Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Атож, са­ме він. Ще ко­ли я приїхав до вас пер­шо­го ра­зу, за ва­шим же вик­ли­ком, і роз­мовляв з ним на бе­резі річки, то помітив, що кар­лик ду­же на­ляка­ний. При­чому, як тоді мені ви­дало­ся, не тіль­ки щез­ненням гос­по­даря. В й­ого очах тремтів та­кий жах, що я по­думав: він уже ба­чив смерть. Бу­ла навіть не­долу­га підоз­ра, чи не він уко­кошив ва­шого чо­ловіка? Ад­же той, іду­чи ки­дати сіті, міг поп­ро си­ти Івань­ка, щоб він сів на вес­ла. Але й версія втоп­лення не три­мала­ся ку­пи. По пер­ше, як­би це справді бу­ло так, то во­дола­зи швид­ко знай­шли б тіло. Течія там ду­же сла­бень­ка, а під час по­переч­но­го вітру її фак­тично не­має.

Плив­ти боз­на ку­ди за то­го ж та­ки силь­но­го по­переч­но­го вітру ваш чо­ловік не зміг би, як­би й хотів. І ко­ли б він уто­пив­ся, то хви­ля й­ого тіло, швид­ше за все, не віднес­ла б чорті й ку­ди, а при­била ближ­че до бе­рега. Бу­ла й ще од­на дрібнич­ка, яка, до речі, зніма­ла пев­ною мірою підоз­ру з вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Ще там, на бе­резі, ко­ли я роз­мовляв з Івань­ком, то помітив у нь­ого за ву­хом при­сох­лу пля­мину кро­ви. Я так і ска­зав й­ому: «У те­бе за ву­хом кров. Ти що, ко­мара там убив?». «Еге ж», — відка­зав він, мац­нувши се­бе за ву­хо. «Тут у вас біля річки, ма­буть, ду­же ба­гато ко­марів?», — спи­тав я. «Ть­ма ть­му­ща», — ска­зав Івань­ко. Тоді я зовсім не на­дав зна­чен­ня тій ба­лачці, бо ще тіль­ки но над’їха­ли во­дола­зи і бу­ла цілко­вита впев­не ність, що чо­ловік уто­пив­ся. А зго­дом, як ця впев­неність щез­ла, зга­дав. Якось, роз­мовля­ючи з Івань­ком, ко­ли ви їзди­ли до Києва, я ніби жар­то­ма за­питав, навіщо він ме­не ля­кав ко­мара­ми, як­що о цій порі їх тут вза­галі май­же не­має. І від ць­ого не­вин­но­го за­питан­нячка кар­лик аж зат­ремтів.

Тоді я по­радив й­ому ре­тельніше ми­ти за ву­хами, ко­ли уми­ваєть­ся. Й­ого охо­пив та­кий страх, як тоді на бе­резі.

Щось тут бу­ло не те, а що са­ме — я му­сив ще тро­хи поміз ку­вати. І ось тут, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ме­не усу­нули від цієї спра­ви.

При­тула ди­вив­ся на ме­не без осу­ду, з ве­селою іскрин кою в без­бар­вних очах.

— Ви ж пам’ятаєте?

— Що?

— Що ме­не відсто­рони­ли від спра­ви, як пар­ши­вого ко­та.

— Не знаю, — ска­зала я. — Мені ціка­во, як це Івань­ко міг ста­ти співу­час­ни­ком зло­чину?

— А, так так. Отож, ко­ли він пе­реду­мав кли­кати вас на до­помо­гу, то геть роз­гу­бив­ся. Та й що й­ому бідно­му бу­ло ро­бити? По­думай­те, став­ши на й­ого місце. Бігти се­ред ночі за три­дев’ять зе­мель у райвідділ міліції? А там, чо­го доб ро­го, ще при­чеп­лять­ся, чо­го це ти, чо­ловіче, весь у крові, чи не ти ча­сом і порішив сво­го гос­по­даря? Це од­не. Дру­ге те, що як­би до ць­ого вбивс­тва бу­ли при­четні ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — а кар­лик мав та­ку підоз­ру, — і вас по­сади­ли в тюр­му, то він знов, як той ка­зав, опи­нив­ся б на ву­лиці.

Навіть як­би вас не по­сади­ли, й­ому тут біль­ше жит­тя не бу­ло б. На­пев­но, десь отакі ду­моч­ки роїли­ся тоді в кар­ли ковій го­лові, а мо­же, й на­бага­то глибші, в чу­жу го­лову не заг­ля­неш. Бо він зро­бив те, що іншо­му й на гад­ку не спа­ло б. Хіба що са­мому вбивці. Ви, ма­буть, уже самі здо­гада­лися: кар­лик по­ховав небіжчи­ка. Він й­ого за­копав. Че­рез те дов­го ніхто не міг узя­ти в тям­ки, що ста­лося. Ні ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, ні отець Се­рафим, ні ваш покірний слу­га При­тула… І тим біль­ше не мог­ла ць­ого зна­ти ва­ша… гм… — він делікат­но про­каш­лявся у ку­лак, — ва­ша ко­лиш­ня бух­галтер­ка, яку ви грішним ділом бу­ли запідоз­ри­ли…

Лю­тинсь­ка, здаєть­ся?

Я про­мов­ча­ла, і При­тула підтак­нув собі сам:

— Атож, Аніта Лю­тинсь­ка. Во­на, як ви те­пер ро­зумієте, як­що й бу­ла до чо­гось при­чет­на, то тіль­ки не до щез­нення ва­шого чо­ловіка. Таємни­цю зна­ла од­на лю­дина. Кар­лик.

— Де ж він й­ого за­копав?

— Те­пер, ко­ли вже все відо­мо, я ду­маю собі, що він по­ховав тіло не ли­ше з яки­хось мер­кантиль­них мірку­вань, а ще й че­рез свою схильність до нек­ро­манії, про яку ми вже го­вори­ли. Мож­ли­во, са­ме це відігра­ло тут го­лов­ну роль. Ціка­во, що ця й­ого схильність як по­роди­ла таємни­цю, так са­мо її і ви­каза­ла. Далі за північ, ко­ли хви­ля тро­хи при­тих­ла, Івань­ко пішов узяв ло­пату, пе­ретяг сво­го мер­тво­го гос­по­даря в чо­вен і поп­лив на той бе­рег. Там, як ви знаєте, місци­на глу­ха, хіба зрідка заб­ре­де кот­рий­сь із ри­балок, але в ту не­году ніко­го не бу­ло й близь­ко.

Поміж ста­рих вільх у м’яко­му піща­ному ґрунті він швид­ко ви­рив нег­ли­боку яму, пе­ретяг у неї небіжчи­ка, нак­рив й­ому ли­це, на­че ки­тай­кою, своєю чер­во­ною від кро­ви со­рочи­ною і за­сипав мо­гилу. Ще й гор­би­ка не­велич ко­го на­гор­нув — так, аби лиш місци­ну поз­на­чити. Потім, прик­ривши мо­гил­ку віль­хо­вими гілка­ми та бур’яном, поп­лив на дру­гий бе­рег. Пе­ред досвітком, ко­ли ста­ло тро­хи видніше, приб­рав тут сліди від кро­ви, поз­ми­вав усе, що дощ не зміг, во­дою. Та й сам умив­ся, ото лиш за ву­хами не мав звич­ки ви­мива­ти.

При­тула прим­ру­жив очі, пок­ру­тив го­ловою, про­га ня­ючи кош­марне видіння. Потім мер­зля­кува­то сте­нув пле­чима і чи то гмик­нув, чи, мо­же, гик­нув од хо­лоду. Ска зав він зовсім дур­не:

— Там ще не вис­та­чало от­ця Се­рафи­ма, щоб опе­чатав мо­гилу та відспівав па­нахи­ду.

— Га­разд, — оз­ва­лася я. — А як ви пот­ра­пили на цей по­хорон?

— На по­хорон я не пот­ра­пив, Анас­тасіє Ми­хайлівно. А от мо­гил­ку знай­шов. Після то­го, як ме­не усу­нули від цієї спра­ви, еге ж, відлу­чили, як пар­ши­вого ко­та, — я вже не мав сумніву, що тут пах­не убивс­твом. І не був би я слідчим, як­би на все мах­нув ру­кою, як­би во­но ме­не не пек­ло й не гріло. Не ма­ючи мож­ли­вос­ти пря­мо про­води­ти слідство, я око­ляса хо­див біля вас і ва­шого до­му, біля то­го бе­рега й річки, де бу­ло скоєно, скоєно, скоєно, ка­зав я собі трис­та разів, зло­чин. Я навіть прид­бав бінокль, щоб спос­теріга­ти за ва­шим бу­дин­ком зда­леку, щоб мож­на бу­ло спокій­нень­ко сісти на про­тилеж­но­му бе­резі річки і звідти ог­ля­дати ваш ми­лий до­машній пля­жик з аль­тан­кою. Мій нюх підка­зував, що ра­но чи пізно я роз­га­даю цю са­танинсь­ку го­лово­лом­ку, нат­раплю на який­сь слід, бо, як ви знаєте, Анас­тасіє Ми­хайлівно, слідів не ли­ша­ють тіль­ки при­види, а я в них не вірю. І от од­но­го дня, ко­ли ви вже ляг­ли в лікар­ню, роз­гадка са­ма поп­ливла мені в ру­ки. Му­шу виз­на­ти: це істот­но при­мен­шує мою зас­лу­гу в роз­критті зло­чину, бо до­сяг я ць­ого не так кмітливістю, як ви­сидів, про­бач­те, тим місцем, що ним не ду­ма­ють. Так от, са­ме си­дячи з бінок­лем на про­тилеж­но­му бе­резі, я по­бачив, що до ме­не наб­ли жаєть­ся чо­вен, а вес­лує ним та­кий ни­зень­кий чов­няр, що вид­но тіль­ки й­ого ве­лику, як у ко­ня, го­лову. Чи тре­ба роз­повіда­ти далі?

— Тут мені все зро­зуміло, — ска­зала я. — Івань­ко провіду­вав мо­гилу, а ви й­ого вис­те­жили, знай­шли труп, і кар­ли­кові не за­лиша­лося нічо­го іншо­го, як про все роз­ка­зати.

— Так, — по­годив­ся При­тула. — Ви­яви­лося, що він приїжджав чов­ном ту­ди не раз. Ди­вив­ся, чи ніхто не нат­ра­пив на по­хован­ня, чи ніяка звіри­на й­ого не роз­ри­ла.

Хо­ча я не ду­маю, що це був той ви­падок, ко­ли… зло­чин­ця, як той ка­зав, тяг­не на місце зло­чину. Здаєть­ся мені, що кар­лик пов’язу­вав з цією мо­гилою якісь по­таємні, швид­ше за все, магічні за­думи.

— Магічні за­думи?..

— Бач­те, такі лю­ди, як він, лю­ди, котрі опи­нили­ся фак­тично по­за суспіль­ством, іноді шу­ка­ють своєї зна­чу щос­ти в то­му, чо­го це праг­ма­тич­не суспіль­ство не сприй має. Нап­риклад, у магії, в чак­лунстві, у всілякій чортівні.

Я впев­не­ний, що кар­лик, навіть як­би цей зло­чин не бу­ло роз­кри­то, не дав би й­ому за­рос­ти тра­вою за­бут­тя.

— Мож­на простіше? — ска­зала я, дра­ту­ючись й­ого за­нуд­ли­вим крас­но­мовс­твом і ма­нерою хо­дити око­ляса не тіль­ки в своїх геніаль­них розсліду­ван­нях, але й у ба­лачці.

— Простіше ка­жучи, Анас­тасіє Ми­хайлівно, він ви­но шу­вав за­дум пом­сти. І ця історія мог­ла ма­ти про­дов­ження.

Не знаю, ко­го раніше він хотів звес­ти зі світу — от­ця Се­ра фи­ма чи вас, але те, що кар­лик мав такі наміри, не підля­гає сумніву.

— Неп­равда, — ска­зала я. — Івань­ко ме­не лю­бив.

— Вірю. Але ва­шого чо­ловіка він лю­бив не мен­ше. Так лю­бив, що після то­го, як ви пот­ра­пили сю­ди, спав на й­ого мо­гилі. А пот­ра­пили ви до клініки док­то­ра Цу­ра знач­ною мірою зав­дя­ки Івань­кові.

— А це вже дур­ня на пісно­му… — за­гово­рила я сленґом док­то­ра Цу­ра, та відра­зу се­бе вип­ра­вила: — Це вже сон ря­бої ко­били.

— Атож, схо­же, — за­дово­лено ска­зав При­тула. — Схо­же на сон і ма­рен­ня. Ко­ли я по­бачив на ко­цюбі, що ле­жала біля каміна, сліди кро­ви, то, самі ро­зумієте, про що тоді по­думав. Ко­цюб­ка, тре­ба ска­зати, важ­кень­ка і за­маш­на. Іде­аль­не зна­ряд­дя для вбивс­тва. А ще я тоді зга­дав пля­му кро­ви за ву­хом у кар­ли­ка. Це істот­но зміню­вало спра­ву. Я зішкрібнув собі під ніготь тієї за­сох­лої крівці для про­би, шко­ду­ючи, що не зро­бив так са­мо з пля­миною, яку не змив за ву­хом не­чупа­ра Івань­ко. Зви­чай­но, як­що то був роз­ду ше­ний ко­марик, то він міг на­пити­ся чиєї зав­годно крові, навіть ва­шої, Анас­тасіє Ми­хайлівно, але в на­шому ділі кож­на дрібнич­ка ва­жить ба­гато, тут не­має нічо­го дру­горяд но­го. Од­нак я про ко­цюб­ку. Ла­бора­тор­ний аналіз по­казав, що на ній справді бу­ла кров.

Я, ма­буть, побіліла як стіна, бо При­тула ніяко­во відвів очі і по­тяг­ся до своєї дер­ма­тино­вої теч­ки, ніби хотів діста­ти звідти офіцій­ний вис­но­вок ек­спер­ти­зи. Але пе­реду­мав.

— Кров, — пов­то­рив він. — Тіль­ки не лю­дини. У ла­бо ра­торії спер­шу не мог­ли навіть точ­но виз­на­чити, яко­му жи­вому створінню во­на на­лежить. Те­пер ми вже знаємо, що це бу­ла кров ди­кого го­луба, влас­не, гор­лиці, яких чи­ма ло во­дить­ся там біля вас у лісі. Кар­лик це та­кож підтвер­див.

— То це Івань­ко?… — вра­жено за­пита­ла я.

— А хто ж іще! Са­мов­да­вані чак­лу­ни, віду­ни, во­рож­би­ти нічо­го так не по­люб­ля­ють, як усілякі містифікації та за­гад­кові інтриґи. То­му, в ко­го вже по­хит­ну­лася нер­во­ва сис­те­ма, во­ни так за­милять очі, навіша­ють та­ких блах­ма нів, що не­щас­ний повірить у що зав­годно. Хо­ча в кар­ли­ка тут бу­ла своя логіка. По­бачив­ши зго­дом, що з манґала зник­ла ко­цюба, він здо­гадав­ся, чим отець Се­рафим роз­тро­щив го­лову ва­шому чо­ловікові. А оскіль­ки мав підоз­ру що­до ва­шої співу­час­ти у за­думі ць­ого вбивс­тва, то га­дав, що вам відо­мо і про зна­ряд­дя, яким й­ого бу­ло скоєно.

Зна­ючи, що в холі біля каміна ле­жить та­ка самісінь­ка ко­цюба, цей чор­тись­ко вирішив ут­ну­ти вам злу шту­ку. Він упій­мав десь ди­кого го­луба, відрізав й­ому го­лову й на­пус тив у бля­шаноч­ку кро­ви. А потім ви­бирав зруч­ну хви­лину, ко­ли ви відхо­дили десь від до­му, не за­мика­ючи две­рей, забігав у хол і мас­тив ко­цюбу вмо­ченою в кров ганчіркою.

Кар­лик знав, що ні ви, ні отець Се­рафим не здо­гадуєте­ся, ку­ди подівся небіжчик, і вирішив й­ого ожи­вити. Хай там в об­разі упи­ря чи ще яко­гось при­вида мер­ця, але цей при­вид постій­но му­сив на­гаду­вати про се­бе. А по­за­як ви, Анас­тасіє Ми­хайлівно, не ду­же віри­ли в упирів, то та­ка містифікація вас ля­кала ще дуж­че. Бо це на­води­ло на дум­ку, що чо­ловік ваш жи­вий і сам витіває оті хи­мерні шту­ки, жа­да­ючи пом­сти. Ад­же так? Чи, мо­же, я щось пе­ребіль­шую?

Я не ма­ла що й­ому відповісти. Я спи­тала вго­лос са­ма у се­бе:

— А одуд?.. Нев­же то й справді бу­ли імпе­ративні го­лоси?..

— Не знаю, які го­лоси ви чу­ли, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — ска­зав При­тула, роз­гля­да­ючи свої сан­далі ско­рохо­ди, — вид­но, зби­рав­ся уже в до­рогу. — Але по оду­дячо­му, як­що хо­чете зна­ти, ду­дукав теж кар­лик. Знай­шов десь на смітни­ку кри­ву лій­ку й ду­дукав у неї. І груш­ки у ва­ше вікно ки­дав він.

— Це Івань­ко сам вам ска­зав?

— Му­сив ска­зати. Ко­ли взя­ли під арешт. І знаєте, що ціка­во? Він роз­повідав про ці свої витівки без най­мен­шо­го стра­ху. Навіть із гордістю.

Я опус­ти­ла го­лову й зак­ри­ла об­личчя до­лоня­ми.

— Хо­ча мені здаєть­ся, що він вас лю­бить і досі, — до­дав При­тула.

— Ви не віри­те в місти­ку? — спи­тала я.

— Ні.

— А я знай­шла й­ого, знай­шла! Навіть кар­лик про це не знає.

— Ко­го?

— Ки­рика.

— Я не чув ні про яко­го ки­рика, — ска­зав При­тула. І з ви­разу й­ого об­личчя я зро­зуміла, що він справді нічо­го не чув про камінь зра­ди. Та й звідки він міг чу­ти про нь­ого, як­що ць­ого не знав навіть Івань­ко. Про магічну си­лу ки­рика мені роз­повів отець Се­рафим.

— Він і те­пер під ареш­том? — спи­тала я.

— Хто — кар­лик? Ні, я й­ого відпус­тив. Він без­не­вин­ний і не ста­новить заг­ро­зи для суспіль­ства. Що з нь­ого спи­таєш? Так, як і з вас, до речі. Він несвідо­мо пішов на про­тип­равні дії.

— То він знов жи­ве у на­шому фліґелі?

— Ні, — по­хитав го­ловою При­тула. — Зій­шов з ва­шого дво­ру. Зібрав у вуз­лик свої речі, одв’язав Тре­зора і пішов світ за очі з тим, з чим прий­шов.

Ме­не так зда­вило у гру­дях, що ду­мала, за­раз пом­ру.

Я чітко по­бачи­ла Івань­ка, як він з Тре­зором ішов без­межним по­лем у сіру да­лечінь. Че­рез й­ого пле­че бу­ла пе­реки­нута па­лиця, на якій по­гой­ду­вав­ся ле­гень­кий вуз­лик, і кар­лик по­хить­ки, але ква­пом ко­виляв до вкри­того мо­роком обрію.

— Слу­хай, ти, су­ко ля­гава! — я підве­лася і вхо­пила При­тулу за бар­ки. — По­вер­ни мені Івань­ка! Знай­ди й­ого і по­вер­ни на­зад, бо я те­бе, блядь, за­душу своїми ру­ками!

Цей мир­ша­вий чо­ловічок настіль­ки був спан­те­личе­ний, що навіть не ви­ривав­ся. Він не чи­нив мені жод­но­го опо­ру, і я тру­сила ним, як сно­пом.

— Ти чуєш!? — кри­чала я й­ому в ли­це. — По­вер­ни мені Івань­ка, він мій брат! Ми з од­но­го тіста, з однієї кістки, ми по­кидь­ки, ми обоє з ним інтер­натівські!

Я, ма­буть, справді вит­рясла б з нь­ого ду­шу, та спам’ята ла­ся пер­шою, бо рап­том по­дума­ла, що за­раз із клініки док­то­ра Цу­ра вибіжать ге­вали саніта­ри, скру­тять ме­не, вштрик­нуть якоїсь за­рази і не да­дуть до­мови­тися з При ту­лою про те, щоб він знай­шов мені Івань­ка. То­му я відпус ти­ла й­ого і ска­зала:

— Про­бач­те, я тро­хи пе­рех­ви­люва­лася. Усе це так нес­по діва­но… Ви ме­не по­винні зро­зуміти. Я в шо­ково­му стані.

Ще раз про­шу про­бачен­ня, — чем­но ска­зала я. — Ви ж не гніваєте­ся на ме­не, прав­да ж?

— Ні, я вас доб­ре ро­зумію, — відповів він, ос­ми­ку­ючи на собі прим’ято­го піджач­ка.

— Тоді пос­лу­хай­те ме­не уваж­но. Мені ніко­ли не знай­ти де­тек­ти­ва кра­щого за вас. Ви геніаль­ний слідець, яко­му під си­лу роз­кри­ти будь який зло­чин, навіть іде­аль­не вбив ство. Знайдіть і по­верніть мені Івань­ка. Я зап­ла­чу вам скіль­ки ска­жете, я зовсім не бідна жінка і змо­жу роз­ра­ху ва­тися з ва­ми спов­на. Не мовчіть, по­обіцяй­те, що ви це зро­бите.

— Тіль­ки як­що він сам за­хоче по­вер­ну­тися, — нез­во­руш но ска­зав При­тула.

— За­хоче. Скажіть, що я й­ого ду­же люб­лю. Не­хай він з Тре­зором по­вер­таєть­ся до­дому. Так і скажіть: до­дому.

— Доб­ре, — ска­зав він і взяв із ла­ви дер­ма­тино­ву теч­ку. — Я знай­ду й­ого, хоч би чо­го мені це кош­ту­вало, і пе­редам ваші сло­ва. А далі хай вирішує сам. До по­бачен­ня.


 

6


 

Я знов сіла на лав­ку, ди­ву­ючись, чо­му по ме­не й досі не прий­шли. Ад­же не бу­ло сумніву, що за мною сте­жили не ли­ше в ка­меру зовнішнь­ого спос­те­режен­ня, але й у вікно.

Сте­жили й, бе­зумов­но, ба­чили мій нер­во­вий зрив, який ледь не закінчив­ся чер­го­вим на­падом істерії. Мо­же, й справді з ме­не ви­бива­ли клин кли­ном. Док­тор Цур не міг підпус­ти­ти до ме­не При­тулу, не дізнав­шись, з якою звіст кою він прий­шов, і вирішив, що це піде мені тіль­ки на ко­ристь. Шок пог­ли­нув шок. Мо­же, я вже здо­рова?

Ав­жеж, за­раз цей стрес ми­неть­ся, і я поїду до­дому.

Зреш­тою ме­не тут ніхто й не три­мав си­ломіць, я са­ма втек­ла сю­ди від до­му й від світу. Я віль­на і мо­жу й­ти собі ку­ди хо­чу. Мо­жу й­ти, навіть не поп­ро­щав­шись із док­то­ром Цу­ром, не по­вер­та­ючись до цієї розкішної вілли, ад­же все моє зі мною. Я зо­дяг­ну­та з гол­ки, ось при мені й су­моч­ка з клю­чами від до­му і від ма­шини.

Ген на сто­янці твій чор­ний «форд», мо­жеш хоч за­раз сіда­ти і їха­ти. А біля нь­ого… до­потоп­ний дра­ний «мос квич».

Він що, й досі тут?

Я роз­зирну­лася й по­бачи­ла При­тулу всь­ого за кіль­ка кроків од ме­не. Він зат­ри­мав­ся, бо нек­ва­пом роз­ку­рював свою люль­ку бо­руль­ку. Потім глип­нув на ме­не, і та лю­леч ка, якось не­наро­ком ви­пав­ши з й­ого ро­та, за­коти­лася аж під мо­лодень­ку тую, об­си­пану при ко­рені білим пісоч­ком.

При­тула наг­нувся по неї, підібрав, вип­ростав­ся, а потім знов швид­ко присів і підхо­пив на біло­му піску ще якусь річ.

— Гм… А це що та­ке? Ку­рячий бог? На щас­тя.

Я відра­зу впізна­ла й­ого. Це був ки­рик. Круг­лень­кий білий камінчик з без­до­ган­ною діроч­кою по­сере­дині.

— Віддай­те, це мій! — ки­нулась я до нь­ого. — Я й­ого за­губи­ла!

— Ваш, то й ваш, — ска­зав При­тула. — Три­май­те.

Він по­вер­нувся й пішов, так і не роз­ку­рив­ши свою чарів ну люль­ку бо­руль­ку. Це та­ки був геніаль­ний слідець, який, прос­то гра­ючись, без най­мен­ших зу­силь віднай­шов мо­го ки­рика в од­ну мить. Ніби й­ого хтось ту­ди підки­нув.

Я три­мала в руці цей камінчик і чу­ла, як із нь­ого стру­мує у ме­не теп­ло. Теп­ло і спокій.

— Дя­кую! — зак­ри­чала я вслід При­тулі, а ко­ли він ог­ля нув­ся, по­маха­ла на про­щан­ня ру­кою, як давнь­ому при­яте леві.

Він зу­пинив­ся, все ще мірку­ючи своєю аб­со­лют­но круг лою голівкою, роз­ку­рюва­ти й­ому лю­леч­ку чи ні, потім, як щось зга­дав, підняв уго­ру вказівний па­лець.

— О! Що я ще хотів пос­пи­тати, Анас­тасіє Ми­хайлівно…

Він по­вер­нувся й по­волень­ки підій­шов до ме­не.

— Не знаю, чи це вам ціка­во бу­де, чи ні, та хотів ска­зати ще ось яку шту­ку. Ду­же вже по­тай­ний цей отець Се­рафим.

Ко­ли й­ого ареш­то­вува­ли, то ви­яви­лося, що з ним жи­ве ще хлоп­чик, си­нок й­ого. Ду­же див­не хлоп­ча, яко­го ніхто ніко­ли не ба­чив, хоч во­но вже чи­малень­ке, років на сім по­казує. І ні мет­ри­ки на нь­ого не­має, нічо­го. При­вез­ли в інтер­нат, а во­но зовсім ди­ке. Ще й атавізм у нь­ого: хвос­тик на куп­ри­ку. І май­же не го­ворить. Пи­та­ють у нь­ого, як звуть, ка­же: «Нікуб». То я хотів пос­пи­тати у вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, чи не до­води­лося вам щось чу­вати про цю ди­тину?

— Нікуб?..

Я тіль­ки ро­та роз­кри­ла, та При­тула ме­не вже не слу­хав.

Там, де він щой­но сто­яв, у повітрі ли­ше тремтіла хмар­ка си­зого ди­му від й­ого люль­ки бо­руль­ки, але й во­на швид­ко роз­та­нула.

 

 

Сторінка 42 з 42 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 > У кінець >>

Пошук на сайті: