз­дра­това­но:

— Ну, тоді на­род­жу тобі Ніку­ба.

— Мені? — зди­вував­ся він.

— А ко­му ж? Івань­кові?

— Собі. Ця істо­та мо­же на­лежа­ти тіль­ки ко­мусь од­но­му.

Ко­мусь од­но­му. Не за­хотіла я — на­лежа­тиме тіль­ки й­ому.

Об­лиш ці ма­рен­ня, бо ти се­бе до­ведеш, ска­зала я собі, за­лиша­ючи по­заду Гос­тру Мо­гилу… І все та­ки нес­повідимі шля­хи Твої, Гос­по­ди, я тоді й приб­лизно не мог­ла пе­ред­ба­чити, що че­кає на нас по­пере­ду, як не мог­ла пе­ред­ба­чити, що ось на цій по­рожній до­розі нат­кну­ся на дра­ного «мос­кви­ча» — він сто­яв під лісом з відкри­тим ка­потом, а над дви­гуном гибів й­ого влас­ник, ве­ликий слідець При­тула, і я вже хотіла бу­ло об­ми­нути й­ого з кру­тим вик­ру­тасом, як рап­том цей ниш­порка вис­ко­чив за­лед­ве не на се­реди­ну до­роги і відчай­душ­но мах­нув ру­кою.

Я так за­галь­му­вала, що тро­хи не впер­ла­ся ло­бом у скло.

— Що, жи­ти наб­ридло? — грим­ну­ла на по­тенцій­но­го са­могуб­цю. — Ма­ло де­рев у лісі, щоб за­чепи­тися?

— О, це ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно? — з непідроб­ною щирістю зди­вував­ся При­тула. — Не впізнав, про­бач­те, а то б ніко­ли не посмів зу­пиня­ти.

— Так я вам і повірю.

— Та, їй Бо­гу ж, тіль­ки по­чув гул ма­шини — мерщій ки­нув­ся нав­пе­рей­ми, бо в ме­не тут, як той ка­зав, ра­хуба од­на прик­лю­чила­ся. А клю­чика на два­над­цять не­має.

— То ви ду­маєте, я оце при­вез­ла вам клю­чика на два­над­цять? Та я навіть не у­яв­ляю, який він із се­бе.

— Вірю, вірю, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Я ж ка­жу, як­би знав, що це їде­те ви, то й не зу­пиняв би.

— Годі, — ска­зала я. — За­питуй­те, що вас там іще ціка­вить, бо в ме­не не­має ча­су гра­тися з ва­ми.

— Да­рем­но ви так, — він ніяко­во опус­тив свої во­дяві оч­ка на но­саки сан­далів ско­роходів. — Самі ж знаєте, що я вже не маю пра­ва ні про що вас роз­пи­тува­ти.

— Не зро­зуміла.

— А що тут ро­зуміти? Усу­нули ме­не від цієї спра­ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Відсто­рони­ли, як пар­ши­вого ко­та.

— За що?

— А хто й­ого знає? На­чаль­ству видніше. Ма­буть, не до­бачи­ли ніяко­го криміна­лу в цій дивній історії. Ма­буть, це тіль­ки мені зав­жди двоїть­ся в очах. — І що ж вам здвоїло­ся? — співчут­ли­во спи­тала я.

Відвер­то ка­жучи, ме­не не вель­ми потіши­ла за­пов­зят ливість Г. С. у ць­ому пи­танні. Я навіть по­дума­ла, що мені те­пер тро­хи не вис­та­чати­ме ць­ого сим­па­тич­но­го слідця, чия тінь дош­ку­ляла знач­но мен­ше за при­видів, які товк ли­ся в моєму домі й дов­ко­ла нь­ого. До то­го ж я зав­ва­жила, що ме­не вже не дра­тував не ли­ше чо­ловічий дух, а й бен­зи­ново мас­тиль­ний сморід, що гус­то схо­див од й­ого по­лата­ної ко­лима­ги.

— Що здвоїло­ся? А те, що не за­гинув ваш чо­ловік, Анас­тасіє Ми­хайлівно. А як­що за­гинув, то не своєю смер­тю. Ось та­ка ди­лема здвоїла­ся в моїй бідній голівоньці, та­ких два суд­ження, які вик­лю­ча­ють третє.

— А третє ж яке? — спи­тала я.

— Та яке ж… Те, від яко­го я по­чав тан­цю­вати з ва­шої лас­ки. Що на­чеб­то ваш чо­ловік зне­обач­ки вто­пив­ся. Що на­чеб­то й­деть­ся про не­щас­ний ви­падок, в яко­му не вар­то до­шуку­вати­ся чо­гось підозріло­го. І все це бу­ло б най­прості шим, і всіх би влаш­то­вува­ло, в то­му числі і ме­не, як­би не ота див­на шту­ка з чов­ном. Ані хви­ля, ані небіжчик не мог­ли й­ого так пос­та­вити при бе­резі. А ко­ли так, то нап­ро­шуєть­ся, як той ка­зав, інший вис­но­вок… І мені ду­же шко­да, Анас­та сіє Ми­хайлівно, як­що ць­ого вис­новку після ме­не ніхто не зро­бить.

— Не знаю, — ска­зала я. — Не знаю, що тут і ду­мати.

Мені прик­ро, що вас усу­нули від цієї спра­ви. Я вза­галі ма­ло вірю у спро­можність на­ших пра­во­охо­рон­них ор­ганів, а тут тіль­ки мо­жу роз­вести ру­ками.

— То, мо­же б, ви на­писа­ли за­яву до на­шого рай­он­но­го відділу? Що так і так, мов­ляв, про­шу про­дов­жи­ти розслі ду­ван­ня у зв’яз­ку з но­вими об­ста­вина­ми…

— Пря­мо за­раз? — глуз­ли­во спи­тала я. — Чи після то­го, як знай­де­мо клю­чика на два­над­цять?

— Ну, це не го­рить, я знаю, що ви лю­дина ду­же зай­ня­та, — відповів При­тула не з мен­шою мірою глуз­ли­вос­ти. — А тут ще й до цер­кви за­час­ти­ли… Ви ж, ма­буть, оце по­вер­таєте­ся з Гос­трої Мо­гили? Чи я по­миля­юся? — На й­ого круг­ло ка­вуня­чому лич­ку ви­малю­вала­ся та­ка в’їдли­ва усмішеч­ка, що в мені ви­пару­вала­ся ос­тання крап­ля співчут­тя.

— Ні, не по­миляєте­ся, — ска­зала я і ввімкну­ла пе­реда­чу. — Ви вза­галі ду­же рідко по­миляєте­ся. Але — бу­ває. Бай бай!

Я плав­но відпус­ти­ла щеп­лення і ще по­чула, як він крик нув услід:

— Тут який­сь чор­ний джип проїжджав! Не до вас ча­сом?

От у них і поп­ро­сив би клю­чика на два­над­цять, злов тішно по­дума­ла я. Хай би… як той ка­зав… зак­ру­тили гай­ку дру­гу у твої мізки. Але ж у те­бе, су­чий си­ну, ніщо не зла ма­лося. Ти прос­то не мо­жеш уже відче­питись од ме­не, хоч те­бе й киш­ну­ли від спра­ви, як пар­ши­вого ко­та від по­мий.

Од­нак ти звик у них баб­ра­тися, ти прос­то на­родив­ся для то­го, щоб ко­пир­са­тися у лайні, в яко­му, ви­яв­ляєть­ся, і при­ховані най­важ­ливіші свідчен­ня й до­кази…

Джип!!! І зно­ву цей чор­ний джип, цей всю­дису­щий ле­тючий гол­ландець, що при­видом круж­ляє дов­ко­ла те­бе, наїжджає на п’яти, сте­жить, вивідує, ню­шить і вже заг­ро жує тобі біль­ше, ніж сто­над­цять по­мий­них слідців.

Ні, біля бу­дин­ку, зви­чай­но, ніко­го не вид­но й близь­ко.

Ли­ше Івань­ко хваць­ко відчи­няє бра­му, теліпа­ючи дов­гою, до колін, мат­нею, від чо­го ніжки й­ого ви­да­ють­ся куціши­ми за ру­ки. І ве­село гав­кає Тре­зор. Він ще зда­леку впізнає гул на­шого «фор­да» і ду­має своєю со­бачою го­ловою, що це по­вер­нувся Нес­тор. А тієї ночі, ко­ли хтось заг­ля­дав у вікно, пе­реля­кав­ши на смерть Івань­ка, Тре­зор навіть не пис­нув.

Або со­бака, на відміну від лю­дей, не ба­чить і ню­хом не чує при­мар, або він ду­же доб­ре знав при­вида, кот­рий за­зирав у вікно.

Я заїха­ла в ґараж і, ви­ходя­чи з ма­шини, відчу­ла, як на ме­не вій­ну­ло за­пахом тліні. Той дух схо­див од май­стерні.

Дух мер­твої гли­ни, яка по­волі вми­рає після то­го, ко­ли її діста­нуть із ґрун­ту. Так по­мирає ко­рал, як­що й­ого ви­тяг­ти з морсь­ких гли­бин. По­мирає і тхне дох­ля­тиною.

— Що тут у нас но­вень­ко­го? — спи­тала я в Івань­ка.

— Заїжджав стра­ховий аґент, — ска­зав кар­лик.

— Аґент? — невідь чо­му зди­вува­лася я. — І що він хотів?

— Про­дов­жи­ти стра­хов­ку на бу­динок. Ка­же, що на при­ватні бу­дин­ки стра­хов­ка обов’яз­ко­ва. — І все?

— Все.

— Він не за­лишив сво­го те­лефо­ну?

— Ні.

Ну звісно, по­дума­ла я. Це був та­кий аґент, як я матінка Те­реза. Хо­ча швид­ше за все… справді аґент, про­те аж ніяк не стра­ховий.

Пошук на сайті: