Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Од­но­го ра­зу в ме­не все­лив­ся який­сь біс, і я, по­рушу­ючи еле­мен­тарні нор­ми без­пе­ки, жар­то­ма на­вела за­ряд­же­ний пісто­лет на нь­ого, але Го­ря не повів і бро­вою.

— Стріляй…

Ме­не з го­лови до п’ят пой­ня­ло не­само­вите збуд­ження.

— Ну?.. Сміливіше!

Чи то від не­давнь­ого нев­до­волен­ня, чи, мо­же, за­воро же­на маґне­тиз­мом смер­то­нос­ної зброї, але я мов­би здуріла.

Трішки відвівши ду­ло убік, різко на­тис­ла на спуск. Той постріл про­лунав для ме­не ус­тократ гучніше за інші. Не знаю, де про­летіла ку­ля, але він і тоді навіть не кліпнув, на тон­ко­му лиці не зво­рух­нувся жо­ден нерв, хоч во­но ви­дава­лось іще хижішим.

— Про­бач. Го­рю, про­бач, — я швид­ко підій­шла до нь­ого і поцілу­вала в хо­лодні гу­би.

— За що? — спи­тав він. — За те, що ти не вби­ла ме­не?

— Дур­ний жарт… Тіль­ки ду­же силь­ний чо­ловік здат­ний на та­ку вит­римку й ри­зик, — зад­ля влас­но­го вип­равдан­ня я вда­лася до най­хитрішо­го комплімен­ту, який діє на всіх чо­ловіків безвідмов­но.

— Це ро­бить­ся не так. Хо­чеш? По­кажу.

У нь­ого десь знай­шло­ся яб­лу­ко. Справжнє. Ве­лике, чер­во­не. І, відій­шов­ши кроків на п’ять, він пос­та­вив й­ого собі на го­лову.

— Ні, — ска­зала я.

— То, мо­же, поміняємо­ся місця­ми?

— Да­вай. І ли­ше тоді, ко­ли він сам пос­та­вив мені на го­лову яб­лу­ко і відій­шов на де­сять кроків, зро­било­ся страш­но.

Він підвів пісто­лет у ви­тяг­нутій руці на рівень очей і прицілив­ся. Зда­вало­ся, чор­на цівка ди­вить­ся мені пря­мо в лоб. Я ми­моволі зап­лю­щила очі.

— Ні, не так, — ска­зав він.

Я по­лег­ше­но роз­ту­лила повіки.

— Роз­дягни­ся, — поп­ро­сив він, хоч на мені бу­ла тіль­ки та са­ма ко­ротень­ка, ви­ще пу­пика, маєчка і… вже тіль­ки нижні тру­сики.

Я взя­ла яб­лу­ко, щоб не впа­ло, і зня­ла з се­бе все.

— Ось те­пер ти справжнісінь­ка Єва.

Він підій­шов до ме­не, сам при­мос­тив яб­лу­ко на маківці го­лови і знов одміряв де­сять кроків. А потім… я ще не встиг­ла наб­ра­тися но­вого стра­ху, як він швид­ко ски­нув ру­ку до­гори й вистрілив. Мені зда­вало­ся, що яб­лу­ко так і ли­шило­ся в ме­не на го­лові, хоч во­но роз­летіло­ся на шмат­ки. Але звер­ху щось тис­ло і тис­ло, я не вит­ри­мала, опус­ти­лася на коліна, а тоді ляг­ла горілиць і зап­ла­кала.

Він схи­лив­ся наді мною, та замість то­го, щоб втіши­ти, взяв різко і гру­бо, як ос­танню ляр­ву, і тоді я — о, ди­во — впер­ше відчу­ла се­бе й­ого реб­ром, впер­ше відчу­ла з ним цілко­вите злит­тя — гос­тре й три­вале.

Він це зро­зумів. А тро­хи зго­дом ска­зав:

— Дар­ма ти не вби­ла ме­не. Ти навіть не у­яв­ляєш, скіль­ки б тобі за це зап­ла­тили.

Я тоді змов­ча­ла. При­голом­ше­на не­без­печною і та­кою нес­подіва­но со­лод­кою грою, зовсім не зва­жила на й­ого сло­ва. Не на­дала їм зна­чен­ня. І тіль­ки пізніше спи­тала:

— Тобі до­води­лося стріля­ти в лю­дину?

— А ти як ду­маєш? — він так по­дивив­ся на ме­не, що я все зро­зуміла. Зро­зуміла і біль­ше ніко­ли не по­вер­та­лася до тієї роз­мо­ви.

На­ша ран­ко­ва стріля­нина вщух­ла ще до то­го, ко­ли во­на роз­по­чала­ся в полісь­ко­му кар’єрі, бо спра­ви «Плу­тона» кру­то пішли вго­ру, й ми ку­пили но­ву розкішну квар­ти­ру на Со­лом’янці з єди­ним не­доліком — да­лечень­ко від ста діону.

Він не шу­кав ме­не, не до­магав­ся, хоч, я зна­ла, міг знай­ти під зем­лею, навіть у царстві Аїда. І за це я бу­ла й­ому вдяч­на.

Уже аж тоді, ко­ли ми пе­реб­ра­лися на при­роду і Нес­тор при­гасив свою чо­ловічу пильність (чи са­ме жит­тя її при­га си­ло), я поїха­ла до Києва в но­таріаль­ну кон­то­ру, і там, на ву­лиці Ко­цюбинсь­ко­го, зустріла й­ого.

Він са­ме вий­шов із шістсо­того «мер­са», вий­шов із задніх две­рей, які прит­ри­мував без­шиїй охо­ронець, і ми вмить упізна­ли од­не од­но­го. Ко­ли він ме­не по­бачив, й­ого об­личчя ста­ло май­же та­ким, як тоді, під ду­лом мо­го пісто­лета, про­те я зна­ла, що мо­же при­хову­вати­ся за тією нез­во­рушністю.

— Нас­та­ся…

Ми стри­мано привіта­лися й відій­шли тро­хи далі від «мер­са».

Без­шиїй бур­ми­ло і собі ру­шив бу­ло вслід за на­ми, але враз зу­пинив­ся — бос тіль­ки по­вер­нув ру­ку до­лонею на­зад.

— Як ти? — спи­тав він.

— Жи­ву.

— Гар­на. Тяж­ко гар­на. Тіль­ки трош­ки бліда. Та­ким жінкам блідість, зви­чай­но, до ли­ця, але… Те­бе ніхто не об­ра­жає?

— Ні, — ска­зала я.

— Не сприй­ми це за нав’яз­ливість, але я хо­чу, щоб ти зна­ла… Як­що те­бе хтось об­ра­зить чи тобі потрібна бу­де моя до­помо­га, то я зав­жди до твоїх пос­луг.

— Дя­кую.

Він дістав зі спідньої ки­шені сіро­го піджа­ка пор­тмо­не, ви­добув з нь­ого візит­ну кар­тку і від ру­ки до­писав на ній но­мер мобіль­но­го те­лефо­ну.

— Ти все зро­зуміла?

— Так, дя­кую.

— Ти зо­бов’яза­на бу­ти щас­ли­вою, — ска­зав він і по­волі пішов до ма­шини.

До но­таріаль­ної кон­то­ри не за­вер­нув. На­пев­но, він ту­ди й не зби­рав­ся за­ходи­ти, а зу­пинив ав­то, помітив­ши ме­не з вікна.

Що мені по­доба­лося в ць­ому чо­ловікові, то це те, що він ніко­ли ніку­ди не поспішав. Мож­ли­во, знав, що й­ого ніхто ніде не жде, що без кож­но­го з нас, як без то­го Гри­ця, во­да ос­вя­тить­ся.

Я пог­ля­нула на й­ого візитівку й аж ро­та відкри­ла.

Гри­горій Се­мено­вич Сірен­ко. На­род­ний де­путат Ук­раїни, пре­зидент бла­годій­но­го фон­ду «Ди­тяче сер­це».

Ну, зви­чай­но, такі лю­ди не їздять по но­таріаль­них кон­то­рах. До та­ких лю­дей но­таріус приїжджає сам.

Жаль, по­дума­ла я, що до­ведеть­ся ви­кину­ти та­ку клас­ну візит­ну кар­тку. Од­нак но­мер, ви­веде­ний від ру­ки, я за­ноту­вала у свій за­пис­ник і, як ви­яви­лося, не­дарем­но.


 

7


 

На першій же ав­то­зап­равці пра­воруч по трасі я за­лила по­вен бак бен­зи­ну, і мій «фор­дик» аж пож­вавішав, — встро ми й­ому ще мітлу в глуш­ник, то здій­меть­ся й по­летить. Я щед­ро до­дала й­ому ґазу.

Ве­ресень ць­ого ро­ку ви­дав­ся нап­ро­чуд теп­лим, і хо­ча на осич­ках обабіч до­роги по­деку­ди вже чер­воніло лис­тя, а в лісі дос­тигли ліскові горішки, — дов­ко­ла ще сто­яло, вва жай, пе­резріле літо. Ото лиш тієї ночі в цей ве­ресень вдер­ла­ся на ко­рот­кий час сль­ота­ва вітря­на осінь, щоб ос­та точ­но пе­реки­нути до­гори дном на­шого з Нес­то­ром чов­ни ка, який і без то­го три­мав­ся на пла­ву вже з ос­танніх сил.

Відтоді та ніч для ме­не не кінча­лася, спер­шу ніч жа­ху, а потім ніч ди­кої невідо­мос­ти, мо­торош­но­го невідан­ня нез­наття, яке та­кож пе­рерос­ло в страх, хай інак­ший, ліпле ний з іншо­го тіста, але, мож­ли­во, ще біль­ший за пер­ший.

Що з Нес­то­ром? Й­ого не­має і він є. Навіть на кермі ць­ого ав­то­мобіля я ще відчу­ваю до­тор­ки й­ого жорс­тких, мов камінь, рук, що ствер­дли від то­го ж ка­меню, з яким він мав спра­ву до ско­ну (до ско­ну?..), ось у міні баґаж нич­ку ле­жить й­ого по­лег­ше­не «марль­бо­ро» (сидів уже на мілині, а мар­ку три­мав до кінця… до кінця?), і я, хоч дав­но на­мага­юсь ут­ри­мува­тися від шкідли­вих зви­чок, дістаю сиґаре­ту, при­палюю від ав­топри­курю­вача і, як то зав­жди бу­ває після три­валої пе­рер­ви, відра­зу відчу­ваю лег­ке за­памо­рочен­ня.

Як­що він пішов від ме­не отак, то… з Бо­гом, але як мені далі бу­ти в ць­ому нез­натті невіданні? На­че підвіси­ли те­бе до су­хої гіля­ки, а заш­морг ніяк не за­тяг­неть­ся. Ще доб­ре, що ма­ла обачність, де­що при­пас­ла, за­оща­дила в ті ча­си, ко­ли Нес­тор не ра­хував гро­шей, смітив ни­ми на всі бо­ки, не ду­ма­ючи про чор­ний день. Але ж він не здо­гаду­вав­ся про мою за­ощад­ливість, то як же міг по­кину­ти ме­не нап­ризво­ляще без ро­боти і гро­шей? Ага, то­го ве­чора він ще ка­зав щось про стра­хов­ку, тіль­ки хто ж тобі її вип­ла­тить, як­що смер­ти не­має… Во­на є і її не­має. Ска­зити­ся мож­на.

Я дуж­че при­тис­ла ак­се­лера­тор, аж за­пища­ло щось у дви­гуні, і мені зна­доби­лася май­же хви­лина, аби зро­зуміти, що з ма­шиною все га­разд, — то в то­му ж міні баґаж­ничку, за­хара­щено­му а­удіока­сета­ми та вся­кою вся­чиною, по­давав сиг­на­ли Нес­торів «стіль­ник». Я в’їха­ла в зо­ну мобіль­но­го пок­риття. Ко­мусь ду­же потрібний був мій чо­ловік, бо мобіль­ник не вга­вав, я взя­ла й­ого і, ввімкнув­ши зв’язок, піднес­ла до ву­ха.

— Де ти про­пав?! — не до­чекав­шись відгу­ку, спи­тав жіно­чий го­лос не так стри­воже­но, як на­хаб­но. — Я вже не знаю, що й ду­мати.

Мені ви­дав­ся знай­омим цей го­лос, і ду­же ду­же за­хоті ло­ся пос­ла­ти її ту­ди, ку­ди такі цяці хо­дять постій­но і за­люб­ки, хоч об­ра­жа­ють­ся, ко­ли їх ту­ди по­сила­ють. Втім, по­чина­ти з ць­ого в моєму ста­новищі бу­ло б лег­ко­важ­но, і я ска­зала ко­лишній своїй пар­тнерці:

— Аніто, це Нас­тя. Їй на­дов­го заціпи­ло. Тро­хи по­вагав­шись, я все та­ки виріши­ла її при­голом­ши­ти.

— Нес­то­ра біль­ше не­ма.

— Як… не­ма?

— Отак. Він за­гинув, — ска­зала я і відімкну­ла зв’язок.

Те­пер і ти по­муч­ся, ляр­во.

А ось тобі й столь­ний град. Як­що не пот­раплю в «тромб», то ще встиг­ну заг­ля­нути до «Плу­тона»… чи, певніше ска­за ти, вже прос­то до май­стерні. А рап­том…

Пошук на сайті: