Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Ні, — рішу­че ска­зав док­тор Цур. — Ви знаєте, скіль­ки лю­дей є на світі, яких я з ве­ликим за­дово­лен­ням порішив би? Але ніко­ли ць­ого не зроб­лю, й ніхто ме­не за це не су­дить. Ма­ти своїй ди­тині тро­хи не щод­ня ка­же, що вб’є її, як­що во­на пе­ребіга­тиме до­рогу там, де не слід, чи не ми­ти ме ру­ки пе­ред тим, як сіда­ти до сто­лу.

— Це не зовсім од­не й те са­ме, — ска­зала я.

— Те! А як­що ви так за­тяли­ся, то да­вай­те підій­де­мо до ць­ого пи­тан­ня з іншо­го бо­ку. Хіба ви впев­нені, що ваш чо­ловік уто­пив­ся? — ніби вже не док­тор Цур, а слідчий При­тула оз­вався по той бік завіси.

— Не знаю, — ска­зала я.

— Ото ж бо й во­но. Навіщо ж тоді, ще нічо­го не зна­ючи, з’їда­ти се­бе жив­цем? Ви­кинь­те з го­лови всі дур­ниці і спо кій­но роз­повідай­те далі. Мені ду­же по­добаєть­ся ця ро­ман тич­на історія.

Що далі я го­вори­ла, то все густіша тем­ря­ва об­ля­гала ме­не зусібіч, а ко­ли за­мов­ка­ла, нас­та­вала якась во­руш­ка ти­ша, яка зби­рала­ся по той бік шир­ми і відлу­нюва­ла моїми ж сло­вами, але гуг­ня­вим, лам­ким го­лосом, який кри­шив­ся на кіль­ка дрібніших го­лосів, і від то­го зда­вало­ся, що там пе­решіптуєть­ся гурт лю­дей. Як­що раніше мені вви­жало­ся, що там не­має навіть док­то­ра Цу­ра, то те­пер я бу­ла впев не­на, що там при­ниш­кли всі й­ого асис­тенти, а мо­же, й здо ро­венні ге­вали саніта­ри, го­тові будь якої миті вприс­ну­ти в твою ве­ну якусь от­руй­ну ги­доту чи й зо­дяг­ну­ти на те­бе гамівну со­роч­ку…

Чо­му асис­тенти? Чо­му саніта­ри?

Там, за чор­ною завісою, міг при­чаїти­ся хто зав­годно.

Звісно, мені ще вис­та­чало глуз­ду, аби зав­ва­жити, що під час на­шої бесіди з док­то­ром Цу­ром ніхто не за­ходив до й­ого кабіне­ту, але ж там, за шир­мою, мог­ли бу­ти ще одні, по­таємні, двері, так са­мо за­мас­ко­вані, як і ця зібра­на гар­мошкою завіса, що геть нес­подіва­но ви­суну­лася зі стіни.

Зреш­тою, я знов по­чула, як щось ле­гень­ко тень­кну­ло, і док­тор Цур мо­вив по­шеп­ки:

— Да, здєсь всьо на ліцо… Нєт нікакіх сомнєній… Нємно го позжє…

Я вже бу­ла впев­не­на, що біля нь­ого хтось си­дить, мож­ли­во, навіть всю­дису­щий При­тула (чи є кра­щий спосіб роз­кри­ти іде­аль­не вбивс­тво?), мож­ли­во, мій душ­пастир отець Се­рафим… А що, ко­ли по­руч док­то­ра Цу­ра при­чаївся ще й Нес­тор?.. Що, ко­ли це і є апо­фе­оз ди­яволь­сько­го ек­спе­римен­ту над моєю ду­шею? І хто вже точ­но мав змо­гу за­зир­ну­ти в най­глибші за­камар­ки моєї душі зав­дя­ки при­ятель­ським взаєми­нам з док­то­ром Цу­ром, то це, зви­чай­но, Г. С. Доб­ре, що, відчу ва­ючи та­ку заг­ро­зу від са­мого по­чат­ку, я ні сло­вом не зга­дала Г. С. у своїй «ро­ман­тичній історії», хоч від ць­ого во­на де­що втра­чала, але що вдієш — чо­ловіки ку­ди більші базіки і пліткарі за жінок, особ­ли­во ко­ли й­деть­ся про найінтимніші тон­кощі, і хай то бу­де сам Зіґмунд Фройд чи патріарх всія Ук­раїни Ру­си, на­несе­ної на ґло­бус від Прип’яті до Ама­зон­ки, а не втри­має язи­ка за зу­бами, щоб не роз­повісти своєму при­яте­леві знач­но біль­ше, аніж бу­ло нас­правді. Ав­жеж, те­пер я не відки­дала мож­ли­вос­ти, що Г. С. са­ме для то­го й на­ра­яв мені пси­хо­аналіти­ка, щоб діз на­тися, чим я ди­хаю, ви­вер­ну­ти всю мою ду­шу на­виворіт. І, дій­шов­ши в ро­ман­тичній оповіді до то­го мо­мен­ту, ко­ли ца­риця ша­башу за­вагітніла, я вло­вила за­гос­тре­ним слу­хом, як у тій во­рушкій тиші за шир­мою нас­товбур чи­лося ба­гато вух. Во­ни аж за­шаруділи нап­ру­жени­ми хря­щами.

— Увімкніть світло! — зак­ри­чала я.

— Вам тем­ря­ва за­важає? — спи­тав док­тор Цур. — Чи ля­кає?

— Я ніко­го не бо­юсь, увімкніть світло! Я вас і так усіх ба­чу.

— Ко­го ви ба­чите?

— Самі знаєте. Ви при­вели ме­не сю­ди на до­пит!

Блис­ну­ло світло, і чор­на шир­ма важ­ко гой­дну­лася пе­ред очи­ма. Док­тор Цур від хви­люван­ня за­гово­рив швид­ше зви­чай­но­го:

— І те­пер та­кож ба­чите?

— Не тіль­ки ба­чу, а й чую. Я чу­ла, як ви пе­решіпту­ва лись.

— Я тіль­ки ска­зав два сло­ва по мобіль­но­му.

— Те­пер усі при­дур­ки роз­мовля­ють не віч на віч, а по мобіль­ни­ках, — відріза­ла я. — Сто­ять один до од­но­го спи­ною і те­реве­нять — самі не зна­ють про що.

— Пог­лянь­те, тут ніко­го не­має, крім ме­не, — ска­зав док­тор… Фройд. — І тут ваші стра­хи зно­ву ж та­ки, як і в по­передніх ви­пад­ках, марні, — ска­зав цей найбіль­ший сек­су­аль­ний маніяк, який за­бив ба­ки усь­ому світові.

Чор­не за­пина­ло по­суну­лось до стіни, і я по­бачи­ла, що пе­реді мною справді си­дить ли­ше один чо­ловік, але який!

На й­ого сим­па­тич­не об­личчя повіль­но на­пов­за­ла при ше­леп­ку­вата посмішка, ого­лю­ючи два крайні пе­редні зу­би — без­до­ган­но білі, але гострі, як ікла.

— Те­пер ви, пані Анас­тасіє, ро­зумієте, що ваш страх був да­рем­ним? — радісно спи­тав цей на­маха­ний Чи­кати­ло.

— А я ніко­го й не бо­юся. Мені прос­то прик­ро, що ви, док­то­ре Чи… чи то б пек… пак, про­бач­те, ви­корис­то­вуєте своє служ­бо­ве ста­нови­ще в інших цілях.

— Зро­зуміло. Тоді я вза­галі мов­чу й біль­ше нічо­го не за­питую, — і далі посміхав­ся дво­ма пе­редніми ікла­ми Чи­кати­ло. — З ва­шого доз­во­лу ще тіль­ки гля­ну на ваш язи­чок.

Він дістав із шух­ля­ди сто­лу не­велич­кий інстру­мент, схо­жий на срібну лже­цю, і ру­шив до ме­не.

— Роз­плющ­те ши­роко очі й відкрий­те ро­тик, — на­казав мені цей зовні без­не­вин­ний Онопрієнко, та­кий без­не­вин ний, що прикінчив де­сят­ки лю­дей і те­пер, замість то­го, щоб довічно по­пива­ти чефір десь там у жи­томирсь­ко­му ізо­ля торі, відкрив при­ват­ну психіат­ричну клініку.

— Не підходь­те до ме­не! — зак­ри­чала я. — Цур вам і пек! Мені тре­ба до­дому.

— Це вже серй­оз­но, — ска­зав він. — Я не мо­жу вас відпус­ти­ти в та­кому стані. Тим біль­ше за кер­мом.

— Ба­чу, ба­чу! Я дав­но про все здо­гада­лася!

— При­пиніть істе­рику.

— Ви не маєте пра­ва ме­не зат­ри­мува­ти!

Я ки­нула­ся до две­рей, за­шар­па­ла за руч­ку, але во­ни не підда­вали­ся. На­пев­но, бу­ли за­чинені на який­сь хит­рий за­мок. Тоді я чим­дуж за­гупа­ла в них ку­лака­ми і, на­ма га­ючись заг­лу­шити жас­ку мо­торош, що роз­роста­лася в мені з ну­дот­ним тремтінням, зак­ри­чала що­сили:

— Відчиніть! Гей, хто не­будь, відчиніть не­гай­но!

Отак я би­лася об ті двері всім тілом, з жа­хом че­ка­ючи, що він ось ось ухо­пить і скру­тить ме­не, во­лала невідо­мо до ко­го, шкреб­ла­ся нігтя­ми, — відчиніть, відчиніть! — аж по­ки ви­била­ся з сил і, скімля­чи, спов­зла по тих две­рях на підло­гу, зре­чено по­вер­ну­лася до нь­ого й, ми­моволі роз­су­ва­ючи коліна, ска­зала з яко­юсь упо­коре­ною радістю:

— На, бе­ри… Бе­ри ме­не…


 

2


 

Я про­кину­лася у нез­най­омій кімнаті, теж не пе­ре­об­тя женій зай­ви­ною, але це все та­ки був умебль­ова­ний покій, схо­жий на до­рогий го­тель­ний но­мер. Крізь заш­то­рене зе­леним єдва­бом вікно просіва­лося м’яке світло, од­нак важ­ко бу­ло вга­дати, вранішнє во­но чи вечірнє, і вза­галі я не мог­ла бо­дай приб­лизно при­кину­ти, скіль­ки прос­па­ла в оць­ому чу­жому ліжку.

Ма­буть, ме­не вже дав­но не брав та­кий гли­бокий сон, після яко­го, про­кинув­шись, я дов­го не мог­ла нічо­го зга­дати.

Ніби три­валий час пе­ребу­вала в ле­таргії. Про­те пам’ять ме­не до реш­ти не зра­дила. По­волі по­волі я все та­ки зга­дала док­то­ра Цу­ра і ша­лений на­пад істерії, тіль­ки не мог­ла те­пер точ­но ска­зати, ко­ли те відбу­лося. День, два то­му? Чи, мо­же, на­бага­то біль­ше?

У ць­ому по­кої, схо­же, бу­ла при­хова­на ка­мера внутріш нь­ого спос­те­режен­ня, бо, як тіль­ки я зве­лася на лікті й сіла в ліжку, ти­хень­ко пос­ту­кали в двері й до кімна­ти зай­шла чи то по­коївка, чи сес­тра жалібни­ця — щось се­реднє між чер­ни­цею і ва­лют­ною пу­таною, між ме­дич­ною сес­трою і кур­ти­зан­кою.

— Доб­ро­го ран­ку! — привіта­лася во­на і пос­та­вила на сто­лик та­цю з дієтич­ни­ми стра­вами й фрук­та­ми.

От­же, все та­ки ра­нок, заз­на­чила я про се­бе й спи­тала:

— Це клініка Бо­риса Ле­онідо­вича Цу­ра?

— Ле­оніда Бо­рисо­вича, — чем­но поп­ра­вила ме­не чер ни­ця з блуд­ли­вими, як у кро­лиці, очи­ма.

— Чо­му ме­не тут три­ма­ють?

— Три­ма­ють? — зди­вува­лась во­на. — А хто вас три­має?

Вам прос­то ста­ло по­гано, й Ле­онід Бо­рисо­вич звелів дог­ля да­ти за ва­ми до пов­но­го оду­жан­ня.

— Що зі мною?

— Нічо­го серй­оз­но­го. Анемія. Тоб­то не­дос­та­ча ге­мог­ло біну в крові. Вам потрібен ли­ше спокій і ка­лорій­не хар­чу ван­ня.

— Я… дав­но тут?

— Де? — не зро­зуміла во­на.

— У вас.

— З учо­рашнь­ого дня. Ви, ма­буть, ще не про­кину­лися, пані Анас­тасіє, — кваліфіко­вано всміхну­лась во­на. — До речі, ме­не звуть Вар­ва­рою. Ко­ли поснідаєте, будь лас­ка, на­тисніть отой ґуд­зик, що на стіні ліво­руч од вас.

— А ліки? — поціка­вилась я. — Ліки мені не да­вати­муть?

— Навіщо? Навіщо здо­ровій лю­дині ліки? Хіба що віта міни, але їх дос­татньо у ва­шому снідан­ку. Смач­но­го.

Во­на не вкло­нилась, а зле­гень­ка, ледь помітно присіла і вий­шла. Виб­равшись із ши­роко­го, да­лебі, не лікар­ня­ного ліжка, я по­бачи­ла на собі та­ку люк­созну ро­жеву піжа­му, що за­хотіло­ся пок­ру­тити­ся пе­ред дзер­ка­лом. Вид­но, у клініці док­то­ра Цу­ра підроб­ляв на півстав­ки і П’єр Кар­ден.

Пошук на сайті: