Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Так. І вже дав­но.

— Де б ви ба­жали з ним зустріти­ся? Я го­товий на­дати вам свій кабінет, мо­жете по­гово­рити тут, у кімнаті.

— Як­що ви не про­ти, то я хотіла б зро­бити це над­ворі, — ска­зала я і, не че­ка­ючи й­ого зго­ди, відчи­нила ша­фу й зня­ла з плічок свій твідо­вий сірий кос­тюм бізнес леді. — Сь­огодні го­жий день, а я, знаєте, дав­но не ви­ходи­ла на свіже повітря.

— Го­жий день? — зди­вував­ся він. — Де ви й­ого ба­чите?

Над­ворі пох­му­ро й вог­ко.

— А я люб­лю, ко­ли пох­му­ро і вог­ко. Та­ке, ніби не ра­нок і не вечір, не вес­на і не осінь, — ска­зала я з тим же чор­том у го­лосі, на­че пе­реді мною був справжній Цур, отой, що хотів ме­не відби­ти у сво­го бра­тика Пе­ка.

Як­що по правді, то мені бу­ло тро­хи жаль док­то­ра Цу­ра: він стіль­ки док­лав зу­силь, щоб виліку­вати цю навіже­ну леді, а во­на навіть не за­лиша­ла й­ому шан­су за­писа­ти на плівку та­ку важ­ли­ву роз­мо­ву. Зізнан­ня!

Я, мов ос­тання хвой­да, крут­ну­ла пе­ред ним го­лою сідни­цею (лікар же, він заг­ля­дав мені ще й не ту­ди), потім, перш ніж зо­дяг­ти спідни­цю, вій­ну­ла нею пе­ред самісінь­ким й­ого но­сом, а ко­ли ще й озу­ла каб­лу­ки де­цимет­ри, то вже зовсім ди­вила­ся на док­то­ра Цу­ра з ви­соко­го не­ба.

— Ну як? — спи­тала я. — Нічо­го?

— Нічо­го, — ска­зав він. — Мо­же бу­ти.

Тоді я ще для пов­но­го па­раду повіси­ла на пле­че свою чор­ну су­моч­ку і, як давнь­ому знай­омо­му, по­маха­ла й­ому на про­щан­ня руч­кою.

— Пані Анас­тасіє! Пані Анас­тасіє! — я впер­ше по­чула, як він за­гово­рив швид­ко і го­лос­но, не при­хову­ючи хви­лю ван­ня. — Ви ж до нас по­вер­не­теся? Ви ж не ду­маєте?..

— Зви­чай­но, по­вер­ну­ся, — ска­зала я. — Ну, не сіда­ти ж мені в тюр­му.

Над­ворі я відчу­ла лег­ке за­памо­рочен­ня. Але то тіль­ки від то­го, що дав­но не ви­ходи­ла на свіже повітря.


 

5


 

— Ра­дий вас ба­чити, Анас­тасіє Ми­хайлівно! — підвівся мені на­зустріч ве­ликий слідець і мій давній знай­омий При­тула. — Моє ша­нуван­нячко!

Він з цікавістю об­ма­цував ме­не з ніг до го­лови своїми во­дяви­ми оч­ка­ми, а я, оскіль­ки бу­ла ви­ща на де­цимет­ро­вих об­ца­сах, ог­ля­дала й­ого, нав­па­ки, з го­лови до ніг, тоб­то до й­ого за­поро­шених сан­далів ско­роходів, яки­ми При­тула по­долав неб­лизь­кий шлях од сво­го провінцій­но­го містеч­ка до схо­ваної від усь­ого світу клініки док­то­ра Цу­ра, збу­до ва­ної, сла­ва Бо­гу, не під Лон­до­ном, де спо­чиває й­ого ко­леґа Фройд, а під Києвом, май­же біля Гле­вахи.

— То во­ни вас та­ки знай­шли? — спи­тала я.

— Еге ж! — відка­зав При­тула, прип­ро­шу­ючи ме­не сісти по­руч, і ко­ли я, прий­няв­ши й­ого зап­ро­шен­ня, опус­ти­лася на лав­ку під зе­лени­ми ту­ями, пе­репи­тав: — Хто ко­го знай­шов?

— Та ці ж… із клініки. Дов­го во­ни вас шу­кали.

— Ніхто ме­не не шу­кав, — ска­зав При­тула. — Це я, Анас­тасіє Ми­хайлівно, як той ка­зав, із ніг збив­ся, по­ки вас тут знай­шов.

— Я а ак?

— А так. Ро­бота та­ка, як же. Як тіль­ки ви щез­ли, я відра­зу запідоз­рив, що тут щось не­чис­те. Івань­ко ка­же, ви ляг­ли в лікар­ню. Я обд­зво­нив усі довідкові ліка­рень — не­ма вас. До­вело­ся, як той ка­зав, бра­ти слід і шу­кати. Місяць вга­тив на це діло, знай­шов, а тут не пус­ка­ють до вас.

— То вас не вик­ли­кали сю­ди?

— Яке там вик­ли­кали! До воріт не підпус­ти­ли, по­ки я не по­яс­нив, яку но­вину вам приніс. А як по­чули, в чім спра­ва, то й пус­ти­ли. Бо, по­ки я вас роз­шу­кував, роз­ко­пав ще од­не діль­це.

— Яку но­вину? — на­тяг­ла­ся я, мов тя­тива.

— По­гану, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Ду­же по­гану. Збе ріть­ся із си­лами.

— Кажіть.

— Не­ма ва­шого чо­ловіка жи­вого. — …?

— Не­ма й­ого, не по­вер­неть­ся, — із щи­рим співчут­тям ска­зав При­тула.

— Тіло сплив­ло… і й­ого знай­шли? — здо­гада­лася я.

— Ні, не сплив­ло. Ва­шого чо­ловіка вби­то. Він не вто пив­ся.

Я не мог­ла вто­ропа­ти, що він го­ворить. Мені зда­вало­ся, що При­тула пе­реп­лу­тав свої кримінальні спра­ви й роз­повідає про якусь нез­най­ому лю­дину.

— Нічо­го не ро­зумію. Він що, не впав у во­ду? — дур­ну­вато спи­тала я.

— Упав, Анас­тасіє Ми­хайлівно. У то­му то й річ, що впав.

Ви ж самі це ба­чили.

— Я а а а?..

— Ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ви. Я, зро­зумівши, що чо­вен приг­на­ла до бе­рега лю­дина і по­бачив­ши ва­ше сум’ят­тя — не го­ре, а сум’ят­тя, — відра­зу грішним ділом по­думав бу­ло на вас. — І пра­виль­но по­дума­ли, — ска­зала я.

— Пра­виль­но, то пра­виль­но, але ж тро­хи не так.

— От бач­те, що та­ке іде­аль­не вбивс­тво. Я са­ма в нь­ому зізна­юся, а ви не віри­те. Чи, мо­же, вас… — Ціка­вий здо­гад прий­шов на дум­ку, аж мною зат­ру­сив хо­лод­ний сміх. — Чи, мо­же, док­тор Цур вас на­мовив пе­реко­нати ме­не, що все бу­ло зовсім не так. Зізна­вай­те­ся. Він са­ме то­му пус­тив вас до ме­не, щоб ви зня­ли тя­гар із моєї душі?

— Не знаю, — спокій­но мо­вив При­тула. — Мо­же, в ць­ому і є який­сь й­ого інте­рес, бо як­би за­хотів, то мав пра­во й не пус­ти­ти. А як­що вам не ціка­во, то я мо­жу, як той ка­зав, уза­галі три­мати язи­ка за зу­бами.

Він узяв свою теч­ку, ніби зібрав­ся й­ти.

— Ні, чо­му ж, роз­повідай­те, — поп­ро­сила я.

— Ду­маю, що після всь­ого, що я вам ска­жу, — знов по­чав При­тула, — у вас не ви­ник­не жод­них сумнівів що­до прав ди­вос­ти по­чуто­го. Ду­маю та­кож, що у вас з’явить­ся до ме­не чи­мало за­питань, і відповіді на них ос­та­точ­но розсіють тем­ря­ву в цій історії. Вам, Анас­тасіє Ми­хайлівно, навіть не бу­де пот­ре­би ліку­вати­ся в цій за­галом прис­тойній ліка ренці, — ска­зав він, оче­видяч­ки, на­тяка­ючи на те, що я хит­ро при­лаш­ту­вала­ся са­ме в психіат­ричній клініці, щоб убез­пе­чити се­бе від в’яз­ниці. — Але факт за­лишаєть­ся фак­том: ви не вби­вали сво­го чо­ловіка, бо тієї ночі на річці бу­ла ще од­на лю­дина, яка це зро­била…

При­тула швид­ко звів на ме­не без­барвні оч­ка, на­ма га­ючись зас­те­рег­ти мою ре­акцію. Але якою мог­ла бу­ти та ре­акція? Своєю три­валою мов­чанкою він прос­то тяг із ме­не жи­ли. Я та­кож мов­ча­ла, і він зму­шений був про­дов­жи­ти роз­повідь побічни­ми шля­хами за всіма за­кона­ми інтриґи:

— Ця лю­дина бу­ла на бе­резі, Анас­тасіє Ми­хайлівно, хо­вала­ся десь у вер­бах, ко­ли ви з чо­ловіком вип­ливли на річку. А ко­ли ви по­вер­ну­лися, бу­дучи впев­не­ною, що він уто­пив­ся, і нев­довзі пішли до­дому, ста­лося зовсім не­перед ба­чува­не. Важ­ко ска­зати, як во­но ста­лося. Чи то ваш чо­ловік був та­ким уже силь­ним плав­цем, чи ви­пав з чов­на не­дале­ко від міли­ни, — вночі вид­но по­гано, а тут ще дощ, вітер, — але він вип­лив. Як там уже, не знаю, та він дістав­ся до міли­ни і май­же нав­ка­рач­ки виб­рався на бе­рег. Од­нак це не спо­доба­лося то­му, хто тут хо­вав­ся. Хо­вав­ся десь по бли­зу ва­шої аль­тан­ки, біля манґала, бо в ру­ках у нь­ого опи­нила­ся ме­тале­ва ко­цюба, якою розгріба­ють жар у манґалі. Ду­же схо­жа, між іншим, на ту, що ле­жить у вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, біля каміна. А мо­же, й та­ка са­мо. — І знов цей швид­кий по­зирк во­дянис­тих очей, що так нас­тирли­во на­мацу­ють боль­ові точ­ки. — Убив­ця, не дов­го ду­ма­ючи, б’є цією ко­цюбою чо­ловіка по го­лові, б’є аб­со лют­но вис­на­жену лю­дину, яка тіль­ки но вилізла з мо­гили і ще не встиг­ла роз­ди­вити­ся, на яко­му во­на світі. Та що там роз­ди­вити­ся, не встиг­ла ще й по­дих пе­ревес­ти. Ду­шо губ уби­ває жер­тву фак­тично од­ним уда­ром, а потім за­кидає ко­цюбу да­леко в річку і ще­зає в пітьмі.

Мож­на бу­ло по­дума­ти, що При­тула, нап­ру­жу­ючи свою вбо­гу фан­тазію, мо­делює жах­ли­ву криміналь­ну історію.

При­най­мні мені у­яв­лявся не наш до­машній пля­жик, навіть не бе­рег, а якась невідо­ма, вку­тана мо­роком місь­ка на­береж­на, де ве­летенсь­кий го­ломо­зий ду­шогуб га­тить залізя­кою ле­жачо­го, напівжи­вого по­топель­ни­ка.

— Ба­чу, ба­чу ва­ше зди­вуван­ня, Анас­тасіє Ми­хайлівно, звідки, мов­ляв, він узяв такі под­ро­биці вбивс­тва, ніби сам тоді був на то­му бе­реж­ку, при­чаївся десь за ку­щем. По­яс­нюю: був! Тіль­ки не я, а інша осо­ба ви­пад­ко­во ста­ла свід ком тієї роз­пра­ви.

— Хто? — див­ля­чись по той бік й­ого во­дявих очей, спи­тала я.

— Хто ви­пад­ко­во пот­ра­пив у свідки?

О, Бо­же, ко­го замість ме­не тре­ба бу­ло зап­ха­ти в пси­хуш ку, то це При­тулу. Тіль­ки не в елітну клініку док­то­ра Цу­ра, а в «павлівку». Хай би пок­леїв кон­верти чи по­рив­ся в лайні, яко­го там по самісінькі ву­ха.

— Хто вбив мо­го чо­ловіка? — спи­тала я.

— А ви не здо­гадуєте­ся?

— Ні.

— Ваш… при­ятель, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — ба­гато знач­но ска­зав При­тула.

— У ме­не не­має при­ятелів.

— А ви по­думай­те. Мо­же, ко­гось зга­даєте.

— У ме­не не­має при­ятелів, — пов­то­рила я.

— Ну, тоді й не знаю, як й­ого наз­ва­ти. Той, що день у день про­повідує: не убий.

— Ви хо­чете ска­зати, що Нес­то­ра вбив отець Се­рафим?

— Са­ме так, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Нас­то­ятель хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва. Хіба ви по­гано й­ого знаєте?

— Ну, знаю, зви­чай­но. Нес­тор зап­ро­шував й­ого вис­вя­тити наш дім.

Пошук на сайті: