Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Тоді, по­вагав­шись, я пішла далі і роз­повіла, що зовсім не пам’ятаю сво­го бать­ка, пам’ятаю ли­ше вітчи­ма, яко­го ма­ма ду­же лю­била. Во­на так ко­хала й­ого, що ко­ли той за­лишив нас… І тут я зат­ну­лася. Ад­же док­тор Цур, ко­ли дізнаєть­ся про ма­мину хво­робу, без жод­них сумнівів при­пише мені спад­ко­ву схильність до бо­жевілля й на­по ля­гати­ме на стаціонар­но­му ліку­ванні.

Шир­ма чорніла пе­реді мною, як ши­рокі двері у ніч.

— Во­на так ко­хала вітчи­ма, що рев­ну­вала й­ого і до вас? — спи­тав док­тор Цур.

— Так.

— А вітчим? Як він ста­вив­ся до вас?

— Ніяк.

— Не до­магав­ся… ва­шої при­хиль­нос­ти? — обе­реж­но спи­тав док­тор Цур.

— Ні.

— Але ко­ли він пішов, ма­ма по­чала зви­нува­чува­ти в ць­ому і вас? Так?

— Во­на прос­то бу­ла в без­тямі.

— Зро­зуміло. Про­дов­жуй­те.

Я нічо­го не бре­хала док­то­рові Цу­ру, тіль­ки про­пус­ка­ла ок­ремі под­ро­биці, які, на мій пог­ляд, не ма­ли суттєво­го зна­чен­ня. Од­нак і без то­го я го­вори­ла дов­го дов­го, док­тор Цур ме­не біль­ше не пе­реби­вав, і че­рез який­сь час мені зда­лося, що за шир­мою ніко­го не­має. Він мов­чав і тоді, ко­ли з моїх вуст ви­хопи­лося зізнан­ня в найбіль­шо­му зло­чині: це я, ко­ли Нес­тор став на кор­му, різко гой­дну­ла чов­ном, зна­ючи на­пев­но, що, впав­ши у во­ду, він не вип­ли­ве.

— Ви ме­не чуєте, док­то­ре Цу­ре? — май­же гук­ну­ла я в занімілу шир­му.

— Так, чую.

— Ви зро­зуміли, що я вби­ла й­ого свідо­мо?

— Не зовсім… Вам те­пер мо­же тіль­ки зда­вати­ся, що ви зу­мис­не гой­дну­ли чов­ном.

— Ні, ні, я точ­но пам’ятаю, як різко пе­рева­жила­ся всім тілом на бік чов­на. Це бу­ло вбивс­тво, док­то­ре Цу­ре. Як­що хо­чете… іде­аль­не вбивс­тво, ад­же я бу­ла впев­не­на на сто відсотків, що ніхто не до­веде тут моєї ви­ни.

— Ви хо­чете ска­зати, що дав­но ви­ношу­вали цей ли­хий намір? Ще після то­го, як зас­та­ли й­ого в май­стерні з іншою жінкою?

— Ав­жеж, я вже ка­зала про це. Ду­мала виб­ра­ти слуш­ний мо­мент й от­руїти й­ого чи ви­гада­ти щось із ма­шиною, аби він роз­бився… Сло­вом, я ще тоді мірку­вала са­ме над іде­аль ним убивс­твом. Хо­ча потім… потім це ми­нуло в мені…

— У вас щез­ло ба­жан­ня й­ого вби­вати?

— А навіщо? Я об­ра­ла собі інше жит­тя, ма­ла інших чо­ловіків і знай­шла в то­му пев­ну втіху. Нес­тор ме­не обож ню­вав, усім за­без­пе­чував і, як­би ще не був та­кий рев­ни­вий, то я вза­галі не ма­ла б жод­но­го кло­поту. А потім усе пішло шке­реберть. На­че за ди­мом усе пішло. Київсь­ка квар­ти­ра, фірма… Він осе­лив ме­не в глу­шині, де я вже не ма­ла ви­ходу… на лю­ди. До то­го ж нам заг­ро­жува­ла цілко­вита втра­та май­на че­рез й­ого бор­ги, яких він на­робив, як я підоз­рюю, та­кож не без до­помо­ги ко­хан­ки. І тоді… — І тоді у вас про­кину­лося те за­буте ба­жан­ня?

— Ні, твер­до­го наміру вже не бу­ло. Але я вза­галі чо­мусь ду­же час­то ду­мала про іде­аль­не вбивс­тво. Навіть не сто­сов­но сво­го чо­ловіка, а так, безвіднос­но. І чи­та­ючи де­тек­ти­ви чи див­ля­чись філь­ми, зав­жди ди­вува­лася не­до лу­гості тих, хто заз­да­легідь го­тував­ся до зло­чину… Ад­же є безліч спо­собів іде­аль­но­го вбивс­тва.

— Справді? Нап­риклад?

— Нап­риклад, ви й­де­те з ки­мось узим­ку повз трам­вай­ну колію. По­заду зовсім близь­ко дзе­лен­чить трам­вай. Ви пос­лизну­лися, па­даєте і не­наро­ком зби­ваєте то­го, хто й­де по­руч із ва­ми, як­раз на рей­ки… З чов­ном ще простіше. Тут вза­галі ніяких свідків, і, як­би я навіть зіпхну­ла й­ого у во­ду вес­лом чи й ру­ками, ніхто б ць­ого не довів. А в то­му, що я че­рез вітер не змог­ла й­ого вря­тува­ти… яка ж тут ви­на? Діти топ­лять­ся на очах у батьків, і не­ма на те ра­ди. Єди­на моя по­мил­ка в то­му, що я, роз­губле­на, невідо­мо навіщо збре­ха ла, що ме­не тоді вза­галі не бу­ло в човні. Са­ма собі все уск лад­ни­ла, бо слідчий, зро­зумівши, що тим чов­ном усе та­ки хтось прип­лив до бе­рега, по­рушив криміналь­ну спра­ву.

— Дур­ня на пісно­му маслі, — ска­зав док­тор Цур, і я, не ро­зуміючи, що він має на увазі, все та­ки вип­ра­вила:

— На олії. Хо­ча це фра­зе­ологізм, і й­ого кра­ще пе­рек­лас ти як сон ря­бої ко­били. Але я вам роз­повідаю не сни, док­то­ре Цу­ре. Знаю, що те­пер усі пси­холо­ги ста­ли за­пек ли­ми фрой­дис­та­ми і снам на­да­ють біль­шо­го зна­чен­ня, ніж ре­аль­ним подіям, од­нак я роз­повідаю тіль­ки те, що бу­ло нас­правді. Хо­ча ми дій­де­мо ще й до снів. Та я не впев­не­на, що моє пе­ребу­ван­ня на Лисій горі…

— Де е е?

— На Лисій горі. Я не впев­не­на, що моє пе­ребу­ван­ня там бу­ло всь­ого на всь­ого тіль­ки сном. І я роз­повіла й­ому про мазь от­ця Се­рафи­ма, про ша­баш на відь­омській горі і про зустріч з ди­яво­лом. Док­тор Цур біль­ше не ди­вував­ся. Нав­па­ки, він ска­зав, що все це має цілком логічне по­яс­нення. З давніх да­вен відь­ми, чак­лу­ни, чорні ма­ги ко­рис­ту­вали­ся спеціаль­ни­ми нар­ко­тич­ни­ми ма­зями і на­по­ями, які спри­яли їхнь­ому ас­траль­но­му ви­хо ду в хи­мер­ний світ поч­вар. Там во­ни ще з біль­шою си­лою, ніж на­яву, пе­режи­ва­ють вра­жен­ня від то­го, що раніше лиш не­вираз­но ма­люва­ла їхня бліда у­ява. Зро­зуміло, що са­ме та­ку нар­ко­тич­ну мазь дав мені, як снодій­не, й отець Се­ра фим.

— У ць­ому нічо­го страш­но­го не­має, — ска­зав док­тор Цур. — Як­що, зви­чай­но, ско­рис­та­тися нар­ко­тиком тіль­ки раз. По­гано хіба те, що до нар­ко­тич­но­го зілля, влас­не до екс­трак­ту гіосціаму­су, який у на­роді на­зива­ють бле­котою, чорні ма­ги час­то до­да­ють ще людсь­кий жир. Про­дов­жуй­те, пані Анас­тасіє, це ду­же ціка­во.

Мені на якусь хви­лю заціпи­ло (людсь­кий жир?), та, пе­ревівши по­дих, я про­дов­жи­ла свою роз­повідь далі і го­во ри­ла до­ти, по­ки чор­на завіса не об­сту­пила ме­не з усіх боків.

Я зля­кано роз­зирну­лася і, на­решті, зро­зуміла, що це вже стемніло над­ворі, нас­тав ранній осінній вечір, про­те док­тор Цур не вми­кає світло. Чи, мо­же, й­ого там уже вза­галі не­має? — знов май­ну­ла нас­тирли­ва дум­ка.

— Ви чуєте ме­не, док­то­ре Цу­ре? — нас­то­роже­но спи­тала я.

— Так так, я вас уваж­но слу­хаю, — глу­хо відповіло з за шир­ми. Й­ого го­лос ви­дав­ся настіль­ки спот­во­реним, що я роз­гу­била­ся зовсім і не мог­ла зга­дати, на чо­му обірва­ла роз­повідь.

— Не хви­люй­те­ся, про­дов­жуй­те, — ска­зав док­тор Цур уже не та­ким чу­жим го­лосом, та я ніяк не мог­ла зібра­тися з дум­ка­ми. Моє сум’ят­тя пе­рей­шло в знай­оме внутрішнє тремтіння.

— А на чо­му я закінчи­ла?

— На імпе­ратив­них го­лосах.

— Яких?

— Я про го­лос оду­да, го­лос, що кли­кав вас до річки.

— Ах, так, зга­дала. Ви мені віри­те?

— Зви­чай­но, вірю. Це ду­же по­шире­не яви­ще, ко­ли під час слу­хових га­люци­націй з’яв­ля­ють­ся імпе­ративні го­лоси.

Во­ни на­казу­ють щось ро­бити, спо­нука­ють до якоїсь дії, і як­що лю­дина їм не підко­ряєть­ся, то ще не­має нічо­го страш­но­го. Будь яке наймістичніше яви­ще, пані Анас­тасіє, має своє ре­алістич­не по­яс­нення. І ко­ли ми з ва­ми все роз­кла­демо на по­лич­ках, то ви самі зро­зумієте, що ваші стра­хи аб­со­лют­но без­при­чинні, що у вас все нор­маль­но.

— Без­при­чинні? А те, що я вби­ла чо­ловіка, теж нор маль­но?

— Ду­маю, що так, — нез­во­руш­но ска­зав док­тор Цур. — Тоб­то я пе­реко­наний, що ви й­ого не вби­вали.

Моєю спи­ною про­тяг­ли доріжку му­раш­ки.

— Ви хо­чете ска­зати, що він жи­вий?

— Я не знаю, жи­вий він чи ні. За­раз ме­не це ма­ло ціка­вить. Я тіль­ки хо­чу ска­зати, що ви самі собі навіяли, ніби­то зу­мис­не гой­дну­ли чов­ном. Так час­то бу­ває. Вас му­чить докір, що ви не змог­ли вря­тува­ти сво­го чо­ловіка, і цей внутрішній докір сумління постій­но за­гос­трюєть­ся.

Він спот­во­рює у­яву до то­го, що вам уви­жаєть­ся, ніби ви гой­дну­ли чов­ном. А тим ча­сом на вітрі той чо­вен і сам так гой­дав­ся, що ви, навіть як­би хотіли, не змог­ли б ць­ого зро­бити.

— У то­му то й річ, що змог­ла.

— Дур­ня на пісно­му… — по­чав бу­ло док­тор Цур із фра­зи, яку, во­чевидь, пов­то­рював усім пацієнтам, але спо­хопив­ся і сам се­бе вип­ра­вив. — Сон ря­бої ко­били! Гра за­пале­ної у­яви. Ось так мені твер­див ста­рий уже чо­ловік, що він убив сво­го то­вари­ша. Той теж уто­пив­ся, але взим­ку. Во­ни вдвох пе­рехо­дили по ль­оду за­мер­злу річку, то­вариш про­валив­ся, а цей бідо­лаха мерщій зняв із се­бе пас­ка й по­дав й­ому один кінець, щоб ви­тяг­ти. Той ухо­пив­ся за самісінь­кий кінчик, але він вис­лизнув із ру­ки, й то­вариш пішов під лід. І що ви ду­маєте? Цей не­щас­ний чо­ловік двад­цять літ до­коряв собі, що не по­дав й­ому пас­ка тим кінцем, на яко­му пряж­ка, бо тоді він, мов­ляв, не вис­лизнув би з ру­ки. До­коряв, до­коряв, по­ки не вирішив, що то він сам уто­пив то­вари­ша. А знаєте, чим усе закінчи­лося? Знай­шов­ся ще один па­сочок, на яко­му той бідо­лаха й за­чепив­ся.

— Повісив­ся?

— Атож, повісив­ся. Ви до ць­ого хо­чете се­бе до­вес­ти?

— Ні. То­му я до вас і прий­шла.

— А як­що прий­шли, то слу­хай­те, що я вам ка­жу. І не беріть на свою го­лову то­го, чо­го не бу­ло. Ви ні ко ли ні ко го не вби­вали, — май­же заспівав док­тор Цур. — Ви тіль­ки вби­ли в свою чарівну голівку, що зу­мис­не гой­дну­ли чов­ном, аби вто­пити чо­ловіка.

— Бо я ма­ла та­кий намір. Хіба це не підтвер­джує те, що я вчи­нила зло­чин?

Пошук на сайті: