Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3822
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3289
Вий­шов­ши з ґара­жа, я так гли­боко вдих­ну­ла повітря, що знов за­памо­рочи­лося в го­лові. Але не так, як ча­сом бу­ває, ко­ли різко вди­хаєш на повні гру­ди і в очах рябіють жовті ме­тели­ки. Ме­не ма­рудив за­пах тліні. Сто­яло ти­хе ве­рес­не­ве над­вечір’я, яке зав­жди пах­ло мені уми­рот­во­ре ною стиглістю осе­ни, тіши­ло лагідним су­покоєм і ве­чоро­вою свіжістю, а тут я рап­том відчу­ла в повітрі за­душ­ли­вий со пух вми­ран­ня. — Івань­ко сь­огодні впій­мав на жив­ця ота­кен­ну щу­керу, — розвів ру­ками кар­лик. — Юш­ка вже го­това, бу­дете?

Мені зовсім не хотіло­ся їсти, але я ска­зала:

— Зви­чай­но, бу­ду. Хто б це відмо­вив­ся од юш­ки із щу ки? На­сипай, я зай­ду до те­бе у фліґель. Тіль­ки са­мої юшеч­ки, без ри­би, доб­ре? Івань­ко був ду­же потіше­ний тим, що я зго­лоси­лася на й­ого час­ту­ван­ня. Зреш­тою мені хотіло­ся зро­бити для нь­ого щось приємне, і, відсь­ор­бнув­ши че­рез си­лу пер­шу лож­ку, я ска­зала:

— О о о, яка сма­кота! А ти чо­му не їси? — Івань­ко вже їв.

— Я не люб­лю ве­черя­ти са­ма.

Він узяв тарілку і вик­лав собі з ка­зана ве­лику гос­тро­но су го­лову з ви­ряче­ними біли­ми очи­ма. Ме­не знов ледь не зну­дило, од­нак я не по­дала й зна­ку і тіль­ки вда­ла зди­вуван­ня:

— Ого, яка го­ловеш­ка! Щу­ка бу­ла, ма­буть, кілог­рамів зо три.

— А п’ять не хотіли? — гор­до спи­тав Івань­ко.

— Як же ти ви­тяг та­кого кро­коди­ла?

— Ду­же прос­то. За­морив, підтяг до бе­рега, а потім при глу­шив кілком.

— Оси­ковим?

— А яким же! Те­пер він зав­жди при мені.

— Ти са­дист, Івань­ку.

— Хто о о о?

— Ка­тюга.

— Як тре­ба, то й ка­тюга, — по­годив­ся він. — Івань­ко ще в інтер­наті ніко­му не да­вав собі в борщ нап­лю­вати. Один ви­хова­тель був уївся в Івань­ка і по­селив у па­латі сци­кунів…

— В якій па­латі?

— Ну, бу­ла та­ка. Там по­селя­ли ок­ре­мо тих, хто ро­бив під се­бе но­чами. Смерділо звідти за вер­сту. Але Івань­ко ніко­ли не дзю­рив під се­бе, це той ви­хова­тель на­рош­не спро­вадив ту­ди Івань­ка за те, що не хотів з ним…

— Що?

Кар­лик ви­колу­пав з риб’ячої го­лови ве­лике, об­росле жи­ром око і смач­но й­ого об­смок­тав.

— Ро­бити оте. Але Івань­ко й­ому потім зро­бив, ох, і зро­бив!

— Та ка­жи вже, що са­ме.

— Що? Убив й­ого.

— Як… убив?

— Якось на уроці він вик­ли­кає Івань­ка до дош­ки. Ну, Івань­ко взяв крей­ду, на­писав там щось не так, а він ка­же:

«Ти дебіл». — «Як де бил? — пи­тає Івань­ко. — Ніде не був».

Він тоді встає за сто­лом і ка­же до кла­су: «Ну, ви відєлі та­кого дебіла?» А всі як за­рего­чуть. Тут уже й Івань­ка зло розібра­ло. Він шусь — і відсу­нув убік стіль­ця, на яко­му допіру сидів ро­зума­ка. А той са­ме ну сіда­ти. Та як геп неть­ся — тіль­ки но­ги за­дер. «Убіл! Убіл!» — кри­чить, а Івань­кові ще й тоді чу­лося: «Дебіл! Дебіл!»

Кар­лик шмор­гнув но­сом і, як справжній зарізя­ка, ви­тяг з роз­ва­реної го­лови ще од­не жир­не око. — І що потім? Ти так і жив у па­латі… сци­кунів?

— Ки­лина Гнатівна виз­во­лила Івань­ка. Бу­ла в нас та­ка гар­на вчи­тель­ка. Во­на всіх лю­била, а Івань­ка най­дуж­че.

Як ма­ти. Бу­ло при­тулить ота­ко до се­бе та й ка­же: «Я тобі,ка­же, — Івань­ку, як­би мог­ла, яєчко б на до­лоні підсма жи­ла». А потім… — він знов шмор­гнув но­сом і повісив свою ве­лику, як у ко­ня, го­лову. — Потім во­на по­мер­ла. Нас во­дили на по­хорон. Учні нес­ли вінки і пла­кали. А Івань­ко — ні. Сли­нив сухі очі, щоб зап­ла­кати, та не ви­ходи­ло. Тіль­ки пізніше… Ви не повіри­те.

— Ка­жи, — поп­ро­сила я.

— Ко­ли її за­копа­ли, то­го дня… тієї ночі Івань­ко знов пішов на цвин­тар. Уже сам. Там бу­ло ти­хо і зовсім не страш­но. Й Івань­ко зап­ла­кав. І пла­кав так дов­го, що й­ого по­чало тру­сити від хо­лоду. Тоді він заліз під вінки на мо­гилу, зігрівся й зас­нув. І прис­ни­лося Івань­кові, що Ки­лина Гнатівна три­має над вог­нем ру­ку, скла­дену чов­ни­ком, а на її до­лоні шквар­чить роз­би­те яєчко. Про­кинув­ся він, ко­ли вже роз­видни­лося. І біль­ше не вер­нувся в інтер­нат. Після то­го ніко­ли не бо­яв­ся ні цвин­тарів, ні мерців. А тут… по­чало діятись щось не­сусвітнє. Тут…

— А знаєш, я теж інтер­натівсь­ка, — ска­зала я Івань­кові те, чо­го ніко­му не ка­зала після заміжжя.

— Ви и и???

— Я, я. Бать­ка зовсім не зна­ла, а ма­ти тяж­ко зах­воріла, ко­ли я хо­дила в шос­тий клас. Во­на не ви­ходи­ла з лікарні, і ме­не заб­ра­ли в інтер­нат. Так що ми з то­бою, Івань­ку, з од­но­го тіста.

— Щось не ду­же вірить­ся, — він по­дивив­ся на ме­не прискіпли­во і, як мені зда­лося, тро­хи насмішку­вато.

— Чо­му?

— Ви не та­ка.

— Яка ж я, Івань­ку?

— Не та­ка, — пов­то­рив він. — Ви… як на­маль­ова­на.

— Це доб­ре чи по­гано?

— Ко­му як.

— А тобі? — Івань­кові гар­но, — ска­зав він.

— А тоді, у­яви собі, я бу­ла та­ким брид­ким ка­ченям, що навіть ма­ти на­зива­ла ме­не не інак­ше, як ви­род­ком, і не мог­ла на ме­не ди­вити­ся.

— Мо­же, во­на бу­ла не спов­на ро­зуму? Або не­доба­чала.

— Не знаю. — Я по­диви­лася у вікно, яке темніло на очах.

Бу­ло та­ке відчут­тя, що та швид­ка осіння сутінь ля­гає навіть на сер­це і підто­чує й­ого, підми­ває, як мер­тва во­да. Мені не хотіло­ся за­ходи­ти в дім, хоч я бу­ла ще ос­лабле­ною і му­сила б дав­но при­ляг­ти. Од­нак щось ме­не стри­мува­ло, не відпус­ка­ло навіть тоді, ко­ли роз­мо­ва з Івань­ком роз’ят­ри­ла ду­шу до смер­тель­ної ту­ги. — Їдець же із вас, — з до­кором ска­зав він, при­бира­ючи зі сто­лу тарілку з ви­холо­лою юш­кою. — Ско­ро й самі ста­нете, як та щу­ка.

Я мірку­вала, що мені з ним ро­бити — зап­ро­сити но­чува­ти в дім чи не вар­то. Зреш­тою по­дяку­вала за ве­черю і вий­шла надвір. Щось див­не коїло­ся в при­роді. Сутінь то згу­щува­лася, то враз світліша­ла, на­бира­ючи жов­то­гаря­чого коль­ору, і мені спер­шу зда­лося, що це ґалю­цинація зо­ру або й поть­ма­рен­ня моз­ку. Але ні — то міни­лося роз­ко­лош ка­не не­бо; тут, уни­зу, ще сто­яла нап­ру­жена ти­ша, а ви­соко вгорі уже роз­гу­ляв­ся та­кий вітрю­ган, що шма­тував хма­ри на клоч­чя, віщу­ючи різку зміну по­годи. І ще ди­вина: не­поруш­но зав­мерлі де­рева якось так чуд­но гу­ли, ніби у їхніх дуп­лах осе­лили­ся осині рої. На­пев­но, у стов­бу­рах за­шум­котіли стом­лені осінні со­ки в пе­ред­чутті близь­кої гро­зи.

Я по­чека­ла, по­ки на ме­не впа­ли перші ріденькі краплі, та ко­ли над річкою ши­роко засвіти­лася блис­кавка, пішла в дім. Ніко­ли не бо­яла­ся ви­пад­ко­во заб­лу­калих осінніх гроз, що знічев’я по­лоха­ли нічне не­бо, а тут ме­не охо­пив який­ся млос­ний нес­покій. Відсвіт хо­лод­ної блис­кавки тор­кнув­ся са­мого сер­ця, як і та пер­ша рап­то­ва темінь, що підми­вала й­ого, на­че мер­тва во­да.

Ко­ли зай­шла до спальні, те не­щас­не сер­це зіщу­лило­ся в ма­кове зер­ня: я відчу­ла, що з по­тем­ку на ме­не хтось ди­вить­ся. Пер­шим по­ривом бу­ло — тіка­ти. І відра­зу тве­реза дум­ка: не вте­чеш. Від ць­ого не вте­чеш ніку­ди.

Я по­тяг­ла­ся ру­кою до ви­мика­ча, та, ще не засвітив­ши світло, по­бачи­ла біля ліжка двоє жов­тих очиць.

Світло, мов блис­кавка, ви­пов­ни­ло всю кімна­ту.

Фр р р р р!..

На­ляка­не рап­то­вим спа­лахом, во­но зня­лося з приліж ко­вої тум­бочки, шуг­ну­ло під сте­лю, а потім сліпо за­било­ся в ши­би роз­што­рено­го вікна, не пот­рапля­ючи у відчи­нену ква­тир­ку.

Ти влетів сю­ди, щоб заб­ра­ти ки­рика?

Я спер­шу бу­ла чо­мусь впев­не­на, що то одуд за­летів до спальні, щоб заб­ра­ти свій камінь чи, мо­же, й мою ду­шу, а потім та­ки роз­ди­вилась, що ні, — це був зви­чай­ний по­пеляс­тий го­луб з пур­пу­ровим блис­ком на шиї. Го­луб при­путень, який, і справді на­че прип­ну­тий на мо­туз­ку, без­по­рад­но фур­кав з кут­ка в ку­ток, не зна­ходя­чи ква­тир­ки, че­рез яку він так сприт­но про­ник до спальні. Од­нак від то­го, що це був не одуд, три­вога не по­пус­ти­ла ме­не, я зна­ла, що го­луб — зовсім не та­ка мир­на пташ­ка, якою її в нас ма­лю­ють. Не дар­ма в нор­маль­них країнах, де кож­на лю­дина має сво­го психіат­ра, го­луба на­зива­ють ле­тючим щу­ром і пас­куд ни­ком. І то не тіль­ки то­му, що він роз­но­сить за­разу й ги­дить на кож­но­му кроці, по­чина­ючи з пам’ят­ників вождів і закінчу­ючи на­шими да­хами та підвікон­ня­ми. Ні, го­луб зав­жди був вісни­ком смер­ти, по­жеж і роз­ру­хи.

На­решті, він при­мос­тився на кар­низі вікна, вту­пив­шись у ме­не на­хаб­ни­ми зіни­цями, об­ве­дени­ми жов­ти­ми обід ка­ми.

— Киш! — крик­ну­ла я, за­мах­нувшись на нь­ого ру­кою; го­луб злетів з кар­ни­за, ткнув­ся грудь­ми у дзер­ка­ло й за­ло потів криль­ми об своє відоб­ра­жен­ня. Я ки­нулась бу­ло й­ого спій­ма­ти, але зне­наць­ка в очах ста­ло зовсім тем­но, ніби я в од­ну мить осліпла, і з усіх сил наш­тов­хну­лась ру­ками на дзер­ка­ло. Там щось важ­ко схит­ну­лося, зру­шило­ся, і в тем­ряві заб­ряжча­ло роз­би­те скло.

Птах, як па­зурис­тий ка­жан, затріпотів у моєму во­лоссі, я вже й не ду­мала й­ого ло­вити, тіль­ки, пе­реля­кана в смерть, відма­хува­лася ру­ками, і ко­ли він, на­решті, зно­ву шуг­нув до вікна, за яким блідо блим­ну­ла блис­кавка, я зро­зуміла, що світло по­гас­ло че­рез пош­кодже­ну десь ме­режу (во­но час­то про­пада­ло в нас під час гроз і силь­них вітрів), про­те страх пог­нав ме­не вниз. Спо­тика­ючись на кру­тих східцях і чіпля­ючись за пе­рила, я збігла в хол, ще й тут нав­по­мац­ки клац­ну­ла ви­мика­чем, щоб пе­реко­нати­ся, що світло про­пало не тіль­ки в спальні, тоді вис­ко­чила надвір і ста­ла, як уко­пана.

Пошук на сайті: