Тарасюк Галина
Покоївка
Кримінальний роман
1
Віорелія Віорелівна пробудилась від головного болю і відчуття, що вона проспала. Глянула у вікно – день білий! За вікном – шамріння, брязкіт відер, жіночі притишені голоси. Встала, підійшла до вікна: так і є – Міля підмітає подвір’я та квіти поливає, щоб свіжіше було. І при тому ледве ноги волочить. Ні, Міля таки права – вона геть постарілась і недаремно проситься на пенсію. Треба шукати їй заміну… От вже й гомонить сама із собою… Але ж бо…
І тут тільки Віорелія Віорелівна вздріла на лавочці під розлогим кущем ясмину довгі засмаглі жіночі ніжки у білих модельних босоніжках. А це ще що за новина? Щось на Мілю не схоже. За двадцять років вірної служби Міля не посміла привести у їхній двір навіть улюблену племінницю, дочку старшої сестри, в якій бездітна Міля душі не чула.
І раптом – ця дівуля!.. Віорелія Віорелівна починала нервувати. Позаду була безсонна ніч, тривожне кількагодинне забуття з кошмарами на світанку, і важка, як баняк, голова, і… все її життя – з тієї неділі, коли її через тиждень після випускного вечора батьки віддавали заміж за молодого голову їхнього колгоспу, але вже підтоптаного парубка Тодора Чепрагу. Наречена не перечила. Перше несподіване кохання ще не встигло скаламутити її дитинну душу, підпалити гріховним вогнем її цнотливе серце. А тому Віоріка навіть щаслива була, що виходить заміж на заздрість всім сільським дівкам за такого поважного чоловіка, якого навіть її тато називав домнулом1. Так вона й прожила все життя за домнулом Тодором Чепрагою з тихим вдоволенням, що їй найбільше з усіх сільських дівчат повезло. Авжеж, коли порівняти її життя головихи з їхнім, проминулим на нормах та свинофермах, в нестатках і сварках із п’яними чоловіками – тими смердючими їздовими чи замурзаними трактористами, то хоч-не-хоч щасливою будеш. І Віоріка була щасливою – покірною, терплячою жінкою, що й досі боїться підняти на свого домнула сердитий чи сумний погляд, не те що голос… Та останнім часом той голос рвався із неї то нежданим плачем, то істеричним сміхом, то глухим наріканням… Але один лиш вигляд Тодора Йоновича, неприступний, зверхньо-поблажливий, загонив той збурений в її душі голос назад колом у горло…
Одно слово, причин для роздратування було предосить, отож Віорелія Віорелівна, навіть не причесавшись, в одному пеньюарі вийшла на балкон і строго спитала згори стару наймичку:
– Мілю, що сталося? Що за галас із самого ранку?!
Міля підняла тісно запнуту хусткою сухеньку, як маківка, голівку і
винувато проквилила:
– Та же я вам, домно2, заміну привела… Як і обіцяла…
– Мені? Заміну? – не зрозуміла Віорелія Віорелівна.
–Та же як обіцяла, – товкла своєї Міля.
Тим часом з-під куща винирнула гінка, чорнява і досить-таки стильна дівчина. Вона стояла на тлі розквітлого ясмину, розставивши тонкі довгі ноги, ледь прикриті куценькою спідничкою, з таким виглядом, ніби її фотографували для останньої сторінки “Бульвару”.
“А що, нічогенька могла б бути мені заміна. Тодоріці сподобалася б…” – З гіркою іронією подумала Віорелія Віорелівна, збагнувши нарешті, що то Міля привела заміну собі, тобто нову прислугу. Вже з місяць, як Міля, що віднаймитувала в них із Тодорікою тридцять років, квилить відпустити її, як вона каже, “на пенсію”, бо вона вже й сили не має та й нібито мусить доглядати старшу сестру, яка вже ніц нічого не годна, навіть з ліжка встати, а замість себе обіцяє привести свою непоту3, дівчину вельми чемну і спритну. От і привела, як обіцяла. Але що та спритна племінниця годна, окрім того, що ноги розставляти, як… не при людях будь сказано, на фотку для вульгарної газетки?
Роздратування в душі Віоріки наростало. Уздрівши, як враз порожевіло лице ґаздині, Міля злякано заквилила, плутаючи румунські та українські слова:
– Драго домно, не майте гніву… це моя непота, моя племінниця Жоржетта… Вона буде вам як я… От побачите…
Помітивши краєм ока, що на квиління Мілі, невидимої за високим парканом, повертають голови поодинокі ранні перехожі і з цікавістю починають розглядати на балконі другого поверху її, не причесану, в одній нічній сорочці, Віорелія Віорелівна сердито обірвала бесіду:
– Мілю, ґата!4 Абись була за хвилю перед мене! – І щезла за важкими портьєрами спальні.
Доки стара наймичка дерлася на другий поверх, Віорелія Віорелівна встигла не лиш переодягнутись, а й причепуритись. Не хотілося перед молодою нахабною дівкою постати старою, пом’ятою нечепурою. Чого доброго, ще понесе в зубах по цілому району яка нечипойда та колишня головиха… Інша справа – Міля. До Мілі вона звикла. Авжеж. За тридцять років Міля була чи не єдиною порадницею і розрадницею в її заможному, але бідному на добрих людей житті. Даремно мама тривожилась, аби Міля (тоді жвава, весела молодичка, якій би, як казала мама, ланковою, передовою дояркою, а вона – в наймички) та не влізла між молоде подружжя. Мамині страхи лиш дратували недосвідчену в житті та безпорадну в господарці Віорічку, для якої перші роки подружнього життя виявились справжньою каторгою. Одне за одним пішли діти, Лєнуца й Даник, ще й вчилась заочно. Треба було і няньки, і наймички, і мами рідної. Тож ними для юної Віорічки і стала Міля.
А те, що Тодоріка до неї прихильний був, то що тут поганого? Не мав же кидатися звіром на заповзятливу служницю!.. Так Міля і зостарілась біля них, непомітно перетворившись із вродливої, моторної, наче ртуть, молодички у затуркану бабу, з виразом вічної провини на пісному старіючому личку. І цей винуватий вигляд служниці останнім часом вельми подразнював і без того слабкі нерви Віорелії Віорелівни, викликаючи в неї самої… почуття вини не тільки перед Мілею, а цілим білим світом.
Тож часом тепер, задумуючись над власним життям, Віорелія Віорелівна починала запізно дивуватися з Мілиної самопожертви. І все частіше згадувати давні підозри матері. Але, Господи, що вже згадувати?! Коли й було що, то давно загуло… І Тодоріці давно не до них з нещасною Емілією. Він на старість тільки в смак входить…Тепер багатому чоловікові – воля: хоч гарем заводь, ніхто не осудить, не затаврує ганьбою, не звільнить з роботи по партійній лінії… Ні стиду перед людьми, ні страху перед Богом…
Так думала Віорелія Віорелівна, виходячи у просторий хол на другому поверсі, заставлений дорогими італійськими меблями, велетенськими фікусами та розквітлими олеандрами. Наймички вже чекали, знічено тупцюючи під вазонами, як дві загублені серед лісу Червоні Шапочки. Міля – з винувато-скорботною міною, втупившись у підлогу, а та, друга… ніби з якимось прихованим викликом, хоч вже ноги, тонкі та довгі, тримала прикупі і личко робила привітно-прохальним… Чи, може, то їй тільки здавалося ?..
Віорелія Віорелівна сіла в м’яке золотисте крісло і наймичок запросила, одверто спостерігаючи за тим, як вони всідаються: Міля, як завше, скраєчку, мов сторожка пташка – зробиш необачний рух, спурхне і вилетить крізь вікно… Що б там у них з Тодорікою замолоду було не було, але, до честі Мілі, вона ніколи не нахабніла, ніколи бодай жестом чи поглядом не виказала себе. Або справді між ними нічого не було, або Міля велика артистка… А що трималася все життя їхнього дому, то теж нічого дивного в тім нема – хіба на нормах чи на фермі їй легше було б? А так прожила як в Бога за пазухою, у теплі та добрі… хоч, як на Віоріку, за дверима – у щастя-долі… Але сама винна, бо сама собі обрала такий шлях, а могла ж, могла і заміж вийти, і сім’ю мати, ніхто ж її не тримав на прив’язі, ніхто не силував…
Зате племінниця, по всьому видно, не повторить помилки своєї матуші5.
“Ця своє візьме. З горла видере! Он як сідає на диван, мов кінозірка яка, і зразу ж – нога на ногу, спідниця підсунулась під саме “далі вже нікуди”, волосся пишне розтрусила по плечах, ніби перед нею не Віоріка, а журі конкурсу краси!” – прискіпливо вивчала нову прислугу Віорелія Віорелівна.
“З цієї пройди така покоївка, як з мене космонавт”, – зробила невтішний висновок, але вголос відмовляти не поспішала. Шкода було Мілі, та й хотілося трохи розважитись балачкою. Тому й почала приязно: