Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
А в се­реду пе­реб­ра­ла увесь свій верхній і нижній гар­де роб, перш ніж при­кину­ти, у що зо­дяг­ти­ся. Отак зав­жди: що біль­ше в те­бе ганчір’я, то важ­че на чо­мусь зу­пини­тись, аби виг­ля­дати по людсь­ко­му. А ще ко­ли ви­ряд­жаєшся до цер­кви… Зреш­тою я зо­дяг­ла чор­ну вечірню сук­ню, хоч над­ворі сто­яв лас­ка­вий чер­вне­вий по­лудень. Ніжний ки­тай­ський шовк зле­гень­ка просвічу­вав­ся, але тру­сики теж бу­ли чорні, до то­го ж тро­хи ви­ще від них ува­гу відво лікав ефек­тний шкіря­ний па­сок, — ок­руглий, з блискіткою, він на­гаду­вав змію і так, як змія, опо­вивав мій стан.

Я ска­зала Івань­кові, що мені тре­ба в містеч­ко, а са­ма пішла не на тра­су, де мож­на бу­ло зло­вити по­пут­ку, а до ґрун­то­вого путівця, наїждже­ного ри­бал­ка­ми че­рез сос­няк аж до річки, і нев­довзі по­бачи­ла й­ого сірий «опель».

Він од­чи­нив двер­ця­та, не ви­ходя­чи з ма­шини, — ко­сич ка, теніска, джин­си, — та ко­ли я сіла по­руч, отець Се­рафим ґалан­тно, так, як і впер­ше, взяв мою ру­ку, але при­тулив­ся гу­бами не до зап’яс­тя, а до кінчиків пальців. Потім узяв вказівний ок­ре­мо і поцілу­вав й­ого в пуч­ку.

— Це той? — спи­тав за­гад­ко­во.

— Кот­рий? — не зро­зуміла я.

— Ти все за­була, — він за­палив свій «ке­мел», зітхнув ди­мом і ввімкнув пе­реда­чу. — Ти за­була на­шу те­лефон­ну роз­мо­ву. — І впа­ла у ва­ших очах?

— Так, упа­ла з не­ба, — ска­зав він. — Су­дячи з твоїх кіс — із са­мого сон­ця.

Я цей комплімент оціни­ла і щи­ро віддя­чила:

— Ні, от­че, я нічо­го не за­була. Те­пер я вірю, що ви й на відстані мо­жете роз­бу­дити камінь.

— Ти не схо­жа на камінь.

— Схо­жа, — ска­зала я. — На той камінь, що так повіль­но ле­тить уго­ру, але швид­ко па­дає вниз.

Він по­дивив­ся на ме­не з наг­ра­ною підоз­рою.

— Ти де нав­ча­лася?

— Я? В ака­демії мис­тецтв.

— Вид­но, — ска­зав він. — Ти що, ху­дож­ник?

— Ні, у ме­не не­має про­фесії, — відвер­то зізна­лася я. — Закінчи­ла мис­тец­твоз­навчий фа­куль­тет, який дає позірні знан­ня й ся­ку та­ку еру­дицію, та не дає спеціаль­нос­ти.

— Навіщо ж ту­ди всту­пала?

— Дур­на бу­ла. А чо­ловік улаш­ту­вав, бо мав там ба­гато друзів.

Я не ска­зала, що Нес­тор об­рав ака­демію, аби й там три­мати ме­не на очах, а що­до про­фесії, то я й­ому, влас­не, та­кою й бу­ла потрібна. До­машнь­ою.

До Гос­трої Мо­гили бу­ло кіло­метрів де­сять, і не­заба­ром ми в’їха­ли в се­ло, де за ши­роким ви­гоном, оку­пова­ним гусь­ми та інди­ками, виднів храм Іва­на Бо­гос­ло­ва. То­го свя­того, кот­рий за­пев­няє нас у своєму Об’яв­ленні, що з не­бес на зем­лю ски­нутий був змій ве­ликий, вуж ста­родавній, що зветь­ся ди­явол і са­тана, що зво­дить усесвіт, і ски­нутий він був до­долу, а з ним і й­ого ан­ге­ли бу­ли ски­нуті. А ко­ли змій по­бачив, що до­долу він ски­нутий, то став пе­ресліду­вати жінку…

Чи так, от­че?

Це бу­ла скром­на цер­ко­виця, що й справді сто­яла на ду­бових па­лях, — із пе­речорніло­го де­рева, за­нед­ба­на ти­ми ча­сами, ко­ли тут гнізди­лася кол­гос­пна ко­мора, і лиш но­вий хрест ся­яв на ній під чер­вне­вим по­луд­не­вим сон­цем, бо ста­рий був зірва­ний ще до то­го, ко­ли тут по­чали зберіга­ти збіжжя, а но­вий аж горів під сон­цем, і ось до ць­ого хра­му вже за­ходить жінка із сон­ця, як ка­же Іван Бо­гос­лов у своєму Об’яв­ленні, тоб­то жінка, зо­дяг­не­на в сон­це, і сам свя­щеник од­чи­няє пе­ред нею цер­ковну бра­му, за­водить її — ні, не в прит­вор, де му­сять сто­яти грішни­ки й ог­ла­шенні, — а ве­де на се­реди­ну хра­му, відтак про­вод­жає до іко­нос­та­са, який відго­род­жує од усіх при­хожан вівта­ря, свя­тая свя­тих, хо­ває від них Царс­тво Не­бес­не, бо ще в чет­верто­му сторіччі свя­тий Ва­силь Ве­ликий ска­зав, що на­товп бо­гомольців за­важає свя­щен­нослу­жите­лям зо­сере­дити­ся під час тво­рен­ня таїнств, тож тре­ба їх якось відго­роди­ти од вівта­ря, — мірку­вав свя­тий Ва­силь Ве­ликий і на­казав нап­ну­ти між се­реднь­ою час­ти­ною хра­му і вівта­рем завісу, тоб­то про­тяг ти… шир­му, ав­жеж… зви­чайнісінь­ку чор­ну шир­му, за якою зав­жди при­ховуєть­ся таїна, і че­рез півто­ри ти­сячі років навіть фо­томай­стри ко­рис­ту­вати­муть­ся та­кою шир­мою, але за­раз не про них мо­ва, за­раз мо­ва про іко­но стас, який зго­дом замінив чор­ну завісу і в яко­му є Царські Во­рота, що ве­дуть у Царс­тво Не­бес­не, тоб­то до вівта­ря, до свя­тая свя­тих, ку­ди за­ходи­ти всім су­воро за­каза­но, окрім свя­щен­нослу­жителів, і ось він пе­реді мною, цей іко­нос­тас з не­одмінним Деїсу­сом молінням, на яко­му зоб­ра­жено Спа­сите­ля з Й­ого Матінкою та Іва­на Хрес­ти­теля, що вкляк пе­ред ни­ми, але мені до­сить од­но­го пог­ля­ду, аби зав­ва жи­ти, що цю сце­ну най­ви­щого моління зовсім не­дав­но на­мазав який­сь місце­вий ма­ляр са­мо­ук, ко­ли без­божни­ки рап­том усі, як один, ста­ли гли­боковіру­ючи­ми і му­сили спішно по­нов­лю­вати з кол­гос­пної ко­мори цер­кву, — то­му на дес­ниці Спа­сите­ля ве­ликий па­лець сту­лений пуч­кою не з підмізин­ним, а із се­реднім пер­стом, ніби Все­вишній зібрав­ся да­ти ко­мусь доб­ря­чого щиг­ля. Але суть не в то­му, я тіль­ки хо­чу ска­зати, що са­ме під цією дес­ни­цею свя­щеник про­водить крізь Царські Во­рота жінку із сон­ця, про­водить її так уро­чис­то, як ко­лись пер­восвя­щеник провів ма­лень­ку Діву Марію до свя­тая свя­тих, ку­ди й сам не мав пра­ва за­ходи­ти біль­ше як раз на рік; він про­вод­жає її до вівта­ря, де схо­вані од людсь­ко­го ока прес­тол і жер­товник; він, як ди­кий язич­ник, бе­ре цю жінку, цю грішни­цю, за її шов­кові півкулі, що схо­дять­ся в га­ряче со­няч­не ко­ло, й са­довить на прес­тол, де за спин­ку слу­гує мені брон­зо­вий се­мисвіч ник, а потім не вит­ри­мує і ши­роко, але ніжно цілує ме­не у відкри­тий рот.

— Пе­рев­дягніть­ся, от­че, — ка­жу я.

— Зап­лющ очі.

— Тут і так мо­рок.

Од­нак я слух­ня­но прим­ру­жую повіки і крізь вії ба­чу, як він по­верх теніски й джинсів зо­дягає світлий підриз­ник, а потім роз­ши­тий зо­лотом фе­лон. Мені по­добаєть­ся, як отець Се­рафим по чо­ловічо­му роз­пускає во­лос­ся і на­тягує на го­лову не бу­ден­ну ша­поч­ку скуф’ю, а ви­соку ок­са­ми то­ву камілав­ку.

— Уже мож­на ди­вити­ся?

— Ні, по­тер­пи.

Ав­жеж, він ще на­кидає на се­бе єпітрахіль — ши­року і дов­гу стрічку, що зви­сає у нь­ого з пле­чей по обид­ва бо­ки, — без єпітрахілі свя­щеник не бе­реть­ся до жод­но­го дій­ства.

Потім він підхо­дить до різь­бле­ного сто­лика тум­би, що, влас­не, і є жер­товни­ком, — на нь­ому стоїть тем­на срібна ча­ша на ви­сокій ніжці, та­кий же срібний ківшик, ва­зоч­ка дис­кос і гар­ню­ня фігур­на лже­ця — ло­жеч­ка… Він відчи­няє в жер­товни­ку двер­ця­та, дістає звідти си­ню, як сапфір, ка­раф­ку, тоді на­ливає тем­но­го трун­ку в ча­шу і в ківшик.

Бе­ре в од­ну ру­ку ча­шу, у дру­гу лже­цю і підхо­дить до ме­не.

— Відкрий ро­тик.

— А очі? — пи­таю я.

— Во­ни в те­бе й не зак­ри­вали­ся, — ка­же він і, наб­равши у лже­цю на­пою, про­пихає мені й­ого в рот, як ма­ленькій ди­тині ліки.

Я дов­го три­маю той тру­нок між язи­ком і піднебінням, вслу­ха­юся в смак, що схо­жий на при­соле­ний мед і тро­хи відго­нить чи то си­рими гри­бами, чи… спер… мою пер­шу лже­цю при­час­тя я ков­таю без най­мен­шої оги­ди й тіль­ки потім пи­таю:

— Що це?

— Кров ка­жана, — ка­же він.

Про­те й після ць­ого я зовсім не брид­жусь і слух­ня­но відкри­ваю рот, ко­ли він підно­сить до моїх вуст дру­гу лже­цю.

— Ще…

— По­добаєть­ся? — він вкла­дає у мою ру­ку ча­шу, а сам відхо­дить до жер­товни­ка, бе­ре ківши­ка й теж відпи­ває не­велич­кий ков­ток.

— Чо­му ка­жана? — пи­таю.

— Бо нам потрібні кри­ла, щоб пе­релетіти ніч. Й­ого кров за­палить на­шу з то­бою кров.

Зне­наць­ка я вся зіщу­лю­юся. Лівобіч од ме­не у мо­році риз­ниці спа­лаху­ють два гос­трих вог­ни­ки. Очі… щу­ра?

Нічо­го так не бо­юся, як цієї па­цючні і її брид­ко­го пис­ку.

Вид­но, звик­ло жи­рува­ти в ко­морі — те­пер ска­женіє у церкві од го­лоду. Я ще не пе­реве­ла по­диху, як щось заг­риміло в жер­товни­ку, і він зат­ремтів.

— Не бій­ся, там умон­то­вано хо­лодиль­ник, — ска­зав він. — А ти що по­дума­ла?

Вог­ни­ки тим ча­сом по­гас­ли.

— Тут во­дять­ся щу­ри?

— Ні, звідкіля ти взя­ла?

— Ма­буть, мені при­виділось.

— Мож­ли­во. Але зі мною ти не по­вин­на нічо­го бо­яти­ся.

Він підхо­дить до ме­не, схи­ляєть­ся, знов цілує ко­рот ки­ми до­тика­ми, але ши­роко й спраг­ло, на­че ло­вить гу­бами до­щові краплі, відтак кінчи­ком язи­ка шу­кає во­логу в моєму роті. Й­ому бра­кує то­го лип­ко­го нек­та­ру, що ще дуж­че роз’ят­рює не­насить, він знімає з ме­не зміїний па­сок, нак­ла дає ру­ки на мої стег­на, і во­ни, й­ого ру­ки, на­литі маґне­тич ним теп­лом, підій­ма­ють­ся вго­ру ра­зом із чор­ним шов­ком, ра­зом із моїм ліфом, і, зро­зумівши й­ого, я на­хиля­юся так, що од­на моя грудь верхівкою опус­каєть­ся в ча­шу, а дру­га у ківшик, і потім він при­падає до моїх сосків, спи­ва­ючи з них при­соле­ний мед, що пах­не спер… спер­шу гри­бами, тоді моїм тілом і мо­локом, яко­го ніко­ли не но­сила в собі, та ось во­но стру­меніє у нь­ого, бо чо­го ж так болісно на­буб­нявіли мої май­же дівочі дієчки, а на ко­рич­не­вих кру­жалах нап­ну­лися жи­ли.

Пошук на сайті: