Покоївка – Галина Тарасюк

***

Із двору виїхали, коли на містечко впали густі бузкові сутінки. Вулиці були безлюдні, ще темні. От-от мали спалахнути ліхтарі. Синя, підтоптана, як і її ґаздиня, “дачія”, легко злившись із сутінками, набрала швидкість і вилетіла з центральної вулиці райцентру на трасу, що вела до міста.

Жінки мовчали, хоч Віорелії хотілося бодай щось сказати, аби розрядити напругу. Ну хоча б похвалити Жоржетту за те, що так хвацько водить машину, чи застерегти, щоб їхала повільніше, а то ще чого доброго… Зараз ніхто, надто крута базарна молодь, не дотримується правил. Женуть, як подурілі, навіть на червоне світло. Але слова колом стояли в горлі, зцементовані образою на Тодоріку і на цілий білий світ. І Віорелія лиш слину ковтала, смішно витягуючи шию, мов курка, що вдавилась кукурудзиною.

Голосне кавкання Віорелії і це її куряче шарпання шиєю дратували Жоржетту, але вона мусила, мусила все стерпіти ради благородної мети. І дівчина міцніше стискала кермо, заціплювала зуби і дивилась вперед, щоб лиш бачити дорогу, дорогу, дорогу, і більше нічого, крім дороги, що наближала їх до міста.

За якусь годину вони добрались до околиці обласного центру, якраз в тому районі, де розбудували місцеві “круті” своє власне “царське село”. Віорелія давно не була в місті, тож з цікавістю обзирала залиті світлом потужних ліхтарів дивоглядні вілли, розфарбовані в різні кольори, вибудувані за такими фантастичними проектами, що ні в казці сказати, ні пером описати. “Не те що мій похмурий, як танк, дім”, – подумала.

Жоржетта викрутила різко кермо, і машина звернула вліво, і в’їхала в ледь помітний проїзд у посадці, що відділяла “село” від траси, і поїхала по вулиці в глибину масиву. Зупинилися в тіні високої мурованої огорожі, за якою височів світло-рожевий котедж з колонадами, баштами і башточками, освітлений ззовні і зсередини, як цяцьковий будиночок.

– Це той палац, який він… – Віорелії здалось, що в Жоржетти від гніву перехопило подих, – подарував своїй коханці, Сніжані, так її звати, в той день, коли ця… народила йому сина. Ублюдка такого ж, як він.

Лайливий тон покоївки покоробив Віорелію: – Жоржетто, зважай на слова, – зашипіла гнівно. – Як-не-як, а він…Тодор Йонович – мій чоловік!

– Авжеж! Ваш і тільки ваш вірний чоловік! – зневажливо пхикнула Жоржетта. – І зараз ми в цьому переконаємось! І за яким він кордоном, побачимо… Ви таки справді або свята, або… Але мовчіть. Бо він вже їде, ваш дорогий чоловічок. – Жоржетта перейшла на шепіт: – Він повертається рівно о дванадцятій ночі, і вона, ця корова, його чекає, вибігає на терасу, як принцеса з фільму: пусі-мусі, ах яка любов, яка любов-ф-ф!

І справді рівно опівночі від траси до воріт котеджу під’їхала машина з приглушеними фарами і зупинилась, ніби для того, щоб Віорелія впізнала і Тодорів джип, і чоловіка свого дорогого, який вийшов із машини відчиняти ворота. Далі Віорелії стемніло в очах, і прийшла вона до тями від того, що хтось її термосив:

– Дивіться, та дивіться ж! Он вона, красопупиця, та он же, на терасі другого поверху!

Віоріка дивилася на жінку на терасі другого поверху казкового рожевого палацу мов крізь рожевий туман. А коли в цей рожевий туман заплив її Тодоріка, знову знепритомніла.

***

На другий день Віорелія Віорелівна злягла. Жоржетта задзвонила секретарці Стефі і, прикривши мембрану слухавки рукою, прогугнявила прохання нібито від сусідки Наді повідомити про лихо її чоловіка, бо вся прислуга кудись порозбігалась, в домі нікогісінько і нікому бідній Віоріці води подати і лікаря викликати.

Жоржетта ще кудись бігала, ще комусь дзвонила, а потому радісно сповістила Віорелію, що є ще шанс, оскільки Тодор Йонович тільки-но збирається записати будинок і всю іншу нерухомість на коханку і малого. І заповіт він ще теж не склав… Так що є ще шанс. Але чекати не треба. Треба кликати Тодора Йоновича. І вона ще раз зателефонувала Стефі і гугнявила про нещасну Віоріку і кляту прислугу, що її покинула.

Віорелія Віорелівна вже не питала покоївку, звідки та все знає. Навіть про заповіт. Те, що вона вчора побачила в рожевому теремі, зняло з Жоржетти будь-які підозри. Тепер Віорелії Віорелівні навіть совісно було перед покоївкою, що так довго не йняла тій віри. Що взагалі була така сліпа… Але від страху залишитись під тином прозріла. О, тепер вона прозріла! Аж самій страшно! Тепер її не здурити, не збити з пуття, не звернути з дороги! Тепер вона знає, що мусить робити! Не задля себе, ні… Задля своїх дітей! Бо вона – мати! І Бог бачить це, і простить їй!..

І чим більше Віорелія переконувала себе у власній правоті, тим чорніше, лютіше ставало на душі, тим більше вона прагла помсти.

Увечері приїхав Тодор Йонович. Він застав дружину на дивані у вітальні, хвору і всіма покинуту, навіть Жоржеттою. Звістка, що Жоржетта повіялась невідомо куди, втішила Тодора Йоновича. Він повеселів, подобрів і вирішив залишитися на ніч.

Хоч насправді Тодор Йонович вирішив залишитися на ніч, аби вияснити, що тут відбувається. Бо з недавніх пір, власне, з того дня як покинула дім Міля, звичний спокійний плин їхніх з Ритою подружньо-дружніх стосунків почав робити перебої. Рита, спокійна, врівноважена, ніколи не втручалась у його чоловіче життя. І він шанував її за цю просту жіночу мудрість, якої бракувало багатьом, може, й кращим і пристрастнішим жінкам. А тому й не розлучався з нею, кожен раз повертаючись у дім після чергового захоплення, як побитий пес зализувати рани. Рита ніколи його ні про ще не питала, нічого не підозрювала, була звично затишна, як тиха заводь. Він так і досі не збагнув, прикидалась дружина чи й справді жила в якомусь іншому, власноруч стуленому, світі, до якого не долітали плітки про його походеньки. Але хай би там що, та це їх обох влаштовувало.

Одначе зараз… Кілька днів тому застав у сльозах Сніжану, молоду свою дружину, з якою жив, як кажуть, на віру. Та ридала, що вже збиралася в міліцію дзвонити, казала, що вранці зателефонувала якась жінка і сказала, що її полюбовника старого, себто Тодора Йоновича, вбила власна дружина, порізала на шматочки і закопала в городі, під калиною. І тепер її, Сніжану, з малим виблядком діти Тодора виженуть із будинку і викинуть на смітник.

А вчора гугнявий (певно, що змінений) жіночий голос перелякав Стефу, повідомивши, що джип Тодора Йоновича злетів з моста через річку і поплив до Чорного моря. Отож треба негайно повідомляти міліцію і водолазів, щоб виловили його.

І от сьогодні нібито якась сусідка подзвонила, що Рита занедужала, лежить мало що не при смерті всіма забута.

Грізно наказавши Сніжані і Стефі не вірити жіночим голосам не повідомляти в міліцію і не шукати його, Тодор Йонович поїхав до старої дружини. І застав її дійсно хворою. Але, видно, з нервів. Чи, бува, не тероризувала і її та невідома телефонна хуліганка? Тодор Йонович збирався серйозно поговорити з Ритою про нову покоївку, хоч вже й натякнув їй, що не подобається йому Мілина родичка, дуже вже вона агресивна і терта, що ліпше було б Риті знайти собі в помічниці жінку свого віку. Чомусь йому здавалося, що всі ті дзвінки телефонні про його смерть, то робота Ритиної служниці і потерпав, чи нова покоївка ще не встигла накоїти більшого лиха.

Але Рита сказала, що Жоржетта пішла від неї ще позавчора, і Тодор Йонович не став затівати бесіду на тему прислуги. Та й по привітному, хоч і кислому, виду дружини зрозумів, що Жоржетта ще не встигла наколобродити. І добре, інакше йому довелося б виловлювати ту кляту сучку (де вона тільки взялось на його голову?!) і затуляти рота, але так, щоб їй ніколи не свербіло його розтулити. Він не любив аферисток і шантажисток. Із такими прорвами хіба що в ліжку було цікаво. О, там вони вже давали перцю! Але поза ліжком з ними було марудно. Все норовили урвати чим побільше і ні перед чим не зупинялись.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: