Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3822
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3289
Це вже бу­ло… Сіяв­ся та­кий же дрібний дощ, і я сто­яла під ним ось на ць­ому ж місці, щоп­равда, не прос­то­воло­са, а в чер­во­ному до­щови­ку з гос­тро­вер­хим, як у ка­та, ка­пюшо­ном. Сто­яла, по­ки Нес­тор ви­носив із фліґеля сіті…

Про що я ду­мала тоді, ко­ли злий фа­тум уже за­висав над на­ми, але все ще мож­на бу­ло зміни­ти? Н і п р о щ о… — Івань­ку! — пок­ли­кала я.

Спить на дощ, як і то­го ра­зу. Без задніх ніг. Теж мені охо­ронець оси­ковий. — Івань­ку!!!

Я поспіши­ла й­ого роз­бу­дити, щоб він мерщій до­поміг мені поз­бу­тися то­го пас­кудно­го пта­ха. Зай­шла до фліґеля, але… кар­ли­ка там не бу­ло. Мо­же, ка­пос­ний, за­ховав­ся десь у кут­ку? — Івань­ку, не смій, мені страш­но в цій тем­ряві! — гук­ну­ла я і не впізна­ла сво­го пе­ресох­ло­го го­лосу. І тут мені май­ну­ла дум­ка, що тут справді хтось при чаївся, але не Івань­ко. Я про­жогом вис­ко­чила надвір і зу­пини­лася на бе­тон­но­му хідни­кові, що вів у дім. Далі й­ти не на­важу­валась. Я бу­ла в пастці — не зна­ла, ку­ди і від ко­го тіка­ти, та й не ба­чила в то­му сен­су. Ме­не три­мали в об­лозі при­види, упирі і ті ж та­ки охо­ронці не­видим­ки, які сте­жили за кож­ним моїм кро­ком там, де не слід, і зовсім не поспіша­ли на до­помо­гу в най­скрутнішу хви­лину.

Мор­гну­ла ти­ха да­лека блис­кавка, ки­нула на подвір’я сліпу, мер­твот­но білу заг­ра­ву, в якій усе гу­било­ся, пе­релом­лю­вало­ся хи­жими тіня­ми. — Івань­ку, — вже зовсім ти­хо і яко­мога ніжніше пок­ли­кала я. — Іди д до ме­не.

Го­лос зірвав­ся, та, відок­ре­мив­шись од ме­не, по­вер­нувся вже десь від річки, чу­жий і мо­торош­но бла­галь­ний: — Ід ди д до м ме­не е е…

Він при­тягу­вав, той го­лос. Він гіпно­тизу­вав, ма­нив до се­бе, як ма­нить бе­зод­ня. І я й­ому підко­рила­ся. Так не мог­ло три­вати далі. Нас­тав час або відда­тися ць­ому го­лосу, або ти­хому бо­жевіллю.

Як сно­вида, я по­суну­ла до річки, не див­ля­чись під но­ги, вгля­да­ючись тіль­ки в мок­ру піть­му, що теж ма­нила ме­не і всмок­ту­вала в своє чор­не нут­ро.

Десь уже пе­ред східця­ми, що спус­ка­лися кру­чею до річки, я прик­ро пос­лизну­лася і впа­ла — роз­плас­та­лася так нез­граб­но, на­че мною ки­нула ли­ха го­дина, од­нак зовсім не відчу­ла бо­лю. Са­ме знов мор­гну­ла без­гучна блис­кавка, і в її мер­тво­му сяйві я ніби збо­ку по­бачи­ла свої довгі і неп­ри род­но білі но­ги; сук­ня за­дер­лась так ви­соко, що ого­лили­ся бла­китні стег­на — ви­тон­чені й хо­лодні, як у гіпсо­вої Га­латеї.

Я по­волі, ду­же по­волі ста­ла підво­дитись, та тіль­ки но зіп’ялась на коліна, як тверді хо­лодні ру­ки ляг­ли мені на плечі.

— Не тре­ба, — ти­хо, са­мими гу­бами мо­вила я. І знеп­ри­томніла.


 

11


 

Це бу­ла чуд­на неп­ри­тома. Я зовсім не во­лоділа своїм за­дерев’янілим тілом, од­нак доб­ре чу­ла, як гав­кав пес, як хтось узяв ме­не на ру­ки й заніс у дім. Потім, уже ле­жачи на ди­вані, відчу­ла крізь зап­лю­щені повіки, що в кімнаті за­горіло­ся світло.

На­пев­но, той хтось, замість то­го, щоб відра­зу за­души­ти не­щас­ну жер­тву чи по­волі, з на­соло­дою роз­чле­нува­ти її на дрібні шма­точ­ки, спер­шу гла­див ме­не від го­лови до ніг, пес­тив заціпеніле, непіддат­ли­ве тіло, лагідно тор­кався най­чут­ливішої плоті. Потім й­ого го­лова ляг­ла мені на роз­хрис­тані гру­ди, але він не цілу­вав їх, не шу­кав гу­бами сосків, він — я на­решті зро­зуміла — дос­лу­хав­ся до мо­го сер­ця: б’єть­ся во­но чи ні?

Ав­жеж, що то за втіха, як­що жер­тва ско­нала отак рап­то­во без тор­тур і мук? Сер­це моє, ску­те стра­хом, не би­лось, а мліло в че­канні невідво­рот­ної пом­сти. Краєчком свідо­мос­ти я ще ха­пала­ся за жит­тя, кво­ло сподіва­ючись на якусь слуш­ну мить, що дасть мені мож­ливість вир­ва­тися з цих жах­ли­вих ла­бет. Здо­гаду­ючись, що він пок­лав ме­не на ди­вані в холі, я навіть по­дума­ла про за­маш­ну ко­цюбу і сил­ку­вала­ся зга­дати, чи ле­жить во­на на призь­бочці біля каміна, чи я її десь приб­ра­ла чим­далі з очей.

Та ось ці хо­лодні ру­ки вже тяг­нуть­ся до моєї гор­лянки, за­раз во­ни поч­нуть ду­шити ме­не… ні, здаєть­ся, він по­ки що тіль­ки на­мацує пульс на шиї, тор­каєть­ся тієї бла­кит­ної жи­лоч­ки, яка так хви­люва­ла чо­ловіків у хви­лини моєї слаб­кости; ось і за­раз во­на зрад­ли­во ожи­ла й за­била­ся пер­шою в моєму заціпеніло­му тілі, і, вид­но, й­ого та­кож схви­люва­ла, бо я по­чула збуд­же­ний го­лос:

— Жи­ва а а!

Не віря­чи своїм ву­хам, я роз­плю­щила очі й по­бачи­ла над со­бою ко­нячу го­лову Івань­ка. Одвісив­ши ще­лепу, з якої ко­тила­ся сли­на, він світив на ме­не не­само­вито збуд же­ними очи­ма.

— Ти и и? — вра­жено спи­тала я.

— Й йа, — він знов, як тоді з пе­реля­ку, за­гово­рив про се­бе в першій особі.

— Як ти посмів?

— Що?

— Як ти міг отак зі мною по­вес­ти­ся?

— Й йа тіль­ки по­лапав, чи ви жи­ва, — роз­губле­но ска­зав кар­лик.

— Не бре­ши! Ти хотів ме­не… вби­ти.

Він так за­котив під лоб очі, що в них зас­тигли тіль­ки білки. Пе­рех­рестив­ся й ска­зав:

— Бог з ва­ми. Чо­го б й йа мав вас уби­вати?

— Не знаю. Тіль­ки ти спер­шу за­ховав­ся, ко­ли я те­бе гу­кала, а потім підкрав­ся зза­ду й на­пав.

— Бай­ка! — ска­зав він. — Чистісінь­ка бай­ка! Івань­ко не чув, ко­ли ви й­ого гу­кали, бо, як по­чала­ся гро­за, побіг ки­нути за­кидуш­ку на ко­ропа. У гро­зу ве­ликий ко­роп бе­ре.

А тоді за­гав­кав Тре­зор, й Івань­ко побіг по­диви­тися, чо­го це він гав­кає. Глядь — а ви ле­жите й не во­руши­тесь. Івань­ко не бо­ягуз, ви ж знаєте, а тут обімлів. Що зос­та­валось ро­бити? Взяв та й поніс вас у ха­ту. І, як на зло, ще й світло про­пало, хоч ґвалт кри­чи. А вам по­гано ста­ло чи як?

Мені тро­хи роз­видни­лося в го­лові, я зро­зуміла, що Івань­ко не бре­ше, але від то­го лег­ше не ста­ло.

— На ме­не хтось на­пав, — ска­зала я.

— Я а ак… на­пав?

— Підкрав­ся зза­ду й ухо­пив за плечі. Це був та­кий жах, що я знеп­ри­томніла. А потім… потім він, на­пев­но, по­чув, що хтось біжить од річки, і втік. Чи десь за­ховав­ся. Ти ж ніко­го не ба­чив, ко­ли біг на подвір’я?

— Ні, — Івань­ко ще дуж­че змінив­ся з ли­ця й озир­нувся на двері.

— Візь­ми на за­мок, — ска­зала я. — Й у ве­ранді та­кож.

Він так швид­ко зам­кнув зсе­реди­ни обоє две­рей, що я ще й по­дих не встиг­ла пе­ревес­ти.

— Те­пер ти зро­зумів, чо­му гав­кав Тре­зор? Не на ме­не ж… І рап­том зри­нула ще од­на дум­ка: але ж і на нь­ого со­бака не му­сив би гав­ка­ти… Нев­же він справді з’яв­ляєть­ся в іншій по­добі?

— А пе­ред тим до ме­не в спаль­ню за­летів го­луб, — ска­зала я.

— Який го­луб?

— Си­зий. Біжи й по­диви­ся, як­що не віриш. Він там і досі. Я хо­чу, щоб ти й­ого виг­нав чи ви­кинув у ква­тир­ку.

Зро­би це, по­ки я пе­рев­дягну­ся.

— Це як­би підса­ка, — зам’яв­ся Івань­ко. — А підса­ку я по­кинув на річці.

— Нічо­го, ви­женеш, — ска­зала я. — Він не ку­саєть­ся. Івань­ко зне­хотя по­дибав східця­ми на дру­гий по­верх.

Я зня­ла з се­бе ви­валя­ну в гря­зюці сук­ню й ки­нула її на крісло су­шити­ся. Потім зай­шла до ван­ної і ще не встиг­ла вми­тися, як кар­лик уже скрипів східця­ми вниз.

— Не­ма там ніяко­го го­луба, — май­же роз­ча­рова­но ска­зав він.

— Як не­має?

— Отак. Івань­ко об­ди­вив­ся по всіх за­кут­ках. Ні си­зого, ні біло­го го­луба там не­має.

— Ти хо­чеш ска­зати, що я й­ого ви­гада­ла?

— Ні, він, ма­буть, ви­летів сам. Як за­летів, так і ви­летів.

— А дзер­ка­ло? — спи­тала я і відчу­ла, як на­тягуєть­ся ко­жен мій нерв: як­що він ска­же, що й дзер­ка­ло ціле, тоді ти приїха­ла.

— Дзер­ка­ло роз­би­те, — ска­зав Івань­ко. — Хіба то го­луб й­ого роз­бив?

— Ні, то я са­ма.

— По­гано. Це ду­же ли­ха прик­ме­та, ко­ли розіб’єш дзер­ка­ло.

— Чи не за­бага­то в нас по­ганих прик­мет?

— Ов­ва! — рап­том ви­гук­нув Івань­ко. — А це що та­ке?

— Що там?

За дур­ною звич­кою я вис­ко­чила з ван­ної май­же го­ла, але ць­ого ра­зу, здаєть­ся, навіть кар­лик на те не зва­жив.

Він вра­жено ди­вив­ся на мою сук­ню, що сох­ла на спинці крісла.

— Дивіть­ся! Це вас не лю­дина ха­пала за плечі.

— А хто ж?

— Тва­рюка, ось хто!

Я підій­шла ближ­че й тіль­ки те­пер по­бачи­ла на сукні брудні сліди від лап ве­лико­го звіра. На­пев­но, мій ще напівшо­ковий стан не доз­во­лив мені знеп­ри­томніти зно­ву, і я лиш ску­лила­ся, як без­за­хис­не ще­ня, ко­ли по­чула ди­кий, не­людсь­кий регіт. Ми­нув який­сь час, по­ки я зро­зуміла, що то за­лив­ся нер­во­вим сміхом кар­лик, — та­ким я й­ого ще не ба­чила, і зда­лося, це сам са­тана ре­гоче наді мною, тря­сучи ве­летенсь­кою ко­нячою го­ловою з ви­ряч­ку­вати­ми біль ма­ми замість очей.

Я вже хотіла бу­ло ки­нутись до ко­цюби, але са­тана враз при­тих, по ди­тячо­му схлип­нув й ска­зав:

— То ж Тре­зорові ла­пи, хіба ви не ба­чите? То ж наш пся­юка пок­лав вам на плечі свої ла­пись­ка, а ви так зля­кали­ся.

— Він же на прив’язі. Лан­цюг не дістає аж ту­ди.

— Та на яко­му ж прив’язі, як Івань­ко дав­но вже спус­кає й­ого на ніч з лан­цю­га. От на ра­дощах він і стриб­нув на вас.

А ко­ли ви впа­ли, як не­жива, тоді й за­гав­кав.

— То, ви­ходить, ніко­го тут не бу­ло?

Пошук на сайті: