Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Од­нак й­ому ма­ло і ма­ло, він нак­ла­дає ру­ки на мій стан, во­ни по­волі опус­ка­ють­ся вниз, і тру­сики під й­ого трем­тли ви­ми до­лоня­ми, скру­чу­ючись у змій­ку, лоскітно пов­зуть стег­на­ми до колін, потім ниж­че і ниж­че; він бе­ре ківшик і про­ливає то­нень­ку цівку в рівча­чок між моїми грудь­ми — та­ку хо­лод­ну, що, по­ки во­на стікає жи­вотом у моє по­низ­зя, я здри­га­юсь, та­му­ючи зой­ки, та він уже спи­ває, спи­ває ту цівку, ло­вить її гу­бами від по­чат­ку до краю, пе­рей­має язи­ком уже там, у моєму осерді, на вістрі мо­го бла­женст ва… і тоді нас­тає та ніч, в якій я біль­ше нічо­го не ба­чу, тіль­ки чую ше­лест не­види­мих крил — не ка­жана і не ан­ге­ла, то мої власні кри­ла не­суть ме­не крізь без­межну ніч відстані й ча­су до по­чат­ку світу, бо я опи­ня­юся в за­лито­му сон­цем едемськім са­ду, та я ще не є со­бою, я тіль­ки час­точка чо­ло віка, й­ого реб­ро, яке ХТОСЬ вий­має із тіла й ро­бить із нь­ого ме­не, щоб потім я, чо­ловічи­ця, пов­сякчас праг­ла злит­тя з отим тілом, тож не моя ви­на в тім нес­тримнім ба­жанні, гріх осе­лено в мені від са­мого по­чат­ку, й ось я, го­ла голісінь­ка, по­ход­жаю в рай­ськім са­ду з чо­ловіком, не ба­чучи й­ого на­готи, аж по­ки на підмо­гу мені не при­ходить змій ан­ци­болот.

То не яб­лу­ня бу­ла, то бу­ло фіґове де­рево, смоківни­ця, з якої я скуш­ту­вала пло­ду і да­ла й­ому, чо­ловікові, а ко­ли ми прозріли, то по­бачи­ли свою на­готу і схви­люва­лися ду­же, та ще біль­шим бу­ло хви­люван­ня, ко­ли ми ро­били собі опо­яс­ки з ла­пато­го смоківно­го лис­тя й чіпля­ли їх од­не од­но­му на стег­на, аби за­тули­ти те, що уздріли, — ста­вали по черзі на коліна, ди­ву­ючись, чо­му ми такі різні, і там та­ки, під тим де­ревом по­серед са­ду, під смоківни­цею, зляг ли­ся в єди­не тіло, я, чо­ловічи­ця, ста­ла плот­тю від плоті чо­ловіка, як і за­мис­ле­но бу­ло НИМ від са­мого по­чат­ку. І ко­ли я зне­мог­ла, то зно­ву за­пала ніч, яка по­волі роз сіяла­ся до цер­ковно­го мо­року. Я ле­жала горілиць біля прес­то­лу, наді мною горів се­мисвічник, і в й­ого відблис­ках міни­лося об­личчя не чо­ловіка, кот­ро­му я лад­на­ла смоків ний опо­ясок, а то­го, хто спо­кусив ме­не з’їсти плід смоків ниці.

— Що ти зро­бив зі мною? — спи­тала я зне­силе­ним го­лосом.

— А що? — хи­мер­на посмішка за­тан­цю­вала у відсвітах се­мисвічни­ка.

— Я по­бува­ла в раю.

— Хіба це по­гано, мій ан­ге­ле?

— Ти мені дав нар­ко­тик?

— Ні, щось кра­ще. Філь­тр.

— Що це?

— От­ру­та, — він глу­хо засміяв­ся.

— Ти чак­лун?

— Ні. Щоб збу­дити ди­ку бо­жевіль­ну прис­трасть, чак лу­ни по­рушу­ють ду­шев­ну рівно­вагу. Після то­го нас­тає по­рож­не­ча, спус­то­шен­ня. А я… Що ти за­раз по­чуваєш?

— Див­не на­пов­нення в тілі. Ніби я… вагітна.

— Не бій­ся, я бе­рег­ти­му те­бе, — він дістав десь із під фе­лона сиґаре­ту і при­палив од свічки.

Вагітність мені не заг­ро­жува­ла, але я чо­мусь при­гада­ла ту жінку, яка на­роди­ла чор­та. З ріжка­ми і ра­тич­ка­ми.

— А ти свя­щеник са­моп­ра­вець, — ска­зала я.

— Хай бу­де так, — по­годив­ся він. — А що в ць­ому по­гано­го? Ду­маєш, ми чи­нимо зло? Навіть як­би це бу­ло так… то в кож­них ліках є час­тка от­ру­ти. Доб­ро са­мо ви­роб­ляє зло, бо без нь­ого во­но не існує. Так світло тво­рить тінь, якої ніко­ли б не бу­ло без сон­ця.

Він опус­тився долі ме­не, і я за­тяг­ла­ся й­ого сиґаре­тою.

З дум­ки не й­шов отой знаг­ла на­род­же­ний чор­тик, який у­яв­лявся мені не та­ким страш­ним, як й­ого ма­лю­ють. Я б й­ого ви­носи­ла за­люб­ки. Зреш­тою, чим він гірший за шмар ка­тих лю­динят, котрі бре­шуть, кра­дуть, же­руть як не в се­бе, смер­дять, не люб­лять ні ближнь­ого, ні да­леко­го… Як­би він по­годив­ся мені слу­жити, я ніза­що й­ого не спа­лила б.

Ляч­но, зви­чай­но, про­те як же ціка­во і грішно.

— От­че, а сповідь? — спо­хопи­лася я.

— Ти пре­чис­та, — ска­зав він. — За те­бе я б зап­ро­дав свою ду­шу са­мому…

Мені зда­лося, що в риз­ниці знов блим­ну­ли вог­ни­ки.

— Не тре­ба.

— Дай… — він ки­нув не­допа­лок у срібний ківшик. — Дай я об­ли­жу тво­го «но­сика». … Ко­ли ми вий­шли надвір, то від цер­кви Іва­на Бо­гос­ло­ва і від її осяй­но­го хрес­та на зем­лю вже па­дала дов­га тінь.


 

5


 

— Й­ого не знай­шли, — При­тула ви­нува­то пе­реми­нав­ся з но­ги на но­гу біля каміна. — Двоє во­долазів об­сте­жили все дно нав­про­ти ва­шого бу­дин­ку, але… знай­шли тіль­ки од­ну сітку со­роківку. Цей… Івань­ко, здаєть­ся? — ка­же, що ва­ша. І біль­ше ніяко­го сліду. — Їм тіль­ки раків зби­рати, — злос­ти­во ска­зала я.

— Яких раків?

— Тих, що во­ни мішка­ми тя­га­ють із річки. На про­даж.

Ко­лись і біля нас один та­кий ви­ринув у во­долаз­но­му кос тюмі. Я спер­шу пе­реля­кала­ся, ду­мала — кро­кодил. Тоді див­лю­ся, а в нь­ого лан­тух із ра­ками.

— Ну, навіщо ж ви так, Анас­тасіє Ми­хайлівно? Хлопці пра­цюва­ли, як той ка­зав, на совість. Все од­но їм шу­кати, по­ки не знай­дуть. Взав­тра підси­лимо ко­ман­ду, і як­що… — він зам’яв­ся.

— Що? — спи­тала я.

— Як­що ваш чо­ловік за­гинув, то й­ого не­одмінно знай дуть, а як­що… — він знов зат­нувся, вту­пив­ся своїми сон ни­ми очи­цями в камін, на­че хотів щось ви­ниш­по­рити в дав­но при­гас­ло­му по­пелі, і я чо­мусь по­дума­ла, що цей повіль­нюх страж­дає за­пора­ми. — А як­що не знай­дуть, до­ведеть­ся роз­робля­ти інші версії.

— Нап­риклад?

— Нап­риклад, са­могубс­тво. В та­кому разі ваш чо­ловік міг вий­ти з чов­на і зро­бити це де зав­годно. Про вбивс­тво я вже ка­зав. Є ще варіан­ти, про які го­вори­ти ра­но. По­чекаємо ре­зуль­татів зав­трашніх по­шуків. А тим ча­сом по­думай­те…

Мо­же, щось при­гадаєте, мо­же, щось поміти­ли за ним… нез­вичне.

Від цієї по­мис­ли­вос­ти мені ста­ло маркітно. Зда­вало­ся, При­тула не ли­ше сну­вав за­гад­кові підоз­ри у своїй круг­ленькій, як ка­вун, голівці, але й знав щось та­ке, у що не хотів ме­не втаємни­чува­ти. Не знаю, скіль­ки б він ще оги­нав­ся біля каміна, та я сто­милась від влас­ної чем­ности.

— Свої версії бу­дуй­те без ме­не, — ска­зала я. — Це ва­ша ро­бота. А тут го­ре, та й годі.

— Справді… Про­бач­те.

При­тула був та­кий спан­те­личе­ний, що, вий­шов­ши з ве­ран­ди, ви­тер об при­поріжний ки­лимок но­ги, ніби ще тіль­ки зби­рав­ся зай­ти у дім. На нь­ого навіть Тре­зор не за­гав­кав.

Сів у свій дра­ний «мос­кви­чик» — і за ним тіль­ки зня­лася хмар­ка чор­но­го ди­му.

Я зай­шла в дім, ко­ли в холі вже роз­ри­вав­ся те­лефон.

— Доб­ри­день, Се­рафи­мо.

— День по­ганий, — ска­зала я. — Мені не до жартів, Сергію, — чо­мусь ви­хопи­лося й­ого мирсь­ке ім’я.

— Щось ста­лося?

— Ста­лось. — І я ска­зала й­ому про не­щас­тя.

Вра­жений, він дов­го мов­чав.

— Я мо­жу чи­мось до­помог­ти?

— По­ки що ні. Дя­кую.

Я чо­мусь знов зга­дала ву­жа, яко­го вчо­ра при­нес­ла з лісу.

— Три­май­ся, — мо­вив отець Се­рафим. — Мож­ли­во, це якесь не­поро­зуміння. Мо­же, він жи­вий, і це ли­ше злий жарт. Дай, Бо­же, щоб так і бу­ло. Я мо­лити­муся за нь­ого як за жи­вого. І за те­бе та­кож…

— Дя­кую.

— Ти теж по­моли­ся на ніч. Про­читай вечірню мо­лит­ву.

— Я знаю тіль­ки «От­че наш».

— Тоді пов­то­рюй за мною… Гос­по­ди Бо­же наш…

— Гос­по­ди Бо­же наш, — покірно і щи­ро чи­тала я за ним вечірню мо­лит­ву, — все, в чо­му я згріши­ла в цей день, — сло­вом, ділом, по­мис­лом, Ти, як ми­лос­ти­вий і лю­дино люб­ний, прос­ти мені; мир­ний і су­покій­ний сон дай мені; пош­ли Ан­ге­ла Твой­ого Хра­ните­ля, що за­хищає та обері гає ме­не від уся­кого ли­ха. Ти — Хра­нитель душі і тіла мо­го; і я по­силаю сла­ву Тобі, От­цю і Си­нові і Свя­тому Ду­ху, нині і вічно, і пов­сякчас.

— Амінь.

— Амінь, — про­шепотіла я і по­волі пок­ла­ла слу­хав­ку, в якій ще бринів й­ого го­лос.

Од­нак тієї ночі Хра­нитель душі і тіла мо­го не пос­лав мені спокій­но­го сну. До жа­лоб­но­го нас­трою до­дало­ся прим­хли­ве по­чут­тя сумніву: чо­му во­ни всі зас­по­ко­юють ме­не, що ли­ха мог­ло не ста­тися? Ад­же все так оче­вид­но: до бе­рега при­било по­рожній чо­вен, у яко­му тем­ної вітря­ної ночі ри­бал­ка вип­лив на річку. А во­ни ніби змо­вились.

Окрім слідчо­го При­тули та от­ця Се­рафи­ма, навіть Івань­ко сто­яв на своєму. Ко­ли я пок­ли­кала й­ого ве­черя­ти (кар­лик так і не по­лишав бе­рега), він ска­зав, що сам ва­рити­ме юш­ку біля річки і виг­ля­дати­ме Нес­то­ра… Ба­ба з во­за, роз­дра то­вано по­дума­ла я. Як­би ще й Тре­зора нав­чи­ти ва­рити собі юш­ку.

Ну, хай би вже цей провінцій­ний опер При­тула бу­дував свої не­долугі версії, й­ому не ди­во, а ці й собі ту­ди ж. Утім, до При­тули я та­кож бу­ла упе­ред­же­на. Бо ко­ли і в нас­тупні два дні підси­лена ко­ман­да во­долазів кіль­ка разів про­чеса­ла всю ак­ва­торію нав­про­ти на­шого бу­дин­ку і не знай­шла тіла, й­ого за­питан­ня вже не ви­дава­лися та­кими без­глуз­ди­ми, а мій сумнів — при­мар­ним. Хоч, мо­же, й нав­па­ки — те­пер він, цей сумнів, і був моєю постій­ною при­марою.

Пошук на сайті: