Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3826
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3292
— На свою по­гибель, — до­дав При­тула. — І, як ви самі ра­дили, я відвіду­вала цер­кву в селі Гос­тра Мо­гила. Але я не мо­жу зро­зуміти: навіщо ць­ому свя­ще ни­кові бу­ло вби­вати Нес­то­ра?

— Ви не мо­жете зро­зуміти мо­тиву? То я вам ска­жу.

Лю­бов, Анас­тасіє Ми­хайлівно, лю­бов! При­чому са­танин сь­ка.

— Яка лю­бов?

— До вас, яка ж іще!

— Ціка­во.

— Як­що вам ціка­во, — знов підку­сив ме­не При­тула, — то не бу­демо гра­тися в піжмур­ки й су­шити го­лови над мо­тива­ми. Отець Се­рафим, а в ми­ру Сергій Ки­ричен­ко, бу­дучи вже під ареш­том, сам зро­бив зізнан­ня. Він ка­же, що вбив Нес­то­ра Яро­вого з рев­нощів до й­ого дру­жини, з якою мав тісні інтимні взаєми­ни, а са­ме — пе­релюб. Ка­же, що го­товий був ра­ди неї зап­ро­дати ду­шу ди­яво­лу і не мав ні хви­лини спо­кою, ко­ли її не бу­ло по­руч, — делікат­но го­ворив про ме­не При­тула в третій особі, ніби й­шло­ся про ма­туш­ку, яка на­кива­ла п’ята­ми від от­ця Се­рафи­ма по до­розі від Та­ращі до Гос­трої Мо­гили. — Ка­же, що но­чами хо­див попід її вікна­ми, страж­да­ючи від то­го, що во­на з іншим чо­ловіком. Але зло­го наміру, тоб­то за­думу вбивс­тва, не но­сив у собі, це най­шло на нь­ого рап­то­во, як са­танинсь­ке об­ма­рен­ня. Тієї ночі він та­кож не мав ні сну, ні спо­кою, хо­ча ще вдень зустрічав­ся зі своєю ко­ханою, і поїхав ту­ди, де во­на жи­ве. Ма­шину, зви­чай­но, пос­та­вив, як зав­жди, в лісі, а сам приб­лу­кав до бу­дин­ку. Потім окіль вий­шов до річки, ку­рив там біля аль­тан­ки, а за­чув­ши, як Нес­тор Яро­вий з дру­жиною й­дуть до річки, по­гасив сиґаре­ту, щоб не ви­каза­ти се­бе.

При­тула ти­хень­ко шмор­гнув ма­лень­ким но­сом ва­ля ноч­ком, на­че при­нюху­ючи­ся до чо­гось, а я по­дума­ла: ну от, і тут, зви­чай­но, не обій­шло­ся без не­допал­ка. Кла­сика!

Скіль­ки вже го­воре­но жо­вано про ці не­допал­ки, ґуд­зи­ки, а ду­шогу­би, ніби змо­вили­ся, прос­то сіють ни­ми на місці зло­чину. Хви­лю­ють­ся все та­ки, то­му й ку­рять там, де го­ди ло­ся б по­терпіти. Я вже ви­разніше ба­чила наш бе­режок, чітко у­яв­ля­ла цю кла­сич­ну кар­тинку, як біля аль­тан­ки При­тула підби­рає пінце­том не­допа­лок «ке­мелу», обе­реж­но кла­де той ре­човий до­каз у це­лофа­новий міше­чок, і й­ого роз­повідь уже не зда­вала­ся та­кою ефе­мер­ною.

— А ко­ли жінка, че­рез яку отець Се­рафим, як той ка­зав, посіяв свій ро­зум, — тут При­тула наз­вав й­ого по цер­ковно­му, підкрес­лю­ючи, що не ли­чить свя­щени­кові так по мирсь­ко­му за­коху­вати­ся, — ко­ли ця жінка по­вер­ну­лася до бе­рега са­ма в човні, то й­ого й геть об­ма­рило. Отець Се­рафим чув, як пе­ред тим во­на кри­чала в тем­ряві, і й­ому зда­лося, що між под­ружжям ви­ник­ла якась свар­ка чи, мо­же, й су­тич­ка. Він навіть по­думав, що рев­ни­вий чо­ловік, дізнав­шись про зра­ду, хо­че вто­пити свою не­щас­ну дру жи­ну. Тієї хви­лини отець Се­рафим го­товий був за­души­ти й­ого влас­ни­ми ру­ками, а ко­ли ко­хана прип­ливла до бе­рега са­ма, то в го­лові й­ому ко­поши­лася ли­ше од­на дум­ка: чо­ловік хотів її вто­пити, а во­на яки­мось ди­вом вир­ва­лася з й­ого па­зурів, виш­тов­хну­ла й­ого з чов­на і втек­ла.

При­голом­ше­ний, отець Се­рафим не знав, що й ро­бити, так і ціпенів у тем­ряві, аж рап­том по­бачив, як із во­ди рач­кує якась пот­во­ра. Він, звісно, здо­гадав­ся, хто то був, і не мав ні най­мен­шо­го сумніву, що за­раз ця роз­лю­чена поч­ва­ра наз­до­жене свою дру­жину й роз­де­ре на шмат­ки. Що ро­бити? Май­ор спец­на­зу міг зу­пини­ти ко­го зав­годно голіруч, але ру­ка не­самохіть на­маца­ла якусь залізя­ку, і він уда­рив нею рев­нивця по го­лові. Май­ор… тоб­то отець Се­ра фим ка­же, що не зби­рав­ся й­ого вби­вати, хотів тіль­ки приг­лу­шити, але це, ма­буть, єди­ний мо­мент, де він бре­ше, — на­голо­сив При­тула. — Бо як­би хотів приг­лу­шити, то зро­бив би це ру­ками, а не залізя­кою. Хіба ні?

Стар­ший упов­но­важе­ний відділу кар­но­го роз­шу­ку че­кав мо­го підтвер­джен­ня версії що­до єди­ного мо­мен­ту, де отець Се­рафим ка­зав неп­равду, але що я мог­ла підтвер ди­ти, як тут усе ски­дало­ся на виплід хво­рої фан­тазії? Та от ди­вина: поп­ри всю аб­сурдність цієї історії, я не мог­ла знай­ти жод­ної зачіпки, аби в чо­мусь за­пере­чити При­тулі, до­вес­ти, що та­кого не бу­ло чи не мог­ло бу­ти. І ось на­решті та­ка зачіпка з’яви­лася.

— Після то­го, як отець Се­рафим зав­дав смер­тель­но­го уда­ру, — вів далі При­тула, — він зай­шов по коліна у во­ду й що­сили пож­бу­рив ко­цюбу в річку. Потім умив ру­ки і, щоб не за­лиша­ти слідів, хоч їх і так зми­вав дощ, во­дою побрів уз­довж бе­рега чим­далі від місця зло­чину.

— А труп? — спи­тала я. — Він що, заб­рав й­ого з со­бою?

На пле­чах поніс чи як?

— Труп? — пе­репи­тав При­тула, не при­хову­ючи за­дово ле­ної посмішки. Бу­ло вид­но, що він дав­но очіку­вав це за­питан­ня. — Ні, труп отець Се­рафим за­лишив на то­му ж са­мому місці.

— То де ж він подівся?

— А то вже, як той ка­зав, інша історія, — ра­день­ко мо­вив При­тула. — Але, щоб ви ні в чо­му не ма­ли сумніву, я хотів би до­дати до пер­шої те, що во­дола­зи знай­шли ту ко­цюб­ку на дні. Прав­да, вже після то­го, як отець Се­рафим під час слідства сам по­казав, де він її за­кинув. Раніше во­дола­зи на неї прос­то не звер­ну­ли ува­ги, бо шу­кали інше. Хіба те­пер ма­ло залізяч­чя та всіля­кого мот­ло­ху ва­ляєть­ся на дні річок? А но­ва історія, Анас­тасіє Ми­хайлівно, по­чинаєть­ся з то­го свідка, який тієї ночі та­кож ви­пад­ко­во опи­нив­ся на бе­резі. А мо­же, й не зовсім ви­пад­ко­во, бо ви, на­пев­но, поміти­ли, що ваш сто­рож Івань­ко вель­ми ціка­вий до всь­ого чо­ловічок. Він ба­чить і знає знач­но біль­ше, ніж де­кому мо­же ви­датись. Так, трош­ки бо­ягуз­ли­вий, трош­ки за­бо бон­ний, схиль­ний до вся­ких пе­ребіль­шень, але са­ме це по­роди­ло в нь­ому… як би тут кра­ще ска­зати… — не міг дібра­ти сло­ва При­тула. — Ну, та ви самі знаєте, що кар­лик вдає із се­бе лед­ве не ма­га, має по­тяг до всіля­ких хи­мерій і навіть до нек­ро­манії, так? — з на­тяком посміхнув­ся він.

— Тут не­має нічо­го смішно­го, — ска­зала я. — Ко­лись він спав на мо­гилі вчи­тель­ки, єди­ної лю­дини, яка й­ого лю­била.

Ось та­ка нек­ро­манія.

— Ро­зумію… Психічне відхи­лен­ня де­терміно­вано, як то здебіль­шо­го і бу­ває, вра­жен­ня­ми тяж­ко­го ди­тинс­тва і фізич­ною не­пов­ноцінністю, — підсу­мував ще один Зіґмунд Фройд. — Але мен­ше з тим, цей кар­лик до­сить кмітли­вий му­жичок і сумлінний сто­рож, ба навіть охо­ронець. Ду­маю, що навіть до лісу він хо­див на­зирці за ва­ми не для то­го, аби щось там підгледіти, а вда­вав із се­бе надій­но­го охо­рон­ця, кот­рий мо­же вас за­хис­ти­ти від будь яких нес­по діва­нок. Од­нак нес­подіван­кою для нь­ого ста­ли хіба що зустрічі й­ого гос­по­дині з по­пом. Кар­ли­ка, пев­на річ, гли­бо ко вра­зило це відкрит­тя, тим біль­ше, що він з особ­ли­вою ша­ною ста­вив­ся до гос­по­даря, кот­рий підібрав й­ого на ву­лиці і дав за­тиш­ний при­тулок. Мож­ли­во, Івань­ко лю­бив й­ого так са­мо, як і ту свою вчи­тель­ку, що навіть спав на її мо­гилі. Але що він міг зро­бити в цій си­ту­ації? Нічо­го.

Роз­повісти про все гос­по­дареві? Ні. Хто зна, чим усе це обер­неть­ся. А то­го дня він теж вас ба­чив у ліщині…

При­тула пря­мо ска­зав: вас, — і від й­ого пог­ля­ду повіяло про­тягом, який про­низав ме­не наскрізь. Я вже точ­но зна­ла, що в й­ого роз­повіді не­має ані крих­ти ви­гад­ки. То­го дня…

Ко­ли я при­нес­ла з лісу до­дому змію…

— Кар­лик чув, як ваш чо­ловік ви­носив з фліґеля сіті, — він са­ме від то­го й про­кинув­ся, — як ви спус­ка­лися до річки. І біль­ше й­ому не спа­лося, як це час­то бу­ває, ко­ли пе­реб’ють пер­ший сон. Не­важ­ко здо­гада­тися, яким бу­ло й­ого зди­вуван­ня, ко­ли по­бачив, що від річки ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, по­вер­ну­лася са­ма. Він ще тро­хи підож­дав, ду­ма­ючи, що ваш чо­ловік десь там іде по­заду, а потім не ви­терпів і теж спус­тився до річки. Та не встиг наб­ли­зити­ся до аль­тан­ки, не­подалік якої при­пинаєть­ся чо­вен, як тут розігра­лася та кри­вава сце­на. Кар­лик від стра­ху не по­дав і зву­ку. І доб­ре зро­бив: на до­помо­гу ніхто б не підоспів, а вбив­ця й­ого та­кож не по­щадив би. Хо­ча бу­ло тем­но, Івань­ко впізнав чо­ловіка, яко­го ба­чив не раз, ба­чив навіть то­го ж та­ки дня у ліщині. Ко­ли той побрів во­дою у тем­ря­ву, кар­лик ки­нув­ся до гос­по­даря, підняв й­ому го­лову, але він був уже мер­твий. З роз­тро­щеної го­лови кров тек­ла аж по Івань­ко­вих ліктях. Він не знав, що ро­бити, спер­шу ки­нув­ся бу­ло пок­ли­кати на до­помо­гу вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, а потім й­ому стрель­ну­ла дум­ка, що ви за­од­но з убив­цею.

Ад­же, по пер­ше, він знав, у яких ви сто­сун­ках з от­цем Се­рафи­мом, а по дру­ге, підоз­ру вик­ли­кало ще й те, що ви са­ма по­вер­ну­лася до­дому. Івань­ко, зви­чай­но, не міг здо­гаду­вати­ся про та­кий фа­таль­ний збіг об­ста­вин: після нев­да­лої спро­би іде­аль­но­го вбивс­тва, спро­би, якої ніхто не змо­же до­вес­ти, ста­лося вбивс­тво зви­чай­не. Без будь якої змо­ви. Ад­же спла­нува­ти та­ке не­мож­ли­во. Тож я ро­зу мію вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ро­зумію ваш те­перішній шо­ковий стан. Од­нак маю надію, що він вам за­раз на ко­ристь, клин кли­ном, як той ка­зав. Цей ме­тод існує і в психіатрії, ду­маю, що са­ме то­му док­тор Цур доз­во­лив мені зустріти­ся з ва­ми. Я ж ка­жу, ко­ли він дізнав­ся, з якою звіст кою я прий­шов, то ме­не відра­зу сю­ди про­пус­ти­ли.

— Ви так хи­зуєте­ся, ніби самі все роз­кри­ли, — ос­ту­дила я ць­ого са­мов­певне­ного за­нуду, який аж зах­ли­нав­ся у влас­но­му крас­но­мовстві. — А де б ви бу­ли і що ро­били, як­би не бідний бо­ягуз­ли­вий кар­лик? Ско­рис­та­лися тим, що ме­не не­ма вдо­ма, і вик­ру­тили й­ому ру­ки?

— Да­рем­но ви так, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Ви не­до­оці нюєте на­шу скром­ну пра­цю. Так, во­на бруд­на, зго­ден, але я ще ні на ко­го не впли­вав си­лови­ми ме­тода­ми. Тож охо­че роз­ка­жу вам, як я роз­га­дав цю ди­яволь­ську го­лово­лом­ку, бо ду­маю, що кар­лик сам ніко­ли про це не роз­повів би. У нь­ого теж бу­ли серй­озні підста­ви три­мати язи­ка за зу­бами, ад­же Івань­ко фак­тично був співу­час­ни­ком зло­чину.

— Хто о о? Івань­ко?

Пошук на сайті: