Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Мож­ли­во, тіло віднес­ла підвод­на течія, — ка­зав При­тула. — Тоді за­лишаєть­ся че­кати, по­ки во­но спли­ве са­ме і хтось ви­пад­ко­во на нь­ого нат­ра­пить. Але й че­кати прос­то так ми не маємо пра­ва. Скажіть, будь лас­ка, Анас­та сіє Ми­хайлівно, ви по­дума­ли над тим, про що я вас про­сив?

Ми знов сиділи з ним у холі, і При­тула так са­мо з цікавістю роз­гля­дав куп­ку по­пелу в каміні, приг­ля­дав­ся до ме­тале­вої ко­цюб­ки, на­че сподівав­ся закміти­ти на ній сліди кро­ви.

— Так, — ска­зала я й­ому на до­году. — Але нічо­го особ­ли­вого при­гада­ти не мо­жу.

— Тоді да­вай­те пе­рей­де­мо до тра­дицій­них за­питань. Чи бу­ли у ва­шого чо­ловіка во­роги? Аж такі, щоб од­ва­житись…

— Во­роги, су­пер­ни­ки, ко­хан­ки… так? — зіронізу­вала я. — Хо­чете пог­ря­бати­ся в чу­жому лайні? Вам це по­добаєть­ся?

— Як­раз у лайні най­частіше й схо­вані всі роз­гадки, — за­дово­лено ска­зав він, ніскілеч­ки не об­ра­жа­ючись. — І то в пря­мому ро­зумінні ць­ого сло­ва, Анас­тасіє Ми­хайлівно.

Я брид­ли­во по­мор­щи­лась.

— Так так, у  л а й н і, — він з та­кою на­соло­дою пов­то­рив це сло­во, зат­ри­му­ючи й­ого на язиці, на­че пе­реді мною сидів не стар­ший упов­но­важе­ний кар­но­го роз­шу­ку, а жук гнойо вик. — Хо­чете прик­лад?

Я сте­нула пле­чима, але При­тула сприй­няв це як зго­ду.

— Будь лас­ка. Не­щодав­но в од­но­го на­шого фер­ме­ра вкра­ли най­кра­щого ба­рана. Та ви й­ого, ма­буть, знаєте…

— Ко­го — ба­рана?

— Та ні, фер­ме­ра, зви­чай­но, — він чи про­пус­тив шпиль­ку між вух, чи про­бачив як мою не­до­ум­ку­ватість.

— Звідки ж мені й­ого зна­ти?

— Й­ого гос­по­дарс­тво тут від вас не­дале­ко, відра­зу за лісом. А ба­ран­ця… ба­ран­ця вже не­має. Пішов, як той ка­зав, на шаш­лик. Так от, ко­ли фер­мер звер­нувся до нас, щоб знай­шли злодіїв…

— Хіба кар­ний роз­шук зай­маєть­ся ба­рана­ми? — зди­вува­лась я. — Іноді… — на­решті знітив­ся При­тула. — Тоді я відра­зу гай­нув до лісу. Ба­рана, пев­на річ, жи­вим не зас­тав, ну, і злодіїв уже й слід про­холов. Тоб­то ба­гат­тя вже ви­чах­ло, але ба­чу з кісток, що та­ки ж ба­рана тут зас­ма­жили. — Він знов по­дивив­ся на попіл в каміні, на­че підоз­рю­вав, що й там мо­жуть бу­ти приг­ря­бані ба­ранячі кісточ­ки. — Ага, ду­маю, раз їли пи­ли, то й насліди­ли… — І ви знай­шли там не­допа­лок від сиґаре­ти, а по нь­ому й са­мого злодія? — здо­гада­лася я.

— Е е е, ні, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — від утіхи він знов ледь не по­тер до­лонь­ка­ми. — То тіль­ки в кінах зло­чинців лов­лять че­рез не­докур­ки та за­губ­лені ґуд­зи­ки. А в житті все інак­ше, в житті тре­ба пор­па­тися, як ви ка­жете, в лайні.

Тож я об­сте­жив там усю місцевість, заг­ля­нув під ко­жен ку­щик, і на тобі, маєш — во­но, стер­во, на­жер­ло­ся свіжи­ни і, звісно ж, ку­пу, про­бач­те, нак­ла­ло. А біля ку­пи, як і го­ди ть­ся, ще й папірець ле­жить — підтер­ло­ся, зна­чить.

Я знов змор­щи­ла но­са, але цікавість та­ки взя­ла го­ру: — І що?

— А що, інший по­гиду­вав би, зви­чай­но, ті, що зби­ра­ють не­докур­ки й ґуд­зи­ки, об­ми­нули б де­сятою до­рогою, а я — ні. Ну, ту­алет­но­го па­перу там же не бу­ло, діста­ло з ки­шені, що під ру­ку втра­пило… При­див­ля­юся ближ­че, а там щось по­писа­но. Тут уже гріх, як той ка­зав, не роз­горну­ти й не про­чита­ти. І знаєте, що то бу­ло? Ніко­ли не вга­даєте.

Кви­танція з ательє по ре­мон­ту взут­тя. А на ній і прізви­ще, і до­маш­ня ад­ре­са зло­дюги, і не тре­ба тобі ніяких відбитків пальців.

Й­ого очиці світи­лися втіхою, кир­па­тий ніс за­дер­ся ще дуж­че і на­гаду­вав дводірча­того ґуд­зи­ка — ре­човий до­каз про­фесій­ної са­мов­певне­нос­ти. Та рап­том, зустрівшись із й­ого пог­ля­дом, я май­же фізич­но відчу­ла, як ме­не коль­ну­ли два шиль­ця, що за­гос­три­лися на самісінь­ко­му споді й­ого во­дявих очей.

Він, цей коль­кий пог­ляд, якось зовсім не прис­та­вав до тієї при­шелеп­ку­ватої при­годи, яку щой­но роз­повів При­тула, і те­пер мені зда­вало­ся, що роз­повів він її не з доб­ро­го ди­ва, не для роз­ва­ги й тим біль­ше не для пох­ва­ли влас­ної глу­поти.

— То на чо­му ми зу­пини­лися, Анас­тасіє Ми­хайлівно?

— На ба­ранах.

— Ні, я за­питу­вав, чи бу­ли у ва­шого чо­ловіка во­роги.

— У ко­го їх не­має? Мо­же, у вас? Той, що здав драні че­реви­ки в ательє, пер­ший вас порішив би.

— Отож і я про те са­ме. Хо­ча, за логікою подій, нам тре­ба по­чина­ти з іншої версії. Це, звісно, спра­ва делікат­на, але обов’язок при­мушує ме­не за­пита­ти: в яких сто­сун­ках пе­ребу­вали ви зі своїм чо­ловіком?

— Ви хо­чете ска­зати, що й­ого мог­ла вби­ти я?

— Зовсім ні, я ж не­дар­ма ка­жу про іншу версію. Як­що, нап­риклад, жінка жи­ве з чо­ловіком, як со­бака з ко­том, то цей, ви­бач­те, кіт сам мо­же зій­ти з дво­ру та ще й так, щоб потім су­чеч­ка не ду­же з то­го раділа. Ви ро­зумієте, що я маю на увазі? Імітацію за­гибелі.

— Ми не жи­ли, як со­бака з ко­том. Нес­тор ме­не ду­же лю­бив, — ска­зала я з вик­ли­ком, про­ща­ючи й­ому «су­чеч­ку», яка не те, що не вко­лола ме­не, а рад­ше потіши­ла. Я навіть ґрацій­но за­кину­ла но­гу на но­гу, ви­соко ого­лю­ючи стег­на і де­монс­тру­ючи й­ому при­нади, за які ме­не мож­на бу­ло не ли­ше лю­бити, а й зап­ро­дати ду­шу са­мому ди­яво­лу чи, скажімо, ки­нути­ся з мос­ту у во­ду.

При­тула ніяко­во за­вов­ту­зив­ся в кріслі і, зви­чай­но ж, схо­вав свої оч­ка в камін. Ме­тале­ва ко­цюб­ка бу­ла й­ому знач­но миліша.

— Там, де ве­лика лю­бов, як­раз і роз­го­ря­ють­ся найбільші тра­гедії, — ска­зав він.

— Ми не бу­ли Ро­мео і Джульєттою. Ми бу­ли нор­маль­ним су­ча…сним под­ружжям. І не лю­били гра­тися в піжмур­ки.

— То, мо­же, у нь­ого бу­ли при­чини пе­рехо­вува­тися від ко­гось іншо­го? От він і ви­гадав собі та­ку вте­чу.

— Від ко­го? — спи­тала я.

— Ну, вся­ке мо­же бу­ти. Ваш чо­ловік зай­мав­ся бізне­сом…

— Який там бізнес, так, од­на наз­ва. — І все од­но мог­ли бу­ти кон­ку­рен­ти, конфлікти.

Зреш­тою, бор­ги, — вліпив у самісінь­ке око При­тула.

— Знаєте, я в й­ого спра­ви якось не втру­чалась. І Нес­тор ме­не оберігав од зай­вих кло­потів і хви­лювань. Він був…

— Але фірма «Плу­тон» за­реєстро­вана на ва­ше ім’я, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — пе­ребив ме­не При­тула.

— Чис­та фор­мальність, — ска­зала я, зав­ва­жив­ши, що він знає про нас на­бага­то біль­ше, ніж мені зда­вало­ся. — Я при­дума­ла цю наз­ву і ста­ла, так би мо­вити, хре­щеною ма­мою.

— До речі, чо­му «Плу­тон»? — поціка­вив­ся він.

— Ви ж знаєте, чим зай­ма­лася фірма. А Плу­тон — це той же Аїд, бог підзем­но­го світу, во­лодар царс­тва тіней по­мер­лих. Тіль­ки Аїд зву­чить пох­му­ро, а Плу­тон — ні.

Плу­тон оз­на­чає «ба­гатий», він во­лодіє ве­личез­ни­ми підзем­ни­ми скар­ба­ми і людсь­ки­ми ду­шами.

— Зро­зуміло, — зітхнув При­тула. — Об­лиште, як той ка­зав, уся­ку надію ті, хто вхо­дить сю­ди… Здаєть­ся, та­кий був на­пис біля вхо­ду до то­го царс­тва?

— У Дан­те — так. Ви зга­дали цю кри­лату фра­зу то­му, що фірма на мілині?

— Я не знаю ста­ну ва­шого бізне­су, Анас­тасіє Ми­хай лівно. Але як­що спра­ва дій­шла до бан­крутс­тва, то в та­ких ви­пад­ках мож­на при­пус­ка­ти й суїцид. І то не ли­ше від без­ви­ході. Ко­лись навіть ви­сокі ком­партійні сек­ре­тарі, спій­мані на каз­нокрадстві, кінча­ли жит­тя са­могубс­твом.

Ви ду­маєте, від гань­би? Ні, тіль­ки для то­го, щоб спра­ва не дій­шла до конфіскації наг­ра­бова­ного. Щоб усе за­лиши­ти, як той ка­зав, своїм виш­креб­кам. І як­що ви ка­жете, що чо­ловік вас ду­же лю­бив, то міг…

Гос­по­ди, в які нетрі заліз цей жу­чок гной­овик! І все тіль­ки че­рез те, що я, ду­репа, з са­мого по­чат­ку не роз­повіла, як усе відбу­лося на моїх очах. А те­пер зад­ку­вати бу­ло вже пізно.

— Зро­зумій­те ме­не пра­виль­но, — ска­зав він, — те, що чо­ловік уто­пив­ся, як ви вва­жаєте, з не­обач­ности, знімає з ме­не всі кло­поти. Та я хо­чу до­помог­ти вам, Анас­тасіє Ми­хайлівно, щось ме­не тут не­покоїть. Не хо­чу вас за­ляку ва­ти, але як­що фірма, а те­пер і все май­но на­лежить тіль­ки вам, то цілком мож­ли­во…

Зне­наць­ка зад­зво­нив те­лефон, ми обоє зав­мерли і з нас­то­рогою по­диви­лись од­не на од­но­го.

Я підве­лась і взя­ла труб­ку.

— Не знай­шли? — спи­тав він.

— Ні.

— От бач, мо­же, не все так по­гано. Молімо Гос­по­да Бо­га і сподівай­мо­ся на кра­ще.

— Ви­бач…те, у ме­не тут лю­ди.

— Я пе­ред­зво­ню, — ска­зав він і пок­лав труб­ку.

При­тула не­виму­шено пор­пався очи­ма в по­пелі, та я бу­ла пев­на, що за­раз він проміняв би й­ого ра­зом з ко­цюб­кою на те, щоб дізна­тися, хто дзво­нив. Од­нак я й­ому не ли­шила та­кого шан­су, бо, сівши у крісло, відра­зу пе­репи­тала:

— Цілком мож­ли­во — що?

— Що для вас та­кож існує заг­ро­за.

— Не ду­маю, — ска­зала я. — Ви пе­ребіль­шуєте наші стат­ки. Мені здаєть­ся, ви вза­галі все пе­ребіль­шуєте.

— Мож­ли­во, — по­годив­ся він і підвівся. — Але це мій ме­тод, Анас­тасіє Ми­хайлівно.

— Усе пе­ребіль­шу­вати?

Пошук на сайті: