Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Ви­ходить, ніко­го, — знов засміяв­ся Івань­ко, але вже не так: він засміяв­ся май­же по ан­гель­сько­му, і я теж усміхну­лась до нь­ого і вже не мог­ла зу­пини­ти ць­ого сміху, він тремтів і роз­ростав­ся в мені дзвінкою криш­та­левою ку­лею, ми обоє сміялись до сліз, за­зира­ючи од­не од­но­му в очі, аж по­ки я не відчу­ла, що та криш­та­лева ку­ля роз­си па­лася на дрібні скал­ки, і ме­не по­чали ду­шити сль­ози. Сміх пе­рей­шов у плач, я ниць­ма впа­ла на ди­ван і зат­рясла­ся в гірко­му нес­трим­но­му ри­данні. Я не зна­ла, за чим чи за ким я пла­чу, на­пев­но, то був жаль за всім світом, хоч я пов­то рю­вала без жод­ної дум­ки:

— За що? За що? Івань­ко ки­нув­ся ме­не втіша­ти, та я сер­ди­то відштовх ну­ла й­ого й за­голо­сила ще дуж­че, і пла­кала, по­ки геть ви­била­ся з сил. Отак, скімля­чи, як ще­ня, і зас­ну­ла, про­те ще дов­го здри­гала­ся від схли­пувань і су­дом­них зітхань.

То був сон на од­не око, бо я доб­ре чу­ла, як Івань­ко вкри­вав ме­не пле­дом і як, вим­кнув­ши світло, мос­тився спа­ти на ки­лим­ку біля каміна. Ме­не то ки­дало в хо­лод­ний піт, то об­си­пало жа­ром, тоді я зри­вала із се­бе плед, зми­нала й­ого но­гами, і кар­лик, улов­лю­ючи ко­жен мій рух, ни­щеч ком підво­див­ся, дбай­ли­во вку­тував ме­не, як ди­тину, і знов по со­бачо­му вмо­щував­ся на підлозі.

Але вранці, ко­ли я про­кину­лася, й­ого вже не бу­ло. В домі сто­яла вис­на­жена, мо­гиль­на ти­ша. Во­на тис­ла мені на скроні, очі, ля­гала на гру­ди, як віко тісної до­мови­ни. Я нез­рушно ле­жала до­ти, по­ки не зро­зуміла: ця болісна ти­ша — моя са­мота і моє мов­чання. Це ка­ят­тя, яке праг­не ви­ходу з то­го мов­чання. І як­що я не вис­повіда­юся, то за­дих­ну­ся в нь­ому.

Го­ту­ючись до ць­ого таїнства, ка­же Бо­жий За­кон, тре­ба зга­дати все, в чо­му ти про­вини­лася пе­ред своїми ближніми, чим згріши­ла суп­ро­ти лю­дей і світу, і поп­ро­сити про­щен­ня за скоєне. Я бу­ла го­това до ць­ого, але не зна­ла, до ко­го мені й­ти на сповідь, хто міг бу­ти моїм свідком пе­ред Все­вишнім у час по­кути. Нас­то­ятель хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва, во­чевидь, на цю роль не підхо­див, був бо моїм ко­хан­цем спо­кус ни­ком, й од­но­го ра­зу моє щи­ре по­риван­ня до сповіді закінчи­лося но­вим пе­релюбс­твом. Мож­ли­во, з особ­ли­вою ува­гою ме­не вис­лу­хав би стар­ший опе­рупов­но­важе­ний відділу кар­но­го роз­шу­ку При­тула, про­те ве­ликий слідець мав пов­но­важен­ня ли­ше на роз­крит­тя гріхів, а не на їх відпу­щен­ня.

За­гав­кав Тре­зор. Я вий­шла надвір і по­бачи­ла, що Івань­ко з со­бакою роз­гля­да­ють ве­личез­ну ри­бину, яка ле­жала на траві пе­ред фліґелем. Це був чи не пу­довий ко­роп — на­че ви­литий з чер­во­ної міді. Я здо­гада­лася, що Івань­ко ви­волік й­ого на свою нічну за­кидуш­ку і те­пер не міг прий­ти до тя­ми від ра­дос­ти. Вра­жена, я та­кож схи­ли ла­ся над ри­биною; ще жи­ва, во­на зіпа­ла круг­лим гу­батим ро­том, і з її нут­ра ви­рива­лося важ­ке, зовсім не риб’яче ди­хан­ня, схо­же на стогін.

Зне­наць­ка ко­роп підстриб­нув, я відсах­ну­лася, але ши­ро кий хвіст чер­кнув по щоці. Зля­кано зас­кавчав Тре­зор.

Ви­соло­пив­ши ро­жево­го язи­ка, він зад­ку­вав від то­го чу­довись­ка, та­му­ючи в собі зди­вова­не гар­чання. Я по­диви ла­ся в й­ого нес­покійні очі, й мені зда­лося, що він гар­чить на ме­не.

— А ба­чили? Ба­чили? — і далі радів кар­лик чи то спій­маній ри­бині, чи моєму зди­вуван­ню, чи нес­по­кою пса.

Я нічо­го не відповіла і швид­ко пішла в дім. День, мож­на ска­зати, по­чав­ся. Ні, я так біль­ше не вит­ри­маю. Як­що раніше тіль­ки но­чами десь у гли­бині мо­го єства з’яв­ля­лося це внутрішнє тремтіння, то те­пер во­но не по­лиша­ло ме­не і вдень. Сподіван­ням на те, що все ви­гоїть час, нас­тав кінець.

Це був той ви­падок, ко­ли час не лікує, а наб­ли­жає фа­таль­ну розв’яз­ку. Тре­ба бу­ло щось не­гай­но вирішу­вати, і во­но, це рішен­ня, вже визріва­ло, хоч як бу­ло тяж­ко із ним по­годи­тись. Для ць­ого не вис­та­чало ще якоїсь краплі, але й та крап­ля не за­бари­лася.

Ко­ли у ванній я на­мочи­ла во­лос­ся, щоб по­мити й­ого, і пе­рехи­лила на до­лоню пляш­ку з шам­пу­нем, з її ший­ки, жадібно плям­кнув­ши, ви­соло­пив­ся ро­жевий язик. Ні, я потім зро­зуміла, що то в’яз­ка ріди­на ви­тяг­ла­ся пер­ла­мут ро­во ро­жевою стрічкою, од­нак це не ма­ло зна­чен­ня — во­на при­муси­ла ме­не здриг­ну­тись, як жи­ва істо­та. Зреш­тою, я доб­ре зна­ла, що ко­жен не­живий пред­мет має свою стихій­ну си­лу, яка за пев­них об­ста­вин мо­же ви­яви­ти се­бе у най нес­подіваніший спосіб. Будь яка ма­терія при­ховує в собі енерґію, і не­має ве­ликої різниці в то­му, чи те­бе заг­ри­зе роз­лю­чений звір, чи роз­ча­вить зру­шений з місця камінь.

Ав­жеж, не­має різниці, ка­зала я собі, вми­ка­ючи фен, щоб про­суши­ти во­лос­ся. Твою кров мо­же на­зав­жди зу­пини­ти ось цей елек­трич­ний дріт, як­що й­ого ого­лити, і мо­же ви­пити упир; дім твій мо­же спа­лити блис­кавка і крихітний жа­рючок, при­несе­ний оду­дом; не­щас­тя мо­же нас­ла­ти ли­хе людсь­ке око і зви­чай­не дзер­ка­ло, як­що й­ого роз­би­ти, бо жод­на річ на сім світі не тер­пить свавілля… І ніхто так не мстить лю­дині, як зне­важені не­живі речі, бо ця лю­дина, влас­не ко­жен із нас, жи­ве за ра­хунок смер­ти іншо­го. Біль­ше то­го, сліпий же­реб ки­дає свій вибір на од­но­го, не ли­ша­ючи шан­су міль­йонам.

Я роз­че­сала своє жи­ве, неп­ри­род­но чер­во­не во­лос­ся вог­ненно­го ан­ге­ла і підій­шла до те­лефо­ну. Рішен­ня визріло ос­та­точ­но. Та я ще ва­гала­ся, як й­ого кра­ще про це ска­зати, щоб Г. С. не по­думав, що в ме­не вза­галі протікає дах.

Ша­нуваль­ниці оду­диних гнізд зовсім не хотіло­ся пот­рап ля­ти до гнізда зо­зулі.

Не наб­равши но­мер мобіль­ни­ка до кінця, я нер­во­во пок­ла­ла труб­ку. І знов за­ходи­лася че­пури­ти пір’я: зреш тою, мені тре­ба навіда­тися на Со­лом’ян­ку. Той, хто так не­обач­но за­лишив там уль­ти­матив­ну за­пис­ку, вже, ма­буть, мер­твий. Але я не віри­ла в те, що мертві не жа­да­ють пом­сти.

Че­рез дві го­дини я бу­ла вже в «Плу­тоні», де, як і го­ди ть­ся в та­кому царстві, все пах­ло тлінню і по­рохом. Відтоді, як я сю­ди навіду­вала­ся, нічо­го тут не зміни­лося, хіба що по­тов­щав шар пи­лу на пли­тах габ­ро, і те­пер на них мож­на бу­ло пи­сати паль­цем, без різця, які хоч епітафії. Нап­рик лад, об­лиш надію всяк, хто вхо­дить сю­ди…

На ди­во, в кімнатці для відпо­чин­ку ще пра­цював те­ле фон, я знов по­чала бу­ло на­бира­ти но­мер, який зна­ла на пам’ять, і знов по­волі пок­ла­ла труб­ку. Ав­жеж, са­ме тут, ось у цій кімна­тині, ко­лись по­мер­ла моя по­таємна надія. То­го дня я зас­та­ла ма­му в лікарні зовсім інак­шою, во­на не об­зи ва­ла ме­не «уродіною», а, нав­па­ки, при­гор­ну­ла до своїх в’я лих гру­дей і ска­зала, що я най­кра­ща дівчи­на в світі, що за мною вси­хати­муть усі хлопці і я бу­ду ду­же щас­ли­вою. Тіль ки не тре­ба силь­но лю­бити, ка­зала ма­ма, не тре­ба собі зав’язу­вати світ од­ним чо­ловіком, бо тоді мож­на швид­ко звих­ну­тися й пот­ра­пити ось у цю лікар­ню, де єди­на радість — це клеїти кон­верти, їх тут ліку­ють клеєнням ве­ликих ру­дих кон­вертів, тру­дова те­рапія на­зиваєть­ся, зовсім ти­хень­ко й роз­судли­во по­яс­ню­вала ма­ма, і після то­го я побігла до ліка­ря з чуд­ним прізви­щем Коркін, яко­го ніде й ніко­ли не мог­ла зас­та­ти, та­кий він був зай­ня­тий, та я роз­шу­кала й­ого і ска­зала, що ма­ма моя вже май­же здо­рова, чи змо­жу я зго­дом заб­ра­ти її звідсіля, а лікар — щуп­лень­кий, жва­вий, з рух­ли­вою, як у дят­ла, голівкою і чуд­ним прізви­щем Кор кін — ска­зав на хо­ду, ку­дись поспіша­ючи: а чо­го ж, за­бере­те, ко­ли ста­нете пов­нолітнь­ою і ма­тиме­те змо­гу її ут­ри­мува­ти, й на очі мені набігли сль­зи, бо я ніко­го так не лю­била, як свою «уродіну» ма­му з дво­ма щу­рячи­ми зу­бами під вер хнь­ою гу­бою. Але ще дур­на бу­ла, чо­мусь со­роми­лася то­го, що ма­ма моя в пси­хушці, і не поспіша­ла ка­зати про неї Нес­то­рові, хай, ду­мала, нас­та­не час, ма­ма підду­жає, і ко­ли ми од­ру­жимось, то за­бере­мо її до се­бе, тоді вже, хай там і що, я са­ма дог­ля­ну за нею. І от са­ме то­го дня, ко­ли та­ку надію по­дав мені й лікар із рух­ли­вою, як у дят­ла, голівкою і чу­дер­наць­ким прізви­щем Коркін, я не мог­ла до­чека­тися ве­чора, по­ки Нес­тор прий­де до­дому, і по­летіла на кри­лах до нь­ого в май­стер­ню, аби роз­повісти про ма­му й по­чути радісну зго­ду на те, щоб во­на жи­ла з на­ми, я ні на мить не сумніва­лася, що він з радістю сприй­ме цю звістку, ад­же так лю­бив ме­не, так леліяв, і ось я прим­ча­ла в май­стер­ню, а там… го­ла діву­ля циць­ки розвіси­ла, на­тур­ни­ця, звісно, — зніяковіло по­яс­ню­вав Нес­тор, — та мені вис­та­чило од­но­го пог­ля­ду в її без­со­ромні очі, аби зро­зуміти, що ні, хвой­да із хвойд, ляр­ва з ок­ружної до­роги, яка щой­но вис­ко­чила зі спо­чивальні, ще вку­тана за­пахом по­ту й ста­тевих виділень.

«Уб’ю!!!» — прос­тре­лила мо­зок пер­ша дум­ка, — але не те­пер, не те­пер, ви­беру слуш­ну хви­лину і спосіб, щоб ніхто й не здо­гадав­ся, що то я заб­рудни­ла ру­ки об шку­ру зрад­ни­ка.

Я про­жогом вис­ко­чила з май­стерні і, як не­само­вита, побігла че­рез усю Со­лом’ян­ку, на­че за мною хтось гнав­ся з со­кирою, та не бу­ло в мені ані стра­ху, ні відчаю, лиш од­на го­ла дум­ка: «Уб’ю». На­пев­но, са­ме во­на, ця дум­ка, не доз­во ли­ла мені забігти світ за очі чи нак­ласти на се­бе ру­ки, а зму­сила по­вер­ну­тись до Нес­то­ра й існу­вати далі, як існу­ють більшість жінок, зми­рив­ши­ся з невідво­ротністю зра­ди.

Тіль­ки наївні лю­ди ка­жуть, що час усе заліко­вує. Мож ли­во, це трап­ляєть­ся з ти­ми, хто має бе­гемо­тячу шкіру, але я знаю за­пев­не: все виліко­вує ли­ше смерть. Тіль­ки во­на ос­та­точ­но виліку­вала й мою ма­му, кот­ра, прий­шов­ши тро­хи до тя­ми, повіси­лася на сірій мо­тузці, якою зв’язу­вали па­ки ру­дих кон­вертів, — повіси­лася в за­гид­же­ному ту­алеті «павлівки», після чо­го, як роз­повів мені ско­ромов­кою лікар із див­ним прізви­щем Коркін, бу­ла кре­мова­на й по­хова­на на да­леко­му цвин­тарі під Ва­силь­ко­вом.

Мені зда­вало­ся, що роз­повідає він про якусь чу­жу жінку.

— На жаль, ми не змог­ли вам повідо­мити, — ска­зав на хо­ду, ку­дись поспіша­ючи, лікар Коркін. — Не ма­ли ва­шої ад­ре­си, але мож­на довіда­тися про точні ко­ор­ди­нати місця по­хован­ня.

— Навіщо? — спи­тала я.

— Як навіщо? Провіду­вати­мете.

— Ко­го — попіл?

Лікар із чуд­ним прізви­щем Коркін пок­ру­тив мет­кою, як у дят­ла, го­ловою, ніби за­зирю­чи мені то в од­не, то в дру­ге око.

— Ну, не знаю…

Пошук на сайті: