Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Ли­шило­ся діста­ти ма­теріал.

Ну от, зно­ву бор­ги, по­дума­ла я.

Він пе­рев­дягнув­ся, уніс дров і роз­па­лив у холі камін.

Зро­бив мені кок­тей­ль, а собі націдив склян­ку віскі без ль­оду й по­тяг й­ого май­же до дна. Утім, ви­пити Нес­тор умів. — Івань­ко ве­черяв? — спи­тав він.

— Так, і Тре­зор теж.

Ко­лись Нес­тор привіз їх до­дому обох ра­зом. Ще як тіль­ки ми пе­реїха­ли в цей бу­динок, він вирішив од­ра­зу за­вес­ти со­баку й по­бачив у рай­центрі на ав­тостанції кар­ли­ка, який про­давав цу­ценя — помісь вівчар­ки з яки мось шо­луди­вим Ряб­ком. Ко­ли вже стор­гу­вали­ся, кар­лик зне­наць­ка ска­зав: «А Івань­ка візьміть без­плат­но. Кра­щого сто­рожа вам не знай­ти!» — «Яко­го Івань­ка?» — не зро­зумів Нес­тор. «Оць­ого, — кар­лик тиць­нув се­бе паль­цем у гру­ди. — Івань­кові не тре­ба пла­тити, Івань­ко, як і пес, слу­жити­ме вам тіль­ки за харчі».

На­пев­не, че­рез оту чуд­ну умо­ву Нес­тор ніко­ли не за­бував за­пита­ти, чи ве­черяв Івань­ко, чи не го­лод­ний Тре­зор.

Ми сиділи біля вог­ню, ме­не опо­вивав ле­гень­кий хміль, огор­та­ло теп­ло, що схо­дило від каміна, а в роті пе­реко­чува ла­ся мас­ли­нова кісточ­ка, мов ліско­вий горішок, і я зга­дува ла, як тоді, упер­ше, до нас завітав отець Се­рафим — не вис­вя­чува­ти осе­лю, а «на ри­болов­лю», — як ми втрь­ох сиділи біля ба­гат­тя, щоп­равда, не тут, а над річкою, й отець Се­рафим, ви­пив­ши чар­ку і за­палив­ши «ке­мел», ска­зав, що не­має лю­дей без гріха, але для то­го й існує таїна по­ка­ян­ня, щоб ко­жен міг вис­повіда­тися, тоб­то роз­повісти пе­ред свя­щени­ком Бо­гові про свої не­добрі вчин­ки, бо тіль­ки так мож­на сподіва­тися на їх відпу­щен­ня. І тоді я за­пита­ла у нь­ого, ав­жеж, за­пита­ла са­ме тоді, ко­ли Нес­тор десь одій­шов на хви­лину, — а пе­ред ким ви сповідаєтесь, от­че? — і він відповів: хотів би пе­ред то­бою, мій ан­ге­ле, — і я відчу­ла та­ке збуд­ження, що за­памо­рочи­лося в го­лові, а ко­ли він ска­зав, що про­веде ме­не в царські во­рота, ку­ди іншим за­ходи­ти зась, лед­ве стри­мала стогін, бо царські во­рота мені вви­жали­ся… чор­ною шир­мою, за якою те­бе жде таїна… таїна сповіді… я вже чу­ла про це від од­но­го чо­ловіка, чиє ли­це дав­но стер­ло­ся з пам’яті, а чор­на шир­ма ли­шила­ся. І таїна… й ан­гел… І те, що нас ніхто і ніде не жде, але ми про це ще не знаємо.

Ко­ли в пляшці зос­та­лося май­же на дні, Нес­тор по­дивив ся на ме­не «чо­ловічим» пог­ля­дом, спи­тав не­нав’яз­ли­во:

— Ти сь­огодні… як?

— Кепсь­ко, — ска­зала я. — Го­лова по­болює. Ці візи­ти…

Чи це від ви­пито­го, чи на зміну по­годи.

Як­би я зна­ла, що ста­неть­ся потім, я б й­ому не відмо­вила, а так він од­ра­зу змінив­ся з ли­ця і ні сіло ні впа­ло ска­зав:

— Ма­буть, піду ки­ну сіті.

— Знай­шов час! — я лед­ве не пох­ли­нула­ся мас­ли­новою кісточ­кою. — Уже за північ. Та й пог­лянь, що над­ворі ро­бить­ся.

— У то­му то й річ, — ска­зав він. — Са­ме за та­кої не­годи гу­ляє хи­жак. — І швид­ко по­чав зби­рати­ся.

— Ти п’яний, — на­мага­лася й­ого на­по­уми­ти.

— За­те не при­чепить­ся не­жить.

— Чо­вен протікає. — Є ґумові чо­боти.

Нев­довзі він уже був у пов­но­му ри­баль­сько­му екіпіру ванні — ґумові бот­форти, бре­зен­тові шта­ни, зе­лена пля­мис­та ва­тян­ка з кап­ту­ром.

— Тоді і я з то­бою.

— Не тре­ба, — ска­зав він. — Ля­гай відпо­чива­ти. Я швид­ко.

— Ні, я ся­ду на вес­ла. Хіба мені впер­ше?

Я справді не раз до­пома­гала й­ому за­кида­ти сіті, бо са­мому це ро­бити ду­же нез­ручно, тим біль­ше вночі і на вітрі. Од­нак раніше я роз­ва­жала­ся тим за дня чи при місяці ти­хої ночі, а тут бу­ло не до за­бав­ки. Нес­тор опи­нав­ся, не хотів, щоб я з ним ішла — він та­ки розізлив­ся на ме­не за «го­лов­ний біль», та по­ки шу­кав ліхта­рика, те, се, я вже та­кож бу­ла в ко­ротень­ких ґумо­вич­ках ка­люж­ни­ках, вов­ня них кол­го­тах, теп­ло­му светрі, а по­верх усь­ого на­кину­ла чер­во­ного до­щови­ка з гос­тро­вер­хим, як у ка­та, ка­пюшо­ном.

Дрібна мжич­ка за­тара­бани­ла об той кап­тур, мов об да­шок, про­те вітер жбур­нув і в ли­це хо­лод­ною мря­кою; нічка бу­ла та­ка, що навіть Тре­зора не до­будиш­ся, і да­рем­но Нес­тор так ни­щеч­ком за­ходив до фліґеля, де ле­жали сіті і де но­чував наш сто­рож Івань­ко, — кар­лик зав­жди спав на дощ як уби­тий.

Нес­тор виніс із фліґеля дві слю­дяні тор­би із сітка­ми, і ми ру­шили до річки, до сво­го при­чалу, який, вва­жай, був час­ти­ною на­шого обій­стя — тут, біля во­ди, сто­яла під роз­ло­гими вер­ба­ми аль­тан­ка, тут був наш не­велич­кий пляж, і ман­гал, де ми по­люб­ля­ли сма­жити шаш­ли­ки, і лег­кий де­рев’яний чо­вен — й­ого ми при­пина­ли до ста­рої вер­би, на­моту­ючи лан­цюг на стов­бур, ніко­ли не бра­ли на за­мок і навіть вес­ла зав­жди за­лиша­ли у ко­четах. Там, де закінчу­вало­ся подвір’я, відра­зу ж за пар­ка­ном, по­чинав­ся об­рив, то­му до річки ве­ли ви­мощені із цег­ли схо­ди, а далі був рівнень­кий бе­рег, наш май­же при­ват­ний бе­режок, ку­ди ніхто чу­жий не по­казу­вав но­са.

Те­пер тут сто­яла та­ка тем­ря­ва, що ки­шень­ко­вий ліхта рик про­бивав її на крок дру­гий (ли­бонь, че­рез дощ), й­ого світло в’яз­ло в пітьмі ши­рокою жов­тою пля­мою, про­те не це ме­не тоді не­покоїло — на своєму бе­резі ми мог­ли по­ход­жа­ти із зав’яза­ними очи­ма; не­покоїв вітрю­ган, що хи­жо за­вивав у вер­ховітті де­рев і зри­вав ще й не по­жов­кле вер­бо­ве лис­тя (кіль­ка лис­точків при­лип­ло до мо­го чер­во но­го пла­ща), гнав та­ку шу­мови­ту хви­лю, що край во­ди ут­во­рила­ся сму­га зби­тої піни. Та хви­ля виш­товха­ла чо­вен на мок­рий пісок, ра­зом із до­щем за­лила й­ого до по­лови­ни во­дою, і я ще раз спро­бува­ла вмо­вити Нес­то­ра об­ли­шити цю дур­ну за­баган­ку, але він за­тяв­ся: дві по­раз­ки поспіль для нь­ого бу­ло за­бага­то. Дістав з під кор­ми ко­ряк і, по­ки не ви­чер­пав во­ду до дна, не розігнув­ся. Потім ки­нув у чо­вен тор­би із сітка­ми, зіштов­хнув й­ого з міли­ни, пе­редав мені ліхта­рика.

Він сам сів за вес­ла. Та я нав­ряд чи й змог­ла б поп­ливти про­ти та­кої хвилі, це вже там, пізніше, ми поміняємо­ся місця­ми, ко­ли дос­татньо бу­де три­мати чо­вен за вітром, ли­ше при­галь­мо­ву­ючи.

Важ­ко ска­зати, скіль­ки ми відплив­ли од бе­рега, нічна річка скра­дає відстані (а тут ще ця сль­ота­ва піть­ма), од­нак я поп­ро­сила:

— Годі, отут і ки­дай!

— Ні, — ска­зав він, — до рус­ла ще да­леко.

— Ти ба­чиш, де те рус­ло?

— Вим­кни ліхта­рика, ти засліплюєш мені очі.

Я вим­кну­ла ліхта­рик, ста­ло справді тро­хи видніше, роз­су­нула­ся та чор­на, неп­рогляд­на завіса, яка при ску­пому світлі об­сту­пає те­бе вночі, про­те ба­чила тіль­ки смо­ляні хвилі при са­мому човні та ще тем­не пог­руддя Нес­то­ра, що за кож­ним по­махом ве­сел то відда­ляв­ся од ме­не, то наб­ли жав­ся, не­мов тінь.

— Ми ско­ро бу­демо на то­му бе­резі, — ска­зала я, хо­ча зна­ла, що до то­го бе­рега ще ген як да­леко (річка тут зав­шир­шки з півкіло­мет­ра), то лиш суп­ро­ти хвилі ви­ни ка­ла ома­на, що ми швид­ко пли­вемо.

— Ти мо­жеш хоч тут по­терпіти? — спи­тав він сер­ди­то, і мені вчув­ся в то­му не стіль­ки сь­огох­ви­лин­ний докір, скіль­ки неп­ристой­ний на­тяк на щось зовсім інше.

На­решті він зу­пинив­ся, роз­вернув чов­на но­сом до бе­рега, і ми швид­ко поміня­лися місця­ми — я сіла на вес­ла, а Нес­тор, узяв­ши слю­дяну тор­бу, нав­колішки став на кор­му і рвуч­ко, нер­во­во по­чав ви­бира­ти сітку й ки­дати її у во­ду. Чо­вен так швид­ко зно­сило, що мені до­вело­ся ще й підгріба­ти про­ти вітру кор­мою. А потім усе відбу­лось, як у страхітли­вому сні…

Те­пер уже ніхто не ска­же чо­му — чи в нь­ого зап­лу­тала­ся сіть, чи, мо­же, во­на за­чепи­лася за корч, яких чи­мало бу­ло під рус­лом, чи прос­то з хміль­ної не­обач­ности, але Нес­тор рап­том підвівся на по­вен зріст, шпар­ко розвів ру­ками, ніби роз­прос­тер зап­лу­тану сіть ушир, і так гой­днув чов­ном, що втра­тив рівно­вагу. Він змах­нув ру­ками те­пер уже вго­ру, впіво­бер­та по­вер­нувся до ме­не і, перш ніж я зро­зуміла, що відбу­ваєть­ся, й інстин­ктив­но по­дала­ся до нь­ого, ха­па­ючись за повітря, — Нес­тор нав­знак шу­бов­снув у во­ду. Па­да­ючи, він не­самохіть з усіх сил штов­хнув кор­му, і по­ки я знов на­мацу­вала вес­ла, по­ки за них ухо­пила­ся, хви­ля роз­вер ну­ла наш чов­ник бор­том до се­бе й пог­на­ла, як шка­ралу­пу, до бе­рега, чим­далі від то­го місця, де Нес­тор упав у во­ду.

Влас­не, у тій мокрій роз­гой­даній тем­ряві я вже й не змог­ла б зорієнту­вати­ся, де оте місце, але вітер доніс й­ого мо­то рош­ний крик — який­сь крих­кий, роз­по­роше­ний: «А-а-ас­та-а-а-а!..» — чи то він кли­кав ме­не на ім’я, чи гу­кав «стань!», не знаю, але я сліпма по­вес­лу­вала в той бік, зад­ки, кор­мою впе­ред, вгля­да­ючись у чор­ну діру ночі і влас­но­го жа­ху, який до­давав мені си­ли, та відби­рав тя­му — од­не вес­ло вис­ко­чило з ко­чета, і по­ки я на­осліп встав­ля­ла й­ого на­зад, чо­вен зно­ву од­несло далі до бе­рега.

«А-а-ас­та-а-а-а!..» — чи я знов по­чула той крик, чи тіль­ки зда­лося, та я відки­нула з го­лови ка­пюшон і теж зак­ри­чала що­сили: «Не-е-е-стор!» — і потім ще пов­то­рю ва­ла й­ого ім’я, сподіва­ючись, що він десь оз­веть­ся, що він десь три­маєть­ся на воді, ад­же вмів доб­ре пла­вати, тіль­ки яке вже там пла­ван­ня, ко­ли на тобі ґумові чо­боти й ва­тян­ка, котрі ка­менем тяг­нуть униз… й о г о  в ж е  н е м а є… та я гу­кала й гу­кала, вес­лу­ючи без пе­реди­ху, аж по­ки вик­ри­чала всі си­ли, і тут рап­том по­бачи­ла, що чо­вен мій при­било до бе­рега, а я загрібаю вес­ла­ми мок­рий пісок…

«А-а-ас­та-а-а-а!..»

Мені вже вви­жало­ся.

Це був кінець.

Я зга­дала про ліхта­рик й хотіла й­ого засвіти­ти, як мая чок, але він ле­жав із роз­би­тим скель­цем на дні чов­на. Зай­ва, уже не­потрібна річ.

Пошук на сайті: